• Сьогодні: Субота, 22 Січня, 2022
Інфо ПС

“КИЙКАМИ БИЛИ НАВІТЬ ВАГІТНУ ЖІНКУ”

Толерантність української нації зашкалює.

Михайло АЛЄКСЄЄВ, 42 роки, бухгалтер. Народився 13 вересня 1979-го в місті Стрий Львівської області. Батьки – журналісти. Закінчив Волинський націо­нальний університет імені Лесі Українки за спеціальністю ”Економічна і соціальна географія”. Здобув фах бухгалтера в Національному університеті ”Львівська політехніка”. 17 років працює бухгалтером і головним бухгалтером на підприємствах. Учасник помаранчевої революції та Революції гідності. Під час Майдану належав до 23-ї сотні. 2016-го пішов на фронт у складі Добровольчого українського корпусу ”Правий сектор”. Псевдо ”Рембрандт”. 2019-го балотувався до Верховної Ради. Не пройшов. У шлюбі. З дружиною 37-річною Марією виховують доньку – 12-річну Меланію, синів – 8-річного Луку, 6-річного Кипріяна й Тадея, 4 роки. Подобається історична література. Улюблений фільм – ”Пропала грамота” Бориса Івченка. Живе у Стрию.

         Після університету батьків направили на роботу в Донецьк. Там я прожив до 11 років. Місто запам’яталося Савур-Могилою, парадами й офіційними заходами, куди батько мене брав.

         Вразило, коли 1990 року побачив на стовпі оголошення про відкриття в місті першої української школи. Для мене це було дивним, бо навчався в російській. Вже в дорослому віці часто думав: якби відтоді процес українізації продовжувався, то історія була б інша.

          У Стрию мали велику родину. В діда по матері – 11 братів і сестер. Тому, коли приїздили в рідне місто, обходили всю рідню. Для мене це були найкращі літні й зимові канікули.

          Переїхавши з Донецька до Луцька, потрапив у зовсім іншу країну. То був період, коли проголосили незалежність України. Тоді почув про українську визвольну боротьбу, дізнався нашу правдиву історію. З гордістю носив синьо-жовтий значок.

          Політикою ніколи особливо не цікавився. Але на свої іменини, 21 листопада 2004-го, поїхав на Майдан. Пішовши вперше на вибори, зрозумів, що мій голос хочуть украсти. Обурило, що влада має нас за худобу.

          Тоді ми з дружиною лише починали сімейне життя. Вона була проти, щоб я їхав до Києва. Але теща підхопила ідею. Сказала, що обов’язково маю взяти її з собою. Дружині не залишалося нічого, як їхати з нами.

Відчув, що люди можуть набагато більше, ніж заведено вважати. Бо якщо громада повірить у власні сили, то може гори зрушити. Приїхали в Київ о п’ятій ранку. Майдан ще був напівпорожній. Ми першими встановили намет. Готувалися до найгіршого сценарію. Тим більше, що дехто з місцевих казав, ніби влада стягує сили, вже й танки стоять. Не злякалися. Почали укріплюватися. Носили лавки, що стояли обабіч Хрещатика, й робили перші барикади.

          Хоча тоді на щити силовиків клали квіти і кричали: “Міліція з народом!”, я не бачив розуміння в їхніх очах. Було видно, що ці люди в блискучих шоломах із щитами зомбовані ватними інституціями та готові застосовувати проти мирних демонстрантів кийки.

          За рік після помаранчевої революції вступив до патріо­тичної організації “Тризуб” імені Степана Бандери. Захоплювався дівчатами та хлопцями, які знали значно більше за мене про нашу історію. Вони співали патріотичні пісні, яких я ніколи не чув.

          2013-го відчував, що можливі революційні події, але не думав, що вони так швидко настануть. Знову на мої іменини люди почали протестувати проти відходу від курсу на євроінтеграцію. Вирішив, що теж маю бути в Києві.

         До від’їзду було декілька годин, і я на принтері надрукував листівки з текстом, що миттєво народився на емоціях. Закликав людей їхати на Майдан, бо настає момент істини. У Стрию пересідав із маршрутки в маршрутку й роздавав пасажирам ті листівки.

         До Києва приїхав ще до побиття студентів. Із хлопцями з “Правого сектора” стояли праворуч від пам’ятника Кию, Щеку, Хориву й сестрі Либідь. Першу відсіч “Беркуту”, який уночі почав наступати, дали наші хлопці.

           На Майдані чергувалися, щоб не втрачати сил. Було де переночувати, тому намагалися одне одного змінювати. 30 листопада мене розбудили о другій ночі телефонним дзвінком. Та потім передзвонили та сказали, що все добре, “Беркут” відступає. О п’ятій ранку, ті, хто вирвався з того пекла, повідомили: “Їдьте сюди, бо вже біда”. Ми стояли біля входу в Михайлівський собор, де поховалося багато людей. Двоюрідний брат був на Майдані під час побиття студентів. Він бачив, як кийками по-звірячому били хлопців, дівчат, навіть вагітну жінку, проламували черепи. Поклявся, що цього владі не пробачить.

