• Сьогодні: Четвер, 24 Червня, 2021
Інфо ПС

У СУСПІЛЬСТВІ ЗНОВУ НАКОПИЧУЄТЬСЯ ВІДЧУТТЯ НЕСПРАВЕДЛИВОСТІ

          Церковне життя – це не тільки якісь свята, богослужіння чи освячення певних предметів. Церква передусім є душпастирством. Ми намагаємося вслухатися в серцебиття нашого народу, почути і зрозуміти його болі, страждання, його потреби, його сподівання і на них адекватно відповідати.

         Що ми почули… По-перше, що дуже загострюється почуття дискомфорту. І це можна сказати про людей в різних частинах земної кулі, бо наша Церква душпастирює і в Канаді, і в Сполучених Штатах Америки, Бразилії, Аргентині, Австралії, Західній Європі, Україні. У людей серйозне відчуття дискомфорту. Ті всі карантинні обмеження, та неможливість повертатися до повноцінного нормального спілкування з іншою людиною не відповідає природі людини. Бо людина – це істота, яка покликана до спілкування. В людських стосунках ми пізнаємо себе, ми розвиваємося, ми дозріваємо, ми стаємо, я б сказав, всебічно розвиненою особистістю.

         Ми бачимо, що дискомфорт часто перетворюється на почуття агресії. Папа Франциск говорить, що Третя світова війна вже почалася, але вона ведеться різними локальними конфліктами. Почуття дискомфорту перетворюється на насильство в різних його формах.

Зокрема, ми бачимо, що часом сім’я потерпає від домашнього насильства. І сьогодні це один із дуже важливих викликів душпастирства. Хоча, з іншого боку, здорова сім’я каже, що коли ми є на карантині разом, то можемо разом побути, більше часу маємо одне для одного.

        Є багато інших конфліктних ситуацій, які ми спостерігаємо в маленьких спільнотах. Є, на жаль, наступний виток, чи ланка такого ланцюжка емоцій, – це самогубство. Ми відчуваємо, що за останні кілька місяців різко збільшується кількість самогубств серед підлітків і молоді. Бачимо, що стають популярними суїцидальні групи в різних соціальних мережах, які захоплюють молодих людей, і це стає великою проблемою.

Отож душпастирство якраз допомагає людині не просто емоційно переживати виклики, а й лікувати всі ці рани. Тут справджуються слова святого Августина: “Я розумію для того, щоб вірити, і вірю, щоб краще розуміти“.

Тому ми починаємо пропонувати різного роду передачі, формати спілкування, де обговорюються різні теми релігійного і суспільного життя. Так само ми бачимо, що невід’ємною складовою частиною людини є її діяльність.

Для того щоб справді якось скерувати енергію, яка накопичується в умовах обмежень, ми організовуємо різного формату служіння в церкві, допомогу тим, хто потребує, різні волонтерські рухи, молодіжні організації, які застосовують різні форми, як можна заохотити молоду людину, підлітка до добрих справ, щоби ті емоції не дегенерували в якісь негативні думки і справи.

         Ми бачимо, що сьогодні кількість смертей, зокрема від Covid-19, зростає, вмирають молоді люди. Так само йде війна. Кожного дня ми чуємо нові повідомлення про втрати наших героїв. І в умовах останньої напруги на Донбасі ми бачимо певний страх у суспільстві. Ворог хоче нас залякати, паралізувати, і цей страх треба поборювати.

        Кожна людина по-своєму ті емоції переживає. Але наше суспільство дуже потребує якоїсь мети. Ми потребуємо спільного соціального проєкту. Ми повинні разом поділяти цінності, які роблять нас єдиною політичною нацією. Ці цінності починають бути в центрі нашого обговорення. Але одного дуже бракує: воно накопичується і може бути вибухонебезпечним – це відчуття браку справедливості.

        Наш народ може все стерпіти, може все пережити. Але коли хтось справді спровокує вибух гніву проти несправедливості, це народ не стримає. Пригадаймо, як почався Майдан, – через побиття дітей. …Мільйони українців вийшли на вулиці. І в мене є відчуття, що сьогодні знову накопичується це відчуття несправедливості. Ми навіть у контексті Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій в наших обговореннях виносимо тему справедливості, зокрема соціальної справедливості, на перше місце, або, спілкуючись з послами іноземних держав, коли говоримо про необхідні першочергові реформи в Україні.

         І от реформа судочинства, реформа всього того, що пов’язане зі справедливим судом – це одна із головних проблем. Наведу приклад. Знаєте, я спілкуюся дуже близько з родинами Героїв Небесної сотні. Бо це особи, яким я особисто пообіцяв, що ми будемо їх супроводжувати і не забувати. І ми спілкуємося з ними. Ті суди, в яких вони беруть участь, часом просто перетворюються на тортури.

