• Сьогодні: Неділя, 3 Липня, 2022
Інфо ПС

УКРАЇНА – ЦЕ УКРАЇНА або ПУТІНІЗМ ГІРШИЙ ЗА ГІТЛЕРІЗМ

“Якщо на шальки терезів покласти страх втрати незалежності та страх порожньої кишені, то у українців переважить перший”, – так в інтерв’ю “Українській правді” в 2019-му році казав соціальний та військовий психолог Олег Покальчук.

“У такі кризові моменти, як зараз, навіть у людей, які звикли мислити холодильником, обсипається все таке дурне мудрування. Більшість перестає “умнічать”. “Все не так однозначно” стає дуже однозначним.

Якщо ви втрачаєте незалежність, у вас гарантовано будуть порожні кишені. Навіть кишень у вас не буде.

Коли ми збережемо незалежність, ми аж так одразу не повернемося до попереднього рівня життя, до наших забаганок. Але ми точно знаємо, що рано чи пізно це станеться”, – каже психолог зараз, після місяця повномасштабного вторгнення РФ.

              Сукупність людей як така реагує зараз по-різному. Величезні групи людей, мільйони реагують по-різному. 

              Здається, більше трьох мільйонів вже виїхали з країни. У них абсолютно законні права так робити, є справедливі мотивації. Боронь боже, я тут ніякого осуду в цей бік навіть не претендую робити!

              Але є люди абсолютно протилежного складу характеру, можливостей, які рвуться в бій. Це – зовсім інша категорія людей. Вони всі без винятку – реальні герої, незалежно від того, присвоять їм звання і нагороди чи ні. 

             І є люди, які посильно роблять все, що можуть, в рамках того, що вони знають і вміють. Хтось працює з матеріальними цінностями, товарами, які необхідні фронту. А є величезна кількість тих, хто безкоштовно працює для оборони країни, її безпеки. З точки зору моралі, суспільної етики їх теж треба вважати волонтерами.

             Хтось готовий, хтось не готовий. Звичайно, в моменті самовизначеності того, що таке є Україна, ми орієнтуємося на категорію героїв. Тих, хто абсолютно безстрашно йдуть в бій за свободу, країну, незалежність.

             Можу сказати, що нам пощастило. Це може бути колись окремою темою для наукового дослідження про трансформацію особистості. Вона, як я бачу, сталася і з багатьма неполітичними людьми, які зазнали сильного світоглядного стресу. Вони врешті визначаються, вони роблять правильний вибір.

             Людська природа така, що в мирний час хочеться всидіти на кількох стільцях, щоб пом’якше було. Тут нічого поганого немає, тому що тут чиста біологія. Але коли настає час обирати… В даному випадку президент – молодець. Що я тут можу казати, якщо це фактично визнав весь світ?

             Колись  під час інавгурації в мене була ситуативна зустріч із Зеленським. Я був у військовій формі, кажу: “Пане президенте, в мене була дитяча мрія привітатися по-військовому з головою держави”. І я його привітав. А він: “Ні, це я повинен вам віддавати честь”

             Напевне, зараз, коли б я його зустрів, пожартував би: “Ви таки не праві. Ми всі повинні це зробити взаємно”.

             Ситуація радикально змінилася. Люди, які були, скажімо, розпорядниками суспільного майна, бачать, що все це знищують просто на їхніх очах. Тут навіть імовірні сентименти в бік Росії випарувалися в перші хвилини, після розривів перших снарядів. 

Для тих, хто казав “не всьо так однозначно”, постало питання обирати. Вся ця неоднозначність стала дуже однозначною. 

             Забагато патріотизму бути не може. Я б сказав, це така була паскудна опція європейських ліваків: патріотизм – це погано; всі, хто патріоти – фашисти, сволочі. Це дуже стара балалайка, яка грала ще з середини 70-х років минулого століття. Неомарксисти, ліваки, соціалісти тоді захопили й суспільні науки, пропагували все це діло, нівелюючи, в принципі, саму категорію нації як таку. Стираючи взагалі всякі відмінності між всім і чим-небудь. Від політично-територіального до біологічного рівня, скажемо так. 

              Але це привело до того, до чого привело. Якщо ви стираєте аж так, ви стираєте межі особистості. Людина перетворюється на якусь невиразну субстанцію. В якусь медузу, але я навіть не хотів би медуз ображати. І тоді з ним можна робити все що завгодно.

