• Сьогодні: Четвер, 23 Вересня, 2021
Інфо ПС

ЦІКАВИЙ ДОСВІД СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПОЛІТИЧНОГО ОЛІГАРХАТУ: ЗВІДКИ ПЕРШИЙ МІЛЬЙОН?

Щоб стати європейцями, недостатньо припинити смітити на тротуарах і почати цілуватися з африканськими мігрантами та сексуальними меншинами. Майже всі народи «Старої Європи» відзначаються великою соціалізацією – а саме її так не вистачає українському суспільству, що віддає перевагу хутірському егоїзму. Саме тому в Україні вкорінилася модель ліберальної, а не соціальної ринкової економіки, з національним ухилом у суцільну корупцію і масове розкрадання. Так що європейських пенсій, європейської медицини і європейських зарплат українцям чекати не варто, оскільки ці блага є результатом соціальної активності суспільства, а не милості його еліти. Єдине, на що вони можуть розраховувати – це розбагатіти в індивідуальному порядку. Однак, шанс стати мільйонером у середньостатистичного українця рівний 0,1%.

Ось уже понад чверть століття кожний українець має право розбагатіти на стільки, на скільки йому заманеться. Та от лихо: лише один із тисячі українців має таку можливість! І цю можливість йому надають зовсім не наявність червоного диплому, талант від Бога чи готовність працювати 20 годин на добу. О ні, в Україні людина з такими даними стане хіба що гарним найманим працівником, який за скромну винагороду зароблятиме мільйони для інших.

Можливо, основний шлях до багатства – злодійство і шахрайство? Що ж, це вже тепліше, і все ж не варто бездумно присвоювати те, що вам поки ще не належить. Слід пам’ятати, що будь-яке порушення закону і права власності не залишається непоміченим, воно сходить з рук лише в тому випадку, якщо на це свідомо закривають очі. А щоби ті, кому належить слідкувати за збереженістю майна чи дотриманням закону, закривали очі, необхідно бути з ними у родинних, дружніх або ділових стосунках – тобто бути їм зятем, однокласником чи другом сім’ї, або ж брати їх у долю чи «давати нагору». На цьому принципі побудована вся система української корупції. Ба, більше! – на ньому побудована вся українська олігархічна економіка!

Стартовий капітал

   Вважається, що будь-який бізнес, тим паче середній і великий, починається зі стартового капіталу. Це твердження не зовсім вірне – в усякому випадку, в Україні можна заробити чималі гроші і без нього. Капітал необхідний для одного: якщо потрібно створити чи купити якесь підприємство (завод, банк, будівельну фірму, мережу маркетів) для наступного розширення бізнесу або легалізації «тіньових» доходів (відмивання грошей). Для 99,9% українців єдина можливість знайти стартовий капітал – це взяти кредит у банку під заставу квартири або продати цю квартиру. Що можна відкрити на ці гроші? Магазинчик, кафе, автомайстерню, нотаріальну контору, стоматкабінет. На завод цих грошей не вистачить, тому між малим і середнім, не кажучи вже про великий, бізнесом в Україні лежить прірва, переступити через яку можуть лише люди, які мають доступ до великих грошей.

Як створювалися стартові капітали на початку так званих «буйних» 90-х? Перше, що приходить на думку – це рекет, в усій своїй багатогранності – аж до вбивства… Однак, тодішні ОЗУ (організовані злочинні угруповування) займалися не лише ним, їх бізнес був багатопрофільним, включаючи торгівлю бензином і вивезення кольорових металів, а також експорт зброї. А перегорнувши сторінки сайтів про українську корупцію і кримінал, можна дізнатися, що від таких ОЗУ тягнеться коріння багатьох нинішніх бізнесменів-мільярдерів і мультимільйонерів, політиків і навіть прокурорів із генералами армії. Ну, а про Ріната Ахметова і говорити не доводиться…

А як вам одеський міський голова Труханов, який із 1992 року був «начальником охорони» в угрупованні Леоніда Мініна і Олександра Ангерта? Або ось Артур Палатний і брати Клички – колишні протеже київського «авторитета» Рибки? Або ж відомі київські бізнесмени-патріоти брати Константинівські – вони ж брати Карамазови з оточення «авторитета» Аліка Магадана.