      Існує природне відчуття правдивого і фальшивого. Якесь таке інстинктивне відчуття справедливого і несправедливого. Діти, підлітки вам скажуть, що є справедливим, що ні. Такими речами не можна маніпулювати. Тому що ця несправедливість раніше чи пізніше вразить українця в саме серце.

       Церква ніколи не хоче бути частиною державного механізму. Тобто ми абсолютно не поділяємо ідеї так званої державної Церкви. Чому? Тому що тоді вона втрачає свободу. Вона стає частиною державного механізму.

        Друге питання: тоді де є місце Церкви в суспільстві? Ми бачимо себе як частину саме громадянського суспільства. Зокрема, коли говорити про чітке місце для церковної спільноти, яке визначив свого часу папа Бенедикт XVI у своїй енцикліці. Папа каже: для того, щоб були здорові стосунки, у державі мусить існувати цей трикутник: суспільство – влада – бізнес. Якщо суспільство випадає, то і держава, і бізнес починають будувати між собою стосунки без урахування інтересів суспільства. Тоді це є корупція, злиття великого бізнесу і державних інституцій. Тому в цьому трикутнику місце Церкви не з бізнесом, не з владою, а з народом. Тобто Церква є частиною громадянського суспільства, на зустрічах з міжнародними партнерами, з державними інституціями ми є голосом народу.

       Церкви завжди були каталізаторами діалогу.

Ми бачили, що коли влада навіть голосу Церкви не хоче чути, – Церкви, яка є голосом народу, то така ситуація є прямо вибухонебезпечною. Це якраз було напередодні Майдану.

       Після Майдану Всеукраїнська рада Церков, різні громадські активісти, волонтери, розпочали форум, такий суспільний майдан різних громадських ініціатив. Назвали форум “Трансформація України”. Ця ініціатива була для того, щоб громадянське суспільство сформувало свій проєкт розвитку України як європейської держави. Це був дуже цікавий проєкт. Сьогодні ми хочемо його перезавантажити в нових обставинах.

       Спочатку нас ніхто не хотів слухати взагалі. А потім ми самі почали навчати суспільство, що існують певні критерії, за якими можна сказати: “Ага, ця країна менш-більш готова до інтеграції в структуру Європейського союзу, є так звані Копенгагенські критерії”. І ми тоді ставили собі за мету виховувати наших громадян, щоби цей проєкт європейської України став суспільним проєктом, щоби кожен, хто хоче йти до влади, взяв на себе зобов’язання його виконувати чи втілювати.

         Що цікаво, знаєте, і попередній президент Порошенко, і, я бачу, теперішній президент починають дослухатися до голосу Церков лише в другому періоді своєї каденції. Спочатку всі відчувають себе дуже самовпевненими: “Нам нікого не потрібно”.

       І потім перед останніми президентськими виборами дуже багато почали долучатися до цього проєкту, приходили, брали участь, слухали. Навіть була створена міжфракційна депутатська група на тему європейської трансформації України у Верховній Раді тощо. І це був той спосіб, коли ми спонукали до такого діалогу. Ми тепер хочемо щось подібне відновити, бо ці напрацювання існують. Хочемо створювати майданчик, де громадянське суспільство могло б збиратися і справді в той чи інший спосіб визначатися, як далі будувати нашу Україну. Але, з іншого боку, ми хочемо теж, щоб ці ідеї комунікувалися із різними рівнями державної влади, які б мали цей проєкт втілювати в життя. Якогось такого моменту, коли б ми прийшли до влади і сказали: “Ви мусите це зробити” – і влада нас послухалася, я щось не пригадую.

         Я думаю, що тепер президент здобув більше досвіду. Зауважте, він почав менше усміхатися, він став доволі прагматичним. І в мене є таке відчуття, що він потроху-потроху починає розуміти, у чому полягає ідея української державності, ідея патріотизму. Раніше було відчуття, що ми не до кінця знаємо його програму, які думки, які ідеї, які бажання, бракувало чіткого розуміння, у який бік буде рухатися Україна. Але останні події показують, що відповіді на питання, яким чином Україна має будувати подальше партнерство з європейською спільнотою, чи рухаємося ми до НАТО, починають краще вимальовуватися.

         Так само ми бачимо, зокрема в контексті останньої ескалації, як активно починає працювати Міністерство закордонних справ. І в результаті цієї ескалації Україна отримала колосальну міжнародну підтримку. Це теж дуже цікавий знак.

