• Сьогодні: Субота, 18 Вересня, 2021
Інфо ПС

ЖИВІ СМОЛОСКИПИ СВОБОДИ: ЖЕРТОВНІ САМОСПАЛЕННЯ ЗАРАДИ УКРАЇНИ

Кінець 1968–го в СРСР: зі збройним опором українців покінчено, шістдесятників арештовано, спротив чехів демонстративно придушено радянськими танками. Борці за права людини та незалежність у відчаї шукали інших шляхів промовити до сотень тисяч заляканих співвітчизників…

1968-й у столиці Чехії. Народ проти окупантів

Світова громадськість не припиняла акцій протесту. Вийшли на вулиці й у самому СРСР: 25 серпня 1968 р. Лариса Богораз, Наталія Горбаневська, Петро Якір, Павло Літвінов, Володимир Дремлюга, Вадим Делоне, Тетяна Баєва, Віктор Файнберг та Костянтин Бабицький організували маніфестацію протесту на Красній площі.

Вони розгорнули транспаранти “Руки прочь от Чехословакии!” (“Руки геть від Чехословаччини!”), “Позор оккупантам!” (“Ганьба окупантам!”), і чеською мовою: “At’ žije svobodné a nezávislé Československo!” (“Хай живе вільна і незалежна Чехословаччина!”). Усіх заарештовано.

Радянські солдати намагаються загасити палаючий танк, підпалений протестувальниками біля будівлі Чехословацького радіо в Празі, 21 серпня 1968 року

Авторитетний український психіатр, дисидент, правозахисник, політв’язень радянських концтаборів Семен Глузман зазначає, що самогубство не є формою патології. Люди можуть протестувати як завгодно, в тому числі й вдатися до суїциду. А причиною такого методу є розуміння, що інші форми опору вже вичерпані, ситуація безвихідна. І коли ніщо не діє, обираються крайні методи.

Плакат російською мовою «Окупанти, йдіть додому!» на вулиці чеського міста Плзень у день вторгнення в Чехословаччину військ країн Варшавського договору, 21 серпня 1968 року

5 листопада на переповненому людьми Хрещатику (неподалік Басарабського ринку), серед білого дня у під’їзді будинку № 27, чоловік облився бензином і підпалив себе. Він біг вулицею і вигукував: “Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!”, “Геть з окупованої Чехословаччини!”.

Життя Василя Макуха, уродженця Львівщини, — це осмислена і цілеспрямована дорога, якою він йшов невідступно, незважаючи на каторгу, допити, знущання і переслідування. Він хотів лиш одного — вільного життя українців у вільній країні.

Василь Омелянович народився у 1927 році на Львівщині в родині віруючих і свідомих українців, близькими сусідами, з якими він багато спілкувався, були брати Микола і Петро Дужий, активні учасники культурно-просвітницького життя довоєнної Галичини та українського визвольного руху 1940 – 1950-х рр.

Ще в листопаді 1944 року чекісти вперше арештовують Макуха за зв’язки з ОУН, але, скориставшись слушним моментом, він зумів втекти з пересильного пункту і приєднався до УПА.

У лютому 1946 року під час переходу радянсько-польського кордону для встановлення зв’язку із повстанцями Закерзоння, разом зі своїм товаришем повстанцем “Білим” наштовхнулися на прикордонників. Під час перестрілки Макуха поранено в праву ногу і непритомного доставлено у Великомостівський райвідділ МВС, а згодом у сумнозвісну львівську в’язницю “Бригідки”.

З вироком 10 років каторги та 5 років заслання його етапували до Мордовії, де він познайомився з артисткою Лідією Запарою, засудженою на 10 років каторжних робіт і 5 років заслання за “зраду батьківщини” (так радянська влада потрактувала вивезення німцями на примусові роботи).

Василь Макух із дружиною Лідією

Макух тривалий час вагався щодо одруження і народження дітей, розуміючи відповідальність цього кроку: “Усе одно, рано чи пізно, віддам своє життя за волю України, то навіщо створювати сім’ю!”. Однак, все-таки одружився з Лідією Запарою і у них у Дніпропетровську народилося двоє дітей – дочка Ольга і син Володимир.

