• Сьогодні: Вівторок, 9 Березня, 2021
Інфо ПС

МІЙ ДРУГ ТЕРПИЛО-ГНІВНИЙ

Мабуть, сам Бог велів нам зустрітися. І була для того не одна причина. Найголовніша, певне, та, що походили ми з одного краю, ім’я котрому Холмщина. За велінням лукавого той історично й етнічно український край опинився за кордоном України, а його споконвічних мешканців спіткала доля вигнанців. Жорстока і принизлива доля. Хто хоч раз вникав у зміст слова «забужанин», той повинен би був зрозуміти трагічно-парадоксальну суть його. Найважче бути несприйнятим своїми і стати притчею во язиці, синонімом до лайливих слів. І хоч не про нас, холмщаків, хтось сказав: «Непрошений гість – гірше од татарина», до вигнанців із Криму ставлення співчутливіше. Навіть серед своїх колег по перу ми не раз помічали таке. Особливо на Волині.

І не наша з Володимиром вина в тому, що народилися за Бугом (звідти і «забужани» ). Він у селі Матче, я – за шість кілометрів – у Стрільцях. І не ми (і навіть не наші батьки) винні в тому, що депортованих загнали в «телятники» і потелющили в південні степи поміж давно розриті козацькі могили. А якщо винні, то хіба тільки в тому, що згодом, впрягши у вози корів, вкинувши сякі-такі клунки, подалися на Волинь. Але чи ж можна їм докоряти за те, що боляче любили рідну землю і ще сподівалися повернутися до неї, освистаної кулями, позначеної на мапі Європи чорними згарищами.
Власне, не хочу звинувачувати всіх волинян у несприйнятті нас, холмщаків. Хлопці з-за Стиру чи Стоходу закохувалися в дівчат із-за Бугу, хлопці з-за Бугу обирали собі в жони співучих полішучок. Так і повинно було бути, бо всіх їх об’єднувала одна мова, одні пісні, одні звичаї, одна історична територія і навіть спільна племінна назва (кому не відомо, що місто Волинь лежало потойбіч Бугу?). А якщо взяти глибше, то одна й та ж батьківщина, ім’я котрій Україна.

Свідомі волиняни (по обидві сторони Бугу) ніколи не започатковували свій родовід ні від древніх ятвягів, ні від москвофілів-русинів, а від тих русичів, погляди котрих завжди були звернуті на золотоверхі горби воістину священного міста над Дніпром-Славутичем. Свідомі уми об’єднувалися національною ідеєю, ішли до лісу і громили енкаведистські банди. Саме це дуже налякало окупантів. А оскільки ними упродовж віків була вивірена формула «поділяй і володій», то вони й не без успіху застосовували її: моєму батькові не схотіли вділити й півгектара землі, бо так нібито розпорядилися місцеві жителі. А знайому волинянку, чоловік котрої не вернувся з фронту, разом з маленькими дітьми виселили з рідної хати, аби віддати її переселенцеві. Звичайно, не всі розуміли, задля чого все це робиться, і обзивали одне одного як не «забужанином», то «вельмусом».

Все це чув і Володимир Лучук. І це його непокоїло. А переселився він у с. Доросині Рожищенського району, що за кільканадцять кілометрів од моїх Глинищ, навесні 1945 року. Признаюсь, не відразу побіг до земляка свого, бо утік з батьками з Запоріжжя влітку 1946 року.   Спочатку навчався в Глинищенській початковій, а потім у Копачівській семирічній школах. В останній разом із Володимиром Горбайчуком, Олександром Миликом, Олександром Синюком, Володимиром Вислоцьким (всі «забужани») заснували потайки від учителів літературний гурток. Він гостинно прихилив до себе і Володимира. Правда, до того гуртка він разом із Федором Байволюком і Петром Галаном (оба волиняки) долучився у 8-му класі в Рожищенській середній школі. Власне, відтоді й почалося моє спілкування з Володимиром Лучуком.
Не скажу, що впродовж довгих років ми тільки те й робили, що не випускали один одного з дружніх обіймів. Характер Володимира, як і мій, був не з тих покладистих і поступливих. Пригадую, наше знайомство одразу почалося з відвертого непорозуміння. Володимир читав вірші, натхненно жестикулював, нещадно протинаючи нас очима. Він начебто кпив над нами. Та й мав чого. Його вірші з формального боку були вишуканішими. Олександр Синюк сидів знічений, а Олександр Милик не зводив з мене очей: «Що скажеш?» Але сказав не я, а Володимир Горбайчук, він упіймав декламатора на рядкові: «Вітре, м’язи покрутиш на колгоспних ланах!»
– Ми так не пишемо, – зауважив він. – І не для того зібралися, коб таке вихваляти.
Лучук хотів почути нас – ми відмовилися читати свої вірші.
– А про що ж ви пишете? – поцікавився.
– А кого з поетів ти найбільше цінуєш? – запитав хтось із нас.
– Маяковського, – однозначно заявив він.
«Самого лучшего поэта советской эпохи» ми знали досить поверхово. Шкільна програма виставляла його відверто агітаційно:
… и жизнь
хороша,
и жить
хорошо.
А в нашей
буче,
боевой,
кипучей,
и того
лучше!
Як згодом виявилося, Лучук цінував Маяковського не за те, а як новатора і тонкого лірика. Одначе це захоплення Володимира не всі поділяли. А під час першого знайомства то й зовсім розійшлися з поетом з Доросинь. Між собою ми домовились, що не будемо залучати Лучука до гуртка і уникатимемо зустрічі з ним. Останню ідею, здається, подав я. Мене підтримав Володимир Вислоцький.
– Той новий Маяковський ще, чого доброго, закладе нас під гикавку, – підкинув він.
Відразу ж зауважу, що на рахунку нашої нелегальної організації не те, що підірваного потягу з окупантами, а й ні однієї вивішеної антисовітської листівки. І все ж ми уже усвідомлювали, що, якби нас викрили, – наслідок був би печальний не лише для нас, а й для наших покірних, ні в чому не винних родин, загнаних найбільшим у світі тираном у найбільше рабство, ім’я котрому «колхоз».