         Церковний авторитет для політиків є великою спокусою. Багато хто хоче завдяки довірі людей до Церкви збільшити свої політичні дивіденди. Тобто спокуса інструменталізації Церкви у політиків буде завжди. Напередодні чергових виборів ми завжди відчуваємо, що саме це є великою проблемою. Бо ті чи ті кандидати на пост президента, чи то на пост депутата різного рівня, щоразу безсоромніше намагаються присвоїти собі прихильність певної Церкви.

        Я думаю, що це абсолютно неприпустимо. Ми завжди кажемо, що ніколи не підтримуємо жодного кандидата на місце жодної функції в державній системі. А що ми підтримуємо? Цінності і принципи. І коли якийсь кандидат бере зобов’язання перед суспільством втілювати в життя певні засади, тоді громадяни мають самі вирішувати. Якщо Церкву починають використовувати як інструмент для політичної боротьби, тоді Церква завжди втратить.

       Хоча є певні спокуси, які не завжди вдавалося і вдаватиметься Церквам обійти. Наприклад, ми живемо сьогодні в секулярному світі. І коли якась політична партія бере на себе обов’язок часом навіть силою насаджувати якісь релігійні цінності, для певних Церков це може бути спокуса. Спокуса, коли хтось за мене зробить мою роботу. Ми бачимо, що в Європі існують такі приклади. Але потім що стається?

       Коли така партія приходить до влади і починає силою державного примусу змушувати сповідувати певні цінності, тоді програють всі. І передусім – підривається довіра людей до Церкви як такої. Не можна когось змусити бути щасливими. Знаєте, це як було в радянські часи: “не умєєш – научім, не хочєш – заставім”.

       У релігійному питанні в сучасному світі такого типу практика чи політика завжди йде на шкоду Церкві. Тому ми бачимо, що часом навіть конфлікти між Церквами виникають через те, що інша Церква дала себе інструменталізувати з тої чи тої політичної, я би сказав, частини тієї палітри. І це дуже небезпечно.

Релігію ніколи не можна інструменталізувати з політичною метою.

       У нас є чітка інструкція, як мають поводитися священнослужителі, зокрема в контексті виборчої кампанії. Хоча ми констатуємо певні факти, що є порушення, священники порушують цю інструкцію. Згідно з нашою інструкцією, священнослужитель не може бути кандидатом у депутати. Але, на жаль, маємо такі випадки. І тоді єпископ що робить? Він забороняє йому здійснювати священничі функції. Бо священнослужитель не може бути членом політичної партії, яка йде до влади. Інші Церкви мають іншу позицію. У нас це чітка заборона.

         З іншого боку, ми сьогодні маємо справи з кричущим популізмом. Той чи інший мер, та чи інша політична партія буде озвучувати те, що люди хочуть чути. Чи потім буде виконувати те, що обіцяла? Ні. Але для того щоб прихильність здобути – і до церкви будуть ходити, і будуть показувати свою набожність на камеру, щоб завоювати симпатію. І це є великою бідою.

        Ми не маємо наперед підготованих відповідей на всі новітні питання. Нові виклики потребують нових відповідей. Нас вчили щодня робити іспит сумління.

        Церква – це спільнота. Богу дякувати, Церква не монархія, не якась інституція солістів чи суми монологів. І от ми маємо на рівні всієї нашої Церкви Синод єпископів, на якому ми радимося, виробляємо нашу позицію. Так само, коли потрібно зрозуміти, як правильно відреагувати, у нас є різні групи консультацій із різних ділянок життя, різних експертів, яких я скликаю для того, щоб ми могли зрозуміти, як правильно відповідати. Бо  йдеться не тільки про мене. Якщо б я робив лише пошук щодо вчинків як приватна особа, це одне, це значно легше. Але я несу відповідальність не тільки за себе. І тому такий пошук є постійним. Я шукаю поради. От коли настає кризова ситуація, я шукаю поради мудрих людей,  які, можливо, краще знають певну ділянку людського буття чи людського знання. Ніколи не потрібно думати, що ми всезнайки, що ми всемогутні, що ми самі собі дамо раду. Така самовпевненість – це перший крок до упадку.

         …Кожна молода людина шукає відповідь на питання – що є основне в моєму житті, а що другорядне? Де є та точка опори, на яку я можу спертися, щоб перевернути світ, як казав Архімед? І ось якраз такого типу моральні орієнтири молода людина може знайти в християнській вірі.

Блаженніший Святослав (Шевчук), Отець і Глава Української греко-католицької церкви,
Верховний архієпископ Києво-Галицький, Митрополит Київський

Травень09/ 2021

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України