• Сьогодні: Субота, Червень 23, 2018
Інфо ПС

На Донбасі продовжують шукати тіла Героїв, які загинули у новітній українсько-російській війні.  Бійця батальйону «Дніпро-1», загиблого у Іловайському котлі розшукували довгий час. Про перебування зниклого солдата ніхто не знав більше тринадцяти місяців.

Тарас Брус активно долучився до подій, які відбувалися в Україні, ще під час всеукраїнського Євромайдану. Заради цього він навіть продав свій бізнес. Разом з іншими активістами Тарас будував барикади та боронив їх. А ще привозив для мітингувальників ліки та одяг. А коли почалася антитерористична операція, Тарас став бійцем батальйону «Дніпро-1».

«Я цим займаюся тільки через те, що не можу вдома відсиджуватися та дивитися, як гинуть наші хлопці. Коли ти знаєш, що зробив якусь добру справу, що комусь допоміг, це найкраще , що може бути», – зізнався Тарас під час інтерв’ю, яке ще в липні 2014 року брали в нього журналісти телеканалу «СТБ».

Увесь свій вільний час активіст використовував на волонтерство. Він створив у соцмережі сторінку з проханням допомогти українським військовим. На його запити відгукнулися небайдужі із Канади, Німеччини та США. Завдяки його роботі було зібрано дуже багато медикаментів та одягу. Тарас неодноразово організовував доставку води, взуття та наметів для бійців, а згодом долучився до лав добровольчого батальйону «Дніпро».

Разом з побратимами молодий мешканець Львівщини забезпечував громадський порядок та охороняв блокпости на теренах Дніпропетровщини та Донеччини. 29 серпня його підрозділ потрапив до іловайського котла. Тарас перебував за кермом автомобіля, який перевозив поранених.                                                                                                                              

«Тарас врятував мені життя», – розповідає колишній бойовий побратим загиблого Володимир. – « Коли ми виривалися з Іловайська колоною, бойовики почали обстріл. Він не розгубився, взяв ініціативу на себе, вирвався в початок колони та витягнув нас у безпечне місце. Серце рветься на шматки, коли ловиш себе на думці, що нема людини, яку поважав і любив як брата. Він завжди мені казав… «А хто за тобою пригляне? Ти, Володя, іди вперед, а я прикрию, не переживай». Я не знаю, як жити без Тараса, але знаю точно, що буду боротись до кінця за ті ідеали, за які гинули наші хлопці».

 

Проїхавши кілька кілометрів, хлопці знову потрапили під обстріл. Тарас почав відстрілюватися першим. Коли в нього потрапила ворожа куля, він до останньої миті тримав зброю в руках, стріляючи у ворогів.

«Я не здогадувалася про те, що син зі зброєю захищає Україну на сході», – розповіла мати загиблого Світлана Брус. – «Він розповідав мені, що ніколи себе не почував таким щасливим, як під час поїздки в зону АТО. Тут він побачив, що потрібний людям. І це в нього вдавалося».

Батьки шукали Тараса з 29 серпня, припускаючи, що він міг потрапити у полон. Вони зверталися в усі пошукові служби. Однак, лише восени 2015 року його впізнали на фото з моргу.

«Поки ми знали, що Тарас живий, жевріла надія у серці», – розповіла волонтер Анастасія. – «Два тижні перед похороном нам повідомили, що знайшли його фото з моргу у Запоріжжі. Побратими з батальйону відшукали це фото і вислали батькам Тараса. Оглянувши світлину, родичі впізнали загиблого. Під час експертизи ДНК підтвердилося, що тіло належить зниклому бійцю»

 

Відтак, з’ясувалося, що Тараса вже поховали у Запоріжжі. На прохання батьків провели ексгумацію й перевезли тіло героя до Львова.

Президент України Петро Порошенко підписав указ нагородити бійця посмертно орденом «За мужність та героїзм». Тараса Бруса відспівали у гарнізонному храмі Петра і Павла. А відтак тіло героя перевезли до села Лисовицька баня Стрийського району, де наступного дня поховали.                                                                                                                                         Вічна пам’ять  Тарасу – Герою України!

Юрій СКОБАЛО,

 ПОВІДОМЛЯЄ: Стрий нет                                                                                                                                                                                      

 

 

 

ПОЛІТИЧНА МАРШРУТКА: УКРАЇНА В РОЗРІЗІ (В.Алєксєєв)

      Маршрутка, як завжди, напхана вщент. З радіо лунає вже призабутий то совковий шлягер, то московський блатний шансон… Дехто починає робити зауваження водію, дехто злиться, дехто захищає, дехто мовчки гнівається, інший робить вигляд, що не чує… Їдуть, лунає російсько-совєтське ретро. Репліка нанизується на репліку. І ось вже маршрутка гудить, як вулик. А їхати добрих 40 хвилин…

– Насправді таких водіїв багато. Вони навіть не винні-просто не усвідомлюють себе українцями.

