• Сьогодні: Середа, 4 Серпня, 2021
Інфо ПС

МИ ЖИВЕМО В КРАЇНІ АБСУРДУ, ЗДЕФОРМОВАНІЙ ПОЛІТИКАМИ-МАРОДЕРАМИ

Я вже казав, що нині триває столітня війна Росії проти України, це лише чергова гаряча фаза. Та сама гібридність, те саме використання “п’ятої колони”, бунт денаціоналізованого люмпену, постійне провокування поділу на своїх і чужих. Ну, і, звичайно, жертовність героїчної меншості на тлі масової пасивності та байдужості. І ворог був такий же відвертий у своїй зоологічній ненависті до української нації. Тоді теж, як і сьогодні, убивали тільки за те, що ти зодягнув вишиванку.

На війні, як і скрізь, є різні люди і сприймають вони жорстоку дійсність по-різному. Я більше спілкуюся з добровольцями, і вже саме це означення воїна говорить про його особливу закваску. Війну такі хлопці бачать як чоловічу роботу, яку треба виконувати добросовісно, бо, крім них, цього більше не зробить ніхто. Наші дрібні метушливі клопоти їм навіть не смішні, а просто незрозумілі. Так, в одних надламується психіка, декого напосідає апатія, але в більшості це люди, які навіть воювати уміють весело, з вигадкою, з певною зневагою до смерті. Люди, які перемогли страх. Не позбулися його, а перемогли. До мене недавно приїжджав один воїн із незвичним проханням. Він прочитав роман “Маруся” і переконував мене, що нині таких Марусь багато є на війні і треба зняти про них фільм. Хлопчина з перебитим на війні плечем у цивільному житті наївний, він думав, що письменник клацне двома пальцями — і завтра розпочнуть знімати кіно. У нього в голові вже був готовий сценарій: почати з отаманші Марусі, Олександри Соколовської, а потім показати, як вона відродилася в нинішніх дівчатах на війні. Показати наших снайперок, санітарок, які були під вогнем більше за чоловіків. Та що ми, — казав хлопчина, — війна це наша робота, а ось вони, жінки і дівчата, взяли на себе основний тягар. Ми сиділи в невеличкій кав’яренці, за сусіднім столом два його ровесники обговорювали моделі айфонів і тупо водили пальцями по екранчиках, як тепер це роблять більшість людей, а він, хлопчина з перебитим крилом, благав мене, щоб зняти кіно про Марусь. Війна справді розділила українців на два світи.

Частина Донбасу у своїй більшості пішла за Росією. Це визнаний факт. Більше того, тамтешній люд закликав сусідню державу ввести війська і сам підняв зброю супроти українців за те, що вони українці. Ми бачили й бачимо багато виявів фізіологічної ненависті. І тепер мене не цікавить їхня ментальність. Я не хочу повертати ту територію ціною життя кращих синів України. Вона того не варта. Хтось мене запитає: “А ти збирав ті території, що роздаєшся ними?” Я відповім: “А ти народжував тих тисячі й тисячі українців, які поклали і далі кладуть свої голови за Донбас? Чому ж ти сам не береш зброю і не йдеш на передову?” Але велика проблема в тому, що Росія не хоче, аби Донбас пішов у вільне плавання. Їй потрібен загрозливий для нас регіон на теренах України. І тут інтереси Кремля, хай навіть мимоволі, збігаються з офіційною позицією Києва.

“Уми”, які зрадили батьківщину, не підлягають ні мистецькому впливу, ні перевихованню. Що казати про сіру масу, якщо навіть деякі ті ж таки артисти опинилися по той бік барикади? Актор, котрий разом з Іваном Миколайчуком грав у геніальному українському фільмі “Пропала грамота”, опинився в міністерському кріслі області-відщепенця.

Трирічна безрезультатність “мінського процесу” засвідчила його неспроможність. Дехто каже, що ці домовленості все-таки зупинили ескалацію масштабної агресії, але це не так. Ширший наступ зупинили українські воїни, які зрозуміли, що вони не в зоні АТО, а на передньому краї вітчизняної війни супроти московського окупанта. Доля війни вирішиться не в Мінську, де в перемовинах часто балансують інтереси зовнішнього і внутрішнього ворога. Доля війни, хоч як це дивно звучить, вирішуватиметься на майбутніх виборах парламенту і президента. Справжній поводир мусить іти попереду, відкрито дивитися вперед і казати правду, що він там бачить.

Наші політичні сили неоднорідні, в кожній є люди, які можуть імпонувати і які викликають недовіру, тому висновки треба робити, як каже Святе Письмо, “за плодами”. Українці звикли голосувати за “привабливі обличчя”, бо в нас не склалася класична партійна система, немає конкуренції ідей, програм тощо. Я не схильний тут за когось агітувати, але мені здається, що війна, крім усього, стала ще й тим рентгеном, який просвітив нутро усіх політиків. Візьміть бодай один епізод — блокаду ОРДЛО, і ви побачите, хто відверто став на захист національних інтересів, хто пішов проти них, а хто звивався, як вуж на пательні. Тому в мене найперший критерій у виборі політичної сили — це її внесок у майбутню перемогу над московським загарбником.

У нас побудована така система влади, що інтелігенція не може мати впливу на стан у країні. Вона може лише вийти разом з усіма на майдан і битися головою об мур. Ми з вами живемо в країні абсурду, здеформованій політиками-мародерами. Хіба не абсурд, що державний “нафто-газовий король” отримує платню у шістсот разів більшу, ніж інтелігент-учитель? Це означає, що держава оцінює його соціальну вагу вище, ніж шестиста педагогів. Хіба не абсурд, що цей-таки “нафтовик” отримує зарплатню більшу, ніж Трамп, Меркель і Оланд, разом узяті? Але ще більше диво у тому, що всі оці новітні керівники — від Укрзалізниці, Укренерго, поліції і до антикорупційних бюро — оплачуються вище, ніж Порошенко і Гройсман, але вони, Порошенко і Гройсман, не хочуть балотуватися на ці фантастично оплачувані посади, а тримаються за свої, значно скромніші. Чому? Таких прикладів не злічити. Холодноярське гасло “Воля України або смерть” залишається актуальним і сьогодні.

Питання мови завжди було і буде на часі, допоки воно не матиме справедливого вирішення. Ми з цим запізнилися на чверть сторіччя. І тепер розплачуємося життям кращих із кращих. Війна з Росією — найсприятливіший момент розрубати цей гордіїв вузол. Або ставаймо собою, або підіймаймо руки. Іншого шляху немає.

Наші незалежні ЗМІ незалежні лише від українських законів. Влада заплющує очі на всі антиукраїнські випади. Потім знов будуть казати, що ми програли інформаційну війну. Та ви навіть не вступали в жодну інформаційну битву, кожну ворожу акцію ви зустрічали якщо не з хлібом-сіллю, то з піднятими вгору руками. Цю війну ми й далі успішно програємо не лише на Півдні чи Сході, але й у Києві та Львові.

Василь ШКЛЯР, письменник

Квітень02/ 2017

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України