• Сьогодні: Четвер, 24 Червня, 2021
Інфо ПС

СИНДРОМ ПОПЛАВКА…

… КІНО І СЕРІАЛИ…

          Як би ми не насміхалися над комуняцькими гаслами, але кіно є не просто мистецтвом пропаганди, воно є інструментом і зброєю, засобом виховання та інструментом поневолення народу. Незаперечним підтвердженням цьому є наш Голобородько, який за допомогою чарівної кіношної палички став Президентом Зеленським. Саме фільм створив міф про те, що влада може служити народові. Міф, бо правда в іншому: народ є джерелом і носієм влади. У демократичних громадянських суспільствах народ має засоби і можливості контролювати свою владу, у нас же громадянське суспільство лише починає формуватися, а суспільна думка лише пробує вирватися із полону стереотипів, створених для нас за наші гроші нашими ж фільмами та іншими засобами телепропаганди.

           Але я хочу сказати тут про інше. Про важливе. Про національну стратегію виробництва серіалів і фільмів. Тобто, про те, чого у нас нема. Наше кіновиробництво працює за принципом поплавка. За великим рахунком – це не просто принцип, це синдром поплавка. Тобто, хвороба.

           Уявіть: біля безмежного озера сидять кілька рибалок із вудками. А мільйони глядачів спостерігають. На рибалок народ не так і дивиться – основна увага прикута до поплавків. Пірне поплавок, ворухнеться – і вправний рибалка витягне велику рибку, а від нездари втече і маленька. Поплавок – це такий собі символ. Це джерело сигналу.

          Творці наших серіалів (сценаристи, режисери, актори…) – це такі собі поплавки на поверхні нашого українського озера. З одного боку від них на волосіні висить наживка, яка здатна привабити хорошу рибу, а з іншого – сидить рибалка, який смикає за вудку коли захоче і як йому заманеться. З одного боку від «поплавків» чудові ідеї і неординарні теми, продиктовані багатющою історією та драматичним життям нашого народу, з іншого – терміни, які підганяють під дати, обмежене фінансування та намагання чимшвидше заповнити порожні ніші кіновиробництва, яких у нас безліч. Вірніше – вони майже всі порожні. Бо якщо Індія виробляє за рік десять тисяч різноманітних та різної якості фільмів (я мовчу про Голівуд), то усі наші стрічки за тридцять років можна записати на двох-трьох сторінках учнівського зошита… А якісні, хороші кінокартини можна порахувати на пальцях рук одного глядача.

          А ще наші «поплавки», тобто творці фільмів і серіалів, залежні від таких собі «коломийських бородатих дядечків», які сидять собі на березі зовсім іншого озера, але рибалок розставляють тут. Бо ж наша рибка жирніша, смачніша, ваговитіша і має менше кісток. І, крім того, місцеві екологи за порушення правил риболовлі не покарають. Саме тому у нас і виходять не фільми, а якісь напівфабрикати, якісь серіали з обмеженими можливостями, якісь канадські рейнджери з російським душком та ментовські війни із висмоктаними із пальця вітряками. А якщо і вигулькнуть із лісу на милицях притомні кайдаші та слов’яни, то власники телеканалів покажуть їх крадькома та ще й опівночі, щоб не дай Боже у пересічного українського глядача не виникло і натяку на думку, що у принципі, що хай навіть у далекому майбутньому український серіал рідною мовою таки можливий. І зовсім не мусить він бути кримінальним.

          Та хай би був і кримінальний. Тільки б уже оті наші поплавки-творці спробували відірватися від тієї волосіні і поплисти у самостійне плавання. Хоча я розумію, що хто платить гроші той і замовляє собі рибку на обід. А поплавок для нього – то таке…

ПІСНЯ

         Синдром поплавка характеризує не тільки українське кіновиробництво, але і нашу пісню. І творці пісень, і виконавці, та й сама пісня почуваються постійно підвішеними на волосіні між наживкою-здобиччю та рибалкою-замовником. Лише зрідка автор може скромно вкусити із впійманої рибки чи отримати похвалу-грамоту від дядька з дорогою вудкою. Співак частіше, але не настільки, щоб бути задоволеним.

         Наших глядачів-слухачів авторство пісні взагалі не цікавить. Вони готові слухати все, що пропонує радіо. Насамперед радіо, бо телебачення і українська пісня – це повні антагоністи. А живих концертів тепер настільки мало, що вони не роблять політики в галузі культури і на крихту. Ще минулого року, хоч і мінімально, але вони впливали на формування пісенних смаків співгромадян, вони проводилися у кожному місті згідно плану, і кожен міг купити квиток і піти з родиною подивитися виступ улюбленого колективу. Але навіть тоді, якщо пісня вже і звучала – авторів ніхто не називав.

