• Сьогодні: Понеділок, 6 Грудня, 2021
Інфо ПС

СТАЛІНСЬКА «ВЄЛІКАЯ ПОБЄДА» – ЦЕ ВСЕНАРОДНА БІДА

Іван Конєв на параді Побєди, Москва, 1945 рік.

Поки не накрила щорічна хвиля побєдобєсія, багатьом буде корисно прочитати цей уривок зі спогадів

Степана Кашурка — помічника з особливих доручень маршала Івана Конєва, генерал–полковника, Президента Центру розшуку та увічнення зниклих без вісті і загиблих захисників Отєчєства.

           «Напередодні 25–річчя Побєди маршал Конєв попросив мене допомогти йому написати замовну статтю для “Комсомольской правди”. Обклавшись всілякою літературою, я швидко накидав “каркас” переможної реляції в дусі того часу і наступного дня прийшов до полководця. З усього було видно: сьогодні він не в настрої.

— Читай, — буркнув Конєв, а сам нервово закрокував просторим кабінетом. Схоже, його шпетила думка про щось наболіле.

           Гордовито випрямившись, я почав із пафосом, сподіваючись почути похвалу: “Побєда — це велике свято. День всенародного торжества і тріумфу. Це…”

— Досить! — сердито обірвав маршал. — Досить тріумфувати! Нудотно слухати. Ти краще скажи, у твоїй родині всі прийшли з війни? Все повернулися здоровими?  

— Ні. Ми не дорахувалися дев’ятьох, із них п’ятеро пропали без вісті, — пробурмотів я, не відаючи, до чого він хилить. — І ще троє пришкутильгали на милицях.

— А скільки сиріт залишилося? — не заспокоювався він.

— Двадцять п’ять малолітніх дітей і шестеро немічних стариків.

— Ну і як їм жилося? Держава забезпечила їх?

— Не жили, а прозябали, — зізнався я. — Та й зараз не краще. За зниклих без вісті годувальників грошей не дають… Їхні матері і вдови очі проплакали, а все надіються: раптом хтось повернеться. Зовсім змучились…

— То якого біса ти радієш, коли твої родичі горюють! Та й чи можуть радіти сім’ї тридцяти мільйонів загиблих і сорока мільйонів зкалічених та спотворених солдатів? Вони мучаться, вони страждають разом із каліками, які від держави отримують копійки…

            Я був приголомшений. Таким я Конєва бачив уперше. Пізніше дізнався, що його розлютила відмова Брєжнєва і Суслова на його спробу добитися від держави належної турботи про нещасних фронтовиків, допомоги незаможним сім’ям зниклих без вісті.

           Іван Степанович дістав із шухляди письмового столу доповідну записку, з якою безуспішно ходив до майбутнього маршала, чотирикратного Героя Совєтського Союза, кавалера “Ордєна Побєди” і до тричі ідеолога Совєтського Союза. Простягаючи мені цей документ, він докірливо буркнув:

— Ознайомся, як у нас живеться захисникам Батьківщини. І як живеться їхнім близьким. Чи до святкування ЇМ?!

           Аркуш із грифом “Совєршєнно сєкрєтно” ряснів цифрами. Чим більше я у них занурювався, тим більше нило серце: “…Поранено 46 мільйонів 250 тисяч. Повернулися додому з розбитими черепами 775 тисяч фронтовиків. Однооких – 155 тисяч, сліпих 54 тисячі. Зі спотвореним обличчя – 501342. Із кривими шиями 157565. З розірваними животами 444046. З ушкодженими хребтами 143241. З ранами в області тазу – 630259. З відірваними статевими органами 28648. Одноруких 3 мільйони 147. Безруких 1 мільйон 10 тисяч. Одноногих 3 мільйони 255 тисяч. Безногих 1 мільйон 121 тисяча. З частково відірваними руками і ногами 418905. Так званих “самоварів”, безруких і безногих — 85942“.

— Ну, а зараз поглянь ось на це, — продовжив просвіщати мене Іван Степанович.

