• Сьогодні: П’ятниця, 5 Березня, 2021
Інфо ПС

ХТО ОБИРАЄ НАШИХ ПРЕЗИДЕНТІВ НАСПРАВДІ І ЧОМУ САМЕ НИХ

або

ЗА КУЛІСАМИ 25-РІЧНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ ПРАВИТЬ БАЛ САТАНА

Виникнення української незалежності було “чистєйшим” компромісом між націонал-демократами, які були у меншості українського суспільства, і частиною комуністів. Їх прийнято називати суверен-комуністами — термін більш-менш вдалий, бо це комуністи, які за сприятливих обставин вирішили підтримати ідею незалежності, оскільки побачили, що можна взяти повноту влади в Україні у свої руки.

Українське прагнення до незалежності точно не було рухом більшості населення. Точно не було. Воно було рухом більшості населення тільки на Західній Україні. І, можливо, в місті Києві. У Києві відносна більшість населення в цілому були нашими прихильниками. Так, якщо сказати на око, активними прихильниками ідеї самостійності Україні, тобто у розумінні виходу зі складу СРСР, було від сили 20%. Але це була дуже активна пасіонарна меншість. Вона була така письменницько-творчо-гуманітарна. Дуже великий елемент було молоді, вихованої у Західній Україні на традиціях ОУН, УПА, всієї визвольної боротьби тощо. Тому 20% підтримали ідеї незалежності, тільки як — я підкреслюю — усамостійнення від Радянського союзу.

Це не була детально продумана модель державної влади. Цього не було. Це було архаїчне прагнення до незалежності в тому розумінні, що Радянський союз, де домінувала Росія, був ворогом Для Західної України – це було очевидно, бо такий досвід був історично.

Відповідно, вихід з Радянського союзу і проголошення незалежної держави мислилося як ідеал, який, до речі, й ліг в основу моноідеї Народного Руху України. Народний рух України — це була організація, яка мала моноідею. Те, що він називався “за перебудову” — це було для “красного словца”. Усі прекрасно розуміли, що основна ідея, заради чого вступали в Народний Рух — це була ідея проголошення української самостійної держави.

Але ми відразу шукали союзників. Оскільки я починав тоді як один із наймолодших рухівських “командирів”. У 1986 р. мені було 22-23 роки, це співпало з перебудовою Горбачова, коли дозволили перші громадські організації. Ми їх швиденько почали створювати. Спочатку культурницько-гуманітарного профілю, а потім, коли обставини склалися добре, ми скликали перші мітинги біля пам’ятника Івану Франку.

На перший мітинг прийшло приблизно 30 тисяч людей — ми самі ошаліли. Це був стан, як у наркомана. Коли ми побачили таку величезну кількість людей, які прийшли на звичайний мітинг в підтримку перебудови і Єльцина проти Лігачьова і компанії… Що само собою в хід пішли й Бандера, й незалежність, й так далі…

    На перший мітинг держава була в шоці, бо сама не очікувала такої кількості. Другий мітинг нам ще дозволили скликати, а третій — заборонили. Причому заборонили дуже чітко: площа була оточена міліцією з собаками і нас просто не пустили на центральну площу. Пізніше почалися реальні репресії проти тих, хто намагався робити нелегальні мітинги. Це було літо 1988 року.

Коли до нас дійшло, що ми не розхитаємо ситуацію так, як це зробили поляки… А, в нас був шалений досвід польської “Солідарності”. Це було настільки близько. Ми знали це з перших рук. Тому що в Польшу населення їздило й за радянських часів, й ми їздили, й поляки приїздили до нас. Те, що зуміла зробити польська “Солідарність”, створивши страйкові комітети на заводах, створивши якісь структури на селі — це був масовий рух… Ми спочатку хотіли зробити те ж саме в Україні. Але оскільки далі Західної України це не пішло… На Західній Україні осередки Руху, які почали виникати навесні 1989 року, вони справді були масовими. У мої неповні 23 роки мене поставили начальником оргвідділу Народного руху України Львівської народної організації. Моя задача була дуже проста: я тупо реєстрував осередки Руху, які виникали без будь-якої моєї участі. Я просто після роботи сидів у Пороховій вежі, й до мене приходили й казали: ми від заводу такого-то, осередок у нас створився, кількість людей така-то. І я це просто реєстрував.

     Сам факт створення осередку Руху, який приймав рішення, що наша основна ціль — боротьба за суверенітет, сам факт скликання зборів — вже був викликом системі.

     Це все було на голому ентузіазмі. Тому що сам факт створення осередку “Руху” викликав спротив обкому, партійної організації. Ці збори заборонялися. Десь вони скликалися, десь не скликалися. Потім була величезна кампанія обрання депутатів Радянського Союзу, і тут йшов і Драч, і ми зразу ухопилися за цю кампанію — для того, щоб проникати на заводи й вести там агітацію. Ми ж були виховані в дусі “марксізма-лєнінізма”, приблизно знали, як це робила більшовицька партія. Я, як історик, це знав чудово. Наша головна задача була — проникнути на завод, провести там агітацію за Україну і створити осередок Руху. Задача осередку Руху була створитися, назбирати якусь кількість членів і взяти участь у мітингу, який ми планували на якесь число. Така у нас була діяльність.

Був такий період, що ці мітинги на Площі Ринок ми проводили щодня, але реально раз на тиждень чи раз на місяць факт скликання мітингу відігравав мобілізаційну роль. Тобто, кожен осередок Руху на заводі мав організувати людей — бажано було вийти з заводу колоною й пройтися кудись. Або ж громадським транспортом добратися до місця мітингу, де зазвичай виступали вожді — Чорновіл, брати Горині, Калинець, ну й ми молоді — нам слово давали під кінець, й ми щось говорили, беручи приклад з наших головних “вождів” тощо.

Таким чином, ми розхитували ситуацію й нагнітали емоційну складову. А потім, коли ми вже побачили, що Західна Україна, місто Київ, і частково Правобережна Україна, більш-менш покривається цими осередками Руху, у вересні 1989 року ми вийшли на скликання з’їзду в актовому залі КПІ. Це дійсно була дуже серйозна маніфестація українського духу.

Ми вже тоді бачили, що нам бракує сил і почали дуже активно (принаймні частина Руху) шукати союзників із числа функціонерів Компартії і робочого руху — якраз тоді почали виникати страйки на шахтах Донбасу. Тобто, до нас почало доходити, що на одній мононаціональній ідеї ми не витягнемо. Ми будемо мати Західну Україну, частково Київ — і все. Й ми одразу почали шукати там союзників, але до виборів у Верховну Раду це не оформилось.

vyacheslav-chernovil

Найграндіознішою нашою акцією був ланцюг єднання в серединці січня 1990 року. Тоді ми вивели на вулиці Івано-Франківськ-Львів-Київ, за різними даними, до 500 тисяч людей. Звичайно, основна маса людей була з Західної України… Тоді ми скопіювали ланцюг, який робили прибалти — але, на мою думку, таке поняття як суверен-комунізм в Україні почав проявлятися тільки після нашого ланцюга. Вони побачили, що ми здатні вивести на вулиці до півмільйона людей. А це було якраз напередодні виборів у Верховну Раду України, які відбулися 4 і 18 березня.

Коли ми прийшли в парламент, ми були обезбашені і радикальні. З першого дня ми вступили у відкриту бійку з комуністами, які оформилися як група 239 (це умовна назва, їх було набагато більше). Тільки до кінця 1990 року ми зрозуміли, що своїх сил для проголошення незалежності нам не вистачить — ні в парламенті, ні за його межами.

І ми почали… Причому цю точку зору я теж підтримував. Її не підтримували Чорновіл, Хмара і наші радикали-дисиденти… Ми зрозуміли, що треба шукати союзників серед комуністичної більшості. Тоді такі союзники у нас поступово почали вимальовуватися. Як не дивно, це був Кравчук. Вперше в нас виникла змога достукатися своїми ідеями до широких народних мас, коли Кравчук із властивою йому хитрістю у 1989 році переконав тодішнє керівництво компартії, що потрібно зробити телевізійну дискусію — між Рухом і комуністами. Від комуністів Кравчук запропонував себе, а ми виставили Поповича, Павличка, Драча й т.д.

Уявити собі в тодішній ситуації — один державний телеканал — й нам дають можливість вести дискусію з Кравчуком. Там було 5 чи 6 раундів цієї дискусії. Зараз так бестселери не дивляться. То був перший знак, що між комуністами не все в порядку.