Прикладів було достатньо. В ті роки із Західної України не один товарняк, набитий родинами «лютих ворогів українського народу», відбиваючи ритм на стиках рейок, відправляли до «білих ведмедів».
Ми видавали рукописні «журнали», де було чимало недовершених, але пройнятих ненавистю до тоталітарного режиму, строф. Сумніваюся, чи хтось зглянувся би на те, що нам тоді не було й по 16 років. Саме тому ми вирішили з відстані приглядатися до нашого нового знайомого. Але й він не дрімав. Відчуваючи себе самотнім у класі, пильно приглядався і до нас, вірогідних своїх колег по перу. А як приглянувся, то й пішов напролом:
– Думаєте, я такий дурний, щоб відразу вам викласти все, як на долоні? Може, і я написав щось серйозніше од тих «колгоспних ланів».
– То прочитай.
– Перш ти прочитай, – звернувся він до Милика.
Пригадую, у відповідь Олександр своїм чудовим баритоном тихесенько заспівав: «В Карпатах сум і жаль настав, що ворог Україну взяв…»
В Лучука сльози виступили…
– Коли зустрінемося ще? – згодом запитав.
– А ми порадимося.
І в наступну неділю прийшли до мене вже всі. Прийшли у Глинище. Вислоцький – з Ужови, Милик – з Олександріївки, Горбайчук – з Тростянки, Байволюк і Галан – з Пожарок, Синюк і Лучук – з Кременця.
Той період в житті Володимира Лучука я не збираюся деталізувати, оскільки це зробив Володимир Горбайчук. А в нього пам’ять математична, отже, точніша. Згадаю тільки те, що мені найбільше врізалося в пам’ять.
Директор Рожищенської середньої школи, відставний капітан Олєйніков, почав відверто знущатися наді мною, і я вимушений був покинути навчання. Тоді ж, на знак солідарності, школу залишили Володимир Вислоцький, Олександр Синюк і ще декілька учнів. Пам’ятаю наше розставання біля старого млина. Розмова якось не клеїлася. Хтось, чи не Петро Галан, кинув:
– Даремно ви це, хлопці… Не треба здаватися.
Володимир Лучук підійшов до мене, стиснув лікоть:
– Пиши. В тебе непогано виходить…
Після того я більше як рік, трясся на причепі по запущених колгоспних ланах. Деякий час сидів навіть за кермом ХТЗ-7, підзаробив трохи зерна для батьків і добряче затужив за навчанням. Разом зі своїми друзями – Олександром Синюком і Володимиром Вислоцьким – подався в Рожищенську середню школу робітничої молоді. Ми хотіли записатися в дев’ятий клас, котрий не закінчили на денному навчанні, а нас прийняли в десятий. Як виявилось, не вистачало декількох учнів, аби його укомплектувати. А оскільки новий клас – це додаток до зарплати педагогам, ті вирішили порушити законодавство і приховати наші прогалини в освіті.

