• Сьогодні: Середа, 24 Лютого, 2021
Інфо ПС

Країна і доля

З кожним роком писати про річниці української незалежності стає все важче.
Згадуєш першу, емоційну, майже дитячу реакцію 24 серпня 1991 року: ось, країни не було, могло і не бути зовсім – а вона вже є, і в залі засідань парламенту ти бачиш її справжній прапор – і все це відбувається буквально за кілька хвилин.
І ця емоційна реакція, звичайно ж, заважає тобі тверезо думати про майбутнє. Ти забуваєш, що і в цьому залі – і тоді, коли вийдеш на вулицю – ти знаходишся серед людей, які ще вчора не бажали ніякої незалежності, які називали своєю Батьківщиною Радянський Союз, які щиро сміялися над тобою, коли ти питав у них – хіба не Україна? Хіба не Україна ваша Батьківщина? Ти виріс серед них і будеш жити серед них. І ти не повинен дивуватися тому, що так щиро, як вчора вони вважали своєю Батьківщиною Радянський Союз, завтра вони будуть запевняти тебе, що завжди були українцями до мозку кісток і ні про що, окрім України, не думали. Ти не повинен вважати їх пристосуванцями і кон’юнктурниками, здатними підлаштуватися під будь-яку державу, що проголошується на цій території. Ні, краще тобі вирішити, що вони залякані і замучені роками репресій, русифікації та систематичного застосування комплексу неповноцінності, який мав отруювати життя кожному, хто не дуже правильно говорить імперською мовою і приїхав у велике місто звідкись, де ще не зжили зі світу українську і українство. Але все ж таки ти не зможеш не запитати себе: а як будуть будувати нову державу ті, хто звик ставитися до будь-якої держави, як до супової миски?
А потім з кожним роком тебе буде охоплювати розчарування. Тому що буде проходити час – і нічого не буде змінюватися. Більш того, країна, що проголосила незалежність і начебто рішуче рушила до майбутнього, так само стрімко почне занурюватися в своє ж радянське минуле. Ніби лякаючись самої себе. Лякаючись України. І ти побачиш, що люди навколо тебе стурбовані тільки виживанням – і при цьому сприймають це виживання насамперед як обов’язок держави. І коли ця держава – ну не сама держава, а другий її президент – оголосить головною умовою їхнього виживання дружбу з Росією і дешевий російський газ – вони будуть аплодувати і цьому президенту, і цій звичній “халяві”. А ти зі своїми думками про те, що це всього лише чергова пастка, перейдеш в категорію міських божевільних.
Завдяки цій вірі в “халяву” сформувалася модель успіху – бандитське розкрадання країни. Кожен тягне стільки, скільки зможе. Ідеальним оголошується той злодій, який ділиться з оточуючими. І це не просто потаємний настрій суспільства, це – публічний заклик: треба ділитися! Бракує тільки Януковича, щоб опинитися на верхівці цієї злодійської піраміди.
Але перед тим, як на «йолці» нашої незалежності засяє ця просторікувата зірка, відбудеться Помаранчева революція. І доведеться переконатися ще в одній хворобі, яка вразила українське суспільство за перші десять з гаком років державності – хворобі імітації патріотизму.
Ця хвороба – природна реакція на злодійство з боку тих, хто не отримав свого шматка пирога за первісного “дерибану” капіталу. І тих, хто подорослішав у роки незалежності і просто не мав можливості брати участь у розкраданні країни. Тепер одні будуть імітувати успіхи в бізнесі – насправді залишаючись звичайнісінькими бандитами. А інші – імітувати любов до Батьківщини. Ну і ще – громадянську активність, чесну журналістику, боротьбу з корупцією – тобто все, що дозволить опинитися якомога ближче до грошей, вітчизняних або західних. Найяскравіший приклад цієї імітації – панамський утікач Каськів, головний радикал Помаранчевої революції і видатний казнокрад регіональної “контрреволюції”. Але яскравий – тільки тому, що він вже у Панамі. А скільки таких радикальних каськівих ще в Україні – і все ще викликають у публіки нескінченне захоплення?!