    Думаю, мотивацій у Кравчука було дві. По-перше, Кравчук за національністю українець, він з Волині, ідея незалежності не була для нього зовсім чужою. По-друге, комуністи, бачачи, що Радянський союз поступово розповзається, насправді мали дуже хороший матеріальний і владний інтерес. Вони зрозуміли, що в умовах, коли національний рух не домінуючий, за певних обставин можна позбутися радянської номенклатури й захопити повноту влади… Думаю, ця мотивація була основною для більшої частини комуністів. Безвідносно до того, що, може, для Кравчука й Плюща вона не була основною, у них був і національний мотив. Але основна частина комуністів зрозуміли, що можна зрізати радянську номенклатуру над собою й стати у руля країни.

leonid-kravchuk

Фото: 24tv.ua

А тоді ще був такий міф, який ми активно поширювали: Україна виробляє найбільше металу в СРСР, найбільше зерна, найбільше яєць, найбільше свинини тощо. І щойно ми від’єднаємось, у нас на душу населення буде стільки всього цього… Все буде наше. Це ми агітували маси, щоб вони підтримали нас. А до комуністів дійшло, що можна почати економічно управляти цією територією — і отримувати від цього економічні дивіденди.

Було ортодоксальне крило на чолі з Івашком. Івашко був недурний чоловік і він, на мою думку, міг вкупі з головою КДБ Крючковим, міг розігрувати карту національних рухів, щоб лякати нею Москву. Але Кравчук виявився ще хитрішим. Тому що Івашко загравав з нами, але зрештою вибрав Москву. І влітку 1990 р., коли його обрали головою Верховної Ради, він змився в Москву.

leonid-kravchuk-1991

Фото: web.kpi.kharkov.ua

Тоді на сцену вийшов Кравчук… Думаю, боротьба почалася після Щербицького. Між двома крилами — одне з них, умовно кажучи, Івашківсько-Гуренковське до останнього хотіло триматися Радянського Союзу, їх влаштовувала роль республіканської номенклатури у Радянському Союзі. А друга — на чолі з Кравчуком і Плющем “смєкнула”, що цього можна позбутися і отримати в руки все.

Ми, рухівці, йшли до комуністів з ідеалістичними міркуваннями — нам потрібна була держава, вона була для нас самоціллю. А комуністи спробували це використати. Це “трогатєльне злягання суверен-комуністів і нацдемів”, про яке говорив Кривенко… Нас до цього штовхала безвихідь. Ми розуміли, що ми не витягуємо ситуацію самостійно — і таких масових народних фронтів як в Прибалтиці, Польщі, Чехії, Угорщині у нас не буде. І ми мусили шукати союзників. А ціною союзу було — залишити їм владу. І це найбільш чітко проявилося в День незалежності, коли ми скликали цю Верховну Раду, то та сторона, до якої належав і я, хотіли поставити першим питанням заборону компартії — тобто ми хотіли й незалежності, й влади (так, як ми тоді її уявляли). А Павличко й компанія сказали: “Ні, пацани, якщо ви поставите питання заборони компартії, то не буде держави, бо вони не проголосують”. Тоді Хмара взяв Павличка за горло й сказав: “Я тебе зараз задушу”. На що Павличко відповів: “Обирайте: якщо ми хочемо держави — ми повинні піти їм на поступки”. І ціною було – залишити їх у владі — тобто, це було неминуче. У нас не було такої масивної підтримки, щоб ми шляхом вулиці могли їх змістити.

У нас не було жодного уявлення про майбутнє української незалежної держави. Скажу більше: коли ця держава була утворена, й Кравчук запропонував першим із нашого крила спробувати себе в державній владі, то… ми не знали, які телефони куди дзвонять. Коли ми зайшли в ці кабінети — а пам’ятаю, покійний Саша Ємець, інші… У нас була створена така Державна Дума і нам дали кабінети — ми поняття не мали, що таке “сотка” й “двохсотка”. Ми взагалі не знали, як здійснюється державна влада.

І ми настільки ошаліли від того, що держава є, що ми фактично добровільно погодилися, що управляти нею мають ті, хто знає, як це робити. А це були комуністи, які швиденько кинули партійні квитки. Вони нас обіграли лівою ногою. Тому що вони знали механізми здійснення влади, а ми — ні. І нас туди взяли як ширму. До речі, це була єдина причина, чому Чорновіл не ризикнув прийняти пропозицію Кравчука й очолити Кабмін. А Кравчук прийшов на з’їзд Руху в 1992 році й запропонував Чорноволу й Рухові: беріть владу. Він був готовий віддати Чорноволу посаду прем’єр-міністра. Але Чорновіл боявся, бо він не знав, як управляти державою. Для нас це був капєц повний.

До нас почало доходити, що таке державна влада, коли ушлі колишні комсомольці, колишні рекетьори дуже швидко зрозуміли, як в умовах розпаду Компартії СРСР здійснювати владу — вони тупо почали платити гроші за прийняття кабмінівських рішень. Тоді до нас почало доходити — що ось такий механізм влади. То ж все ліцензувалось. В Україні все було дешево, а за кордоном все було дорого. Значить, ліцензія на нафту, газ тощо давала можливість душе швидко розбагатіти. І колишні компартійні чиновники, і колишні рекетьори душе швидко почали цим користуватися. Я бачив, як швидко Уряд виписує так звані ліцензії. А тоді це робилося просто: прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністр міг просто давати таке персональне рішення: “Дозволити ТОВ “Рога і копита” експортувати за межі України 300 тисяч тон нафти на умовах давальницької (тобто з поверненням) сировини“. Ніякого повернення, звісно, не було. І на цьому вже в 1992-1993 році почали робитися перші великі капітали.

Ми на це дивилися з боку, тому що у нас була переважно гуманітарна інтелігенція, вона взагалі не хотіла до цього братися. А друга частина була молодіжно-ідеалістична. Ми просто бачили, як творяться ці капітали. Ми не мали уявлення, як здійснювалася влада за Радянського Союзу. А вони мали.

leonid-kuchma-1992

Фото: 24tv.ua

Що відбулося? Фактично нашими руками здобули незалежність. За цей союз ми були вимушені лишити їм владу. Оскільки ми не мали мінімального уявлення, як керувати державою, владу неминуче почали здійснювати колишня комуністична партійна номенклатура, і “ушлиє рєбята із комси” — красних директорів, які взяли в оренду свої заводи, і бандитів.

Я з жахом дивився в кінці 1993 році, як красиво вони використали проголошення незалежності України в своїх персональних матеріальних і владних інтересах. Всі “красиві рєбята” — Пінчуки, Мєдведчуки, Суркіси тощо. Вони почали народжуватися у 1992-1993 році на чистому експорті з України.

Причому експортували все — що було в Україні, і чого в Україні не було. Крали російський газ, реекспортували нафтопродукти, завозили щось із Білорусі й перевозили туди. І класик був Бакай. Відомий анекдот насправді не анекдот. Коли Бакай продав в Туркменістан 3 млн пар калош однакового розміру за хабар, а натомість завіз газ. Бартерні схеми. Тоді можна було розбатагіти, умовно кажучи, за півроку-рік. Баснословно. Плюс інфляція: сьогодні ти взяв кредит, а через 2 місяці кредиту майже нема, тому що ціни зросли.

    Захід не був зацікавлений в незалежності України. Відомий виступ Буша-старшого за декілька тижнів до ГКЧП чітко показував: весь Захід закликав нас залишитися в СРСР. Тому що Захід щойно пережив об’єднання Німеччини. Для Заходу ця проблема була головніша. Захід побачив, як почалася трансформація в Польщі, Чехії, Угорщині, і Заходу здалося — цього з головою досить. Максимум, що Захід схвалив — це Прибалтика. Тому що там була масова підтримка більшості населення. А Україну Захід хотів залишити в складі федеративного чи конфедеративного СРСР. Тому реально тут не було жодних західних інструкторів у період проголошення незалежності, відразу після проголошення незалежності, і в період перших спроб економічних реформ у 1993 році, не було. Всі наші реформи були плодом ліберальних фантазій Ланового і Пинзеника, які були виховані на Чикагській екномічній школі.

