• Сьогодні: Неділя, 16 Травня, 2021
Інфо ПС

НА СЕРЕДНІЙ ХОРТИЦІ (СПОГАДИ ХОЛМЩАКА)

Прибули ми на станцію Ново-Хортиця 7 листопада 1944 року. В нашому вагоні «мешкало» понад 30 чоловік – не телят. А вагон чомусь називали «телятником». Я лишень пізніше зрозумів його призначення: в таких і справді перевозили худобу на бойню. Але ж нас везли не на забій. Якщо відверто, то ми втікали від того «забою» на своїй рідній Холмщині. І хоч нас наші кривдники і називали бидлом, були ми все-таки не худобою. А зараз нашу справжню домашню худобу везли в окремих вагонах в кінці составу. Крім корів, були ще й коні. Не трудно було здогадатися, що в новому місці осілости нам коні доведеться здати в колгосп. Але люди цього ще не розуміли: як так за нізащо віддати? Такого ще в їхньому житті та житті їхніх предків не траплялося! Якщо хочуть – хай викуплять. Та й то не всі погоджувалися на те. Дехто за жодні гроші не віддасть. Бо це – його. Його – назавше.
– А ти знаєш, що той кінь мене од польських куль спас?! – кричав радше сам до себе, ніж до когось Антін Кальнюк.
– А ти знаєш, що я свого виміняв у цигана – і не шкодую, – завив Юзько Головерса. – Я його як підкую – два роки ходить!
– О ні, з сокирою стану каля дверей і нех спробує підступить! – пригрозив старий Домбровський.
Люди цілу ніч не спали. Але не тому навіть, що їх було забагато в одному вагоні, а таких вагонів аж 26, що вміщали 78 хазяйств і майже 300 викинутих із своєї рідної землі душ, а тому, що вже було холодно і незвично в чужій стороні. Мати щось постелила під нас з сестрою, а зверху накрила батьковим старим кабатом.
– А де тато? – пригадую, спитав я з-під рукава.
– Пішов з Чемерисом, коб кобилі щось знайти.
Тоді я не знав, що через те «щось» батько позавчора відстав од нашого переселенського маршруту і тільки  наступного дня з в’язкою зжухлої, вже майже мертвої, трави під рукою наздогнав наш состав. Мати в кутку вагона вилила річну норму сліз, але не показала того нам, дітям.

Найбільша проблема була з водою. Точніше – без води. Свіжу і чисту люди рідко пили, худобині ж її завжди не вистачало. Бо скільки їх, відер, треба було для щонайменше сотні спраглих ротів? Тому корови часто викидали в повітря такий рев, що заглушав гудки паровозів. Жінки ламали долоні, викручуючи собі пальці, а я дивився на чоловіків, як вони кидалися до дверей (якщо їх можна було назвати дверми), і, здавалося, вискочать на ходу з вагона.

З кіньми все-таки було простіше. Всиплеш мірку вівса (а ним кожен дбайливий запасся) – і тварина тільки хрумає, зрідка пофиркує від задоволення. А корови – то нещастя. Їм потрібно сіно або буряки, а як і на скільки часу ти ними запасешся? Перші дні ще вистачало і рогаті мовчали, а останніх три дні ти їх хоч із вагона виганяй. У степу водоймищ не густо, а водокачки на станціях у більшости вивела з ладу війна, котра щойно тут відхазяйнувала і ще й зараз десь на заході озивається вибухами бомб і снарядів, кулеметними чергами і скреготом танкових гусениць.

Не дай боже, щоби вона вернулася. Врешті-решт цього не допустить «людина у сірій військовій шинелі» із зореносного кремля. Це видно бодай би із того, що вона розпоряджається долями цілих народів у Криму, на Кавказі, Волині й Холмщини.