         Поети і композитори, які створили шедевр, написали геніальну пісню, вклали у неї весь свій талант і всю душу, виявляється, не потрібні не тільки слухачам, але і взагалі нікому. Співаки, щоб не платити за якісні та професійні твори, воліють самі склепати щось на коліні і потім виконувати це на сцені. Такі напівфабрикати потім потрапляють на радіо. Частину із них редактори у світ не випускають, бо там дійсно нема що слухати ні в музичному, ні в змістовному планах. Але час етеру заповнити чимось треба. Тому на наші вуха частенько виливаються із динаміків слова-покручі, неграмотні речення та куплети із підтасованими наголосами.

         Є у нас, звичайно, і чудові виконавці, справді Народні артисти, співаки із почуттям гідності, які ніколи не будуть співати будь-що і будь-як. Вони бережуть репутацію та дбають про рівень виконавської культури та про рівень українського мистецтва взагалі. Вони готові заплатити авторам гонорар за створений ними шедевр. Та тут постає інше питання: де взяти гроші? Адже концертів нема, а радіо гонорарів за твої пісні не платить. Виручають корпоративи, дні сіл та міст, участь у збірних концертах… Зароблених копійок найчастіше на нові пісні не вистачає.

         Тому картина виглядає геть печальною. Поплавок на поверхні ще якось тримається, але жодної користі для нації чи для своєї родини принести не може…

         Та синдром поплавка спрацьовує на естраді ще і в іншому ракурсі – цього немає у кіновиробництві. Є в нашому пісенному океані один великий, величезний «поплавок», на фоні якого всі інші творці української пісні виглядають блідими і немічними. Цей самсобіпродюсер влаштовує грандіозні шоу в палаці «Україна» і запрошує туди багатьох збіднілих поплавчат, які ведуться на пропозицію, бо раді хоч таким чином потрапити на престижну сцену і на екрани телевізорів. Звісно, ці концерти транслюються центральним телебаченням.

         Створюється враження, що цей чоловік диктує умови та творить політику у просторі шоу-бізнесу держави. Та красиві дівчата з голими ногами не можуть затьмарити відсутність голосу виконавця та псевдонародність і фальш його творчості. Тому глядачі не йдуть на концерти, а залу заповнюють студенти малого приватного підприємства «ІКІП». Саме тому глядачі перед телеекранами перемикають канали на ті ж таки сирі і недосконалі серіали. Хоча дехто дивиться і таке.

          Бо що дивитися? Ні творчих вечорів наших відомих артистів, ні ювілейних концертів, ні вечорів пам’яті Назарія Яремчука, наприклад, на екранах не побачиш. Якщо колись українська пісня в українському інформаційному просторі була «неформатом», то тепер придумали, що її звучання і показ на телеекранах є рекламою співака. А за рекламу треба платити…

         Виходить, що ні Вадим Крищенко, ні Анатолій Матвійчук, ні Степан Гіга, ні Сергій Лазо, ні Іван Попович, ні Василь Зінкевич, ні Руслана, ні «Океан Ельзи», ні GoA, ні Олександр Пономарьов, ні Тарас Петриненко не заслужили, щоб на державному рівні у головному палаці культури «Україна» їхнє багатолітнє самовіддане служіння рідній пісні було гідно вшановане і показане народові України на одному із найпопулярніших телеканалів. І якби був живим Василь Сліпак, який віддав своє життя за Батьківщину на війні з Росією, і якби він захотів провести свій концерт, то і його, Героя України, геніального співака якийсь чиновник спитав би: «А хто заплатить?»

         Є речі стратегічні, про які має дбати держава. Культура повинна бути серед пріоритетів, серед найважливіших стратегічних наших надзавдань. Бо якщо не буде культури – що тоді захищатиме наша армія? Бо якщо у національно свідомому Івано-Франківську та гоноровому Львові на тридцятому році Незалежності та сьомому році війни молодь у телефонах масово слухає російський реп, якщо середнє покоління на відпочинку вмикає на всю потужність Кіркорова та Газманова, якщо випускники військових училищ танцюють під пісню «Гаспада афіцери» – щось не так у нашому королівстві…

…БІБЛІОТЕКИ

          Найгірша ситуація у нас із бібліотеками. Тут синдром поплавка проявляється у його крайньому вияві, як рецидив хвороби.

          Бібліотеки – це не просто поплавки. Це поплавки зі шматком волосіні, що невідомо чим зачепився за берег і ледь тримається на бистрині часу: гачок із наживкою відкусила риба, а від вудки волосінь відрізав власник. Бо для чого йому вудка без гачка, вудка без перманентної можливості зловити щось.

