• Сьогодні: Середа, 14 Квітня, 2021
Інфо ПС

В УКРАЇНІ ДОСІ НЕ СФОРМУВАВСЯ ПОЛІТИЧНИЙ КЛАС, ЯКИЙ МАВ БИ ВОЛЮ ЗМІНИТИ ПРАВИЛА ГРИ

На перший погляд, за останні три роки в країні багато що змінилося. Але чим більше змін, тим помітніше, наскільки наш розвиток обтяжений минулим. Що ж не так?

Незалежна Україна з’явилася в результаті падіння комунізму. Але зробив він це тихо. На відміну від Великої французької революції 1789 року і Жовтневого перевороту більшовиків 1917-го, що спричинили великі геополітичні зміни, оксамитова революція 1989-1991 років не народила жодного нового “ізму”.

Комунізм повалив старий “ізм” — консюмеризм. У комунізму було багато ворогів. Але один із них залишався найсильнішим. Мова про побут. Скрізь, куди б не прийшов комунізм, зникали яскраві кольори на вулицях, шум у кафе і різноманітність товарів у магазинах. На їхнє місце приходили сумні їдальні, дефіцит і непримітний одяг. З побутовою непривабливістю можна було миритися, поки існував революційний терор або революційний ентузіазм. Але терор помер разом із Йосипом Сталіним, а Леоніда Брежнєва і будь-якого іншого пізнього совєцького лідера складно було уявити в будьонівці.

“Блат” і “дістати” — два ключові поняття, що визначали життя будь-якої совєцької сім’ї. І так жити, навіть виживати, можна було довго. Як писав класик, людина готова пристосуватися до будь-якої біди за умови, що інші живуть так само. Всі були рівні у своїй бідності, і це називалося справедливістю.

Однак залишалися винятки: молодь, творча інтелігенція, жителі західних околиць СССР, які “осовітилися” на 20-30 років пізніше. Вони або пам’ятали, як було колись, або просто хотіли одягатися і поводитися інакше — так, як бачили у французьких фільмах і в польських журналах. Ця пам’ять і ці прагнення сублімувалися в образ міфічного Заходу —вільного некомуністичного світу, де все є і нічого не заборонено. Цей образ ставав все бажанішим і переконливішим з огляду на те, що реальний Захід залишався недоступний. Судячи зі спогадів лідерів шахтарського руху 1989 року, навіть донецькі шахтарі мріяли жити, як на Заході, отримувати зарплату, як в Америці, а соціальний захист — як у Швеції.

Незалежна Україна постала як союз трьох неправдоподібних спільнот — національної (або націоналістичної) Західної України, перефарбованих комуністів у центрі і тих самих донецьких протестувальників. Першим незалежна Україна уявлялася в кольорах синьо-жовтого прапора, другим – у можливості зберегти владу, а третім — у вигляді щедрого і дешевого споживчого кошика. Надії останніх були небезпідставні: як прогнозував у 1990 році Deutsche Bank, з усіх радянських республік Українська ССР в разі розпаду СССР отримувала кращі шанси на швидкий економічний розвиток.

Але дві з трьох надій не виправдалися. Незалежна Україна не була ні національною, ні успішною. Навпаки: перші роки самостійності обернулися економічною катастрофою. Мало хто пам’ятає, але в 1994-му вийшов спеціальний номер журналу The Economist, присвячений Україні, з красномовним заголовком «Народження і можлива смерть однієї країни».

У 1990-х Захід все-таки прийшов в Україну. Під виглядом секонд-хенду. Нова культура, що народилася на постсовєцькому просторі, стала культурою «нових рускіх» або — в нашому виконанні — «нових українців»: малинові піджаки, золоті ланцюги і туфлі зі страусиної шкіри.  Історику легко впізнати такий тип культури – культури гламуру, багаті моди для тих, хто вчора був бідним.   Іншим нововведенням була культура «бандитських 1990-х» – спортивного одягу і москвинського шансону — тих, хто теж прагнув нагору, обслуговуючи інтереси нуворишів.

Переломним моментом стали перші роки правління Леоніда Кучми. З одного боку, його перший уряд запустив необхідні економічні реформи, з іншого – саме під час його першого терміну в Україні сформувалася олігархічна система.

Була, звісно, ще одна специфічна українська риса. На відміну від сусідніх країн, економічний крах 1990-х не привів нас до авторитаризму. За винятком країн Балтії, Україна єдина склала іспит на демократію. І що особливо важливо: українці склали його на голодний шлунок.

Так, Україна не стала розвиненою демократією з усталеними традиціями, правилами і інститутами. Наша демократія виникла радше як демократія by default на основі регіональної та олігархічної конкуренції, коли жоден регіон, жоден олігарх не був здатний або навіть не намагався керувати країною наодинці. Хоч і недосконала, але демократія. Демократичні риси української політичної системи легко впізнавані: влада змінювалася в залежності від виборів, і складно було спрогнозувати, хто переможе в черговий раз.