Побоюючись, аби евакуйовані не почали за безцінь розпродувати худобу і та худоба потрапила б не в ті, що треба, руки, агенти по переселенню заявили: «Хлеб сдавайте сейчас, ми вам потом єво возвратім, а скот везітє с сабой. Ето ваше, непрекосновенноє!» Як було не повірити? Тому, коли прибули на станцію Ново-Хортиця, скотину випустили на випас. Але який то випас у листопаді? Ні трави, ні зілля, навіть листя від морозу на деревах скрутилося й поопадало. І все-таки худобина хоч ноги розправила, розходила, а то вже вони в неї задубіли у вагонах.
Батько знову, як колись у Стрільцях, доручив мені кобилу, і я вивів її далеко в поле. Там ще стояло кукурудзиння, стільки кукурудзиння я ще ніколи не бачив! Вочевидь його ще не встигли пустити «в розход», себто на опалення будівель і приготування їжі в тому не лісовому козацькому краї. Я дивився, як наша невисока на зріст, не молода вже, але дуже винослива тваринка шукала своїми голодними губами поміж якогось мертвого бадиляччя траву, одначе нічого поживного не знайшовши, почала наминати вологе листя кукурудзиння. Чомусь я тоді подумав: «У Стрільцях вона ніколи такого не їла б» і, мабуть, мав рацію.
Мати тим часом вивела з «телятника» корову, і вона вже межи іншими ходила полем, зрідка нагинаючи голову, щоб спробувати на свій коров’ячий смак якусь поживу. Зараз я собі думаю: хтозна чи їй вдалося щось знайти. То тобі не Барановець і не Попова долина у Стрільцях, де соковита трава по пояс, і ми виганяємо корови, а самі, на ходу скидаючи брудні штаненята, і з розгону стрімголов кидаємося у Вовнянку, що несе свою, проціджену ситнягами й очеретами воду аж ген за Дубенку у Буг, де, кажуть, уже починається земля із непрохідними лісами і глибокими озерами на ймення Волинь. Звідси приходили до нас у панський двір не тільки заробітничанки-бандохи, а й повстанські курені, які не дозволили ляхам нас до останнього винищити.