Проте, як відомо, рекетом займаються не лише бандити, а й правоохоронні органи. Система «прокурорської мафії» Геннадія Васильєва і Віктора Пшонки, а також їхніх найближчих помічників братів Кузьміних, справно приносила державним людям у синіх мундирах величезні гонорари. Додамо: а судячи з того, як у 2014 році нікому раніше невідомі комбати швидко обзавелися дорогими джипами і новими квартирами, а потім махнули у Верховну Раду, свої стартові капітали вони сколотили явно не з офіцерського жалування.

Набагато простіше було тим, хто мав доступ до легальних казенних грошей. Наприклад, так у бізнес увійшли екс-секретарі Дніпропетровського обкому ЛКСМУ (ленінська комуністична спілка молоді України) Сергій Тигипко і Олександр Турчинов.

А от нинішній віце-прем’єр Степан Кубів за часів СССР очолював касу студентських комсомольських будзагонів – і на ці кошти створив своє перше підприємство, а згодом перебазувався у створений на кошти (точніше – внески) Львівського обкому комсомолу «Західно-Український комерційний банк».

Але найширші можливості для відкриття великого бізнесу практично з нуля дають влада і посадові повноваження (службове становище). Вже у 1987 році в СССР при установах і комбінатах відкрилося багато малих (МП) і спільних (СП) підприємств, за допомогою яких шустрі «кооператори» заробляли щомісяця десятки і навіть сотні тисяч карбованців (тоді – совєцкіх рублєй)! Десь такі фірмочки відкривали директори підприємств, десь – їхні родичі або друзі, довірені особи, але стороннім вхід у них був закритий (хіба що вантажниками на зарплату). Вони крутилися-вертілися, міняючи вугілля на деревину, метал – на косметику і відеомагнітофони, постачали продукцію підприємствам і штовхали сировину на експорт.

З таких «кооперативів» вийшли українські олігархи Боголюбов і Коломойський (СП «Фіаніт»), Віктор Пінчук (МП «Діалог-оптіма»), брати Суркіси (СП «Динамо-Атлантик»), Нестор Шуфрич (СП «Текоп-Карпати» і СП «Вест-Контрейд»), Віктор Нусенкіс (СП «Гірник»), Андрій Клюєв (ЧП «Шельф»), Василь Хмельницький (СП «Orimi wood») і багато інших. Ще й досі при кожному казенному підприємстві, при кожній бюджетній установі, при кожному міськвиконкомі існують приватні фірми, що обліпили їх, як мухи корів. Їхні власники – це міністри, мери і директори, або їхні родичі, знайомі, знайомі знайомих і т.д., вся еліта міста, регіону, країни. Суть діяльності таких фірм – висмоктувати прибуток підприємств і заганяти їх у борги для наступного збанкрутування та купівлі-продажу за безцінь, «розпилювати» бюджетні асигнування, отримувати маржу з видобутку і транзиту газу, робити націнки на товари і послуги для населення.

Цей паразитичний бізнес у більшості своїй абсолютно легальний з точки зору законів України та існує завдяки соціальній апатії українського суспільства. Всі знають, що фірма Іванова постійно «пиляє» міський бюджет, а фірма Петрова монополізувала похоронні послуги і надає їх втридорога, проте мало кого це обурює на стільки, що він готовий виступити проти цієї системи. До того ж – безкорисливо, на користь всього суспільства, а не для того, аби відштовхнути від годівниці конкурентів і прикластися до неї самому.