– А що дивуватися? Скільки ось таких колись Гітлера чекало? Тепер ось Путлера. Совок та рашизм як та чума. Були й будуть. Головне не дати справдитися їх сподіванням.

– Таких в містах наших –  кожен другий, слухають російське радіо, дивляться російське ТБ і до зустрічі Путіна готові.

– Це вже не вата, а НЕООРДА якась. Тільки справжня віра, справжня дія і справжній результат є для них антидотом.

– Якось таксист віз з аеропорту і розказував жахіття про Майдан і вже розпочату тоді війну…. Думав, ми чужинці. Коли йому видали інші аргументи, замовк, сказавши тільки: “Как тяжело с вами”. Прикро. І це в столиці!

– Це сувора правда життя. Коли ми кажемо що у нас немає громадянської війни, а лише російська агресія, це звісно правильно з політичної та дипломатичної точки зору. Але є ще об’єктивна реальність – десятки, сотні тисяч людей ходять одними ж вулицями з нами і щиро ненавидять нас і вб’ють за першої ж можливості.

shema-2-e1467361020652

– Свідомість багатьох людей застрягає в певному відрізку часу і вже звідти не вилазить. В одних вона застрягла в 1991, але число таких людей вже йде на спад з природніх причин. Набагато більше тих, хто застряг у 2013, і думає, що нічого не змінилося: росія на Україну не нападала, і без російських артистів не можна ні в транспорті проїхатися, ні Новий рік зустріти.

– Я знаю багатьох людей, що навіть не на суміші розмовляють, а звичайною українською, які казали в 14-му, та й досі кажуть: “Нащо ви цим майданом Путіна чіпали”, “Може нехай би вже Путін був” і так далі.

– Весь Київ 50% на 50%. Терпіти цю московську частину нестерпно. Надія на молодь, але бариги при владі роблять все, щоби цю молодь українську випхати з України.

– Я почав розуміти сенс етнічних чисток. Причина – страх залишитися у владі тих, хто живе біля вас і хоче вбити вас кожен день і чекає цієї можливості.

– Їхав нічним потягом з Києва до Слов’янська. В купе було ще 2 чоловіки, які їхали до Донецька, і молода білявка, яка їхала до Артемівськ. Розмовляли російською про те, як зараз добре в Донецьку, чисто і театри працюють. А білявка поверталася з Франції і не могла натішитись, що нарешті повернулася: їй було там погано, а тут такі люди привітні. І от як це?

– Я пригадую, як 26 січня 2014 у Запоріжжі такі любителі “Радіо Шансон» після розгону місцевого майдану здавали його учасників до мусарні.

– Цих людей уже не перевиховаєш, патріотами України вони не стануть. В кращому випадку і найбільше, чого від них можна добитися, це переконати їх закривати взимку двері в під’їзді їхнього багатоквартирного будинку. Та і це буде дуже тяжко зробити.

– Ну це просто  черговий недоумок-ватнік, а ви вже робите узагальнення і виявляєте чергових ворогів країни.

– Це представник тих, що назавжди загрузли в совковім безглузді, розвиток припинився, розпочалася деградація особистості (якщо вона взагалі колись була там).

– Вода камінь точить. Треба просувати Українське і чекати. Українське радіо в Україні повинно бути доступнішим за вороже.

– Мені дуже запали в душу слова знімальної групи фільму “Добровольці”, що завітала до Канади: “Якби путінські танки прийшли у Київ – Україна би залишилась поміж вас…”

– В Росії вистачає грошей і на ідеологію, і на дерибан, а у нас усі 25 років – тільки на дерибан. Тому анексовано Крим, окуповано Донбас і надалі майже нічого в лагідній українізації та позбавленні агресора володіння українським медіаринком не робиться.

– Таких багато – чекають манни небесної, а хто обіцяє її – тому і вірять… Бо їх улюблений тост: “Чтоб у нас всьо било і нам за ето нічєго нє било”

– Такі таксисти, маршрутчики,майстри всілякі -це бич нашого, на 70% хворого, суспільства, якась квінтесенція совка, рашизму, ретроFM, «дєдиваєвалі», «заатчізнуабідна», весь оцей “поток сознанія”. Краще б вони глухонімі були – я б тільки таких і викликала…

– У багатьох ще живе совок, та росія як останній нащадок совка.