Вже третю добу мерзнемо у вагонах на станції Ново-Хортиця, а на четвертий якийсь начальник із Запоріжжя прибув і сказав:
– Нужни вагони.
Хтось спитав:
– Для чого?
– Поєдем за другімі в Польшу. Там такіх, как ви, єщо много осталось.
Скільки зосталося – ми й самі знаємо, а ось де жити – не відаємо.
– Ідіть по сьолам і іщіте себє мєсто.
Легко сказати, а куди іти? Як шукати? Але пішли. І почали шукати. Одначе невзабарі із Запоріжжя прийшов наказ: заборонити оті пошуки. Хат порожніх вистачало і це дивувало моїх земляків. На той час вони ще достеменно не знали, що 10 років тому тут усе живе скосив фатальний косар. Властиво, вони щось десь чули, але й не завше чуткам вірили. Яку хочеш тінь можна кинути на робітничо-селянську державу. А у своєму злочині комуністична влада не хотіла признатися. Делегацію від евакуйованих одразу запросили в обком партії. Стрільчуки відрядили чотирьох, найбільш грамотних. Серед них був і Струцюк Ґеорґій. В обкомі їм зрозуміло пояснили: «Щоб ви не вешталися дурно по чужих селах – даємо вам три німецькі колонії: Новослобідку, Долинське і Павлівку. Розміщайтеся там, як знаєте. Хат вистачає».
Коли стрільчуки добралися до тих сіл – то виявилося, що далеко не всім місця вистачило. Мій непоквапний батько, як завжди, не поспішав і тому ледь впросився в одну кімнатку до Клави Нікуліної. Клава з сином, виявляється, не від добра перед тим утекла з Ленінграда, де пережила страшний голод і зараз не мала жодних засобів для існування. Жінка, мабуть, і прийняла нас через те, що сподівалася: «поляки» (так нас відразу тут прозвали) привезли з собою немалі достатки і поділяться принаймні харчовими запасами. А ми виявилися не такими, бо самі були голодними, як церковні миші. Звичайно, спочатку мати чимось пригощала ленінградців, а потім уже не мала чим і коли відрізувала мені з молодшою сестричкою у кутку за припічком скибку хліба, то просила, аби нікому її не показували. Все-таки своя сорочка ближча до тіла.
Через стіну, з іншого боку будівлі мешкала ще одна сім’я з Ленінграда. Це була Зінаїда Карловна. Вочевидь, походила з інтелігенції, можливо, й старої, ще дореволюційної, котра (до війни так було модно) носила високу каракулеву шапку. З таким же сірим каракулевим коміром носила пальто. Тьотя Зіна була дуже гарна і мати не раз докоряла батькові, що він задивляється на ту «розфуфирену пані». Не відаю, як батько, але я, рівно десятирічний, вподобав Зінаїдину доньку. Лариса, на відміну від мами, була білявою і кучерявою, мала голубі-голубі очі і цікаво задертого догори носика. Моя мати казала, що на такого носика можна капелюха вішати, але я навіть менш-більш пристойної шапки не мав, не те, що капелюха. Батько у Верхній Хортиці виміняв солдатську вушанку, котра для мене була відверто завелика та ще й пробита з лівого боку вочевидь осколком, про що засвідчувала з внутрішньої сторони невелика, подібна на коричневий ясеновий листок пляма. Не трудно було здогадатися, що то була кров. Одначе від мене це вперто приховували.
З Ларисою ми ходили до однієї школи, тільки в різні класи. І хоч вона була від мене на рік старшою, а навчалася в молодшому класі. Це треба пояснювати не якоюсь моєю особливою обдарованістю, а звичайним випадком. Коли ми, переселенці, переїхали з Ново-Хортиці в Новослобідку, то всіх земляків моїх, незважаючи на те, хто як учився, посадили в перший клас. І в тому не було нічого дивного – наш холмський діалект суттєво відрізнявся від літературної української мови, тим паче від запорізької, приправленої русизмами, говірки. На той час українську школу тотально москалізували, а ми, діти, зовсім не розуміли отієї строкатої мішанини, з відчутним додатком фінських, тюрських, болгарських та Бог відає яких слів, що складають так званий «великий и могучий русский язык». І саме в такий час завдяки чи через непоквапливість мого батька я відразу опинився в другому класі, бо появився в школі тоді, коли перший був повністю укомплектований. До того ж у такий спосіб, що поруч маленьких первачків сиділи переростки-холмщаки з третього і четвертого забужанського класу. Тому директор школи категорично заявила:
– Хай сідає в другий клас!
– А як же… – захвилювався мій батько.
– Може, згодом когось, успішного, переведемо з першого в другий, а вашого пересадимо з другого в перший клас.
Не знаю, чи у першому не виявилося того «успішного», бо нікого так і не перевели, а мене, неуспішного, тримали в другому класі, а під кінець ще й дозволили «успішно» закінчити його. Треба признатися, що в цьому вже була заслуга мого батька, колись одного з найкращих учнів Лозовської школи, здається, Івановського повіту Тамбовської губернії, в котру він потрапив через переселення холмщаків ще, здається, в 1915 році.
