• Сьогодні: П’ятниця, 3 Грудня, 2021
Інфо ПС

МИТРОПОЛИТ АНДРЕЙ – ВИДАТНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ЕКОНОМІСТ

Навчаючись у Папському Григоріанському Університеті у Римі, я захистив докторат на тему «Внесок Української Греко-Католицької Церкви в соціально-економічний розвиток Західної України з 1891 по 1939 рік». На жаль, ми часто забуваємо про наших власних науковців, зокрема й економістів. Коли говоримо про сучасний практичний господарський розвиток, чуємо, радше, про шведські, німецькі, американські, французькі моделі, проте ми забуваємо, що ці моделі створені відповідним культурним середовищем, зумовлені світоглядом та етикою відносин того чи іншого народу, тоді як у нас були свої моделі економіки, які принесли певний успіх і могли навіть слугувати певним прикладом для інших країн. Досі ми до кінця не оцінили нашу спадщину, наших діячів, які тут у Галичині були переважно дітьми священиків, як і більшість української інтелігенції. Вони стали у свій час, можна навіть сказати, мучениками, я би їх назвав соціальними мучениками: вони були виховані в сильному моральному дусі – це кооператори, агрономи, інженери, які загинули здебільшого в 1939–41 роках, які не виїхали зі своєї країни, залишилися зі своїми громадами і стали першими з тих, яких арештувала новоприбула радянська влада.

     Павликовський, Луцький, Сціборський та інші були в свій час знані у Німеччині чи Швейцарії, виступали на численних конференціях у Женеві, Берліні, Лондоні, були пошановані в західних колах за поєднання духовного виміру, етики і конкретних господарських моделей. Як не дивно, серед когорти цих економістів можна сміливо згадати також і Митрополита Андрея Шептицького як найвидатнішого економіста українського народу у ХХ ст.

У період перебування Галичини у Австро-Угорській імперії ми не мали своєї економічної незалежності: майже всі господарські одиниці імперії користувалися дотаціями і субсидіями, тоді як наші українські інституції користувалися ними мінімально та розвивалися завдяки громадській солідарності.

     Наша галицька інтелігенція до 1904 року була в певній опозиції до Шептицького. Наведу простий приклад: у 1902 році, коли Шептицький був депутатом Віденського парламенту, Міністерство сільського господарства запропонувало близько чотирьох мільйонів австрійських крон (задля порівняння, дві крони – це була плата за один день праці). Шептицький попросив парламентарів від Галичини підтримати цей законопроект, проте, тодішній депутат Кость Левицький видав геніальну фразу: «А що ми з тими грошима будемо робити?». Тоді Шептицький зрозумів, що потрібно самому ініціювати створення як господарських шкіл, так і сильних господарських одиниць, які часто прямо підпорядковуватимуться митрополії.

    Ця історична епоха для українців Галичини була виходом із системи колоніалізму: панщина протягом стількох століть настільки зруйнувала селянську підприємницьку ініціативу, що не потрібно дивуватися тому, що Шептицький сам вирішив взятися за відродження цієї справи. Він як духовний пастир вирішив почати зі Слова – пастирських послань на найактуальніші теми, щоби змінити свідомість людей, які були покликані організовуватися навколо виконання якихось конкретних справ.

Пастирські послання Шептицького були тісно пов’язані з практичною діяльністю і тому його твори часто були результатом якогось конкретного досвіду, якоїсь конкретно зробленої роботи, до того ж його суспільні погляди випереджували соціальне вчення Католицької Церкви на 50–60 років. Шептицький вважав своїм основним завданням передовсім зламати інформаційний застій і він вирішив писати дуже часті пастирські послання для того, щоб вони були зачитувані під час проповідей у храмах УГКЦ.

Ставши ченцем-василіанином, Андрей Шептицький з допомогою свого батька починає розвивати видавничу справу. Період з 1891 по 1902 рік можна виділити як інформаційно-освітній етап: опубліковано дуже багато маленьких методичок стосовно сільського господарства, садівництва. Започатковано випуск у друкарні отців-василіан у Жовкві спеціалізованої періодики з різних галузей господарства: садівництво, бджолярство тощо.