              Коли ми нарікаємо на реакції деяких європейських політиків, вони спираються на електорат. За десятиліття такого ідеологічного впливу електорат в масі своїй став саме таким, як желе.

            Є така “біблія” інформаційників – “Стратегічна розвідка”, її дуже давно написав американський бригадний генерал Вашингтон Плетт. На сьогодні вона вже досить примітивна, але там він говорить про пропорції, про заниження, про завищення своїх втрат та втрат ворога. Як треба оцінювати інформаційні повідомлення з фронту, з тилу і так далі. 

           Справа не в тому, що приховування інформації є самоціллю військових відомств. Справа в тому, що цивільна людина без серйозної військової освіти в принципі не здатна оцінити адекватно інформацію про втрати та перемоги. Як замкомроти я розумію, як рота працює. На рівні батальйону навіть у мене вже будуть труднощі, але безліч людей у Фейсбуці “все знає”.

         Контраст між тим, що обіцяли російським окупантам, тим, що вони уявляли, і тим, з чим вони зіткнулися, він, звичайно, гнітить і гнітить. Він сіє хаос і зневіру. Він знижує боєздатність – думаю, це був би правильний термін. Їхня боєздатність різко падає.

          Ми як демократична країна, як країна вільних людей, велику увагу приділяємо ефективності особистої мотивації. В цивільному житті це, напевно, правильно. Але в армії ефективність залежить не стільки від твоєї мотивації, скільки від здібностей твого командира. І від дисциплінованості солдата, який буде точно виконувати наказ. 

            Думаю, особиста мотивація там (в армії РФ) нижче плінтуса. Навіть при всьому їхньому бажанні помародерити, вони відчувають, що з цими трофеями можна тут і прикопатися. Причому не глибоко. Навіть не прикопатися, бо їх вже ніхто не забирає. З цими трупами вже екологічна біда.

            Весь культурний, цивілізований світ став русофобом. НАТО боїться Росію, всі бояться Росію. Ще раніше хтось казав: “Ви про що?”. Сміялися зі Скабєєвих різних, всього того брєда, але зараз: “Ок, що ви хотіли, те й маєте”.

            Коли ми говоримо про нацистське коріння рашизму, теперішнього російського фашизму, я би дуже радив звернути увагу на Олександра Дугіна, такого собі фашиста-містика, сина офіцера КДБ, який мав доступ до архівів “Третього Рейху”, захопився нацистськими культами. Все це він намагався продати ще Єльцину в якості ідеологічного наративу. Єльцину було не до того, Дугін пішов у маргінали. 

              Ми сміялися з Жириновського, який був рупором цих ідей, він був таким Геббельсом. А цей такий, я би сказав, Гіммлер. Він дрібненький, так: яка країна, такий і рейх. Але він будує не просто мракобісся, а все це позалюдське, інфернальне намагається впхати в російський наратив. Ядерний попіл, глибинний народ, для якого здорово і нормально закопуватися в нори, землянки. Тваринний такий підхід.

              Я би звернув увагу на це добровільне позбавлення людяності, щоб зрозуміти, що відбувається. Ми маємо справу з не дуже людьми. І це не жарт, не метафора.

              Ця війна почалася навіть не в 2014-му році. Навіть не в 1917-му. Ця цивілізаційна війна триває кілька сотень років, з того часу, як Московія почала загарбницький рух на Захід. 

              Прорубування вікна Петром Першим у Європу було, власне, для того, щоб через це вікно в Європу полізла всяка нечисть. Вона досі й лізе. Великими стадами.

              Треба розуміти, що інфернальність Росії – це не поетичний, а практичний термін. Якщо ми порівнюємо це з Третім Рейхом, то культурна німецька нація збожеволіла на пару десятиліть. Потім отямилася і досі не може зібратися докупи. Але сором, жах, каяття відбулися. 

              Ментальна трансформація росіян не сталася з приходом Путіна. Це треба дуже чітко розуміти: не прийшов Путін – і раптом якихось хороших рускіх зробив поганими кацапами, ні! Моральне падіння в безодню сталося з більшовицьким переворотом. Воно триває більше ста років – такого не було в історії цивілізації

              Те, що світ сприймав, як певну стабілізацію, трансформацію Росії, було лише сповільненим падінням. Кажуть, що Путін – поганий, а рускіє – хороші. Ні! Він плоть від плоті їхньої.