З моїм навчанням одразу добавилися клопоти в сім’ї. Уявіть собі, що звичайне перо (за спогадами батька) коштувало 5-6 рублів, звичайний зошит – 30-35. Будь-який підручник 50-60 рублів. У той час місячна зарплата вчительки становила 300-320 рублів. За колгоспників не згадуємо. Їм, як відомо, нічого не платили. А вчитися якось треба було. Писали ми на полях газет, на мішках із-під дусту, картонних шматках невідомого походження, робили чорнило з бузини, а до пера прикріпляли тоненьку пружинку, аби вона тримала чорнило і її вже не так часто можна було вмокати в чорнильницю. Пам’ятаю, на весь клас була лише одна читанка з російської мови у вчительки Олександри Денисівни, з української мови – нічого не було. От і вчися. Але як? Треба було надіятися на свою пам’ять. Що почув од вчительки на уроці, запам’ятав, те і знав. А в кого пам’ять провалювалася – той на другий день не міг нічого відповісти. Олександра Денисівна ставила йому 2 (двійку), але не в щоденник, бо щоденників ніхто не мав, а в класний журнал, точніше в якийсь добряче потріпаний зошит, який знаходився у класного керівника.
Незважаючи не лише на відмінність у класах, а й наші скупенькі мовознавчі можливості я все ж таки (хоч по сей день не пам’ятаю як) зміг порозумітися зі своєю кирпоносою сусідкою і назначав їй побачення на березі спокійної річечки, яку загадково на той час для мене називали Середня Хортиця.
– А чому Середня? – поцікавивсь я.
– Потому, что єсть єщо Вєрхняя і Ніжняя Хортіца, – пояснила мені Лариса. Вочевидь, опріч точної лінгвістики, є ще такі поняття, як взаємна довіра, повага, а то й щось більше, яке вже встигло прокинутися межи нас обох. Це вже помітили не лише наші відверто спантеличені матері, а й у школі. Особливо воно зачепило добре знайомого мені старшокласника, відомого в школі поета, мого найближчого сусіда по місцю проживання Нікуліна Льоню. І Льоня вирішив мене викликати на лицарський турнір з умовою, що в руках наших мають бути не шпаги чи шаблі, а олівець і пензлик. Знаючи, що я непогано малюю, хлопець одразу взяв у руки мій пензлик і сказав.
– Ти должен написать стіх о зайчикє.
– А ти намалюєш коня, – вирішив я і не безпідставно, бо справжнього коня та ще й з пам’яті хтозна чи сам намалював би.
Зараз важко сказати скільки часу пройшло над виконанням наших домашніх завдань, але врешті-решт Льоні довелося його продемонструвати.
– Твой конь што то среднєє мєжду верблюдом і свіньйой, – винесла вердикт наша кирпоноса обраниця.
Після тих слів я прочитав вірша. Зараз я його не пам’ятаю. Хіба що примітивну кінцівку: «Трісне гілка, тьохне серце – і зайчик тікає». Скоріше від незнання української мови Лариса його похвалила.
Я вмить одчув всю вагу звитяжних лицарських доспіхів. Льоня намагався щось заперечити, але наша білявка повторила:
– А мнє нравіцца.
Після того, уже ввечері, Льоня торкнув мене ліктем:
– Нещасний поляк!
– А ти – кацап, – відповів я і на тому закінчився наш турнір. Здається, це було все те, що я посягнув у Новослобідській початковій сільській школі приблизно за півроку навчання.
А увечері я підгледів, як Льоня притискав до акації нашу сусідку, і вона голосно реготала. Не трудно уявити, що зі мною робилося, але я навіть не пожбурив у нього зеленим плодом абрикоса, якого все-таки зірвав із дерева.
Через деякий час ленінградці (обидві сім’ї) переїхали, здається, в село Широке, і ми більше не бачилися. Мої батьки, безперечно, не без задоволення зайняли прохідну кімнатку, а точніше кухню, де перед тим мешкали Нікуліни.
Все було добре, ніби ніхто ніде не стріляв, не палив хат, як на рідній Холмщині, а, отже, не треба було серед зими ховатися від когось у стрілецьких лозах чи копицях сіна над Вовнянкою, але мати не заспокоювалася.
– Хтось ходить під вікнами, – майже кожної ночі казала. – Чоловіче, вставай, – будила батька, – бо прийдуть кайзаки і вб’ють тебе.
Батько не вставав, і кайзаки не приходили. Навідались якоїсь ночі (так, що ми й не чули) інші і вивели з хліва корову (так, що ми й не бачили). Це був великий удар по сімейному бюджету – ми відразу позбулися багато чого. А в першу чергу молока, яке у різних видозмінах було для нас головним продуктом. Мати голосила, як на похоронах до хрипоти, до знемоги, але нарешті зрозумівши, що нічого не вернеш, дала спокій і вранці вже виносила відро з водою, щоб напоїти нашу кобилу, котра обов’язково мала проходити повз нашу хату. Але так було не завше і мати йшла до колгоспної конюшні. А на другий день, проходячи повз, кобила вже сама зупинялася навпроти нашої хати і чекала на свою колишню хазяйку. Я теж вибігав, але, крім жмені снігу, не мав їй чого дати, і нерідко волога пелена заступала мої дитячі очі.
– Давайте її заберемо з конюшні разом з возом і поїдемо в Стрільці, – казав я батькові. На таку пропозицію, природно, батько нічого не відповів, хоча мав що сказати.
Якось пізно увечері без стуку до нас зайшов чоловік. Батько вже ліг спати. Тому до незнайомця підійшла мати. Подивилася – і рота собі затулила.
– Не переживай, Гандзьо, – сказав чоловік. – Мене ніхто не бачив.
– А як побачить?
– Нічого страшного – я ж тільки в Холмській самообороні воював.
– А якщо…
– Того ніхто не знає.
– А Ґеньо де?
– Ми розсталися з ним у Карпатах. Він, певне-то, пішов у Словаччину.
– Певне-то, його вже вбили
– Не скажу тобі, бо не бачив-им.
– А як ти нас знайшов?
– Я, як і ви, перейшов Буг, а у Володимирі вже дізнався, куди вас направили.
– Ой, Володьку, Володьку! Коб ти відав скілько ми пережили!
– А ніби я не відаю.
На той час з ліжка уже піднявся батько, підійшов, і брати міцно обнялися.
– Добре, що живий зостався…

