• Сьогодні: Вівторок, 9 Березня, 2021
Інфо ПС

УКРАЇНСЬКІ ПРАВІ: ХТО ВОНИ І ЧОГО ХОЧУТЬ?

   Радіо Свобода зібрало думки експертів і представників громадських організацій.

Ще після Майдану 2004 року російськомовна частина інтернету почала наповнюватися статтями про «бандєравцєв-галаварєзав» і «украінскіх фашістав». Споживачі цього контенту, переважно пострадянська молодь, ще задовго до Революції гідності були інфіковані «страшилками», які витворили в їхній свідомості образ українського націоналіста як «націста», «людаєда-упиря».

Тож жертви цієї кремлівської пропаганди, і не лише в Росії, а й в Україні та інших країнах, сприйняли повстання проти режиму Януковича через призму нав’язаних їм уявлень. Це, зокрема, посприяло окупації Криму та частини Донбасу. Багато в чому, хоч і з деякими змінами, такий стереотип, весь час підтримуваний пропагандистськими ресурсами Кремля, залишається поширеним і досі.

Між тим, дослідники правих радикальних рухів і неонацизму зазначають, що Україна, попри об’єктивні фактори радикалізації, як то необхідність протистояти агресії на тлі невдоволеності суспільства корумпованістю старих політичних еліт та бідністю населення, все ж не демонструє такої підтримки правих, яка наразі спостерігається в інших країнах Європи.

    З чим це пов’язано?

Історик В’ячеслав Ліхачов, керівник Конгресу національних громад України, автор книги «Від Майдану праворуч: Революція, війна та ультраправі в Україні (2013–2016 рр.)», до українських праворадикальних політичних сил зараховує «Правий сектор», ВО «Свобода», «Національний корпус» та ініціативу Дмитра Яроша «Дія».

Він, зокрема, зазначає, що особливість України полягає в тому, що ультраправі ніколи не користувалися вагомою підтримкою. На його думку, роль праворадикалів у Євромайдані була своєрідним медійним феноменом, і не тільки в результаті російської пропаганди, а й в українському вимірі – на тлі пасивності інших політичних сил. Участь же радикалів у захисті суверенітету України, і зокрема, в обороні Донецького аеропорту, змістила акценти у сприйнятті їх українським соціумом – з радикалізму на героїзм.

Однак, зазначає В’ячеслав Ліхачов, як показують опитування, поки це не конвертується в електоральну підтримку.

Йосип Зісельс, голова Асоціації єврейських організацій і громад України:

Я не вважаю, що праворадикальні рухи – це однозначно загроза для України. Праворадикальні групи – це природна частина ідеологічного та політичного спектру майже в усіх країнах, зокрема і Європи. Проблема у питомій вазі таких рухів і в тому, чи стабільна політична система країни, коли будь-який радикалізм (правий чи лівий) автоматично зустрічає протидію і система знову приходить до рівноваги.

Погано, коли ті чи інші радикали потрапляють у політичний мейнстрім і стають домінуючим чинником, а доки вони, як в Україні, в маргінесі – це не страшно. У збалансованій системі інші партії та їхні лідери вчасно перехоплюють деякі радикальні ідеї та гасла, що не дає радикалам суттєво збільшувати свій електорат.

На мою думку, успіх ВО «Свобода» 2012 року не скоро зможе бути повторений. Зараз жодна з радикальних партій не долає електоральний бар’єр, бо українці не схильні до радикалізму, і їхня поміркованість долає будь-який радикалізм. Навіть три роки війни не підвищили підтримку радикальних партій.

Радикали здаються впливовими, бо поводять себе дуже гучно, але об’єктивний аналіз показує їх реально низький рівень впливу.

Чинники радикалізму – це нетерпіння частини суспільства, небажання чекати результатів еволюції, незнання та недовіра до законів історії, низький рівень освіти та культури певних прошарків суспільства.

Якщо відверто, Україні загрожує не радикалізм, а популізм. Серед п’ятірки лідерів президентського рейтингу – три «суперпопулісти».

    Богдана Бабич, політичний психолог:

Я розрізняю націоналістів, які захищають українську ідентичність, прагнуть, не пригнічуючи інших, розвивати українську культуру та зберегти традиції, і ксенофобський праворадикальний націоналізм, який прагне свого звеличення через пригнічення інших народів. В Україні є і ті, і ті.

Наприклад, лідер «Азову» Андрій Білецький не приховує своїх неонацистських поглядів. В їхній організації ще донедавна розповсюджувалась брошура «Слово білого вождя». І члени організації залюбки роблять знімки зі свастикою.

Нинішній «Азов», на мій погляд, перетворився на організоване злочинне угрупування для заробляння грошей, яке лише прикривається націоналізмом, щоб привабити праворадикально налаштовану молодь і «грати м’язами».

Подібні групи з профашистськими поглядами спрямовані на формування закритих суспільств і провокують розкол у суспільстві через фобії до інакшості. Вони орієнтовані на минуле й далекі від розуміння цивілізаційного розвитку людства.