 

З дружиною та донькою

На Західну Україну повертатися йому заборонили, але Василь Макух ніколи не поривав зв’язків із колишніми соратниками, листувався з товаришами по неволі, закінчуючи свої листи словами “Слава Україні!”, обговорював з однодумцями вибір нових методів боротьби за незалежність України, актуальних в умовах “розвинутого соціалізму”.

Жив у русифікованому Дніпропетровську, відверто не сприймав радянську владу, поглядів не приховував, його діти розмовляли в школі українською мовою – достатньо підстав, щоб потрапити під “негласний нагляд” КГБ.

Василь Макух з родиною незабаром після повернення з ГУЛАГу

1968-й. Макуха, як і багатьох інших, здатних мислити критично, обурила нищівна критика роману Олеся Гончара “Собор”, такого не схожого на “шедеври” соцреалізму. Відтак – окупація Чехословаччини. Тоді колишній повстанець знову заговорив про готовність віддати життя за Україну і майбутнє своїх дітей: “Зі свого шляху, обраного ще за молодих літ, я ніколи не зійду”.

Восени із відпустки, яку провів у сестри на Львівщині, повернувся не додому, а поїхав до Києва. Про підготовку цього кроку і попереднє свідоме обдумування свідчить фраза, яку на прощання, ще вдома, сказав дружині і дітям: “Якщо зі мною щось станеться, то знайте, що я вас завжди дуже любив”.

Поговорив з батьками, відправив чимало листів друзям із Києва, Дніпропетровська, Нікополя. 3 листопада виїхав із Карова до Львова, везучи у торбі трилітрову банку з рідиною. Сказав, що це сік, який подарувала сусідка.

За однією з версій, у Києві мав якусь зустріч і планував взяти участь в акції протесту проти окупації Чехословаччини, що мала пройти напередодні чергової річниці жовтневого перевороту. Акція, однак, не відбулася.

Київ готувався до найбільшого радянського свята – 51 річниці “жовтневої” революції – усюди портрети “вождів”, червоні прапори. Усюди – міліція і перевдягнені у цивільний одяг співробітники КГБ. В таких декораціях Макух реалізовує свій відчайдушний план привернути увагу заляканих людей до підневільної русифікованої України, до окупованої радянським режимом Чехословаччини. На Хрещатику він облив себе бензином і підпалив.

Василя Макуха піймала міліція, намагалась загасити вогонь, але було пізно: Василь Макух впав і вже до тями не приходив, хоча лікарі отримали від КДБістів наказ за всяку ціну врятувати його життя. Наступного дня Василь Макух помер у лікарні від опіків, які вкрили 70% його тіла. Прийшовши перед смертю до тями, на докір, що своїм необачним вчинком осиротив дітей, відповів: “Вони ще пишатимуться батьком. А нині ми всі сироти. Нині Україна сирота…”.

Такого виклику системі навіть по смерті не пробачили ні самому Макуху, ні його родині. Похорон на цвинтарі житлового масиву Клочко у Дніпропетровську відбувався під суворим наглядом КГБ (переодягнені у цивільний одяг співробітники фотографували і обліковували всіх присутніх). Влада боялася, що поховання перетвориться в політичну антирадянську демонстрацію.

Надгробок на могилі Василя Макуха у Дніпропетровську

Життя Василя Макуха не врятували, але його вогонь палає й досі. А в Києві про героїчний акт самоспалення Василя Макуха нині нагадує пам’ятна таблиця, встановлена на Хрещатику.

Меморіальна дошка Василю Макуху. Київ, Хрещатик 27, січень 2017 року

6 листопада 1968 р. прокуратура Ленінського району м. Києва порушила кримінальну справу за фактом самовбивства Василя Макуха. Уже на наступний день співробітники КГБ розпочали брутальний допит рідної сестри Параски Осьмиловської.