За короткий час батько зрозумів усю безглуздість совєцької колективної системи. Обурений всім, що творилося, разом із іншими стрілецькими хлопами подався шукати правди аж у Запоріжжя.
– Ми не для того везли сюди коней, коб вони тут з голоду виздихали, – пояснювали холмщаки першому секретареві обкому партії.
Брежнєв тільки підозріло зиркнув з-під густих чорних брів на «ходаків» і сказав:
– Здесь люді подихают, а ви мнє про кобил.
Він казав правду. На Україну помітно вже насувався голод.

Від Новослобідки до старого рукава Дніпра, котрий обнімає острів Хортицю справа, кілометрів 3. Це – коли йти навпрошки через степ. Але ми іноді вибирали час (зрозуміло, влітку) і уздовж Середньої Хортиці через Бабурку повертали праворуч і біля тієї ж річки прямували до старого Славутича. То був значно довший шлях. Принаймні так підказує мені пам’ять, яка зафіксована на дитячу плівку.
Уже на старому рукаві Дніпра ми роздягалися. Тоді серед підлітків, через їх злиденне життя-буття, труси були ще не в моді і тому не було кого соромитися, як і не було чого боятися. Зазвичай в цьому місці дівчат на березі не було, а крокодили у Дніпрі вже не водилися. Отож, витягнувши наперед руки, з високого берега ми гепалися худими животами у плесо.
Якось, пригадую, зупинилися неподалік греблі, і спостерігали, як полонені німецькі солдати відбудовували її.
Хтось сказав:
– Самі зруйнували, самі хай і…
І так було ясно, що хотів сказати.
Якийсь матрос, що стягнув із себе тільняшку і виставив напоказ свою химерну татуїровку на широкій спині з промовистим вердиктом «Не забуду мать родную!» рішуче заперечив:
– Не вони його зруйнували…
– А хто?
На те матрос нічого не відповів.
Не тоді, а лишень тепер мені згадалася оповідь корінного запоріжця Дригайла про те, як зірвали Дніпрогес. «Вода піднялася так, що затопила всі навколишні села. Люди думали: новий потоп почався, вилазили на хати, глиняні хати підмивала вода – і вони валилися, ховаючи під собою людей». В’ячеслав тільки не сказав (хоча, думаю, знав), хто це зробив. Зараз перед моїми очима матеріал, що висвітлює цю жахливу подію. Подаю його в оригіналі:
“Подрыв ДнепроГЭСа организован органами НКВД, что привело к гибели 100 тысяч человек. Согласно боевым донесением от 19 августа штаба Южного фронта Верховному Главнокомандующему подрыв плотины ДнепроГЭСа был осуществлен начальником Отдела военно-инженерного управления штаба Южного фронта подполковником О.Петровським и представителем Генштаба, начальником отдельного научно-исследовательского военно-инженерного института (г. Москва) военным инженером 1-го ранга Б.Еповым [Центральный архив Министерства обороны Российской Федерации. – Ф.228. – Оп.754. – Спр.60. – Арк.95]. Они действовали согласно распоряжениям Генштаба Красной Армии, получив разрешение в случае крайней необходимости взорвать плотину.
Определить точное число погибших практически невозможно, имеющиеся источники позволяют оценить лишь приблизительные потери воюющих сторон. Известно о вероятной гибели 1500 немецких солдат [Мороко В.Н. Днепрогэс: черный августа 1941 //Научные работы исторического факультета Запорожского национального университета. – М.: ЗНУ, 2010. – Вип.XXИХ.С.200].
С советской стороны в зоне поражения наводнением находилась большая часть из 200 тыс. ополченцев области, стрелковая дивизия (один из ее полков оставался на о. Хортица), полк НКВД, два артиллерийских полка, а также более мелкие подразделения. Личный состав этих частей суммарно насчитывает более 20 тыс. бойцов. Кроме того, в ночь на 18 августа в широкой полосе от Никополя до Каховки и Херсона начался отход на левый берег двух общевойсковых армий и кавалерийского корпуса. Это еще 12 дивизий (150-170 тыс. солдат и офицеров). Кроме военных, от внезапного наводнения пострадали жители низинных улиц Запорожья, сел на обоих берегах Днепра, беженцы. Ориентировочная цифра людей в зоне поражения – 450 тыс. человек. Исходя из этих данных, численность погибших красноармейцев, ополченцев и гражданского населения с советской стороны в исторических исследованиях оценивается от 20-30 тысяч (Ф. Пигидо, В. Мороко) до 75-100 тысяч (А. Руммо) [Мороко В.