    Віктор Пинзеник з Лановим були ідеологами лібертаріанських реформ. Їм за приклад була Польща. Тільки одна була різниця, на яку ще в 1993 році нам вказував Бальцерович (до речі, зараз він так не говорить, зараз він закликає нас до того ж самого). Він сказав, що відмінність Польщі від України була у трьох моментах. По-перше, в Україні доля важкої індустрії 70%, а в Польщі 30%. По-друге, в Україні сільське господарство було повністю колективізоване, а у Польщі було збережено приватне. По-третє, “Солідарність” прийшла до влади системно. Бальцерович казав: “коли ми заходили у владу, ми заходили командою, яка мала ідеологію і логіку економічних реформ, а я був тільки їх провідником… Тому в Україні спроба нав’язати ліберальні реформи в умовах, коли у вас влада сформувалася як колишньо партійно-бандитська — це катастрофа. Вона приведе до того, до чого привела в Росії”.

    Тоді був лозунг — приватизація. Ми вирішили, що “пріватізація спасьот мір”. І ми запустили цю приватизацію, яка ні до чого іншого привести не могла. Тодішня приватизація, яку провадив Лановий, а в Уряді — Пинзеник, привела до того, що крупні люди, які вже тоді заробили перші капітали на експорті та реекспорті сировини, тупо почали скуповувати у населення сертифікати. Ціна — пам’ятаю, як сьогодні — була 2 долара за сертифікат. За сертифікати скупили власність. Власність забрали собі — населенню показали дулю.

Коли партійна номенклатура це зрозуміла, як швидко можна сколотити бабки — це була найбільш зацікавлена в українській незалежності група людей. Бо їхня зацікавленість була матеріальною. І всі, хто були у ніші, конвертували зароблені грощі в — плюс ще гроші партії. Тому що звідки у нас взявся банківський бізнес — з комсомольця. Якусь частину партійних грошей було перекачано в новостворені банки, і ті, хто були розумніші, зайнялися скуповуванням сертифікатів і придбанням власності. А друга категорія — це директори, які зрозуміли, що свої заводи можна взяти в оренду. І вони просто викупили у своїх… Таким був Кучма. Майже всі наші великі заводи були приватизовані в такий спосіб. Але майже всі ці красні директори в кінцевому рахунку програли конкуренту боротьбу комсомольсько-рекетирсько-бандитській публіці. Жоден із красних директорів не утримав свою власність. А такі, як Ахметов і компанія, які починали з бандитів стали господарями становища.

    Кравчук “ні чєрта” не мислив в економіці. І у Кравчука були якісь моральні обмеження з точки зору, наскільки можна грабувати цю країну. Це правда. Тому що найбільша афера за часів Кравчука була з Бласко, яку організувала відома Віра Іванівна Ульянченко, яка потім, за дивним збігом обставин, опинилася біля Віктора Андрійовича Ющенко. Це була одна з афер, і Кравчук тоді страшенно переживав, щоб це не потрапило в пресу і щоб він не виглядав хабарником і т.д.

Для Кравчука матеріальне збагачення не було основним в житті. Тому він мусив програти Кучмі, за яким стояли красні директори, які чітко побачили, як цю країну можна приватизувати. Кравчук дійсно був ідеологом… Я пам’ятаю, як ми голосували Закон про запровадження посади президента в Україні, і я бачив, в якому збудженому стані був Кравчук, коли закон був проголосований — він вже бачив себе президентом. Кравчук хотів цієї сатисфакції — стати першим президентом незалежної України. А в економіці він не розумівся, його просто обійшли на повороті. До речі, він навіть і не пручався.

Він тому так легко й погодився на дострокові вибори. Після нього вже не було такого президента, який добровільно у 1993 році під тиском якихось страйків погоджується на дострокові вибори. Він задовольнявся титулом першого президента незалежної України.

leonid-kuchma-1994

Кучма насправді ніякої влади не хотів. Він був нормальним директором “Южмаша”, якому все було «харашо». Два роки просидів у Верховній Раді й ні разу не виступив. Коли ми ловили Фокіна, Плющ сказав: “голосів не буде, поки ви не знайдете альтернативи”. Тоді я, Володя Філенко, Яворівський та інші кажемо: “яка альтернатива? Фокін ворог, його треба звалити”. Ми були такими неофітами у цьому… Той каже: “Нє, пацани. Там сидить один директор, фамілія Кучма — йдіть і з ним договоріться”… Тоді так робилася політика.

І ми пішли з ним домовлятися. Володя взяв покійного Кушнарьова, я — Ємця, ще двох. Кучма жив на 16-му поверсі готелю “Київ”, а Філенко — жив у готельному номері на 14-ому поверсі. Ми запросили Кучму до себе — типу посидіти, випити, погомоніти. В кінці кажемо: “Леонід Данілич, тут така ситуація — ви б не хотіли стати прем’єром”, а той каже: “Та пішли ви на фіг”. Коротше, ми о восьмій почали, в третій ночі закінчили. Кучма всю дорогу упирався… А Плющ сказав: “До мене не підходити, поки ви його не уламаєте”.

    Плющ хотів звалити Фокіна і вважав Кучму своєю людиною. Плющ уже тоді розпочинав гру проти Кравчука, щоб стати президентом, і він шукав кандидатуру на прем’єра. І ця знаменита фраза Кучми, сказана в три години ночі, вона є правильною. Коли він послав нас під три чорти і пішов до себе в номер. І ми вже сиділи розстроєні, через 15 хвилин він вертається назад й каже: “Ну й х-й з вами, йду в прем’єри”.

О сьомій ранку Володя Філенко дзвонить Плющу й каже: “Кучма погодився”. В той же день проголосували… Це реально.

Коли Кучма прийшов, він не знав жодного слова по-українськи. А треба ж писати промову прем’єру. Я з Кучмою познайомився, бо я був довіреною особою Юхновського на виборах президента 1991 року. І коли ми їхали в Дніпропетровськ, Кучма влаштував нам дуже гарний прийом, там ми з Кучмою і познайомились. Персонально.

Тоді Вітя Чайка прийшов до Кучми й каже: “Леонід Данилич, треба зібрати групу радників, і вона буде писати вам хороші промови”. В групу радників запросили Турчинова, мене, покійного Пєтю Лелика. До речі, всі перші промови Кучми писалися під керівництвом Чайки,  остаточну редактуру робив Чайка. Ми написали промову Кучмі, яку він проголосив у Верховній Раді, яка і стала тою знаменитою реформаторською промовою. Він сказав, що в Україні у нас є не 4 влади, а 5. “П’ята влада — це влада бандитської мафії. І я оголошую їй війну”. Тоді в жовтні 1992 року він і стався як реформатор. Це тривало рівно 3 місяці. Коли на початку 1993 року до нього прийшла делегація директорів на чолі з Буляндою, тодішнім директором “Азовсталі”, який сказав: “Це, звісно, добре, що ви тут проголошуєте — а тут є хороші пацани-хазяйствєнікі, директори. На них треба опертися. Ми бачимо вас кандидатом у президенти. Але економічна влада має бути в наших руках. Нам потрібні наші заводи”. Тоді Табачник, який був радником Кучми і входив в нашу команду радників (до речі, туди входив і Соскін, і Осика)… Тоді вперше прозвучала ідея, що Кучма може піти проти Кравчука у президенти — але директорам потрібна була економічна влада. Приблизно через 3 місяці реформатор Кучма закінчився. Пізніше, влітку 1993 року, реформатор Кучма пішов з посади прем’єр-міністра і це було вже частиною плану…

    Кучма ставив на дніпропетровських. І основна маса промисловців зібралася навколо нього. Донецькі були більш бандитськими. Майже всі вони були вихідцями з бандитського середовища, а красні директори — це була номенклатура КПСС, Кучма був їхнім реальним ставлеником. Те що через деякий час їх обіграли рекетири і бандити — то вже інше питання. І Кучма дуже швидко переорієнтувався на них у 1998 році. Тоді його опорою став Пінчук з його шлюбом “по рассчету”, Суркіс, Медведчук, оця знаменита сімка.

Кучма ставав президентом “понєволє”. У нього такої амбіції не було. Кучма хотів бути нормальним директором крупного ракетного заводу, любив грати на гітарі — але коли замаячила влада, Кучмі це сподобалось. І він почав цю владу здійснювати. І роль арбітра підходила йому за психотипом.

