• Сьогодні: Четвер, Лютий 21, 2019
Інфо ПС

Я ХОЧУ ВИЇХАТИ З ТЕМРЯВИ… АЛЕ – ЗАЛИШУСЯ, БО…

Найтемніше перед світанком. А я знаю, що він настане ще в цьому десятилітті.

     Я хочу виїхати. Кудись туди, на Захід, слідом за мільйонами хапучких, працелюбних, підприємливих, розумних. За мільйонами тих, хто сподівався і навіть боровся, але втомився. Хто надав перевагу власному млинку перед донкіхотством. Хто надсилав гроші сюди, а зараз забрав дітей і відчалив, лишивши стариків і фразу на прощання: “Життя одне і йде воно в одному напрямку”.
Я хочу поїхати геть від Незалежності, що не відбулася. Бо, озираючись назад, мене не полишає думка, що політичний клас використав незалежну Українську державу лише з однією метою — розграбувати. Ми втратили території, всохли у демографії, майже добили медицину, освіту і промисловість, грохнули науку. Зате ми сяяли в рейтингах “Форбсу”. Та навіть цей час минув, тому що ми втратили території, всохли у демографії, майже добили медицину, освіту і промисловість, грохнули науку.
За двадцять сім років мало хто зрозумів, що “меншовартість” — це не лише стосовно Росії, а й  Заходу теж. Влада так і не навчилася говорити тверде “так” і тверде “ні”, коли йдеться про національні інтереси. Вона готова обмінювати ці інтереси на будь-якому ринку, аби лиш їй не заважали збагачуватися.
Я хочу поїхати геть від президента, народженого під знаком “Жадібні Терези“. Від президента, який не задає трендів розвитку і не приймає стратегічні рішення. Не приймає через зважування копійок від зупинки на тому чи іншому варіанті.
Хочу поїхати від олігархів, котрі проливають крокодилячі сльози з приводу низької капіталізації їхнього бізнесу в нецивілізованій країні і незмінно під час виборів фінансують переможців кастингу підлотників.

Я просто хочу поїхати подалі від глупоти.
Я боюся виборців, які крадуть у мене п’ятирічки нормального життя і розмінюють своє на 200 гривень. Я хочу втекти від жителів міст, здатних “довірити ключ від своєї квартири” злісному аферисту з десятком років відсидки і незмінним трауром під нігтями. І від сільських виборців, здатних віддати голоси за людину, котра на зорі дев’яностих рекетувала не вилами, а журналістським посвідченням аптекарів, які приторговували наркотою.
Я побачила як частина волонтерів продалася й нажилася. Але я хочу виїхати, аби не бачити як остаточно з’їдуть із глузду від чужих горя, крові, болю і сліз ті чесні, хто залишиться.
Я не хочу бачити як рейдери і рекетири, надбавши ідеологію, нашивки і збившись у корпуси та охоронні агентства, потрошать безкарно фірми, банки і несимпатичних їм громадян. Не пояснили їм владні куратори, що патріотизм — це не забирати, а віддавати.
Я 45 років дивилася у вікно на Голосіївський ліс і не хочу бачити, як його закриють і вб’ють тринадцять 27-поверхових блоків, зведених за наводкою продажної гебні, що випускає з СІЗО бізнесмена-сєпара за сотню квартир. Якби ж то тільки продажних… До того, що мене “слухають”, за два десятка років я звикла. Але коли я бачу покладені на стіл президента резюме моїх телефонних розмов, де Червона шапочка на авіа-килимі залітає у Вінтерфел, я жахаюся рівня компетенції моїх наглядачів. Не за себе лячно. За країну. За президента, якого годують продуктом інтелектуальної неїстівності.
Хочу поїхати геть від всюдисущої і всевиправдальної фрази: “Ну, ви ж знаєте в якій країні ми живемо”. Від брехні та підмін, що плутають піар зі справами; політично активного бізнесмена — з президентом; кількість обшуків — з ефективністю влади; оголошення підозри — з вироком суду; ухвалу продажного судуз істиною; істерику — з диктатурою; пустозвонів — з реформаторами
Я втомилася канючити гроші на газету. Перетаскавши в редакційну бухгалтерію з дому все, що могла, ще у 2000-і, я втомилася бути лавіруючою прохачкою, не бажаючи потрапити в полон вітчизняного бізнесу. Я втомилася не писати, тому що мені потрібно шукати гроші для виплати злиденних зарплат і гонорарів, для підтримки невідомо кому потрібного майданчика, де мислячі люди публікують розумні, системні, суспільно важливі і державно-прикладні тексти.
Я хочу втекти. Але! Так, ви праві, — я залишусь.
Тому що найтемніше завжди перед світанком. А я знаю, що він настане ще в цьому десятилітті. Не питайте, — звідки. Просто знаю – і все.
Не поїду, тому що мої батьки повинні, згорблячись, сидіти на могилах своїх матерів і батьків, коли захочуть із ними поговорити.
Тому що моїм дітям потрібна Батьківщина, а вони мають бути потрібні їй. Навіть якщо вони не будівельники і продавці, а некорисні нині біохіміки, які вивчають мозок людини. Той самий орган, що не встигає не те що за інформпотоком і функціоналом гаджетів, а навіть за нумерацією айфонів.
Тому що, забувши про хабалок-перекупщиць, я не поїду від нечастої радості сумних зморщених бабунь. Хто ж тоді купить у них непотрібний кілограм сиру, зім’яту малину, немиту картоплю?
Тому що, побувавши майже у півсотні країн, я не бачила Харків, Шацькі озера, Чернівецький універ, Кам’янець-Подільську фортецю і щойно розібралася у нумерації станцій Фонтану. Я, ентомолог Печерських пагорбів, ще не бачила своєї країни.
Я не поїду від Любомира Гузара, який приїхав із благополучного світу, щоб зробити нашу країну кращою; який повернувся, щоб лишитися. Від Лесі Литвинової: я їй не потрібна, але вона потрібна мені. Від Віталія Шабуніна: у нього такий красивий хук! Від стариків-конструкторів, які пам’ятають, що ВПК — це не тільки відкат. Від дивом вцілілих злиденних шкільних вчителів, учні яких привозять медалі із всесвітніх олімпіад. Від кількох тисяч розумних студентських очей, хай і лишиться в країні лише половина з них.
Я не поїду від тих, хто не здався. Хто мужніє, розумнішає, міцніє. Хто вчиться на своїх помилках. Від тих, хто буде готовий, а не думає, що вже готовий, коли Україні випаде черговий шанс стати іншою. Я хочу застати цей день. Я хочу брати в цьому участь. Я хочу нарешті порадіти з того, що вийшло.
Я знаю, що всі чудово впораються без мене. Але я не поїду. Мені нікого там любити. Ні в кого вірити. Немає за кого надривати серце. Хай воно розірветься тут.

ЮЛІЯ МОСТОВА

(фото Ані Гриценко)

Лютий10/ 2019

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України