Н. Днепрогэс: черный августа 1941 / / Научные работы исторического факультета Запорожского национального университета. – М.: ЗНУ, 2010. – Вип.XXИХ. – С.201; Руммо А.В. Скажите людям правду / / Социологические исследования. – Москва, 1990. – No.9. – С.128]. Кстати, толчком к исследованию вопроса для А. Руммо был и личный мотив: его дед был среди советских граждан, погибших тогда на о. Хортица. Итак, подрыв ДнепроГЭСа был осуществлен уполномоченными Генштабом Красной Армии военными инженерами».
Як зазначив Вячеслав Дригайло:
– В ході тієї операції з німецького боку загинуло аж два німецькі солдати.
Але це було, як ми вже знаємо, 19 серпня 1941 року. А 4 роки по тому ми, діти, ще переплили на острів Хортицю і довго блукали по ньому. Не знаю, що думали інші, але я уявив себе козаком-характерником, який, звісно, ліворуч і праворуч стинає голови як не вражим туркам, то вражим ляхам. Тоді мої знання з історії були такі міленькі, як річечка коло мосту в селі Новослобідка, біля якого стояла наша глинобитна хата, і я ще й не підозрював, що у запорожців були й серйозніші вороги, які врешті-решт і сплюндрували на цьому острові Січ, притому відтяли не одному козаку-нетязі голову.
А вже, вертаючись од Дніпра, ми помітили у траві довжелезного жовтобрюха і почали полювати на нього. Плазун одразу заховався у густі будяки, і ми, боячись підступити близько (адже казали, що жовтобрюх може коня задушити, обвившись навколо його шиї), з відстані камінням скосили ті будяки вщерть, прикидавши гада камінням.
Ми вже наближалися до села, як тут наш однокласник Льоня Дубовик знайшов у кущах протитанкову міну (таке тоді часто траплялося) і почав запускати її перед себе колесом у нашому напрямку. Відчувши небезпеку, ми з Віктором Гарматою почали (звичайно, з відстані) сварити хлопця, але він не слухав і далі продовжував лякати нас, поки не наскочив на ту міну саме в той час, коли вона вибухнула. Угору відразу піднявся високий, чорний гриб диму.
З городньої бригади, що була поблизу, почали бігти люди, а ми з переляку попадали на землю… Можу сміливо стверджувати, що від таких і подібних випадків після війни моїх ровесників загинуло не набагато менше, ніж у час війни.
А навесні 1946 року в Розенгартен (так до 1920 року називалася Новослобідка) вернулися німці. Вони тут мешкали перед війною і лишень, коли німецька армія відступала, то забрала з собою своїх одноплемінників, боячись, аби совєцька влада, не познущалася над ними за ті злодіяння, якими солдати фюрера тут, без сумніву, відзначилися. І дивно, переживши страшний голодомор і багато чого іншого, наївні німці, не знайшли собі місця на історичній батьківщині, а по закінченню війни подалися назад туди, куди їх запросила ще 100 років тому донька князя Священної римської імперії, німкеня Софія Августа Фредеріка Анхальт-Цербстська. Це про їх предків великий поет писав:
А на Січі мудрий німець
картопельку садить,
а ви її купуєте,
їсте на здоров’я
та славите Запорожжя.
Німці вернулися, але їхні хати вже були зайняті переселенцями з Ленінграду та депортованими з Холмщини. Старий дідусь, жінки та діти поселилися в якомусь запущеному, напівзруйнованому тваринницькому комплексі. Я добре пам’ятаю, як німецькі діти обривали ще недозрілі плоди абрикосів і, наспівуючи якусь пісеньку, смакували ними. На жаль, ми не могли їм нічим допомогти, бо самі були голодні і вже також харчувалися так, як і вони.
Якось батько прийшов з конюшні (на той час його вже призначили конюхом) і сказав:
– До мене в помічники прислали німця. Старий, але файний хлоп, помагає мені. Слухай, Гандзьо, може б, ми йому Клавину кімнатку відпустили. Він з невісткою, а та з маленьким бахуром… холодно їм у свинарнику…