          Якщо проаналізувати стан бібліотек у цивілізованому світі, то тих депутатів місцевих рад, які намагаються переконати народ, що бібліотеки – це минуле і туди ніхто не ходить, хочеться бити брудним чоботом по нахабному брехливому писку. Бо бібліотекице майбутнє, це центри інформації та можливостей її отримати, це середовище спілкування та підвищення свого культурно-освітнього рівня. Це рівні можливості для всіх. Бо купити книгу і мати власну бібліотеку у наших реаліях можуть собі дозволити тільки обрані. Та й ті обрані щасливчики відчувають проблеми через відсутність книгарень. Наприклад, у моєму рідному Іршавському районі на Закарпатті вже кілька десятиліть немає жодної книжкової крамниці. А в районі проживає понад 100 000 населення. Я кричав про це на всіх рівнях і писав у всіх ЗМІ. Влада нарешті вжила заходів – ліквідувала Іршавський район, а села поділила між трьома сусідніми районами. Тепер у нашому, вже Хустському районі, книгарня є. Можна, звичайно, замовити книги по Інтернету, але… У бібліотеці взяти було б зручніше. Та і не всі книги потрібно зберігати вдома. Книга повинна працювати, переходити із рук у руки, спонукати до роздумів.

           Німецькі бібліотеки, наприклад, які мені доводилося відвідувати, вражають світлими надсучасними приміщеннями та багатющими фондами. Тут можна знайти будь-яку книгу, в тому числі і багато нових українських. У читальних залах можна сидіти цілий день навіть без читацького квитка. Бо читацький квиток тут коштує двадцять євро на рік і він потрібен тільки тоді, коли ти хочеш взяти книгу додому чи бажаєш користуватися інтернетом у бібліотеці. У маленькій Литві бібліотеки мають спеціальні автомобілі, якими привозять замовлені книги до читачів у найвіддаленіших маленьких селах та на хуторах. Потім цю книгу читач може здати у супермаркеті, звідки її доправлять до бібліотеки. Про бібліотеки дбають і у Франції, і в Італії, і в Чехії, і в Польщі… Тобто, у цих країнах держава все робить для того, щоб громадяни читали книги. Щоб були розумними і вміли аналітично мислити.

            Кілька днів тому я був у бібліотеці одного із ОТГ на Франківщині. Якщо ще кілька років тому у цьому селищі міського типу було кілька бібліотек, то тепер залишилася єдина. Вона не має ні читальної зали, ні книгосховища, ні комп’ютерів, ні кабінету директора… Уся бібліотека у маленькому сірому приміщенні. Полиці ще радянські, бібліотечний фонд не поповнюється роками, комп’ютерів нема, із періодичних видань тільки одна-дві газети. Але читачі ходять. Ще ходять. Бо є класика, яка пожовтіла від часу та неналежних умов зберігання.

           Треба оцінити зусилля Українського Інституту Книги, який пробує змінити ситуацію і надзусиллями видає цікаві українські книги та проводить закупівлі нових видань для бібліотек. Це надзвичайно потрібна робота і треба низько вклонитися колективу Інституту за їхню працю. Але до бібліотек ОТГ ці книги не доходять. Бо наклади надто малі. А люди, що живуть у селах, між іншим, нічим не гірші міських! Чи наша держава хоче продовжити комуністичну традицію записувати населені пункти у неперспективні і таким чином нищити їх, змушувати селян покидати свої домівки і шукати кращої долі?

            На відміну від сільських обласні та міські бібліотеки почуваються значно краще. Тут є середовище і є професіонали, які вміють залучити до поповнення фондів і меценатів, і владу, і використати кошти грандів. Сюди доходять книги, що видаються завдяки державним та обласним програмам. Тут проводяться конференції та презентації, автори дарують свої книги, є інтернет, надаються послуги ксерокопіювання та друку матеріалів. Але все це відбувається не завдяки системі, а всупереч їй. Все тримається на ініціативі та ентузіазмі відданих своїй справі працівників. А хочеться щоб працювала система.

           Із усієї нашої влади за всі роки Незалежності про бібліотеки згадувала тільки єдиний раз Юлія Тимошенко. Я не є її прихильником, але крім неї всі намагалися створити для читачів тільки додаткові проблеми та перешкоди. Нових можливостей не створила і Юля, але вона хоч спробувала підняти престиж бібліотечних працівників.

           Не дивлячись на всі складнощі та перипетії, на всілякі перешкоди, на спроби окремих діячів заборонити окремі книги через суди, наші люди читали, читають і будуть читати українською. Підтвердження цьому десятки груп у соціальних мережах, у які об’єднуються активні читачі, які ще і діляться своїми враженнями про прочитане. Найбільш популярною і активною є група «ВРАЖЕННЯ UA» на Фейсбуці. Вона нараховує близько сімдесяти тисяч особистостей, які не піддаються зомбуванню і не схильні слабувати на синдром поплавка. Хочеться щоб на цей синдром не хворіла і вся Україна.

Василь КУЗАН, письменник

Червень06/ 2021

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України