• Сьогодні: Понеділок, 6 Грудня, 2021
Інфо ПС

ЙОГО ТАЛАНТ НЕ НАДАВАВСЯ ДО БРЕХНІ

У середині грудня молодий поет із неофіційною славою на смертному одрі у черкаській лікарні напише:

«Шановні товариші і старі друзі! Звертаюся до вас у трагічну хвилину свого життя – можливо, завтра мене вже не буде. Звісно, література перенесе цю майже безболісну для неї втрату. Але я не можу піти з життя, не подбавши про долю сім’ї, особливо матері… Перший день моєї смерті може стати першим днем її жебрацького животіння. Від усього серця прошу Вас не допустити цього, коли це можливо, виділити їй з коштів Літфонду бодай мінімальну суму, котра б гарантувала її від голодної смерті… 12.ХІІ.1963».

Цим поетом був Василь Симоненко, журналіст («проклята газетярська поденщина» – казав Симоненко про свою журналістську роботу, яку не любив, бо там не було місця для творчості) із Черкас, талант якого не надавався до брехні. Він належав до тих поетів, які мусили всім серцем вірити у те, що пишуть.

Його вірші, де щасливо збігалися легкість, сміливість, актуальність, зрозумілість для широкого загалу людей і талант, швидко почали поширюватися. Їх переписували, ними зачитувалися. Василь Симоненко поволі ставав не лише найактуальнішим поетом для тодішнього українства. Читання й обговорення його віршів ставало ледь не модним, звісно, для людей, яким боліла українська рана.

Здається, Василь Симоненко мав чи не єдиного такого попередника ще на початку ХХ століття – поета Олександра Олеся. В Україні письменників із неофіційною, андеграундною, так би мовити, популярністю завжди було небагато не тому, що їх не могло бути… Відповідь – у постійному, порівняно з іншими народами, дещо більше чи дещо менше, але завжди низькому запиті на українську літературу. А чому цей запит був (і зараз, на жаль, залишається – й тут корені однієї з найбільших духовних драм українства) низьким? Сподіваюся, це розуміє кожен, хто елементарно обізнаний з українською історією.

Світська поетична літургійність Василя не могла не зачаровувати або не викликати українофобії:

Україно, ти моя молитва, ти моя розпука вікова…

Гримотить над світом люта битва за твоє життя, твої права.

Ради тебе перли в душу сію, ради тебе мислю і творю…

Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю!

Фактично безбатченко, Василь Симоненко ніс у своїй душі травматичні національні архетипи. Його дружина Людмила Півторадні не була палкою шанувальницею літератури, особливо коли за неї замість грошей можна отримати неприємності. Пізніше син Симоненка Олесь ріс в атмосфері ненависті до свого батька, частих безцеремонних дорікань. Він навряд чи міг пам’ятати, як любив його тато, як намагався зробити все, що міг, щоб синове життя було щасливим… До речі, і його син, і дружина, і її дитина від іншого шлюбу також рано померли.

У 1962 році після дрібного побутового інциденту на черкаському автовокзалі його забрала міліція, мовби тільки й очікувала цього. У відділку Василя побили. Він за словом у кишеню опецькуватим виконавцям у формі теж не ліз. Випустили наступного дня, завдяки втручанню партійних бонз. Але… Здоров’я неухильно йшло на спад.

Восени 1963 року опинився в лікарні, з якої вже не вийшов. Ще мав надію на одужання, але рак нирок (ходили чутки, що у лікарні давали якісь деструктивні препарати) нищив на цвіту. Завжди поряд із ним була мама.

Смерть Василя Симоненка – це безперервні запитання до радянських каральних органів. Його було побито міліціонерами – через недовгий час він помирає. Мефістофельська хитрість? Випадкове побиття чи сплановане вбивство?

Після смерті його ім’я почало перетворюватися на символ. На Заході вийшли книжки віршів. А потім в УРСР було зроблено все, щоб задушити пам’ять про Василя Симоненка фальшивою мефістофельською «любов’ю», яка мала бути надійною посередньою ланкою між пам’яттю та штучним забуттям. Його найсміливіші, по суті антирадянські, поезії вилучалися, дописувалися «правильні» рядки до деяких його віршів. Словом, «поети» із КДБ діяли безцеремонно й украй цинічно. Приходило і певне забуття його імені, ніби та куца офіційна «любов» душила пам’ять про справжнього Василя Симоненка:

Україно! Тебе я терпіти не можу, я тебе ненавиджу чуттями всіма,

Коли ти примітивна й на лубок похожа, коли думки на лобі у тебе нема.

Передчуття власної долі й продовження духовного саркофагу та ГУЛАГу для українства ще з юності переслідує поета. «Не докорю ніколи і нікому, хіба на себе інколи позлюсь, що в двадцять літ в моєму серці втома, що в тридцять – смерті в очі подивлюсь», – писав ще у 1955-му юний Василь Симоненко.

Але все поволі, зі скрипом повертається до кіл своїх, бо чиста енергія слова мученика, що смертю смерть подолав, буває нетлінною. Василь Симоненко, завжди молодий лицар слова зі щирою-прещирою усмішкою, залишився жити в українській пам′яті, канонізований у райських садах Поезії.

 

Степан Процюк

Січень11/ 2020

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України