У 1891 році відбувається кілька важливих подій. Перше – це Львівський синод, який ввів для священиків правило, що суспільно-економічна діяльність є невід’ємною частиною його пастирських обов’язків, тобто, що кожен священик мав обов’язок відкрити читальню, спортивне товариство, братство тверезості, громадську касу взаємодопомоги, благодійну касу, тобто все, що було необхідне парохіянам.

Друге – реформа Просвіти, вона з суто просвітнього напряму, зреформувавши свій статут, отримала більш соціально-господарське спрямування.

Тоді ж УГКЦ на Синоді вирішує заснувати Страхове товариство «Дністер». Потрібно зауважити, що це були не перші спроби українського греко-католицького єпископату у 1870–80-х роках заснувати власні банки. Тоді вони зазнали невдачі – банки спіткало банкрутство, радше, через проблеми з менеджментом. Після того вірні втратили довіру до подібних ініціатив Церкви на певний період, тому Церкві довелося починати з найпростішого – зі страхування. Крім того, було встановлено окреме правило – всі релігійні організації, парохії мали страхуватися тільки в «Дністрі».

Ефект від цього став видимим одразу: населення ніби було бідним, але коли по крупинці зібрали від людей страхові внески, то виявилося, що товариство володіє досить значним капіталом, який товариство вже не могло обслуговувати само, тому в 1894 році УГКЦ вирішує створити банк «Дністер». До його складу ввійшли: капітал Страхового товариства «Дністер» і, крім того, парохіяльні каси взаємодопомоги, так звані раффайзенки.

Ці райффайзенки свого часу спричинилися до відродження Німеччини й Австрії. Їхньою характерною ознакою було те, що вони мали географічний принцип, тобто гроші збирали на території певної парохії та використовували лише на цій території і тільки для членів цієї громади.

Згодом створено Крайовий ревізійний союз, до складу якого входило багато кредитових спілок, які, своєю чергою, створили і якими керували на шістдесят відсотків священики. Згодом, у 1904 році, їх зреформували у Ревізійний союз українських кооперативів.

У 1899 року під Золочевом група деканальних священиків засновує товариство «Сільський господар», згодом у Стрию починають розвиватися українські молочарні, і у 1904 році отець Остап Нижанківський разом з іншими 20-ма священиками і групою селян засновує знаменитий Маслосоюз.

    Він об’єднував у цьому виді діяльності (виготовлення молокопродукції) майже вісімдесят відсотків усіх парохій. Маслосоюз відомий передовсім постатями своїх організаторів, їхньою жертовною працею. Маслосоюз дуже сильно розвивався до Першої світової війни, зазнав багато збитків у період війни, але в міжвоєнний час лише за п’ять років зумів відновити повний обсяг своєї діяльності. У Польщі українців було лише 16,5 відсотків, проте він контролював близько шістдесяти відсотків усього експорту молокопродукції Польщі.

Те саме робив Центросоюз, який спеціалізувався на сільськогосподарських товарах. Проте держава намагалася приборкати їхню активну діяльність через введення державного регулювання: обмеження, ліцензування – особливо в результаті Кооперативного закону 1934 року.

Центросоюз працював з метою усунення посередників. Наприклад, коробка сірників, вироблена десь у Тернополі, доки дійшла до селянина в Золочеві, вже змушена була пройти кілька посередників і тому значно збільшувала свою ціну. І ця постійно завищена ціна на товари теж була однією з причин бідності народу. І власне організація кооперативів усунула велику кількість посередницьких приватних спілок.

Вилилося це також і в боротьбу проти корчмарства, за тверезість. Необхідно зазначити, що в усій Галичині було 27 693 корчми, які теж значно докладалися до зубожіння народу.