Звичайно, праворадикали є в усьому світі й набирають силу, якщо у суспільстві визріває криза, з якою складно впоратися на інституційному рівні. Праворадикальні популісти пропонують прості рішення для складних процесів і цим приваблюють аудиторію, яка не вміє критично мислити.

В Україні посилення праворадикальних настроїв можна пояснити війною з Росією. Але, останні президентські та парламентські вибори показують, що радикали не мають великих шансів отримати багато прихильників. Друга світова війна стала для України своєрідним щепленням проти нацизму.

    Ольга Решетилова, колишній волонтер, блогер:

В АТО воює багато праворадикалів, футбольних фанів і хуліганів. Це люди зі специфічним характером. Як би ми не ставилися до їхніх поглядів, ми не можемо заперечувати їхній внесок в оборону України від російської агресії і те, що вони першими пішли захищати країну зі зброєю в руках. Велика частина з них зібрана в полку Нацгвардії «Азов», проте там не лише праворадикали, там є люди і з іншими поглядами. Крім того, в «Азові» є дисципліна, що обмежує небажані прояви якихось поглядів військовослужбовців. Тож, коли говорять, що «Азов» – це праворадикальна організація, то треба розуміти, що йдеться насамперед про ГО «Цивільний корпус «Азов»» та політичну партію Андрія Білецького.

Що стосується інших підрозділів, то у спецроті МВС «Торнадо» існувала група «Нарнія», очолювана засудженим «Семом», яка не приховувала своїх нацистських поглядів, а також 7-а група Батяшова. Кіндрашівська амбулаторія, де дислокувалися «торнадівці», була обписана свастиками і нацистським гаслами.

Серед бійців із відверто нацистськими поглядами, яких мені доводилося зустрічати, є громадяни Росії і Білорусі. Вони виступають за «бєлую расу», проти гомосексуалізму і таке інше. Але вони не можуть пояснити, чому вони приїхали воювати в Україну. Швидше за все, вони приїхали воювати в Україну, тому що війна є їхньою філософією, а не тому що вони підтримують Україну в боротьбі з агресором.

Що ж до підрозділів, де більшість військовослужбовців є націоналістами, то це, наприклад, батальйон «Січ», який пізніше увійшов до полку спецпризначення МВС «Київ», добровольці з «Карпатської Січі», «Правий сектор», УДА, ДУК. Як волонтер, я не раз бачила самопожертву українських націоналістів та «ультрасів».

    Натан Хазін, майданівець, керівник проекту «Аеророзвідка»:

Більшість українських праворадикалів не є нацистами, а антисемітизм і ксенофобія позначають російських радикалів.

В Україні найрадикальніші патріоти не вживають риторику про «чужих», і серед них є вірмени, грузини, азербайджанці, люди різних етнічних груп та релігійних поглядів.

Я ніколи не чув від «людей Майдану», добровольців АТО – членів ОУН і ПС – зневажливого про євреїв або інших. Вони розуміють, що усі народи мають порядних людей і покидьків. Мова, віра та походження для українського праворадикалізму не має значення. В Україні не прийнято «громити інших», якщо таке трапляється, то треба шукати «російський слід».

Я не виключаю, що поява нацистів в Україні, так чи інакше, може бути спецоперацією Кремля.

Однак, якщо подивитися на внутрішні причини радикалізму в Україні, то, на мій погляд, це: важкий економічний стан, відсутність відчуття змін, недбале ставлення представників влади до проблем людей, відсутність чіткої національної стратегії.

    Марія Томак, координатор «Медійної ініціативи за права людини»:

Не варто себе заспокоювати міфом про те, що «українці патологічно толерантні» і ультраправі загрози для України не є актуальними.

Україна перебуває у «зоні ризику» не тільки через війну, а й через небезпеку безвідповідального використання людей із праворадикальними поглядами у «політичних іграх». Окрім того, ультрапатріотичними гаслами можуть прикривати певні «бізнес-інтереси». У цьому випадку сумнівні фінансові інтереси прикривають ще більш сумнівною риторикою.

    Андрій Крижевський, президент Центру стратегічного партнерства:

Причини підйому радикальних рухів в економічній площині базуються на значному розриві між рівнем життя багатих і бідних, у політичній – на нездатності політичних еліт адекватно реагувати на виклики, невизначеності національної ідеї та невизначеності національної ідеології.

Глобалізація весь час підкидає інформаційні приводи для появи радикальних поглядів, а діяльність транснаціональних корпорацій поглиблює прірву між економічно розвинутими та відсталими країнами.

До того ж радикалізм стає об’єктом для політиків, оскільки мобілізація радикальних і праворадикальних масовок обходиться набагато дешевше у фінансовому вимірі. Основні витрати йдуть на якісних ідеологів-агітаторів. Тому, здебільшого, акції праворадикалів не є хаотичними діями, а чітко спланованими і керованими.

Та й самі праворадикали завжди мають політичні цілі.

(За Радіо Свобода)

Травень30/ 2017

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України