– Але совкові символи, що трималися чверть століття, почали падати, вже спостерігається зміна поколінь. А це – динозавр суспільства, як його авто – динозавр автодоріг. Не переживайте, то вимираючий вид.

– Цих комунорептилоїдодинозавромосквософєтікусів просто треба пережити. це уже на генному рівні засіло. Таке не чиститься.

– Маю надію,що ці люди вимруть…як динозаври, але динозаврам “допоміг” метеорит… Я не закликаю до насилля, маю на увазі природний стан речей, бо мене недавно дітки питали, а хто такі “жовтенята”? Так що не все так погано!

– Є такі люди безнадійні – «чєловєкус-совєтікус». Їм як вбили колись у голови, що їх батьківщина «Совєтській Союз», а хазяїн і столиця – Москва, то з них те “раболєпство” і за 25 років не вийшло. У Західній Україні знаю людину, що не має жодних родичів у Росії, була там туристом у Москві один раз в житті десь у 80-х…. Причому українець, ніякого сепаратизму чи ненависті до України у нього нема. Але все одно, те «раболєпство» у нього залишилось. 25 років він вболіває на всіх змаганнях за росіян так само, як за українців. Читає московські новини. Вболіває за Росію навіть зараз, вважаючи, що то майданна влада у всьому винна, а не Росія. У таких просто в голові не вкладається, що “хороша Росія” може бути винувата. Ненавидить українську владу. Терпіти не міг Клінтон. Щиро, як дитина радів перемозі Трампа. Повторюючи, що тепер він зніме санкції з Росії… Таким як вбили в голову, що вони живуть у СРСР і Москва їх столиця, так із них це 25 років незалежності і не змогли вибити.

– Тому все російське повинно насильно видавлюватися з інформпростору України. Не розумію, чому повністю не заборонити всі російські серіали. Ще би феесбешне «Вконтактє» заблокувати – хай на Фейсбук переходять.

– В маршрутках повно реклами “рейси в маскву”. Немов це реклама не лише перевезень, а реклама всього «рускаваміра» зі своєю столицею. Де ж наша СБУ?

– Одна родичка, що живе на кордоні із мордором, сказала, що спротиву у них не буде, коли зайдуть – аби війни не було. Я сказала, що саме тоді війна і почнеться, коли буде відсутній спротив. Але адептів російського телебачення зламати неможливо, на жаль.

– У 80-х та 90-х роках молоді люди сприйняли перебудову та незалежність України як крок вперед. Натомість, їхні батьки до цього були не готові. Треба було або наполегливо їх переконувати (проводити декомунізацію та українізацію) або дати їм спокій. Дали їм спокій. Але вони не дали спокою своїм дітям. Симоненко трохи не став президентом, Путін на расії, Яник в Україні, Крим, Донбас – це вибор покоління, яке сформувалося за часів СРСРа. З одного боку, мені шкода своїх батьків, а з другого, вони споганили життя своїм онукам.

– Це агентура ФСБ. «Таксистів» легше зібрати по рації і дати команду «фас», коли потрібно буде зробити переворот.

– Одне єдине питання: чому вони ше тут? Працюють, слухають московське радіо, живуть саме тут?

– Не можу зрозуміти, а що робить Мінстець, які його функції?

– На жаль, в Україні таких людей 50%. Це як мінімум. Я мешкаю в будинку, де таких відсотків 80, а що ви хочете – колишня партійна верхівка, військові, кадебісти! Мені здається, що «нагорі» у нас і досі нічого не змінилося.

– А що в тому поганого, що люди слухають шансон чи що їм подобається?. У нас вільна країна,  ніхто не має права забороняти дивитися чи слухати, що хочу я. Я дивлюся російське телебачення, та то не значить, що я їм вірю, читаю їхні блоги, та то не значить, що я не люблю мою країну. Заборона – не вихід, заборона – то слабкість влади.

– Будемо оптимістами. Розум і адекватне мислення переможе, і ми також станемо людьми, а гомо советікус щезне, навіть нехай через 100 років…

– На жаль, совок з багатьох екземплярів, що проживають все життя в Україні, нікуди не подівся. Вони марять СССР.

– Віковий совок відійде з часом (всі ми смертні), але щоб не плодити нових любителів «рускаварадіа» чи «шансона», русмови не має бути ні в садочках, ні в школах, ні в вишах, ні на радіо, ні на тб. І якщо на Еспрессо чи 112-й, чи інші телеканали припинять запрошувати експертів, гостей, які живуть в Україні, але “принципово” мовлять по-рускі, ми почнемо долати цей шлях.