         “За три дні, до 25 червня, ворог просунувся в глиб країни на 250 кілометрів. 28 червня взяв столицю Білорусії Мінськ. Обхідним маневром стрімко наближається до Смоленська. До середини липня зі 170 радянських дивизій 28 опинилися в повному оточенні, а 70 зазнали катастрофічних втрат. У вересні цього ж 41–го під Вязьмою було оточено 37 дивізій, 9 танкових бригад, 31 артполк Резерву Головного командування і польові Управління чотирьох армій. У Брянському котлі опинилися 27 дивізій, 2 танкові бригади, 19 артполків і польові Управління трьох армій. Усього ж у 1941–му в оточення потрапили і не вийшли з нього 92 зі 170 радянських дивізій, 50 артилерійських полків, 11 танкових бригад і польові Управління 7 армій. У день нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз, 22 червня, Президія Верховної Ради СРСР оголосила про мобілізацію 13 вікових груп — 1905–1918 років. Миттєво було мобілізовано понад 10 мільйонів чоловік. Із 2–х з половиною мільйонів добровольців було сформовано 50 ополченських дивізій і 200 окремих стрілецьких полків, котрі було кинуто в бій без обмундирування і практично без належного озброєння. З двох з половиною мільйонів ополченців живими лишилися трохи більше 150 тисяч“.

          Йшлося там і про військовополонених. Зокрема, про те, що в 1941 році потрапили в гітлерівський полон: під Гродно–Мінськом — 300 тисяч радянських воїнів, у Вітебсько–Могильовсько–Гомельському котлі — 580 тисяч, у Київсько–Уманьському — 768 тисяч. Під Черніговом і в районі Маріуполя — ще 250 тисяч. У Брянсько–Вяземському котлі опинилися 663 тисячі, і т.д. Якщо все це скласти докупи, то виходило, що в підсумку за роки ВВв у фашистському полоні вмирали від голоду, холоду та безнадії майже 4 мільйони радянських бійців і командирів, оголошені Сталіним ворогами і дезертирами.

          Потрібно згадати і тих, хто, віддавши життя за невдячне отєчєство, не дочекався навіть гідного поховання. Адже з вини того ж Сталіна похоронних команд у полках і дивізіях не було — вождь із апломбом записного хвалька стверджував, що нам вони ні до чого: доблесна Красна Армія розіб’є ворога на його території, одним могутнім ударом, сама ж обійдеться малою кров’ю. Розплата за цю самодовольну браваду виявилася жорстокою, але не для генералісімуса, а для бойців і командирів, чия доля його геть не хвилювала. У лісах, полях і ярах країни залишилися гнити без поховання кості більше двох мільйонів героїв. В офіційних документах вони значилися зниклими без вісті — неабияка економія для державної казни, якщо згадати, скільки вдів і сиріт залишилися без допомоги…

— Досить! — зітхнув маршал, забираючи у мене жахливий документ, цифри якого не вкладалися в голові. — Тепер зрозуміло, що й до чого? Ну, і як радіти будемо? Про що писати в газету, про яку Побєду? Сталінську? А може, Піррову? Адже різниці нема!

— Товаришу маршал, думаю, писати треба по совісті. Тільки тепер ви самі пишіть, вірніше, диктуйте, а я буду записувати.

— Пиши, записуй на магнітофон, іншого разу такого від мене не почуєш!

          І я тремтячою від хвилювання рукою почав поспішно писати:

         “Що таке перемога? — говорив Конєв. — Наша, сталінська перемога? Перш за все, це всенародне горе. День скорботи радянського народу по величезній кількості загиблих. Це ріки сліз і море крові. Мільйони скалічених. Мільйони осиротілих дітей і безпомічних стариків. Це мільйони зламаних доль, не створених сімей, не народжених дітей. Мільйони закатованих у фашистських, а згодом і в радянських таборах патріотів Вітчизни“. Тут ручка–самописка, мов жива, вислизнула з моїх тремтячих пальців.

— Товаришу маршал, цього ж ніхто не надрукує! — взмолився я.

— Ти знай, пиши, зараз, може, й ні, зате наші нащадки надрукують. Вони мають знати правду, а не солодку брехню про цю Побєду! Про цю криваву бійню! Аби в майбутньому бути пильними, не дозволяти прориватися до вершин влади дияволам у людсьській подобі, майстрам розпалювати війни.

