• Сьогодні: Четвер, 23 Вересня, 2021
Інфо ПС

ТРЕТІЙ ПУТІНСЬКИЙ ПОХІД

Упевнений: до останнього свого подиху у владі Путін не залишить Україну в спокої. Тактика може змінюватися залежно від обставин. Стратегічне завдання лишається незмінним із першого дня війни 20.02.14., дати, вибитої для потреб майбутнього трибуналу на медальках за підкорення Криму. “Революція гідності” в жодному випадку не повинна увінчатися успіхом, вважають у Кремлі. Дуже заразним цей успіх стане для російського суспільства і зробить падіння путінського режиму невідворотнимм у найближчій історичній перспективі. Успіх України, що вибрала європейську модель розвитку, – кащійова смерть путінізму, вбогої філософії нижчих чинів КГБ, що ошаліли від «кришування» меблевих магазинів і розпилювання нафтових компаній. Путін просто приречений був зробити спробу «братнього» знищення України.

Одразу ж після анексії Криму Путін поставив у своїй тріумфальній промові нову духопіднесену мету – Новоросія: десять «рускіх» областей, незаконно переданих Україні чи то жидобандерівцями, чи то жидобільшовиками. Проте, не можна відкривати могили таких мерців: зашморг судетської промови остаточно затягнувся на шиї гітлеризму через 7 років після її проголошення. З кримським зашморгом і путінізмом все пішло значно швидше. Перш за все виявилося, що у восьми з десяти зарахованих у Новоросію регіонах не знайшлося навіть достатньої кількості збожеволілих бабульок для організації регулярних масовок із хоругвами і путінськими іконами.

У кількох містах двох областей вдалося закріпитися різношерстій компанії офіцерів ФСБ і ГРУ, десятників МММ, фашистів РНЄ, ряжених казаків, ветеранів сорокалітньої афгано‑кавказької колоніальної війни. Промениста Новоросія скукожилася до бандитського ОРДЛО. Для того, аби сепаратистів не вибили, потрібна постійна присутність підрозділів російської армії з придбаними у воєнторгах танками, бетеерами, установками “Град”, “Ураган”, “Торнадо”, ЗРК “Бук”.

Фундаментальною політичною слабкістю руху “доведених до відчаю корінних жителів Новоросії”, що відрізняла його від будь-якого іншого сепаратистського проекту в світі, була відсутність у ньому органіки, його нездатність ясно артикулювати ні причини свого “відчаю”, ні цілі свого “протесту”. За них це намагалися робити пропагандисти російського телебачення. Найбільш відверто і послідовно філософію авантюри окреслив генеральний радник “ДНР” Олександр Бородай: “Межі Руского міра значно ширше меж Російської Федерації. Я виконую історичну місію в ім’я руской націі, суперетносу, скріпленого православним християнством. Так само, як на Кавказі, я борюся на Україні проти сепаратистів, цього разу не чеченських, а українських. Тому що є Росія, велика Росія, Російська імперія. І зараз українські сепаратисти, що знаходяться в Києві, боряться проти Російської імперії”.

Помри, Бородай, краще не скажеш! Програму побудови Всесвітнього Руского Рейху сформульовано з максимальною відвертістю. Тільки чи не приходило бородаям і путіним у голову, що в подібній системі геополітичних координат – вони самі сепаратисти, що підступно зрадили Великій імперії Чингісхана і династії Юань? Про це вже грунтовно замислюються ввічливі жовті люди в Пекіні.

Так чи інакше, кремлівська ідея зазнала нищівної метафізичної поразки в Україні – значно серйознішої, ніж просто військової. Ідеологія “Руского міра” відкинута російським населенням України, котре залишилось у переважній своїй більшості вірним українській державі та її європейському вибору. І росіяни так само воюють і будуть воювати з агресором у лавах української армії, як і українці. Війна, нав’язана Кремлем Україні, – не територіальний спір про Крим чи про Донбас і не етнічний конфлікт, це світоглядне зіткнення нащадків Київської Русі з нащадками Золотої Орди, в якому ординці виявилися приреченими.

Перший антиукраїнський похід Путіна провалився, і президент Росії негайно обернувся в палкого прихильника територіальної цілісності України. Ілюзія збереження цієї “цілісності” України (без Криму, зрозуміло) – ось та наживка, котру після провалу амбіційного проекту Новоросії Кремль майже три роки агресивно намагався нав’язати українському керівництву.

Схід України і Крим – це тимчасово окуповані території. У України немає сьогодні воєнних можливостей їх повернути, але рано чи пізно вона їх поверне іншими засобами. Однак повна відповідальність за те, що там відбувається сьогодні (політична, економічна, гуманітарна), лежить на владі країни-агресора. Путін же намагався вштовхнути повністю контрольовану ним ракову донбаську пухлину, срлвнену хаосом і нестабільністю, в політичне тіло України. Посилаючись на власну інтерпретацію мінських угод, Кремль намагався диктувати Україні цілі розділи її нової Конституції і визначати зовнішньополітичні орієнтири української держави. Москва щодня повторювала: у Мінських протоколах щось говориться про особливий статус районів у складі України. Але ж там говорилося і про виведення іноземних військ, і про повернення Україні контролю над її кордонами. Москва ж категорично відмовляється виконувати ці ключові положення.