Табачник йому сказав: треба виховати своїх українських капіталістів, крупних олігархів і бути між ними арбітром і “разводящім” — щоб жоден із них не був головнішим за інших. Тому модель влади, яка будувалася під Кучму, це була модель арбітражу. Бо вже тоді, у 1995-1996 році у нас утворилося вже два-три десятки досить крупних корпорацій…

    1993 рік — це був просто хаос. Інфляція 10000% річних. Реально, у кого була голова на плечах і хто був досить меткий, міг сколотити капітал, тому що правил не було як таких. За межі країни — за хабарі чи без них — можна було вивезти все. І ввезти все. Одні заробляли на імпорті, другі — на експорті, треті — на доступі до бюджету, четверті — на доступі до кредитів… Тоді взагалі була історія: НБУ видавав кредити комерційним банкам за відкат у 3-5%…

У 1994 році мій округ був на території Миколаївського району Львівської області, там був цементний завод. Так от, була така відома бізнес-група Діденка-Жердицького. У Жердицького був “Градобанк”, а у Діденка — фірма “Хорда”. Вони за один рік приватизували 2/3 цементної промисловості України. Просто за копійки вони купили 8 заводів із 14. Купили ваучери. І так тоді відбувалося майже в усіх галузях. Капітали сколочувалися максимально швидко. Тільки старі директори заводів зазвичай далі своїх заводів не дивилися, а оця “нова буржуазія”, яка виникла з комсомольців, рекетирів і бандитів… Оця тріада: прямі бандити; рекетири, яких я вважаю не зовсім бандитами, бо це фарцовщики-цеховики; комсомольці. Цей симбіоз дуже швидко обіграв старих директорів і дуже швидко сколотив більший капітал й більшу власність. Як правило, вони потів поперекуплювали всі заводи.

Вася Хмельницький з’явився в Києві в 1993 році. Громадянин Росії. Умнєйший парєнь без вищої освіти. Коли я побачив його вперше — просто ошалів. Вася Хмельницький показав план, як він за три роки візьме в свої руки цілу галузь. Його цікавила металургія й таке інше, й таке інше. Він каже: в мене є трохи грошей, ваучери в Україні в рази дешевше, ніж в Росії — ми швиденько скупимо ваучери, на ваучери скупимо заводи, на заводах будемо заробляти. І Вася, до мого здивування, це зробив.

Кравчук думав зіграти на тому, що він діючий президент і він опирається на управлінську номенклатуру влади, яка при ньому зберегла всі свої посади — він нікого не звільнив, усіх залишив на своїх посадах. Ті, хто були першими секретарями обкомів партії, стали представниками президента в областях. Як правило.

А на Кучму поставили директори. І цю тему приніс Табачник і сказав: “на цих треба поставити, ці тебе приведуть”… Крім того, Кучма розіграв тему російськомовного Сходу, а Кравчук — україномовного Заходу. Але у Кравчука була тільки одна карта: україномовний Захід і Центр. А у Кучми — російськомовний Схід і економічна потуга директорів, тому він виграв.

1994 році Росія виглядала як держава, яка бавиться з нами, як кіт з мишею: росіяни вважали, що відпустили нас на довгий поводок, і варто українцям трохи подьоргатися — як вони накрутять мотузочок на руку і до себе привернуть. Звісно, Росії був вигідніший Кучма, ніж Кравчук. Та геополітика тоді ролі ще не грала, оскільки Єльцин і його оточення, особливо Бурбуліс, були впевнені, що вони так чітко тримають Україну економічно (газово, нафтово, тощо), що «сотружество постепенно сольется в экстазе»… Тому у 1994 році геополітика ще не грала. Мені здається, що й у 1998 році ще не грала.

Перший хто це зрозумів, я вважаю, це був Путін. Путін зрозумів, що «хитрые хохлы» рано чи пізно можуть піти назавжди. А Єльцин — ні. І тому що він був вальяжний. І тому що він любив класно випити. Боря був Боря. Боря державною владою не займався. Боря царствував і т.д.

Я вважаю, що найбільший здобуток Кучми у тому, що він побудував інститути влади — так, як він їх розумів. Він будував Україну, як великий ракетний завод. Це правда.

До речі, Порошенко будує Україну як торгашеську корпорацію — тому що його досвід торгаша такий.

А Кучма працював директором ракетного заводу… Коли я вперше був у нього на заводі в 1991 році, він водив нас, показував ці грандіозні ракети — для мене це був просто кошмар. І він каже: цю ракету ми робимо 3 роки, а цю — 8 років. Його мислення було на дострокові перспективи. І цим він разюче відрізняється і від Ющенка, і від Януковича, і від Порошенка. Тому Кучма, коли став президентом, став вибудовувати систему інститутів влади. Він побудував фіскальну службу, прикордонну службу, міністерство оборони й інші міністерства — так як він їх розумів: як цехи у великому заводі.

Я вважаю, що це заслуга Кучми — навіть якщо би він не пішов на другий термін — що він до прапора, герба і гімна додав “построєніє” інститутів влади. Так як він їх розумів — в режимі координат пізнього соціалізму. Іншого він не розумів — його не випускали за кордон. Він не знав, як функціонує влада у Німеччині чи США. Він знав, як функціонує влада у нього на заводі.

Найбільша його заслуга — це «построєніє» інститутів влади. Те, що вони були побудовані на його розумінні “сдержек и противовесов” в розумінні арбітражу — так, така проблема існувала. Але це була «мучітєльная» трансформація обкомів, райкомів КПСС в органи влади незалежної України. А пізніше Кучма на них наклав своє розуміння, як має функціонувати великий завод. А у Кучми у кращі часи на заводі працювало 50 тисяч чоловік. Це 1/4 площі Дніпра. Він розумів: він головний на заводі, тут конструкторське бюро (у нього була умнєйша голова — Горбулін), і в нього був неймовірно хитрий чоловік Табачник. Горбулін привносив інтелект. Він вибудував систему РНБО, систему оборонпрому, систему безпеки і оборони. Тут у Горбуліна був однозначний карт-бланш. Всю іншу систему вибудовував Табачник. Але Кучмі вона підійшла, бо вона була зрозумілою для нього. Він побачив Україну як великий завод: з конструкторським бюро, з цехами, зі службою постачання тощо.

    У нього особисті симпатії відігравали величезну роль. Ну вже стільки, скільки я дозволяв собі йому хамити… тим не менш, персональні відносини його до мене були хорошими. Він не давав мені ніяких посад — я в нього їх і не просив, навіть в силу молодості. Але реально можу сказати: так, його особисті симпатії-антипатії відігравали домінуючу роль в призначеннях. Кравченко був особистою симпатією і Кучми, і його дружини. Це точно. Деркач — так само. Багатьом, кому він симпатизував, він прощав усе. Пинзеник був йому страшно симпатичний. Він страшно поважав Ігоря Юхновського, тому він призначив його першим віце-прем’єром… Не будемо оцінювати віце-прем’єрство Ігоря Рафаїловича, бо він все ж таки фізик і науковець… Але симпатії-антипатії грали у кадровій політиці Кучми домінуючу роль.

     Кучма достатньо легко і швидко обрав опору на ФПГ, олігархат. І це сталося у 1996-1997 років, у період прийняття Конституції. Парадокс полягав у тому, що красні директори привели Кучму до влади, але рівно через два роки він із легкістю пожертвував ними на користь крупних олігархічних формувань, які переконали його, що вони головні стовпи влади в цій країні. Що, якщо він обіпреться на них, то буде краще. Думаю, Кучма навіть не мав внутрішньої дискусії — робити ставку на середній клас і розвиток демократичного капіталізму північноєвропейського зразка чи зробити ставку на крупні національні ФПГ. Він довго над цим не думав.

leonid-kuchma-evgeniy-marchuk-aleksandr-moroz

Фото: inpress.ua

Спочатку – ставка на Марчука, потім – ставка на Лазаренка. І пізніше дуже красиво підкотився Бакай. Дуже красиво. Думаю, Бакай був одним із тих людей, які переконали Кучму в необхідності створення десятка крупних національних олігархічних утворень (тоді вони називалися ФПГ) — і тоді його влада буде незиблєма, і його забезпечать другим терміном… А вже тоді Кучма смак влади відчував дуже серйозно.

Думаю, він від початків не розглядав опору на середній клас, як можливу модель економічного розвитку України. Він побачив: раз вже склалася ситуація, що приватизація відбулася, як правило, незаконно у бік тих, хто захопив власність — значить, опертися треба на тих, хто виявився більш активним. Питання справедливості його сильно не переймало. Він просто зрозумів, що ці економічні гравці, які стали крупняками (а особливо ті, хто виграв конкурентну боротьбу з іншими) — на них і треба ставити.