Ця імітація, зведена в ранг державної політики, губить першу спробу країни вирватися з лихоліття – навіть коли президент Ющенко говорить правду, йому вже не вірять, навіть коли він робить правильні кроки – як під час російського нападу на Грузію – його вже ніхто не підтримує. Він тепер такий же міський божевільний, як і ти. Тільки до тебе краще ставляться. До Януковича і його ялинки залишається тільки крок.
І ось тут ти знову розходишся зі своїми співвітчизниками. Тому що переважна більшість їх вірить, що ця потворна тупа диктатура гопників назавжди і намагається з усіх сил до неї пристосуватися. Найсміливіші критикують Табачника. Найдалекоглядніші відвідують Межигір’я. Решта робить те ж, що робили їх радянські бабусі і дідусі – виживають. Але ти розумієш, що їм не вижити. Держава руйнується – хочуть вони того чи ні. І ти не розумієш, що буде, коли вона впаде, дожерта термітами і кинута напризволяще громадянами.
І коли Україна вже падає навзнак – таке красиве дерево, вижерте зсередини – відбувається диво Майдану. Диво, яке завжди рятувало український народ у останній момент – чудо повстання. Окрема подяка Януковичу і його банді – їхні нахабство і тупість змусили об’єднатися всіх, хто ще вчора не уявляв собі такого союзу. Так, першими на площу прийшли, серед інших, імітатори. Так, швидко підтягнулися провокатори. Але коли з’явився Народ – ані тих, ані інших вже просто не було видно. Не було видно за людьми.
І коли ти жив в цьому майже релігійному угарі повстання, ти не міг не питати себе: а що буде, коли диво завершиться? Коли люди розійдуться з Майдану і зрозуміють, що їм потрібно буде не просто змінити державу. Їм доведеться її оживити, тому що поки вони збиралися з силами – вона загинула.
Реанімація збіглася з війною. Поки в одній палаті робили штучне дихання, в іншій – вбивали, калічили і гвалтували. Я не можу сказати, що це вперше в історії – коли одночасно пологовий будинок і крематорій. Після успішних повстань так було завжди. Але ніколи – в нашому житті. Тому так важко до цього звикнути. Тому таким важким стало це життя після дива.
І, звичайно, знову роздолля для імітаторів. І провокаторів. І колабораціоністи звично чекають своєї години, щоб у потрібний момент повести нас на схід. Але все це вже марно.
Тому що за останні роки ця країна для багатьох з нас перестала бути суповою мискою. А стала долею. Так, все ще не вистачає відповідальності – не тільки у ставленні до країни, але і у ставленні до власної долі. Так, все ще не вистачає реалістичної оцінки дійсності. Так, все ще присутнє бажання створити собі кумира з будь-якого нікчеми, що потрапив під руку або був побачений на екрані.
Але, з іншого боку – а чого бажати від людей, які ніколи не будували власної держави, а коли отримали шанс її побудувати – втратили даремно два з гаком десятиліття. Тепер мої співвітчизники будуть дорослішати із країною, яку вони встигли втратити, знайти, захистити і полюбити.
Це буде важке дорослішання – з людськими жертвами, економічними проблемами, еміграціями і поверненнями, розчаруваннями і надіями. З 25 років нашої державності велика частина часу була витрачена практично даремно. І тепер найважливіше – це зробити так, щоб не були витрачені даремно наступні 25 років.
Тоді 50-річчя незалежності ми зможемо зустріти в країні, яка знайшла себе і стала цінністю для своїх громадян. Яку вже ніколи не доведеться реанімувати. В якій вже не добитися успіху корупціонерам, пристосованцям, імітаторам і провокаторам.
Тому що модель успіху буде іншою – важка і чесна робота, якою нам усім доведеться займатися всі найближчі десятиліття. Робота для України. І для кожного з українців.
ВІТАЛИЙ ПОРТНІКОВ

Серпень24/ 2016

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України