Вдивляючись у риси сьогодення, не важко помітити, що в українському суспільстві себелюбів розквітла співдружність байдужості.
Ви кажете: нові обличчя, лідери, світлі голови – а де їх шукати, коли за два десятиріччя застою ми виховали покоління з імунітетом до власної думки. І ніхто не дасть однозначну відповідь на багатозначні «чому?».
Є речі сутнісні, а є похідні – трагічна іронія долі: цеглини зі зрадженої революції чудово прислужилися для будівництва нового українського порядку. Ті, що прийдуть, переможуть чи домовляться, наступні будуть абсолютно такі ж, як попередні. Не зразу – але будуть.
Працьовитий, талановитий, добросердний народ, якому сам Бог велів обдаровувати світ золотою пшеницею, вчергове вибере плуг, а не меч.
Всі капіляри, Верхні сфери українських керівників вражені корозією совісті та моралі. Чи може я помиляюсь? Якщо у нас так багато достойників там, нагорі, то чому ми так недостойно жевріємо?
Сувій нових суспільних угод між владою і суспільством. Море формальних домовленостей. Меморандуми. Декларації. Заскорузлі гасла ніби-то нових. А чи нові вони? І знову чергові чотири чи п’ять років замість того, щоб дивитися вперед, обдурений українець дивитиметься вгору на нового лідера чи лідерку. Це аксіома.
Шаблон тут неприпустимий, і якщо він є – стійкість його формалізму, небажання зійти з наїждженої вибитої колії треба розуміти однозначно – глас вопіющого. І не більше.
Колись у школі я читав оповідання під назвою «Закон збереження добра» Юрію Щербака, я гадаю, що настав час протверезіти від страшної правди: інерція мислення, інерція дій гирями висить на всіх наших починаннях, вкриває їх пліснявою зневіри та дає можливість ЇМ написати власне оповідання під назвою «Закон збереження влади».
Олег ФИЛИК