              Велика небезпека в тому, що, якщо закінчаться бойові дії в якійсь фазі, заморозяться, то почнеться знову це, особливо європейське: “Ну, знаєте, це був такий виродок божевільний, а взагалі вони хороші люди!”. З’явиться це шобло лібералів: “Панять, прастіть. Давайте разом плакать!”.

            Ці люди вибрали собі упиря понад 20 років тому, весь цей час йому поклонялися. Вони від нього нічим не відрізняються. Вони несуть таку саму моральну відповідальність. У них навіть немає уявлення про відповідальність. У них така опція атрофувалась, як свого часу хвіст у Homo sapiens, рудимент залишився у вигляді куприка. Але у них навіть куприка морального не залишилося.

            Як не дивно це звучить, путінський режим страшніший за гітлерівський. Він універсально не людський. В Другій світовій у противника були люди без правил та з правилами. Путін зробив індульгенцію від совісті для всього населення Росії. В цьому принципова різниця.

            Все, що робить зараз наше суспільство, армія, народ, нація, дійсно має характер національної самоорганізації. Люди моментально зрослися в єдиний організм, який почав боротися за виживання. Без прямих вказівок, що робити, що хапати, куди бігти. Це вже такий архетипний спротив.

            Але треба розуміти, що психологічний ресурс суспільства має свої межі, його треба поповнювати. На цьому етапі влада дуже швидко прийшла до тями, почала ці ресурси ефективно поповнювати. Все це зараз працює досить ефективно, набирає обертів. Це – друге.

            Третій момент: поступове підвищення боєздатності та злагодженості української армії. Коли ми кажемо про армію, то на рівні мови забуваємо про територіальні, сільські самооборони. Про прикордонників, поліцію, Нацгвардію, ДСНС, СБУ. Всі-всі ці структури зараз – армія. Всі воюють однаково. Армія – це всі, хто фізично бере участь у бойових діях, не тільки навіть у погонах. Залізничники прямо не стріляють, але вони так багато людей рятують.

            Відносно тероборони є важливий момент – злагодження цих підрозділів. Вони мають діяти в рамках підпорядкування та прямого контролю ЗСУ або Нацполіції. Це – “мастхев”. Це має бути організована частина спротиву. 

            Людей, які хочуть отримати автомати, щоб воювати з москалями, реально мільйони. Але є так званий військовий трикутник: вогонь, маневр, жива сила. Вогонь – ракети, артилерія. Маневр – броня. Жива сила є третьою в цьому трикутнику. Якби у нас була перевага в першому і другому елементах, тоді, на мою думку, у нас була б необхідність великого наповнення третьої категорії. 

             Ми всі сильно, миттєво подорослішали. В мене питають про поради, як батькам-переселенцям розмовляти зі своїми дітьми про життя в іншому місці, в іншій країні. Відповідь єдина: дитині треба казати, що ти тепер доросла. Ми з тобою тепер обоє дорослі. Ми разом будемо думати, як тепер облаштовувати своє життя. 

             Українське суспільство стало дорослим. Його історико-біологічний вид я би в принципі і лишив на рівні 17-18-20 років. З підлітка суспільство за ці роки перетворилося на молоду людину. А війна просто моментально зробила її дорослою з високим рівнем відповідальності.

               Шкода, що це сталося у такий драматичний спосіб. Але з цим дорослішанням українське суспільство я щиро вітаю.

               Ми – не антиросія. Україна – це Україна, тут можна ставити крапку. Але це прозвучить, як поетична метафора, тому тут треба розшифрувати.

               Що таке самоідентифікація особистості? Дитина дивиться навколо себе і бачить, як реагують на неї інші, як її називають. Це часто призводить до різного роду дитячих травм, коли тебе обзивають, ображають якимось прізвиськами. Але коли людина дорослішає, в неї є вже якесь стале ім’я. І всі ті прізвиська залишаються в минулому. Коли людина вже зовсім доросла, до неї звертаються “пані”, “пан”, по-батькові. З’являється статус.

             Зараз весь світ однозначно говорить слово “Україна”, аплодує, дивлячись на Україну. І ось це і є наше справжнє ім’я.

Олег ПОКАЛЬЧУК

Фото:  Дмитро Ларін, УП

Квітень01/ 2022

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України