На мою думку, розвиток дрібного і середнього бізнесу в Україні був можливий тільки зверху — якщо би президент України мав належну економічну волю до цього. Фактично, такої волі не мав. Він вважав, що крупні економічні суб’єкти довели свою спроможність. А дрібний бізнес — це так, додаток. Тому країна неминуче пішла цим шляхом. На мою думку, вона взагалі не мала шансів піти іншим.

    Вже у 1995 році Кучма був зовсім інший, ніж я його знав до прем’єрства і навіть після прем’єрства. В часи прем’єрства це була втомлена людина, яка казала: “Скажіть мені, що вам побудувати — я вам побудую. Ну чого ви від мене хочете? Я взагалі дурак, що погодився бути цим прем’єром”. Це було написано у нього на лобі.

А в 1995 році я побачив абсолютно владну людину, яка чітко прагнула до персональної влади директора крупного заводу. І в його уявленні ми, як фракції, були як непотрібні цехи в його заводі, ну бо постійно йому заважали.

   Він казав: “Ну я розумію — міністр, но шо ці б… ді – і далі «нєпєрєводімая ігра слов»… – шо вони там роблять в цьому парламенті? Ти мені скажи: що ви там робите?”. Я кажу: “ну це ж парламент, його обрали”. Він: “Та ну – шо обрали, кого обрали? Країну спасати треба!”. Він розглядав нас, як непотрібний механізм. Але оскільки він з нами мусив рахуватися, бо ми фракції — а фракції мали голосувати — і Вітя Чайка йому постійно говорив: “Леонід Данилович, з парламентом треба працювати. Бо від парламенту залежить бюджет і все інше”. А він казав: “Ну ти, Вітя, йди і работай — а я не хочу”. І він підкреслено не хотів. Неприязнь Кучми до парламентаризму була в нього всередині. Він чистий управлінець. Парламент він розглядав, як непотрібний інститут. А у зв’язку з тим, що парламентом ще й керував Мороз і використовував його, як інструмент боротьби за владу, у Кучми сформувався стійкий стереотип — що краще б цей парламент не існував. Він якось сказав: “Краще б його переселити на якусь іншу планету”.

leonid-kuchma-aleksandr-moroz

Фото: http:image.112.ua

Переломним моментом був 1997 рік — одразу після прийняття Конституції. Оформлення крупного олігархату відбулося вже у 97 році. Перші системні гроші в парламенті почали ходити приблизно в кінці каденції другого парламенту. Вже третій парламент був обраний — там вже була класика.

Думаю, що Кучма, який добився прийняття Конституції не зовсім такої, якої він хотів, але дуже подібної до цього, потім вирішив підправити недоліки парламентсько-президентської республіки прямим ігноруванням тих положень, які були йому не цікаві. В цьому питанні він мусив звернутися за допомогою до олігархів. Вони сказали: “нема питань, ми готові допомогти парламенту” — і почалася “робота” з парламентом. Спочатку це було з головами фракцій… Але! В парламенті другого скликання це було точечно. А в парламенті, який було обрано за змішаною системою в 1998 році, це вже стало системою. І перші серьозні гроші майже у відкриту почали ходити за голосування з третього парламенту. Але Рубіконом я вважаю період між прийняттям нової Конституції влітку 1996 року і приблизно кінець 1997 року, коли Кучма остаточно утвердився в тому, що без олігархів він президентські вибори не виграє. Тому з’явився Волков і вся та компанія — яка чітко і ясно почала здійснювати всю цю роботу. Тобто, олігархат. У 1998 році вони вже в повний зріст грали на парламентських виборах.

Приходив конкретний бізнесмен, який вже був членом парламенту. Приходив до фракції, називав суму за голосування: так — так, ні — ні. Якщо так ви голосуєте — ми даємо гроші. Тоді ще по-чесному давали. Бо потім почали обдурювати.

Кучмі вони потрібні були з точки зору інструментаріїв. Йому потрібно було вирішити проблему парламенту і його взагалі не цікавило, хто там, шо і скільки. А потім сильно висунувся «крупняк», Пінчук тоді вже став зятем і взяв на себе всі “вапроси абєспєчєнія». Але серед крупняка правила гри, думаю, були визначені ще тоді.

Парламентські “междособойчики” і суми, які там ходили, Кучму не цікавили. А все, що стосувалося крупнішого бізнесу, приватизації і т.д… Пам’ятаю боротьбу за глиноземні заводи, я познайомився з Інною Богословською. Була сторона, яка відстоювала інтереси директора і були “рускіє братья чьорниє», які хотіли зайти і купити. І Кучма був головним арбітром. Він приймав рішення… Ми тоді стояли на боці, як нам тоді здавалося, непоганого директора, а Інна Богословська заробляла свої перші серйозні гроші на консалтингу. Коли приходили до Кучми, я бачив, що всі основні рішення щодо приватизації крупних об’єктів він залишав за собою. А це, мабуть, були зовсім інші відносини… Я не знаю, але думаю, що Пінчук там був головною особою.

У 1998 році у Кучми був дуже низький рейтинг — 8%. Думаю, що вони доклали всіх зусиль. Тоді Кучма домовлявся зі всіма. Основною людиною, яка домовлялася, був Волков, тому він переконав Кучму, що якщо Мороз вийде з ним у друге коло, він програє. Тому треба виводити Сімона (СимоненкаІнфоПС). А для цього будь-яким способом треба потопити Мороза. І вони його топили. Крім того, треба домовитися з основними економічними гравцями, і зі всіма, хто тут хоч щось значить. Так вони домовилися з Марчуком… І взагалі Канівська четвірка була розіграна просто блискуче.

vyacheslav-chernovil2

Фото: comments.ua

Чорновіл був єдиним, з ким Кучма не міг домовитися. Кучма цього боявся і, думаю, смерть Чорновола була вбивством, оскільки він не знав, як поведе себе Чорновіл у вирішальний момент. Але набагато сильнішою була смерть Гетьмана — він вже тоді, у 1997 році, зробив ставку на Ющенко. І, як гуру економічної і банківської системи, зосередив навколо себе на той момент десятку кращих українських банків. Які збирали капітал, впливи і мали кандидатів. Це страшно не подобалося тим людям, які знаходилися біля Кучми: Медведчуку, Суркісу, Табачнику. Вони Кучмі сказали: це небезпека.

vadim-getman-e1482770403583

Фото: kneu.edu.ua

Чорновіл став жертвою, бо вони розуміли, що Чорновіл примкне до Гетьмана. І реально Гетьман прекрасно знав, хто такий Ющенко, але в них не було іншої кандидатури. А Гетьман був мозковим центром і архітектором координації, тому треба було прибрати Чорновола і Гетьмана. Це 100% робота… Це не те що Кучма віддавав прямий наказ — ні. Але вони йому сказали: це небезпека, її треба вирішувати.

У своїй основі Ющенко був людиною дуже боягузливою. І Гетьман водив його за руку, як тато сина. І поки був Гетьман, був і Ющенко. А коли Гетьмана прибрали, Ющенко перелякався до такого ступеня, що кілька місяців не з’являвся на людях.

Кучму тоді переконали: ти вбиваєш двох зайців — ти приручаєш супротивника, і вішаєш на нього домовленості з МВФ. А тоді казна була, м’яко кажучи, пуста. І коли мені перед першим туром сказали, що Ющенко може стати прем’єром, я в це не повірив. А сказав мені покійний нині губернатор Львівської області Степан Сенчук. Він каже: побачиш. І до мене тоді дійшло, що ті гравці, які грають Кучму, вже прорахували на три кроки вперед: вони прибрали Чорновола і Гетьмана, а знаючи, що Ющенко фігура несамостійна і з м’яким хребтом, вони його швиденько зроблять президентом…

   У словах Кучми, які він сказав перед другим туром — що він стане іншим президентом, швидше всього було його переконання. Коли він почав це говорити, мої хлопці, професійні психіатри, сказали: в цих словах було його переконання. І мені здавалося, що на другому терміні Кучма хоче вислизнути з-під впливу олігархів. Тому він брав Ющенка, тому він ставив Деркача, Кравченка і т.д., а цих відпускав. І він Юлю поставив проти Медведчуків і Суркісів… І, думаю, касетний скандал цю тему поламав. Тому касетний скандал організував не Кучма. І вбивство Гонгадзе організував не він.