Київ витримав нелегку дипломатичну битву, не дивлячись на те, що іноді серйозний тиск на нього чинили і європейські союзники, Німеччина та Франція, що прагнули, певно, лаврів миротворців. Знадобився час, аби західні лідери зрозуміли шулерський характер гри, затіяної Путіним навколо Мінських угод. На сьогодні ці угоди де-факто мертві. Всім ясно, що Путін не піде з Донбасу, а українське керівництво не зруйнує власну державу заради фальшивого “відновлення територіальної цілісності”.

В цій ситуації Путін знову різко міняє тактику.

Припиняються розмови про вштовхуння сепаратистських територій у політичне тіло України. Натомість взято курс на підвищення рівня ї суб’єктності (визнання паспортів ДНР і ЛНР, рубльова зона, зміна власників підприємств, що належать Україні). Реанімуються політичні трупи Януковича і Азарова. Ні, йдеться не про підготовку анексії, це абсолютно не входить у плани Путіна. Йому, як і Бородаю, не потрібні шматки України, йому потрібна вся Україна. Москва готується, “зміцнивши” політичне керівництво сепаратистських утворень, оголосити їх законною легітимною Україною, а все, що за її межами, – бунтівливою територією, де лихобродять жидобандерівські фашисти.

У цьому контексті стає зрозумілою загадкова смерть Віталія Чуркіна та миттєва за нею офіційна відмова Москви від зачитаного і зареєстрованого нещасним постпредом у Раді Безпеки ООН звернення Януковича до Путіна з проханням про введення військ. Справа в тому, що законна українська влада не могла звернутися до Путіна з проханням про введення військ три роки тому з тієї простої причини, що вона (можливо, в дещо іншій персоніфікації) ще лише зараз має звернутися з подібним проханням із легітимної столиці України – Донецька. Минуле по-оруеловськи видаляється з історії заради торжества майбутнього. За живого Чуркіна та справжнього листа Януковича від 01.03.14 повторне прохання виглядало б фарсом і нагадувало б патріотичним бородаям, що Путін не відгукнувся на перше. Прохання про введення військ – це принципово одноразовий інструмент.

Третій похід Путіна проти України відбуватиметься в стилістиці відвертої підтримки (в тому числі і військової) “ДНР” і “ЛНР” як “легітимних суб’єктів”. Зміна Москвою декорацій була викликана не лише категоричною відмовою України проковтнути наживку “відновлення територіальної цілісності”, а й ще двома важливими обставинами. Провал операції “Трампнаш” поставив хрест на сподіваннях Кремля на “велику оборудку”, в рамках якої він, зокрема, готовий був поторгувати Донбасом задля юридичного закріплення анексії Криму.

Крім того, розпочату президентську кампанію, вочевидь, вирішено проводити під знаком імперських понтів. У внутрішньому порядку денному і, перш за все, в сфері економіки режиму запропонувати народу нічого. Тому й залишається обмежитися закликами дійти якщо вже не до Британських морів, то хочаб до Лівії. В Лівії Путіну захотілося, мабуть, втерти носа самому Сталіну. На Потсдамській конференції, як відомо, в ході обговорення питання про колишні італійські колонії СРСР наполегливо намагався влізти в Лівію, але Трумен і Черчілль у Середземномор’є Сталіна все-таки не пустили.

Що ж стосується України, то третій похід Путіна закінчиться таким же провалом, як і два попередніх. Фундаментальні фактори, що діють проти нього, не змінилися. Ідеологія “Руского міра” провалилася не лише в Україні, а й у Росії. Потік гарматного м’яса на cхід України всох. Тому доведеться сподіватися на відкрите військове втручання на прохання “законної української влади” окупованих територій. Проте, сьогодні вже існує українська армія, здатна у випадку повномасштабної агресії (похід майора Прілєпіна на Київ) нанести загарбникам шкоду, котру не вдасться втаїти від російського суспільства. Слід думати, воєнні експерти в Москві це розуміють. Тому передвиборна війнушка обмежиться, швидше за все, спробами розширення сепаратистської пухлини в межах Донецької та Луганської областей. Найбільшою операцією може стати наступ на Маріуполь.

Загалом же третій путінський похід несе в собі не лише воєнні, але й, перш за все, величезні політичні ризики. Міжнародна ізоляція Росії посилиться. А ейфорія 18 березня 2014 року може у 2017-му обернутися у думках народу тим же, чим стояння на колінах перед Зимовим палацом 2 серпня 1914-го обернулося в 1917-му. Три роки війни, явно не вітчизняної, явно не праведної, – це занадто багато навіть для найтерплячішого в світі російського народу.

 

АндрІй ПІОНТКОВСЬКИЙ – політолог

Березень26/ 2017

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України