Після декількох пристрасних “дізнань” в її домі, сільській раді, районному управлінні КГБ в Сокалі, намагаючись вибити інформацію про підпільну націоналістичну організацію, жінці, за свідченнями її чоловіка Юрія Осьмиловського, “відбили нутрощі, вона кілька років плювала кров’ю і станула, мов свічка, ще зовсім молодою…”.

Вдову Макуха звільнили з роботи кухаря (!), залишивши з двома маленькими дітьми без засобів до існування. Її чекали обшуки, численні допити, на яких кагебісти намагалися дізнатися про зв’язки її чоловіка, його друзів, про якусь вигадану матеріальну допомогу від “українських буржуазних націоналістів”.

Звісно, у радянських ЗМІ не було жодної згадки про цю історію. Її не ризикнули потрактувати навіть негативно: воліли мовчати, щоб не привертати зайвої уваги. Але про подію розповіли закордонні інформаційні агентства.

Шокований світ уже в день самоспалення почув повідомлення: “Громадянин України Василь Макух, протестуючи проти комуністичного тоталітаризму, поневолення українського народу й агресії проти Чехословаччини, здійснив у Києві акт самоспалення. Перед цим безпрецедентним і мужнім вчинком українця-патріота схиляє голови вся світова спільнота…”.

Попри ретельні старання будь-яким чином заглушити інформаційний відгомін, українці дізнавалися про жертву Макуха завдяки анонімній самвидавній статті (автором якої насправді був Євген Пронюк) “Пам’яті героя”. За розповсюдження листівки із цим текстом було заарештовано Богдана Чабана та Степана Бедрила.

Ще у 2006 році Дніпропетровська крайова організація Всеукраїнської асоціації політичних в’язнів звернулася до Президента України з заявою присвоїти йому звання Героя України посмертно. Однак безрезультатно.

Вшанування цієї особистості відбувається не на державному рівні, а з ініціативи громадськості, яка й організовує пам’ятні акції, насамперед у Києві. А 5 листопада 2008 року у Донецьку в офісі громадської організації інвалідів “Чорнобиль-Допомога” в пам’ять про Василя Макуха та Олексу Гірника було відкрито музей із символічною назвою “Смолоскип”. Яка його доля сьогодні – не відомо.

Засновник музею у Донецьку Віктор Тупілко. Фото Вахтанга Кіпіані

  Вчинок Василя Макуха повторили борці проти тоталітаризму з Литви, Польщі і Чехії, а також його співвітчизники.

Одним із них був учитель із м. Бердянська Запорізької області Микола Береславський. Він обурювався політикою русифікації України, масовими арештами української інтелігенції в 1960-х р, розповсюджував інформацію про це, писав листи–протести про порушення законів, поширював самвидав.

Заздалегідь виготовивши гасла: Боріться за законні права української мови!”, “Свободу діячам української культури!”, 10 лютого 1969 р. приїхав до Києва. Але погода завадила відчайдухові провести акцію біля пам’ятника Тарасу Шевченкові, як планував спочатку (ішов сніг, було холодно — мінус 18 градусів), і він зайшов у хол головного корпусу Київського університету.

Каністру з бензином поставив за два кроки за дверима, щоб, виголосивши промову, швидко її схопити. Учитель–протестант вдягнув на себе транспаранти і розпочав промову закликами “Хай живе самостійна Україна!”, “Припиніть дискримінацію українського народу!”, намагаючись у той же час облити себе бензином.

Запалити сірника не встиг: його схопили і здали в КГБ.

Новорічне привітання Миколи Береславського Левкові Лук’яненку, Олексі Тихому та усім українцям у таборах. З архіву Василя Овсієнка

30 травня Київський обласний суд засудив його до 2,5 років ув’язнення в мордовських таборах суворого режиму.   На засланні Береславський брав участь у різних акціях протесту, голодуваннях, за що неодноразово був покараний. З ув’язнення повернувся важко хворий, але продовжував підтримувати тісні контакти з учасниками руху – Надією Світличною, Йосипом Терелею, Оксаною МешкоЛевком Лук’яненкомМиколою Руденком,Олексою Тихим.