    Тоді ми потрапили в цю пастку — “ми” тому, що Гонгадзе був моїм особистим другом, він був у мене прес-секретарем на виборах 1994 року. Я пішов на акцію “Україна без Кучми” з переконанням, що вбили мого друга. А Плющ мені тоді говорив: “Ти дурак, це російський сценарій, куди ви лізете”. Він казав: “Тарас, я тебе зараз просто відлуплю. Не роби цього — це російський сценарій”. Я кажу: “Це вони вбили журналіста”. Він казав: “Ти дурак, йди звідси”. І тоді його не послухали… Аж потім стало ясно, що ми зіграли в інтересах Росії. Кучма хотів вислизнути з пазурів олігархів. Коли це побачили самі олігархи і росіяни, що Кучма тасує колоду і що скоро “государеві люди” займуть всі важливі посади… – вони повинні були щось робити.

   Після того, як був дискредитований Кравченко, Кучма реально ставив на Кирпу… Я до сих пір не розумію, як його могли укатати “донєцкіє” зробити ставку на Януковича — він Кирпу хотів.

viktor-yushhenko

Фото: vecherniy.kharkov.ua

На одній з розмов, коли Ющенко вже був головою фракції “Наша Україна”, відбулася зустріч з Колєсніковим, Ахметовим і кимось третім, і вони вели переговори з Ющенко, вони точно шантажували його… І коли Ющенко запитав: “А що є гарантією, що ви підтримаєте мене на президентських виборах?”, тоді Ахметов з властивою його посмішкою каже: “Моя рука”… Тоді вони пішли, ми залишились: Ющенко, Порошенко — всього 8 чоловік. Ющенко так дивиться на Порошенко: “І йому можна вірити?” Ніхто не міг нічого сказати.

Вони шантажували тим, що якщо ти не береш нашого кандидата, ми підемо домовлятися з Ющенко — і такі переговори у 2004 році велися. А Кучма, я так думаю, тут дав слабинку: з Кирпою боротися було б набагато складніше. Я не знаю, чи виграли б ми. Думаю, що ми б виграли, але ми порвали б жили… З Кирпою було б боротися складніше, ніж з Януковичем. Янукович для нас був подарунком. Коли вони поставили на Януковича, ми вважали, що Кирпа був сильніший кандидат і Тигіпко був сильніший кандидат.

    Вважаю, що ключове значення в рішенні США щодо Кучми відіграла помилкова інформація по “Кольчугах”. Це була помилкова інформація. І хто її придумав?

Demonstrators protest against Ukraine's incumbent president Leonid Kuchma in capital Kiev Tuesday, Dec. 19, 2000.  Poster on the left reads: "Freedom of speech! Kuchma resign!"  Some 5,000 protesters are taking part in the action "Ukraine without Kuchma". (AP Photo/Viktor Pobedinsky)

Фото: AP Photo/Viktor Pobedinsky

Все ж таки, кожен політик проходить свій пік… Кучму страшенно підкосив Гонгадзе. Страшенно. Якщо до того він був упевнений в собі чоловік, який, мабуть, дістав якесь уявлення, що робити з державою, то удар з Гонгадзе — його почало хитати. Він почав робити помилку за помилкою. Він довірився Медведчуку, який сказав йому: “Я порішаю тобі питання”. Він не відбив сценарій по “Кольчугах”.

Знаю, що Ющенко був би дуже не проти бути наступником Кучми, але він програв боротьбу. І Кучма вагався: Кирпа, Тігіпко, Ющенко… і в підсумку зробив ставку на Януковича, що було помилкою.

    Після 2001 року, коли США побачили, що росіяни всерйоз перелякалися, що Україна може піти, і коли до США дійшло, що сценарій із Гонгадзе придуманий росіянами, реалізований через відповідні механізми, США зрозуміли, що треба впиратися і за Україну. Геополітика почала наростати, як снігова лавина, з кінця 2001 року.

Коли ми почали готуватися до парламентських виборів, нас швиденько пришпандьорили NDI и IRI, які.. не скажу, що вони нам так багато грошей дали, але в співвідношенні витрачених грошей на кампанію Ющенко — 95% це був український бізнес… але вони дали інструктаж і вони через ці інститути хотіли зрозуміти, хто приходить до влади. Вони почали сканувати майже все те, що може замінити Кучму. Предметно Україною вони почали займатися, на мою думку, десь з кінця 2001 року. Предметно. І це дуже поширена думка про гроші — гроші вони не давали. Я це знаю, бо я займався цим питанням у штабі Ющенко. Вони давали спеціалістів, інструкторів — це правда. І вони більше хотіли знати, хто ми такі. На що ми здатні. На що здатна та еліта, яка могла замінити Кучму.

Хто дав США неправильну інформацію про Кольчуги? Коли вони прийняли рішення поставити хрест на Кучмі. Це питання. Могли й росіяни. Вони реально гравці. Вони могли це зробити. А тодішня адміністрація США була ковбойська: їм дали інформацію — все зрозуміло: тут мінус, а тут — плюс. Це зло, це не зло.

yuliya-timoshenko-vona

Фото: espreso.tv

Другий тур був 26 грудня, інаугурація була 23 січня, а призначення Юлі було на початку лютого. Атакував Порошенко і люди, які були за Порошенка. Атакувала Юля і ті хто були за неї… Але ж вона охмурять уміє! Юля зі своїм вкрадливим кліпанням очима, таким тихим голосом, руку на руку… Ми це все розуміємо.

Коли стало ясно, що Ющенко не може прийняти рішення, народилася третя альтернатива — Єхарунов. Він був найбільш комфортний для Ющенко. Якби Ющенко мав насправді твердий характер, він би послав під три чорти Юлю, Порошенка і призначив би Єханурова. Який би, як бурят за національністю, служив би йому вірою і правдою… Ющенко ж прийняв найгірше рішення з усіх можливих. Не тільки призначивши Тимошенко, а й призначивши Порошенка як альтернативний Кабмін. Бо він тут же підписав указ про зміну функцій РНБО, яким делегував Порошенку наглядові функції за Юлею. Таким чином, він вивів конфлікт в інституційну площину. Це була найбільша катастрофа.

Ющенко це рішення прийняв — а прийняв він його символічно (він символіст ще той), на трапі літака, відлітаючи в Москву: Порошенко — ти там, Юля — ти там. Він приїхав з Москви, його 3 місяці не було. Він їздив по світу, йому аплодував світ — а цих двох він залишив битися за владу. І вони билися за владу з великим завзяттям.

Мене тоді призначили керівником телекомпанії. Я цього не хотів взагалі, тому що я не “тєлєвізіонщік”, але треба було рятувати Євробачення. Ющенко покликав мене до себе і каже: “Ти мені найбільше говорив, що я неправильно роблю революцію — то ти тепер йди і роби”. У мене бували дні, коли зранку мені телефонує Порошенко і каже, що я маю показувати. А в обід мені телефонує Юля і каже, що я не повинен показувати… Це був кінець.

Бійка між ними у квітні досягла такого апогею, що коли я заходив в адміністрацію президента до Третякова, який був першим помічником, я бачив картину, яку не забуду до цього дня: спочатку влітав хтось від Юлі (переважно Турчинов) і казав, яка падлюка Порошенко, він просто сволоч, він тільки що зробив те і те. Через деякий час влітав Порошенко, який майже матом казав “уберите эту няньку, я не могу с ней работать». А Ющенка нема — він у довготривалому закордонному турне. Першу скрипку грає Третяков і вся ця публіка, Коля Мартиненко, Жванія та К.

yuliya-timoshenko-petr-poroshenko

Фото: kommersant.ru

В якийсь момент стало зрозуміло, що ця конструкція рано чи пізно рухне. Тоді Юля перетащила покійного Зінченка до себе, і розвідка була як такою. Проблемою Ющенка є, на мою думку, межа його компетенції. Він був шикарним головою Нацбанку. Більш-менш пристойним прем’єром. І нікудишнім президентом.

    Ющенко віддав бійку на поталу: “Ви там бийтеся, але не сильно — так, щоб хата не горіла”. Отак.