Майже десять років безперервного економічного зростання з кінця 1990-х до кризи 2008-го в поєднанні з демократією by default запустили нові процеси, наслідки яких ми відчуваємо досі. Головний з них — становлення нового середнього класу. Переважно молодий, освічений клас, представлений жителями великих міст, де було більше можливостей для ведення нового, неолігархічного бізнесу. Що теж важливо: цей клас сформувався завдяки інтернету і подорожам, а відсутність в країні “єдиної телевізійної кнопки” не зробила його, на відміну від москвинського, авторитарно-залежним.

Два Майдани значною мірою стали революціями цього нового середнього класу. Що характерно: обидва відбулися на хвилі економічного піднесення. Такий парадокс відповідає типовій поведінці цього класу, що вперше проявилася під час молодіжних революцій 1960-х років на Заході: його представники бунтують, коли справи йдуть не до гіршого, а на краще. Оскільки протест пов’язаний не стільки з інтересами, скільки з цінностями самовираження.

Цей новий середній клас — кістяк динамічного громадянського суспільства. Єдине, що йому не вдається досі, так це оформитися в життєздатні політичні проекти. Тому політичне життя в Україні в 2000-2010-х залишається системою, що склалася ще за Кучми, з лідерами, які є його “дітьми”: Ющенком, Януковичем, Тимошенко, Порошенком.

А за межами острівців, що створюють середній і олігархічний клас, залишається велике море збіднілої секонд-хенд-України. Вона хоче жити як в Європі, але сумує за совєцькими часами, вгризається в землю або виїжджає на заробітки за кордон — і демонструє чудеса виживання. Якби в світі існував конкурс народів із виживання, українці посіли би призове місце.

Так було в минулому. Так, судячи з усього, залишиться і в найближчі роки. Адже в Україні досі не сформувався політичний клас, який має волю змінити правила гри.

На перший погляд, в країні багато що змінилося, особливо за останні три-чотири роки. З трьох неправдоподібних союзників 1991-го залишився всього один: Західна Україна. Але й вона сильно змінилася, поступово рухаючись на схід, від Києва і Дніпра.

Найбільшою економічною зміною стало переформатування народного господарства: з середини нульових частина сервісної економіки в національному валовому продукті перевищила показник 50% і з того моменту незмінно зростає. Значною мірою конфлікт між сепаратистським Донбасом і рештою України можна трактувати як конфлікт між індустріальним минулим і постіндустріальним майбутнім країни.

Чим більше змін в Україні, тим помітніше, наскільки її розвиток обтяжується минулим. І справа не в мовному питанні або різних конкуруючих моделях історичної пам’яті, а в живучості старих схем: повсюдній корупції, великому тіньовому секторі, нестачі інституційної довіри, що роз’їдають національне тіло, як ракові клітини.

Зрештою, не тільки Україна, але і всі її сусіди намагаються подолати своє минуле. Що робить нашу країну привабливою: у цій боротьбі вона не здається і продовжує намагатися.

І ось що ще важливо: якщо недавно Україна і Європа справлялися зі своїми кризами самостійно, то останні 10-15 років — це не так. Чим більше Україна європеїзується, тим більше Європа українізується. Проблеми останньої — нестійкість політичних і економічних структур, біженці, соціальна нерівність, популізм — все більше схожі на українські. А замах Путіна на повоєнну геополітичну систему робить Україну і Європу ситуативними союзниками.

Звісно, ключовим питанням залишається: “чи призведе чергова європейсько-українська криза до багатообіцяючої розв’язки?” Іншими словами: чи з’явиться новий “ізм”, здатний замінити всі старі, включно з консюмеризмом? Цього ніхто не знає, оскільки питання не в знанні, а в діях.

Однак у пошуках відповіді вже не можна ігнорувати Україну та її досвід. Якщо захід і схід Європи хочуть вижити, вони мають взяти відповідальність один перед одним. А це означає — піднятися над рівнем консюмеризму. Його вистачило, щоб повалити комунізм, але недостатньо для того, щоб побудувати новий світ.  Так, зараз світ далеко не досконалий і зовсім не ідеальний. Але він зручний для життя, а не виживання.

Ярослав Грицак, історик, публіцист, професор Українського Католицького університету, член Несторівської групи

ДОВІДКА ІНФОПС

 КОНСЮМЕРИЗМ – (від англ. consumer – споживач) – це організований рух громадян, а також діяльність державних і громадських установ за розширення прав і впливу споживачів на виробників і торговців як в комер-ційній, так і позакомерційній сферах. Він виник понад сто років тому. Найбільш характерні визначення консюмеризму знаходимо, скажімо, у Ф. Котлера: “Консюмеризм – організований рух громадян та державних органів за розширення прав і впливу покупців на продавців“.

Досвід  консюмерського руху в розвинених країнах свідчить про його високий рівень, що забезпечений підтримкою урядів цих країн, впливовими міжнародними організаціями і насамперед ООН, a також відповідною законотворчою діяльністю як у державах, так і на основі міждержавного співробітництва.

Серед стратегічних завдань національного  відродження та сучасного соціального розвитку України забезпечення споживання населенням якісних життєвих благ є одним з найважливіших і найгостріших, вирішення якого значною мірою визначає внутрішню і зовнішню незалежність України, сприяє зростанню добробуту її громадян та зміцненню національної безпеки держави.

Липень09/ 2017

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України