Його авторські матеріали курсували в самвидаві, зокрема в журналах “Український вісник”, “Пороги”, публікувалися за кордоном. Публіцистичні праці “Хто винен?”, “Куди йдемо?”, “Хто і як встановлював радянську владу в Україні?”, “Мовні проблеми…” та ще ряд інших звучали по радіо “Свобода”.

КГБ не спускав з нього очей: постійно стежили, погрожували, проводили обшуки в помешканні у Дніпропетровську. Лише за рік після здобуття незалежності Береславського реабілітували, а у 2005 році його нагороджено орденом “За заслуги” ІІІ ступеня. Помер Микола Бериславський 12 серпня 2006 року, похований у Дніпропетровську.

 Микола Береславський. Фото Василя Овсієнка

Українська історія знає ще один трагічний акт самоспалення, що трапився через десять років після подій на Хрещатику. У 1978 р. Олекса Гірник підпалив себе у Каневі на могилі Тараса Шевченка в знак протесту проти політики русифікації. Вчинив він це у ніч на 21 січня – напередодні 60-х роковин проголошення Української Народної Республіки. Перед смертю розкидав по Чернечій Горі листівки, частину з яких підібрали місцеві мешканці, які згодом вилучила міліція.

Одна з листівок, що їх розкидав перед самоспаленням Олекса Гірник

Оскільки акт самоспалення Гірник здійснив приблизно о 3 годині ночі і не публічно, то він міг залишитися невідомим. Родині сказали, що Олекса загинув в автомобільній аварії і спочатку не хотіли віддавати тіло. Однак згодом дозволили поховати в рідному Калуші, заборонивши відкривати труну. Заборона, звичайно, була проігнорована: вночі таємно відкрили домовину, і швагро, підпільний греко-католицький священик, відслужив панахиду.

Про справжні обставини смерті дружині Олекси Гірника Кароліні повідомив лікар швидкої допомоги з Канева Михайло Іщенко. На Захід інформація про самоспалення потрапила через родичів у Польщі, а в Україні правду про його смерть вперше дізналися зі шпальт газети “Літературна Україна” уже в роки незалежності.

 

 
 Фото оперативної зйомки на місці самоспалення Олекси Гірника на Чернечій горі в Каневі 21 січня 1978 р.

Указом Президента України 18 січня 2007 року за мужність та самопожертву, проявлені в ім’я незалежності України, Олексі Гірнику присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена Держави. Нагороду отримали два його сини – Маркіян та Євген.

А 21 січня 2009 року на Чернечій Горі в Каневі, де на місці його загибелі і за радянських часів завжди хтось клав гілку червоної калини, відбулося урочисте відкриття пам’ятного знаку Герою України. Його ім’ям у Калуші названо вулицю та встановлено меморіальну дошку на будинку, де він мешкав.

Не нагороди і монументи роблять людей героями. Неординарний і відважний вчинок вимагає пам’яті як достойної данини від нащадків. В жорстких умовах радянського життя 1960 – 1970-х рр., коли всі невдоволені режимом мали зв’язані руки, закриті роти, коли більшість свободомислячих інтелектуалів була за ґратами, а жителі “великої зони” позбавлені голосу, були особистості, які вдавалися до крайніх методів опору системі.

Акт самоспалення як форма політичного спротиву – це протест стійкої в своїх поглядах і цінностях особистості, яку постійно переслідують і піддають цькуванню; людини, в якої намагаються забрати право на власну думку; людини, змушеної жити у “зоні” без жодних політичних, соціально-економічних, демократичних і суто людських прав; людини, приреченої на існування в суспільстві з подвійною мораллю і нав’язуваними пріоритетами.

Обравши смерть у муках, Василь Макух та Олекса Гірник стали живими смолоскипами, які освітили заляканим громадянам СРСР і світові тоталітарну суть комуністичного режиму, його злочини проти України, українців та прав людини загалом.

 

Ірина Єзерська
Hауковий співробітник Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” (Львів)

Листопад12/ 2017

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України