— І от ще що не забудь, — продовжував Конєв. — Якими хамськими кличками в повоєнному побуті нагородили всіх інвалідів! Особливо в соцзабесах, медичних установах. Калік із надірваними нервами і порушеною психікою там не жалували. З трибун оратори репетували, що народ не забуде подвигу своїх синів, а в цих закладах колишніх воїнів зі спотвореними лицями прозвали “квазімодами” (“Ей, Ніно, прийшов твій квазімода!” — безсоромно перегукувалися тітки з персоналу), однооких — “камбалами”, інвалідів із пошкодженим хребтом — “паралітиками”, з пораненнями в область тазу — “кривобокими”. Одноногих на милицях іменували “кенгуру”. Безруких величали “безкрилими”, а безногих на роликових саморобних візках — “самокатами”. Тим же, у кого були частково відірвані кінцівки, дісталося прізвисько “черепахи”. В голові не вкладається! — з кожним словом Іван Степанович лютився все сильніше.

— Що за тупий цинізм? До цих людей, схоже, не доходило, кого вони ображають! Проклята війна вихлюпнула в народ гігантську хвилю покалічених фронтовиків, держава зобов’язана була створити їм хоча б терпимі умови життя, оточити увагою і турботою, забезпечити медичним обслуговуванням і грошовим утриманням. Замість цього повоєнний уряд, очолюваний Сталіним, призначивши нещасним грошову допомогу, прирік їх на злиденне прозябання. Ще й із метою економії бюджетних коштів піддавало калік систематичним принизливим переоглядам у ЛТЕКах (лікувально–трудових експертних комісіях): мовляв, перевіримо, чи не відросли у бідака відірвані руки або ноги?! Всі норовили перевести постраждалого захисника Батьківщини, й без того бідного, на нову групу інвалідності, тільки б зрізати пенсію…

        Багато про що говорив того дня маршал. І про те, що бідність та грунтовно підірване здоров’я, убогі житлові умови породжували безвихідь, зневіру, пияцтво, докори змучених дружин, скандали і нестерпну обстановку в сім’ях. В кінцевому рахунку це призводило до витоку фізично ущербних фронтовиків з дому на вулиці, площі, вокзали і ринки, де вони жебрали і хуліганили. Доведені до відчаю герої мало–помалу опинялися на дні, але не їх слід за це винуватити.

            До кінця сорокових років у пошуках кращого життя в Москву ринув потік знедолених інвалідів війни з периферії. Столиця переповнилася цими, тепер уже нікому не потрібними, людьми. В даремному очікуванні захисту і справедливості вони стали мітингувати, докучати владі нагадуваннями про свої заслуги, вимагати, турбувати. Це, звісно, не подобалося чиновникам столичних і урядових установ.

           І от влітку 49–го Москва стала готуватися до відзначення ювілею обожнюваного вождя. Столиця чекала гостей із зарубіжжя: чистилася, милася. А тут ці фронтовики — миличники, візочники, повзуни, всілякі там “черепахи” — до того “знахабніли”, що перед самим Кремлем влаштували демонстрацію. Страшно не сподобалося це вождю народів. І він прорік: “Очістіть Москву отмусора“!”

          Владці лише того й чекали. Почалася масова облава на надокучливих, що “псують вигляд столиці”, інвалідів. Полюючи, мов на безпритульних собак, правоохоронні органи, конвойні війська, партійні та безпартійні активісти за кілька днів виловили на вулицях, ринках, вокзалах, у підвалах і навіть на цвинтарях та вивезли з Москви викинутих на свалку історії покалічених захисників цієї ж ювілейно-сталінської Москви.

           Вивезені невідь куди солдати побєдоносної армії стали масово помирати. То була швидка смерть: не від ран — від образи, що кров’ю закипала в серцях, із запитанням крізь зціплені зуби: “За що, товаришу Сталін?”

          Так мудро і запросто вирішили, здавалося б, нерішиму проблему з воїнами–переможцями, які проливали свою кров “За Родіну! За Сталіна!”.

— Що-що, а такі справи наш вождь майстерно проробляв. Тут йому було не позичати рішучості — навіть цілі народи виселяв, — із гіркотою завершив уславлений полководець Іван Конєв.”

Із книги Ігоря Гаріна “Інша правда про Другу світову ч. 1. Документи

Переклад із російської – Інфо ПС

Червень06/ 2021

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України