    Найбільша вакханалія олігархату була за Ющенка. Грубо кажучи, миші крали сир, тому що хазяїн спав. Ющенко взагалі не займався державою. Він не хотів це робити. Ющенко мав жахливу рису: він тікав від політики. Йому було цікаве Трипілля, він міг сходити на Петровку, вибирати книжки. Як президент. А істеблішмент звик до арбітра. Кучма був арбітром. Тут арбітра немає — робіть що хочете, тільки дайте мені грошей на Батурин, на Катю дайте грошей, ну і ще дайте грошей…   Коли вони зрозуміли, що президент немічний, вони почали грати в договорняк між собою.

І Юля побачила, що “лоха треба покарати” — бо він державою взагалі не займається. Бували дні, коли Ющенко раніше 11 години на роботі не з’являвся. Цим, до речі, класно користався Балога, у якого було факсиміле Ющенка. Реально. Коли я був радником у Ющенка, Балога каже: “Ось факсиміле, хай він черепками займається — Я! Я держава!”. Це найстрашніше. Кучма був директор, який хотів контролювати все і займатися арбітражем. А Ющенко не займався нічим.

Тому прихід Януковича до влади був “предопределен” бездарністю Ющенка як ключової фігури і страхом перед Юлею, яка була волюнтаристкою. Люди обирали інтуїтивно. Янукович бачився більш стабільним і прогнозованим. Бандитський, але прогнозований. Ющенко ніякий — його списали зразу. А Юля здавалася дівкою, яка може здати на кожному повороті. І для бізнесу це виглядало небезпечним. Тобто вона говорила одне, а робила друге. А Янукович довго думав, морщив лоба і видавав: “буде отак”. Але так вже було. Тому в кінцевому підсумку чаша терез хитнулася у бік Януковича, бо олігархи боялися Юлькіного волюнтаризму.

yuliya-timoshenko-vladimir-putin

Фото: http://politrussia.com/

Дрейф Юлі в бік Росії почався у 2005 році, коли вона стала прем’єром. Вже тоді вона вибудовувала собі версію на президентство. А оскільки вона побачила, що геополітика грає все більшу роль, тоді вона вирішила, що їй легше домовитися з Путіним. Але в 2005 році це для неї було так, штрих-пунктиром. А вже у 2008 році, коли в Грузії почалася російська агресія… її попросили не голосувати за резолюцію, яку внесла тоді “Наша Україна”, про визнання Росії агресором. Вона “смєкнула”, що взамін за це можна почати домовлятися. А остаточно союз оформився на газових угодах. Тоді вона відверто кинула і Ющенка, і Україну. Тому що Ющенко у січні 2009 року домовився з усією Європою: не качати газ із Росії. І тут Юля їде і підписує угоду. Вона врятувала Путіна. За це Тимошенко треба було розстріляти — це я кажу професійно, як людина, яка професійно вивчає енергетику з 1994 року. Юля, побачивши, що Ющенко почав домовлятися з Європою, у його відсутність їде в Москву і домовилась.

Росіяни розглядали внутрішню боротьбу України як щось, що знаходиться у них під ковпаком. Насправді російська дипломатія має для цього підстави. Після того, як Мазепі не вдалося обдурити Петра, російська дипломатія вивченню українського питання віддає дуже багато часу… Тому коли Юля планувала домовитися с Путинім в надії, що вона його обкрутить, Путін вже прорахував її ходи. Ющенко для них був ворог екзестенційний — його треба було прибрати. Янукович був зрозумілий. А Юлю вони бачили як “эта девка хочет с нами поиграть? Ну хорошо». В тому питанні поразка Юлі була “предопределена”, вона хотіла укласти угоду і потім її поміняти. Вона б її не поміняла. Знаючи російську державну машину — ні фіга. Вони б їй на шию такий зашморг наділи, що вона б не дьорнулася. Але реалії такі: коли українці думають обхитрити один одного за допомогою росіян, закінчується тим, що росіяни приходять сюди все більше і більше.

Кажуть, Мазепа був талановитий хитрун, але і йому не вдалося. Тому не треба так із росіянами робити. Тому що вони на це реагують як на зраду: коли їм в очі кажуть одне, а… Вони краще б бачили прямого ворога, ніж ось таку хитрість. Тому “хитрий хохол” для росіян — це предмет роздратування. А українці — і Петро теж — хочуть грати роль “хитрого хохла”. А на росіян це справляє детонуюче враження, як червоне на бика. Не можна з ними так грати.

viktor-yanukovich-1

Фото: bm.img.com.ua

Головною помилкою Януковича стало те, що він не зупинився на системі арбітражу Кучми, а захотів стати єдиним і головним серед цих олігархів. Тобто, спочатку був арбітраж, потім було безвладдя імені “Ющенко і хитра Юля”. Якби він прийшов і відновив систему арбітражу, то олігархи з тим змирилися б і, можливо, навіть підтримали б його на другий термін. Але в якийсь момент — мабуть, в середині свого терміну — він відчув смак матеріального збагачення так, що він вирішив підім’яти під себе і олігархів. Тобто, його помилка в тому, що він вирішив зробити “Сім’ю” і себе особисто головним олігархом країни.

     Кучма керував зі свого кабінету на Банковій з ранку до вечора. Зазвичай, до обіду він керував реально, а після обіду — всякі речі могли бути, в тому числі зрозуміло які. Ющенко приїздив на роботу об 11 годині і йшов о 17. А Янукович умудрявся на роботу інколи не приїздити взагалі — він керував із Межигір’я. Він делегував повноваження старшому сину, Cім’ї, і його бажання стати головним олігархом, в кінцевому підсумку, сильно налякало крупних економічних гравців. Якби він цього не зробив, може, й не було б другого Майдану.

     А мало б бути повстання середнього класу за свої права. Але так не сталося. Це питання, чи буде третій Майдан. Чи постане середній клас…

    Януковича чомусь переконали, що якщо Юлю не посадити, вона буде йому заважати на другий термін. Але він мав до неї особисту неприязнь. Особисту. Мабуть, це все йде глибоко з історії з Лазаренком… Вона йому представляла й дніпропетровський клан, і те що була коханкою Лазаренка — про це говорили в Дніпрі, й досі говорять. Ну це таке, не наше діло… Але особистого у цій посадці було 60% — не менше. Він теж був дуже “персональним” мужиком. У нас жоден президент не був інституційним. Який при призначенні на посади симпатії-антипатії ставив би нижче, ніж доцільність.

І він до неї мав неприязнь. І в значній мірі те, що не склалася угода 2009 року — фактор неприязні. Вони її боялися, вважали, що вона може обдурити. Ющенко панічно в це вірив. Вона для нього була відьма. Відьма, наділена потойбічними здібностями… Він місцями прямо говорив: “невже ви не бачите, що вона — сучка”. Ми кажемо: “Вікторе Андрійовичу, ми бачимо, що вона, може, погана людина, але нічого надзвичайного в ній не бачимо”. “Нєєєєєєєє…” — починалася проповідь… Думаю, Янукович бачив те саме. Але він не міг у цьому признатися. Не було потреби її сажати, вона б почала падати й без цього. Її піком став її результат на виборах 2010 року. Більше вона не буде мати… Думаю, вона вже не зіграє в українській політиці таку велику роль, як в ті часи.

    Перший Майдан базувався на колосальних очікуваннях народу на зміни. “Хочемо змін” — було ключовим, яке було написано і в селянина, і в бізнесмена, який мав мільйони доларів. Програвши 9 березня 2001 року і програвши Ющенка як прем’єр-міністра, ми мали колосальний потенціал образи — образили українську сторону. Насправді, Ющенко зіграв на національному українському архетипі, який у той час почав формуватися і з 20% 90 року досягнув майже 40% у 2002 році. Тому що 25% ми взяли на тому, що Ющенка вважали українським прем’єром. Українським… На чому це базувалося: він ходив у церкву, він відстоював службу Божу — на це дивилися “він стоїть з нами, вірує в Бога, говорить українською, ламає хліб на мітингах, роздає бідним — Ісус Христос”…

Чому нам було легко створювати штаби “Нашої України”? Тому що мали архітепічну підтримку людей: люди хотіли українську владу. Він виглядав як авторитетний батько нації. Тому перший Майдан (люди думали): ми промахнулися з чим? З батьком нації! А все інше ми зробили правильно.

img_0993-edit

Фото: Никита Панисов. «Хвиля»

Другий Майдан був реально спонтанний, його запустили олігархи, які просто вловили момент, де Янукович дав слабину — не підписанні Вільнюса. Але критичний протестний потенціал теж накопичився. Тільки перед першим Майданом протестний потенціал був добродушно-конструктивний, тому він породив Майдан як велику дискотеку, як великий танець. А протестний потенціал перед другим Майданом був злий і хотів крові. І ця кров пролилася. Тільки замість того, щоб постраждали «власть імущі», – постраждав народ. Значить, можна припустити, що третій Майдан пустить кров владі. Об’єктивні передумови існують.