Володимир Лучук дуже зрадів од того і винагородив нас біля того ж старого млина обіймами.
– Знудився без вас, хлопці, – і почав читати вірша.    Тільки після того, як замовк, я зрозумів, що мова йшла про бій повстанців з окупантами в Залісецькому лісі.   Такий бій і справді відбувся, але в Кроватці. Декілька годин точився він з енкаведистами під орудою відомого в районі терориста Мєльнікова з братами Архипчуками – Степаном, Миколою і ще якимсь повстанцем із Башови.
Тема боротьби УПА була чи не провідною у творчості наших «гуртківців». І Володимир Лучук, котрий спочатку стояв якось осторонь, взявся освоювати її з особливим пієтетом.
В рукописних «журналах», котрі ми випускали, свої гнівні твори він заховував під псевдо «Терпило-Гнівний». Окремі з них були настільки неприховано гнівні, що ми їх навіть відхиляли від «друку». Той, хто знає поета лише з прижиттєвих публікацій, мабуть, подивується з такого свідчення. Скажу більше, допомагаючи укласти мені збірку «Терпкі сторінки», Володимир сказав:
– Треба буде поїхати в Кременець, там я дещо заховав…
Цікаво знати, чи встиг він комусь з родини відкрити оту кременецьку таємницю? Хотілося б, аби то було так. Тоді ми несподівано перегорнули б ще одну цікаву сторінку з неординарної творчості незабутнього для мене Терпила-Гнівного.

В мене зберігається рідкісна світлина. На ній майже у повному складі наш нелегальний гурток. Наполохані обшуками і арештами, ми понищили свої рукописні «журнали» і ті фотодокументи, на яких ми були разом. На свій ризик я заховав одну світлину. З неї на нас з довір’ям дивиться молодий поет.
На вітрі клен горить…
А я
стою –
гасить не вмію.
Руде сторуке полум’я
мене
овіює…
Чистішим вийду із вогню –
не бійтеся за мене.
Неначе клен той,
вистою
і стану знов зеленим.
Не збираюся оцінювати творчість поета. Про неї чимало написано. Написано, правда, поверхово, більше з кон’юнктурного підходу. Багато тут суперечливого.   Особливий слід у творчості поета залишила, як на мене, співпраця в журналі «Жовтень» під орудою відомого борця проти так званого українського буржуазного націоналізму. Пригадую, як Володимир виправдовувався перед автором невеличкої поеми «Каїн»:
– Ти розумієш, так би воно ніколи не пішло. Проти польських бандитів не можна нічого поганого писати, їх просто нема. А на українців що хочеш звалюй. І чим більше, тим швидше проскочить до друку.
– А як я не хочу такого друку, – заперечував початківець.
– Тоді навіщо вислав те, що явно не вкладається в ідеологічні рамки?.. Невже не розумієш того? Якщо так, то зайди до Юрія Степановича, хай він тобі пояснить… Ти просто нічого ще не знаєш, – і подивився якось зболено в очі початківцю.
Початківець і справді ще небагато знав, а Володимир Лучук уже захоплювався відчайдушним витком Юрія Гагаріна навколо нашої планети. Богдан Горинь за це устиг якось йому дорікнути в його ж квартирі при гостях з Волині й Поділля. Лучукові це не подобалося і він злісно блиснув очима на Богдана, а вранці сказав мені:
– Що він хоче? Я ж не Хрущова посадив у космічний корабель.
Як на мою думку, то Володимир Лучук хоч і робив окремі кон’юнктурні жести, але був досить далеким від політики. Не знаю, чи то з обережності, чи ще з чогось, але в пору своєї зрілості мені не доводилося чути якихось розгорнутих політичних пасажів на ту чи іншу тему. Про його необізнаність ходили навіть анекдоти.  Наведу один.