          Тоді зрозуміли, що піснями й танцями не переможемо. Біля Михайлівського собору почали обговорювати, як тримати оборону, які ресурси й засоби захисту нам необхідні.

          1 грудня скликали віче. Такого не бачив за все життя. Це була велетенська людська хвиля. Мав відчуття, що ось зараз переламаємо систему й це стане початком нового витка історії держави. Разом із командиром ішли першими в лавах “Правого сектора”, я ніс наш прапор. Хотілося вірити, що не буде вороття до брехні та міліцейського свавілля.

          Але ейфорія зникла, коли ми вийшли з Київської міської державної адміністрації. Хлопці, які кілька днів тому побували в тому побоїщі, з нервів почали бити вікна в КМДА. Коли звідти вийшли, до нас кинулася юрба. Звинувачували, що ми – провокатори. Зрозумів, що чогось радикального очікувати від людей не треба. Хоча нас багато, не всі думаємо однаково. Толерантність нашої нації зашкалює.

          Під час Революції чергував на барикадах, стежив, щоб не було проріхи в обороні. Приїздив додому на день-два робити бухгалтерські справи. Всі мали чіткі завдання та розуміли серйозність моменту. Дороги назад не було. Не могли просто поспівати й розійтися.

          Тітушок виявляв у тилу. На спуску з Жовтневого палацу стояло, на перший погляд, ніби порожнє приміщення. Побачив, що там ховалися підозрілі особи з українським прапором. Хтось поселив їх там, і вони мали вихід на Майдан. Коли був уночі на останніх барикадах, ніхто з майданівців біля мене не сидів, але приходили ті підозрілі хлопці. У них на лобі було написано, що їх повитягували з якихось колоній. Молоді, але вже без зубів. Розумів, з ким спілкуюся, проте не подавав виду. В розмові просував патріотичні ідеї. Оскільки виріс у Донецьку, мав спільні точки дотику.

          19 січня 2014 року на Водохреще вперше в житті пірнув в ополонку. А вранці скликали чергове віче. Виступали Арсеній Яценюк, Олег Тягнибок, Віталій Кличко, Дмитро Ярош. Зрозумівши, що це порожні балачки, вирішив: треба йти на Грушевського. Дорогу до Кабміну почали перегороджувати автобусами, автозаками. Ближче до вечора мене заарештували. Обвинувачували в організації масових заворушень. Загрожувало від семи до 15 років в’язниці.

          Я нічого не визнавав. Казав, що випадково там проходив. Добре, що перед цим додумався зняти всі шеврони. Мій одяг взяли на експертизу, щоб переконатися, чи не робив коктейлі Молотова.

         За ґратами був два тижні. Спочатку відділ міліції, потім КПЗ, суд. Після цього повезли в Лук’янівський СІЗО. В цей період взагалі не було ніякого зв’язку. В нашу камеру послання не доходили, радіо не ловило. Не уявляв, що відбувається на Майдані.

Мало вірив, що звідти вийду. Думав, що сидітиму або до перемоги, або згнию у в’язниці. Але 5 лютого вночі розбудили, бо мав відбутися суд. Випустили під домашній арешт. Одразу рвонув на Майдан. Дізнався, що вбили Сергія Нігояна й Михайла Жизневського. Хотів залишитися. Але командування сказало: “Важко тебе витягували. Їдь додому, там теж є чим займатися”.

         У Стрию організовував і підтримував зв’язок між блокпостами, тримали коридор, бо в ті дні доїхати до столиці було складно. Мали надійних людей, які супроводжували транспорт аж до Майдану.

          У ніч на 21 лютого виїхав до Києва. Це були найболючіші дні для України. Довелося спостерігати наслідки кривавих жнив і носити труни.

          Цього дня був призначений розгляд моєї справи. Все відбувалося дивно. У переляканих прокурора й судді тремтіли руки. Не спромоглися ні на що, як оголосити про початок засідання й одразу ж про його перенесення. Вони не знали, що робити. Справу проти мене закрили після того, як вийшов закон про амністію всіх майданівців.

          Із початку російської агресії рвався на фронт. Уже сідав в автобус, щоб їхати в табір під Дніпром. Але в останню мить зупинили дзвінком, що мушу залишитись і керувати організаційними процесами на місці. Послухався, бо завжди підпорядковувався наказам. Мучила совість, що я не з шурином і двоюрідним братом, які воювали з самого початку.

          2016 року рота “Правого сектора” зазнала великих втрат. Прийшов наказ, що треба поповнення. Я одразу відгукнувся. За один день сформував екіпаж – і ми виїхали. Після кількох днів тренування на військовому полігоні в зоні АТО нас направили в Авдіївку. Воював пів року.

Автор: Ірина МАМРИГА, фото надав Михайло Алексеєв

Журнал “Країна” 

Грудень04/ 2021

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України