     Порошенко готувався до президентства. Влітку 2013 року, коли в нього було 3% і його рейтинг ніяк не підростав, він збирав групу за групою — політтехнологів, журналістів, яким задавав одне й те саме питання: як зробити так, щоб з 3% у мене вийшло хоча б 10%? Він хотів бути президентом. По-різному говорять, чому він цього хотів. Думаю, треба попитати кількох крупних банкірів в Україні — яка була економічна ситуація у Порошенка на літо 2013 року. Кажуть, що він був банкротом і його зобов’язання перестрибували за мільярд двісті тисяч доларів, а активи не досягали й вісімсот тисяч. І він не міг платити навіть проценти. В нього мотивація могла бути ця. Але за 3% він не вискочив би ніколи.

Фото Николая Тимченко 02.12.13 ЕвроМайдан.
Фото Николая Тимченко 02.12.13 ЕвроМайдан.

Фото: Николая Тимченко. day.kyiv.ua

Він вхопився за революцію як за шанс, і постановочна сцена з екскаватором і так далі — це все було зрозуміло. Він дуже швидко почав розпрацьовувати напрямок із Заходом.

    Якщо б у ніч 20 лютого ця дурна трійка не потиснула б руку Януковичу, Порошенко ніколи б не став президентом. Ніколи.

Для народу сам факт, коли перші гроби пішли на Майдан, а Тягнибок, Кличко (особливо він) і Яценюк тиснуть руку Януковичу… А Петра вони на сцену не пускали. І це йому дало шанс. Я пам’ятаю, коли ми всі вистроювалися в неділю під сценою, приходив Турчинов і виголошував список виступаючих — і Петра там зазвичай не було. Ми знали, що нас там теж не буде, ми виступали після цього… Те, що Петро не потис руку Януковичу — це є ключовий момент, він дістав шанс.

    Тому коли ці троє потисли руку, а потім ввечері 20 лютого поперли на Майдан розказувати, яку історичну домовленість вони досягли з Януковичем — а Майдан вже бачив, скільки загиблих людей. А Порошенка там не було… І народ різко переключився. Ці троє були «нізложені».

    21 лютого в готелі “Київ” відбулося історичне засідання Ради Майдану, на який прийшли три міністри: Штайнмайєр, Сікорський і Фабіус. Вони умовляли нас усіх, щоб ми погодилися на компроміс, підписаний вночі… Описати це було важко. Там доходило мало не до бійки. Петро сидів збоку і ні слова не казав. Кличко вистрибував на стіл, кричав: “якщо хочете — вбийте мене тут, але інакше ми зробити не могли”. Яценюк кричав: “В мене іншого виходу нема, хочете — кінчайте нас тут” і т.д. А Тягнибок кричав: “Найбільше наших загинуло на Майдані”. І це відбувається в присутності трьох міністрів. Тоді Сікорський встає і каже: “Слухайте, якщо ви зараз не підете на цей компроміс, то швидше за все, Янукович буде стріляти й далі”. Це сказав Сікорський, міністр закордонних справ Польщі. А Петро сидів в куті і не казав ні слова. Він вже тоді скумекав, що якщо ситуація складеться так, то йому краще помовчати. Він руки не подав, з Януковичем не цілувався. Ці відіграли свою гру, а ввечері вийшов Парасюк.

maydan-v-ogne

Фото: Кадр из фильма «Зима в огне». режиссер Евгений Афинеевский

Трійку треба було випустити вперед і спалити. А трійку вже палив Майдан. Бо вона була нездатна керувати Майданом. Вона не була здатна прийняти жодного рішення, крім недільних мітингів. А у Яроша просто не вистачало сил. Коли я з ним говорив, я йому кажу: “Знаєш, яка різниця між тобою і Наполеоном? Тільки одна — у твоєму варіанті Наполеон не під Верховну Раду на джипах під’їхав, а захопив би Міністерство оборони і проголосив би себе міністром оборони. А ви поїхали до Турчинова просити цю посаду. Ви не так мали робити”.

    Тому Ярош в кюветі, а Петро — нагорі. Коли міліції вже не було на вулицях, куди вони всі поїхали? У Верховну Раду. До кого? До Турчинова і Яценюка… Захоплюйте владу! Якщо ви «козирні пацани».

Президентство Порошенка — це збіг обставин. Він не став президентом в силу народних симпатій. Просто “трійка” згоріла, Юля виявилася поганою, тут війна… Порошенко прийшов до влади на ідеї миру. Але ж він від самого початку знав, що миру не буде. Тобто він прийшов до влади в силу збігу обставин і на обмані. І він утримує владу, обманюючи народ. Так довго тривати не може. Зайшовши у владу на обмані, треба було сказати народу правду. Тому що він був на піку довіри. Сказати: “так, я вам обіцяв мир, але миру не буде. Буде тяжка і виснажуюча війна” А він пішов легшим шляхом, і цей шлях його погубить.

     Я вважаю, що Україна відбулась як модерна нація. Не етнічного характеру, а політичного. Її серцевиною є громадянське суспільство. Воно є — як би його не критикували. Погане, розхристане, але воно є. Україна поки що не відбулася як держава, бо державою вона не є. Це ще не failed state, але близько до цього. Це проміжний стан.

    Якщо би ми мали зникнути з карти світу, це б уже давно сталося. Ну якщо ми ні на що не здатні — звідки два Майдани? А звідки фронт? Звідки все це відбулося? Чому росіяни там, де зараз, а не на Дніпрі? Значить, потенціал є! Я думаю, шанс у нашої країни є тільки один: якщо 10% пасіонарної частини, які зараз є, стануть половиною народу.

Я часто їздив на лінію зіткнення — я бачив пацанів, які воюють на фронті, я бачив волонтерів. Вважаю, що знаю кращу і гіршу сторону громадянського суспільства. Я собі приблизно уявляю настрій середнього класу. Це є сегменти… Якщо їх об’єднати в щось одне — це шанс. Якщо ні — скоріше за все, ця країна буде поділена між сильнішими гравцями. Нас поділять. Ніхто не буде терпіти між Європою і Азією “непонятне” хаотичне утворення, яке не може дати собі ради. Нас просто поділять сильніші гравці і скажуть, що так краще для світового порядку. Але у нас є шанс, коли пасіонарна волонтерсько-добровольча-середньокласівська частина візьме країну в свої руки. Як вона це зробить — не знаю.

Мені здається, ключове слово, яке допоможе їй зорганізуватися, є дуже просте — це довіра. Цю довіру я побачив на Майдані, коли 18-го вони оголошували-оголошували антитерористичну операцію, і потім оголосили її. І в ніч з 18 на 19 я бачив абсолютно вражаючі кадри, коли величезна кількість незнайомих між собою киян — бідних, середніх і багатих — і кожен працював, як мурашка. Жінка у шикарній норковій шубі передає каміння, прискакує крутий джип: “Рєбята, вигрєбаєм шини!” Він забув, що залишив двері відритими і кудись пішов — здоровенний джип, відкриті двері, а ніхто нічого не займає. Всі тягнуть ті шини на Майдан.  Значить, і середній клас тільки тоді почне фінансувати політику, коли багато незнайомих між собою людей навчаться скидатися по 10 гривень і вийде 100 гривень із 10 людей. От якщо ми перейдемо цю точку… А я вважаю, що її перейшов Майдан, просто до нас ще не дійшло, що так можна жити — і тебе ніхто не нажухає. Коли кажемо: “Пацани, скидаємось”. І ми довіряємо цьому хлопцю, який їх візьме і правильно витратить… Початок був на Майдані, але треба ще довести, що ми можемо так жити. Що ми вміємо так жити. Незнайомі між собою люди.

    І повинні бути приклади. Персональні — що ось так має бути… Ганді — так і проситься. Тільки не у своїй теорії “не сопротивления”, а в тому, що має бути довіра між незнайомими людьми. Які мають навчитися скидатися грошима, активностями тощо. Якщо ми це зробимо — ми все виграємо… Я вважаю, шанс є.

 

Тарас СТЕЦЬКІВ

Грудень29/ 2016

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України