– А що, старий ще й має малого бахура? – запитала мати.
– То невістка має.
– А син де?
– Хіба не відаєш, де може бути син?
Мати, мабуть, здогадалася, але не відразу згодилася потіснитися в хаті. Нічого дивного, адже за все життя вперше дочекалася затишного кутка. Та й був він невеличкий. Мала кімнатка і ще менша кухня. Не хотілося тіснитися. І все ж… Але коли згодилася, то німці (всі до одного) вже збиралися в дорогу. Куди? Самі не знали. Потім казали, що їх відправили в Казахстан, щоб там вирощувати оту шевченківську картопельку.
Треба сказати, що ми теж не збиралися тут вікувати.
Тягнуло на Волинь. Там уже осів дід Василь, бабця Настя, тітка Ольга, мої двоюрідні брати Володимир і Віктор. І, звісно, ближче додому, себто до Стрільців. Хай вони і спалені, але то спаляниська – свої.
– А тут, що не кажи, а все якесь чуже. В першу чергу отой колгосп і голод, – завжди повторював батьків рідний брат, стрілець Холмської самооборони і вояк Української повстаньчої армії Володимир Струцюк.
Восени 1945-го буханка хліба коштувала вже понад 100 рублів. Як призналася Олександра Денисівна: «За місячну зарплату купила три буханці». Хтось одразу доніс туди, де треба (чи не треба), і заслужену вчительку хотіли позбавити права викладання в школі, але заступився за неї якийсь заслужений однополчанин Писанця, голови колгоспу і чоловіка Олександри Денисівни. В містах по картках уже видавали по 300 грамів чорного хліба, а в колгоспах і того менше. Ми, діти, збирали колоски, за що нас гонили з поля, нерідко відбираючи їх, висушених сонцем і прибитих дощами.   Хтось із місцевих згадав, що німці під час окупації виділяли по 600 грамів печеного хліба, а на неповнолітню дитину ще й по півлітри свіжого молока.    Сищики занишпорили по селу. Але так і не дізналися, або ж не хотіли дізнаватися, бо з місцевих у селі було лише 3 родини – Кущі, Балабухи і ще, даруйте, забув прізвище третьої української родини.
Зимою топити в хаті було нічим. Ламали бур’яни, жали серпом комиші біля річки, ходили на станцію Днепрострой ІІ і поміж шпалами вибирали шматочки вугілля, котре випадково висипалося з подірявлених осколками платформ чи вагонів. Бувало, що ті, хто супроводжував состав, ніби ненароком скидали нам вугілля, і ми (аби ніхто не бачив) мовчазно проте вдячно кивали їм головами.
А під поріг уже підступив голод. У нас на городі вродила кукурудза, але під неї відвели площу невеличку. Мамалига була нашою головною їжею. З кукурудзи варили (на воді) юшку, кашу і навіть пекли коржі. Це був, звичайно, делікатес. Посадили картоплю – вродила, як сливи, одна в одну. У колгоспі видали на трудодень усього-на-всього по 200 грамів пшеничного посліду. За робочий день, як би ти не працював, більше трудодня не писали. Отже, мати заробила за півроку 120 трудоднів, батько – біля 150. Не трудно підрахувати скільки отримають. Давно спорожнивши всі запаси, які привезли із Закерзоння, батько подався в степ ревізувати заощадження ховрашків. Ходив не раз. І часто не сам. «Це мені нагадує тридцять третій, – якось сказав йому після довгої мовчанки дід Кущ. – Тоді отак само, як ми у ховрашків, вони у нас забирали усе до зернини». І чоловік не витримав, устромив у землю німецького багнета і подався в село. За ним попрошкував і мій батько.
По дорозі Кущ сказав:
– Тікай, чоловіче, туди, звідки приїхав, поки не пізно.
Батько вже і сам не раз над тим думав.
Якогось червневого дня приніс коням свіжої трави, кожному кинув за драбинки, а біля своєї Гнідої з новим оберемком сіна надовго зупинився.
Потім виклав траву перед кобилою, обхопив її обіруч за шию і почав трястися усім тілом.
Довго трясся.
Поки нарешті не сказав:
– Ти пробач мені… Але мушу тебе покинути…

 

Йосип Струцюк

Листопад09/ 2018

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України