Крім того, існувала несправедливість у розподілі земельних наділів: близько 2 тис. шляхетських родин володіли 54% землі, а майже 2 мільйони володіли рештою. Це також доклалося до розорення, і як результат – масова еміграція за кордон. Це тривало до початку ХХ ст. І тільки церковна акція із заснування кооперативних спілок почала зупиняти цей процес.

     До початку Першої світової війни 60% усіх господарських установ, кооперативів керували священики, а у всіх інших – священик був головою ревізійної комісії. З цією ціллю проводилася також реформа семінарської освіти, де кожен кандидат на священство протягом двох років повинен був пройти курси з огородництва, садівництва, бджільництва і ведення господарства. Тут варто зазначити, що із семінаристів не всі ставали священиками: майже половина отримували згодом додаткову освіту і ставали агрономами, адвокатами тощо.

     Така ситуація була характерною особливо для австрійського періоду, бо у міжвоєнний час ситуація змінилася: Шептицький заснував у 1908 році Кооперативний ліцей, а згодом вони вдалися до інших форм освіти, тобто у вигляді масових інтенсивних курсів: запрошували кілька професорів з Відня, скажімо, зі Львова і вони їхали у якесь село на тиждень, навчаючи там приблизно 100–200 осіб. Такі курси проводилися часто і залучали щораз більшу кількість населення. У такий спосіб освіта і знання поширювалися на все більші верстви селянства. А потім лише призначали координаторів і ревізорів, які їздили по громадах, перевіряючи хід запроваджених новацій: як саджають і доглядають сади, поля та як запроваджують експерименти в городництві. Тобто це було щось на зразок «школи на місці», і це давало досить швидкий ефект. Переважно все це відбувалося при парохіяльних домах.

     Митрополит Андрей використовував «органічний» підхід, який не передбачав розділення між духовним і матеріальним. Він вважав, що відродження потрібне у всіх сферах: не може бути високою духовна культура людини, а низьким її економічний стан. Він вважав, що і одне, і інше повинні бути на належному рівні: людина, яка є духовно багатою, не вживає спиртних напоїв, а до того ж проявляє християнську солідарність і співпрацю з іншими людьми – вона не може бути бідною вже самим способом життя.

Для Шептицького розвиток Церкви означав розвиток усієї інфраструктури від низу до верху. Наприклад, у Львові Митрополія мала шість заводів, які були або засновані Шептицьким, або ж були викуплені їхні акції. Церква мала у власності мережу малих цегляних заводів для будівництва шкіл, храмів, а також глиняні кар’єри; Шептицький викупив фабрику солодощів графині Глинської, докупивши до неї декілька ліній для виготовлення різноманітної кондитерської продукції, яку згодом конфіскувала Радянська влада і назвала її «Світоч»; був великий проект щодо виготовлення скла, зроблено відповідні інвестиції, але проект, на жаль, не було здійснено; кахельний завод; власність у нерухомості, будинки, які здавалася у винайм, зокрема на вулиці Валовій і в інших місцях центру Львова; школи, мережа магазинів; Церква збудувала понад 120 кілометрів залізниці до Стрия і на Франківщину; акції телефонного зв’язку й електромережі.

     У 1928 році засновано знамениту Народну нафтову унію: Шептицький об’єднав нафтоносні угіддя в Прикарпатській зоні, що належали Митрополії разом із невеликими паями селян, які мали у власності ці паї, але не мали грошей на розроблення нафти. Він теж закупив це обладнання за кордоном.
Шептицький, крім того, викупив невеличкий острів в Індійському океані біля Суматри з перспективою розроблення золотих та нафтових копалень. Нема, на жаль, достатньо документів стосовно цього, не вдалося до кінця це дослідити, але виглядає, що його згодом продали у 80-х роках.
Крім того, знаючи, що наближаються важкі часи, Шептицький у 30-х роках викупив земельні ділянки в Німеччині в Вестерлянд-Сільді, бажаючи інвестувати гроші у різних частинах світу, аби УГКЦ мала за кордоном свої ресурси для виживання. Проте, у 1938 році він ці ділянки в Німеччині продав. На жаль, коли прийшла Радянська влада, дуже багато грошей і власності було конфісковано.