Політична відлига бралася знов приморозками. Хрущов у гніві критикував художників-абстракціоністів і поетичний експеримент Андрія Вознесенського. Невдовзі і самого Микиту Сергійовича потурили з ЦК. Прогнилу комуно-московську систему латав уже зо три місяці Брежнєв, а Володимир Лучук на радощах (так мені розповідали), ніби щойно почув і вирішив поділитися першим своїм відкриттям, рвучко шарпнув на себе двері в одному з кабінетів «Жовтня»:
– Чули? Хрущова зняли!
Редактори на якусь мить заціпеніли від здивування, а потім вибухнули дружнім реготом. Ошелешений інформатор ніяк не міг збагнути, чого вони сміються.
Непередбачлива поведінка Лучука не раз заганяла і мене в глухий кут. Я завжди, коли приїздив до Львова, зупинявся у Володимира, його чудова молода дружина охоче зустрічала мене. І не лише мене. Скидалося на те, що всі, хто приїздив до Львова, мусив відвідати Лучуків. Через те там завжди було повно гостей. Це, як мені здавалося, повинно було б уже набриднути молодій хазяйці. Але на обличчі Лучуківни ніколи не було видно й тіні невдоволення. Так було і на цей раз. Аж тут Володимир підходить до мене і пропонує: «Піди на балкон і допоможи Оксані (не пам’ятаю вже як)». «А ти чому не підеш?» – запитав я. У відповідь він невдоволено глянув на мене. Як згодом пояснила Оксана: «Він боїться, що від його ваги балкон може обірватися». «Так він же худий, як трясця», – відзначив я. «То нічого. Але так трапилося в якомусь році у Львові чи навіть не у Львові – це вже не має значення».
Якось Володимир признався, що циганка в дитинстві ворожила йому, аби боявся дороги. «А я куди тільки не їжджу. А от води боюся, бо сон поганий приснився», – зняв шкарпетку і торкнувся голою ступнею гладкого плеса. Була спека. Ми, мабуть, зо дві години вовтузилися в прохолодній річці. Скільки не намовляли Володимира – другої шкарпетки з ноги так і не зняв. І у воду не поліз.
Оксана писала вірші. І, мабуть, тому, що завжди була на кухні, її поезії були виконані зі смаком. Особливим смаком. Бо вони були виконані Оксаною Сенатович. Ніби наперед вибачаючись перед нею за часті відвідини, я ті поезії, зрозуміло, хвалив. Принаймні, частіше, ніж вірші свого земляка. Чисто по-чоловічому мою поведінку можна було зрозуміти. Можна було, тільки не моєму землякові. Він мене відразу приревнував до своєї дружини. Про все це згодом я розповів Іванові Гнатюку, і той мене заспокоїв: «А ти що, не знав, що він такий в тому ділі д-дурнуватий?»
Недоброзичливці боялися Лучука і рахувалися з ним. Він був якийсь незручний для багатьох. У нього було дивне інтуїтивне відчуття. Чоловіка з чорним піднебінням відчував на відстані. Якось на моє запитання, чому він не потелефонує до свого давнього знайомого, відповів: «Якщо учені доводять, що людина складається на 90% з води, то він – на стільки ж з жовчі… Бійся його…». Згодом я пересвідчився, що Володимир мав рацію.
Володимир Лучук допомагав, здається, всім. І тому мав багато друзів. Я був одним із них. Вважаю, якщо був не найкращим, то, принаймні, найближчим. Бо з усіх, знайомих мені поетів, народився в селі, що лежало найближче до його рідного села. Деякий час сидів у школі за одною партою. Він силоміць забрав од мене торбу віршів і підготував мою першу поетичну книжечку. Признаюся, на вихід її зовсім не розраховував. Відразу ж згадується, як він за декілька років перед тим приїхав до мене в село і простяг невеличку в рожевих обкладинках книжечку. Розмашистий почерк свідчив: «Дорогому другові Йосипові Струцюку на вічну дружбу. З довір’ям Володимир». Слово «вічну» двічі підкреслено. Внизу значилося: 17.7.59. В цей день мені виповнилося рівно 25.
Я читав:
В любові
я не шукаю дна –
без повороту пірну.
Не мене розбудила весна –
я розбудив весну.
До весни було ще далеко, але Хрущовська відлига вже почалася. В мене на очах виступили сльози. Я радів за друга.
І рукави
засукавши,
верби під берегом
хиляться –
сонце виймають,
і завше
сонце
крізь пальці виллється.
В контексті набридливих декларацій, на фоні остогидлих соцреалістичних декорацій це вже було щось нове, а точніше – живе. Насмілюся сказати, це вже була літературна провесінь, з котрої небавом виділяться могутні голоси Миколи Вінграновського та Івана Драча, що розсунуть гать із застережливих компартійних постанов.
Квітень 1992 року. Це вже справжня весна. Вона прочитувалась навіть в історичному українському контексті. Мій друг радів:
– Хто б міг подумати, Юзьку, що дочекаємося своєї України! Навіть не віриться. А ми, по суті, ще дітьми мріяли про неї…
І розповів про мітинг у Львові, про розмови з батьками в Доросинях, котрих щойно відвідав, збирався до лужицьких сербів.
– От тільки шкода, що Холмщина наша не підніме на Даниловій горі наш синьо-жовтий, – якось скрушно закінчив він.

… У скорботі схиляємо чола на Личаківському. Над єдиним сином згорбилася мати. Вона ще не усвідомлює трагедії. Тільки батько не може змиритися:
– А циганка таки… Треба ж так наворожити. Треба ж було отак в дорозі… до того Києва…

***
Я не вперше у Львові. Не вперше набираю знайомий телефон, але на останній цифрі зупиняюся…
І хоча минуло уже декілька років після останньої поїздки мого друга, як мені сказати у трубку «добрий день»?
1997

    На фото:
Стоять (зліва направо) – В.Горбайчук, В.Лучук, О.Милик, О.Синюк. Сидять – Ф.Байволюк, Й.Струцюк, П.Галан.

Йосип СТРУЦЮК

Вересень04/ 2018

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України