Примножити і сховати

Чому в Україні загубили власне приладобудування, а зараз доконують і машинобудування? Відповідь на це питання шукали неодноразово. У 90-ті стверджували, що топорні совєцкі технології просто не витримували жодної конкуренції з німецькими автомобілями та японськими телевізорами. У «нульові» трішки спам’яталися і почали шукати винних: тоді вирішили, що постсовєцьке машинобудування знищили на замовлення Заходу. Нині ж з’явилася нова версія: виявляється, український ВПК (військово-промисловий комплекс) руйнували агенти Кремля. Що ж, дозвольте втиснути і власну гіпотезу!

Як ми зазначили вище, ринкова економіка в СССР, що розвалювався, починалася з ПП і СП, котрі міняли ліс, паливо і метали на косметику і магнітофони. А потім власники і директори цих СП стали олігархами, політиками, міністрами, які визначали курс країни. Чим займався Владімір Путін при губернаторові Собчаку? Курирував вивіз лісу і кольорового металобрухту через ленінградські порти! Він і понині будує економіку своєї країни на експорті сировини. Таким чином, вже наприкінці 80-х сформувалася стратегія майбутньої постсовєцкої економіки, в основу якої заклали обмін вітчизняних ресурсів на імпортний ширвжиток, котрий триває і досі в Україні. У цій стратегії не було місця українським телевізорам чи комбайнам, та й початкуючим олігархам складне виробництво було не цікаве. Навіть те немічне українське автомобілебудування, що ледве жевріло до 2014 року, являло собою зборку імпортних авто в українських ангарах – аби не платити мито за ввезення готових машин.

Проте і металургія з хімпромом зацікавили початкуючих олігархів не відразу. На початку 90-х майбутні мультимільйонери і мільярдери займалися нафтою, газом і вугіллям. Це було простіше з технічної точки зору: використовувати вже готову і діючу інфраструктуру та підприємства колишнього СССР для перевезення продукції переробки вуглеводнів. На цьому, зокрема, піднялися «Інтерпайп» (Пінчук), ЄЕСУ (Тимошенко, Лазаренко), «Індустріальний союз Донбасу» (Тарута, Гайдук, Ахметов), АТЕК-95 (Олександр Третьяков)…

А от із вугіллям Донбасу була взагалі цікава детективна історія: спочатку воно було не тільки імпортною сировиною, а й засобом колосальних афер із державними дотаціями донецьким шахтам. Доходило до того, що вугільні директори (Звягільський, Нусенкіс та інші) закуповували і ввозили вугілля з Кузбасу, оформляючи його згодом як видобутий на своїх донбаських шахтах – і отримували на нього дотації з бюджету. Ось на яких схемах робили свої мільйони і десятки мільйонів! Ще й високі нагороди отримували, до Героя України включно! Це вам не хліб випікати від зорі до зорі.

Так от, від середини 90-х усі ці прото-олігархи вирішили вкласти «свої» вугілля, газ і нафту, котрі вони вже не могли продавати в повному обсязі, у переробку – і для цього їм знадобилися коксохімічні, металургійні та хімічні заводи. Так почалася велика промислова приватизація (точніше – приХватизація) України. Що ж до решти підприємств, то вони цікавили олігархів лише як брухт або перпективна нерухомість у межах обласних центрів – на місці яких вони відкривали ринки і торгові центри, будували житло. А от в середині «нульових» українські олігархи захопилися новим перспективним бізнесом: розкруткою своїх компаній і банків з їх наступним продажем за максимально можливу ціну. У сфері нерухомості це називалося девелопмент (купити ділянку, забудувати і продати), у фінансовій і виробничій сферах теж мало якусь зарозумну назву. Зріс попит на досвідчених «розкрутників», які мали вихід на іноземних покупців – так піднявся Тарас Кутовий, який пізніше став міністром агропрому.