Маловідомим є також той факт, що Шептицький мав бажання заснувати велику кіностудію, у 1938 році під це виділено значні кошти, щоб наступного року взятися за цю справу, проте цим планам теж не було суджено здійснитися.

Якось я взявся приблизно підрахувати загальну вартість церковних активів у Галичині, включно з карпатськими угіддями, близько 40 000 гектарів лісів і великих земельних ділянок, зокрема Зарваниця, 800 гектарів, Унів, то виглядає, що УГКЦ з приходом «визволителів» фактично втратила кілька мільярдів доларів, а точніше, 4 500 230 000 доларів. У будь-якому разі необхідно лобіювати питання про повернення чи грошову компенсацію майна для УГКЦ. Я зібрав майже 70% усієї інформації про майно Церкви, проте необхідна солідарність усіх установ для реалізації цієї акції.

     Я почав збирати відомості про майно Церкви за Шептицького, починаючи з 1996 року. На щастя, я встиг скопіювати велику кількість архівних документів у Львівському історичному архіві, оскільки багато з них згодом зникло. Багато документів є оцифрованими і, навіть, якщо немає оригіналу, про багато фактів усе ж йдеться в переписці, принаймні у вигляді згадок та приватних листів. Багато документів слід шукати в архівах Податкової інспекції Польщі. Є багато документів у Віденському архіві, до яких я ще не дістався, для цього потрібний окремий проект. Але навіть і без того, я маю дуже багато матеріалу, і, починаючи зі середини червня, протягом трьох–чотирьох місяців ми втілюватимемо в життя авторський проект – фільм з орієнтовною назвою «Митрополит Андрей Шептицький, видатний економіст ХХ ст.», оскільки, як ми уже зазначали на початку, він мав усі необхідні характеристики справжнього економіста. Ми підемо тими місцями, де були господарські заклади УГКЦ, покажемо, де вони існували, як функціонували. Крім того, ми заснували Академію етики та економіки на принципах Української господарської академії в Подебрадах у Чехії, яку протягом кількох років фінансував митрополит. Реалізовуємо також перші проекти громадської солідарності в Київській області на принципах соціального вчення та діяльності Митрополита: ми проводимо тренінги для громад та відкриваємо для них багатство науки Церкви та білі сторінки нової історії.

Щоб осягнути систему його думок і схему його господарської діяльності, необхідно близько 100 академічних годин. У мене виникають паралелі з виводом Ізраїльського народу Мойсеєм з рабства: Шептицький упродовж 44-х років виводив свій народ з епохи колоніалізму, сприяв його швидкому розвитку впродовж досить короткого проміжку часу, пережив сім урядів – від ліберального австрійського, до нацистського і тоталітарного радянського, від усіх здобув високу повагу й авторитет. Він зумів, особливо в міжвоєнний період, так зорганізувати для українців господарство у Галичині, що вони могли існувати без жодної державної дотації.

Висновком з цього може бути те, що Шептицький належить до постатей, які формують етапи і хід історії, а не піддаються під вплив систем та умов. Він є того рівня історичною постаттю, яка сформувала значний період нашого відродження та історичної пам’яті, тобто без його лідерства, знань і ентузіазму неможливо уявити нашого відродження з 1900 по 1944 рік, а згодом також наприкінці 1980-х – початку 1990-х.

     На жаль, ми ще теж досить мало зробили для визнання його святим. Проте мусимо над цим невтомно працювати: саме такі постаті дають сил і натхнення в сучасний період кризи, руїни, а особливо для людей, які вірять у потенціал свого народу та довіряють науці Церкви.

 Зиновій СВЕРЕДАдоктор соціальної економіки, викладач Папського Григоріанського Університету в Римі

Лютий23/ 2017

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України