Створити, розкрутити і продати – це вище мистецтво світового бізнесу, і тут до українських олігархів можна було б почати ставитися з повагою, якби вони не дурили своїх покупців. А саме так вчинили зі своїми діловими партнерами власники українських банків, які продали їх іноземцям у 2006-2008 роках. Мильні бульбашки капіталізації банків роздували всіма мислимими і немислимими способами, відкривали безліч філіалів, залучали масу клієнтів (в тому числі мертвих душ) – і доводили вартість банків до сотень мільйонів і мільярдів доларів. Але водночас банки видавали величезні кредити підставним фірмам. У підсумку, коли іноземці ставали власниками банку, вони потім відкривали для себе, що значна частина виданих кредитів уже ніколи не буде повернута, а заставу під них неможливо забрати. Так, зокрема, «нагрів» наївних шведів Сергій Тигипко, продавши їм свій «ТАС-Комерцбанк» (перейменований у «Сведбанк»). Так зробив і Коломойський вже зовім недавно з «Приватбанком».

Гірше цього були і залишилися лише афери з виведенням рефінансування банків із держбюджету в офшори

За приблизними підрахунками, в період з 2008 по 2016 роки банки українських олігархів («Надра», «Приват» і десятки інших) вивели за кордон шляхом надання «липових» кредитів до 200 мільярдів гривень! А це ж були гроші їхніх вкладників і гроші, виділені Мінфіном і Нацбанком із бюджету на підтримку комерційних банків.

І що, хтось із олігархів покаявся, вибачився? Та ніхто з них навіть не визнав того, що чинив шахрайські дії! Чи, можливо, держава змусила повернути ними награбоване власним майном, щось у когось конфіскувала для відшкодування нанесених їй та вкладникам збитків, чи когось із них посадила за грати? Та нічого подібного! Людям із совістю – не місце у великому українському бізнесі, як і у владі та нашому правосудді…

Остап Бендер знав 400 «відносно законних» способів вилучення чужих грошей – в української еліти їх тисячі: за кожним мільйонером, а тим паче – олігархом, стоїть дивовижна історія «спритності рук» і витонченої кмітливості. Описати всі – просто неможливо, але наостанок хотілося б звернути особливу увагу на український «бурштиновий бізнес». Скандально-перескандалений, регулярно висвітлюваний у ЗМІ, що став приводом для політичних спекуляцій, він втілює в собі усю потворну модель української економіки.

Дійсно, кого ми бачимо в репортажах із бурштинових копанок, що перетворилися в болото, Рівненщини (і чому тільки там?)? Рядових старателів та їхніх найманих працівників. Втомлені, брудні відчайдухи, які намагаються заробити і сподіваються на «самородок» вартістю кілька тисяч доларів – як вони схожі на малий український бізнес! Однак, на цих кадрах ми не бачимо скупників-перекупників бурштину, які, не напружуючись, мають на порядок більші доходи. Ми не бачимо ні добре озброєних «тітушок-охоронців» ОЗУ, що встановлюють свій порядок на копальнях (розподіляють ділянки, вирішують спори, охороняють скупників), ні пригодованих солідними хабарями від них керівників місцевої поліції і прокуратури. А ще, що дуже дивно, ніхто нічого не розповідає про те, куди ж відправляються ці величезні партії скупленого у старателів бурштину. Хоча його вивозять за кордон, до того ж не контрабандою (це поодинокі випадки одинаків-невдах), а законно оформленого на якісь фірми, що мають дозволи на його експорт. Але хто володіє цими фірмами, хто контролює ці потоки, хто отримує основний навар із бурштинового бізнесу і кому із членів уряду, ВР чи АП він заносить відкати? Будемо сподіватися, що відповіді на ці питання ми дізнаємося раніше 2019-го…

А от відповідь на питання «Тож кому у владі після всього цього можна вірити?» вже є: «НІКОМУ!»

Тарас АРТЕМЕНКО

Липень01/ 2017

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України