– Таких любителів «шансону» повна Верховна Рада і Кабмін. Коли на їхньому місці будуть справжні Патріоти, тоді і московського радіо не буде, а водій буде слухати те, що йому Україна запропонує. А якщо не захоче – хай іде слухати радіо до Росії. Все просто, тільки ніхто не хоче цим займатися.

– Досить подивитися на сусідів – скільки там ненависті до своєї країни!!! Ну, влада на ненависть певно заслуговує, бо таких крадіїв у свого ж народу, таких жадібних грабіжників світ ще не бачив. Але навіщо хаяти свою країну, як той карлик зеленський, хіба не українский народ надавав по соплях тим кровожерам із самих елітних російських спецназів, хіба ж не народ по копійці збирав кошти на зброю та тилове забезпечення (бо армії повноцінної вже не було, вона була знищена кремлівскими “стратегами” і нашими зрадниками)?! Але волю людей не врахував агресор, не второпав, що не всі українці такі безглузді і не здаватимуться, як це зробили кримчани, та деякі недоумки з Луганську та Донецьку. Хоча і багато патріотів, але й схильних до сепаратизму ще теж багато, бо не підсилили відповідальність за це.

– Це саме ті “ошукані вкладники” і антимайданівці.

– А скільки таких серед “несірих” вчителів…

– Таких любителів (рускаго міра) совдепія виховала дуже багато… Ще довго будемо позбуватися брехливої пропаганди СССР… Чомусь штучно створена брехня завжди має довге право на життя…

 Мушу виходити, бо приїхав. Дякую не водію, а пасажирам за гарний настрій… Помаленьку видужуємо. Перспектива в України є! Україна є і буде завжди. Народ стає все більше Українським. І це радує.

 Василь Алєксєєв

А ПІШЛИ Б ВИ ВСІ … ДО ШРАМОВ’ЯТА!

       І пішли громадські активісти до мера на прийом… Ще й із телебаченням! ЛАН! Ще й виклали те все в інтернеті https://www.facebook.com/kanal.lantv/videos/vb.757889387673007/983052138490063/?type=2&theater. Хто захоче – сам подивиться. Ми ж лише фрагментарно-резонансно…

       МЕР (замість «добридень»): Передай Карпінському, якщо він хоче, щоб телебачення прийшло, нехай подзвонить. Спочатку треба всіх прибулих записати в журнал прийому.

Хай! Юрій Левицький, Іван Левицький, Михайло Алєксєєв, Олена Хромець, Пекар Юрій, Степан Малицький, Володимир Лисенко і … усього десь 15 чол. З телебаченням ЛАН.

АКТИВІСТИ: Про руйнацію історичного обличчя історичного центру міста, унікальних пам’яток історії і культури, скажімо автентичного черепичного даху «вишиванка» – яких збереглося лише 4 в області, гасових ліхтарів – теж одиниці, архітектурні пам’ятки-будівлі.

Або ви закриваєте на це очі, або не хочете бачити цієї проблеми. Мені, як корінному стриянину, боляче на це дивитися. Хочеться зберегти своїм внукам якісь автентичності свого міста. А ви все це забудовуєте, руйнуєте, зносите, доводите до аварійного стану. Без вас, як відомо, тут нічого не робиться.

МЕР.: Я про це не знав…

АКТИВІСТИ: Перед нами було троє людей, у яких така ж проблема – доведення будинку 1912 року до аварійного стану. То давайте все позносимо історичне і набудуємо сучасних «стєкляшок».

    МЕР: Так у нас в Стрию не стоїть питання. Можу навести один приклад на Колесси… (І наводить. Один.)

    АКТИВІСТИ: А з виставковим залом що робиться – забудовується впритул чимось знову ж скляним, шо не вписується.

    МЕР: Я думаю, що цей проект львівських архітекторів буде виглядати непогано. Виставковий зал буде, скільки будемо жити в Стрию… Ми ще не бачили цього проекту Гірника. (А як же тоді будують?!) Але вірю, що він прикрасить Стрий.

    АКТИВІСТИ: А ще гіганта якогось будують впритул до садочка біля магнолій. Діти під кранами гуляють.

Ви чудово знаєте, де тут що будується… Цих історичних будівель, які треба зберегти, не так вже й багато. Ви їх за стільки років знаєте вже напам’ять. Для чого біля них щось помпезне будувати і руйнувати автоматично старовину.

    МЕР: Наскільки я знаю, то Рибчинський будує. Перевіримо там техніку безпеки. А для всього цього у нас є громадські слухання… по тому чи іншому проекту забудови…

   АКТИВІСТИ: Про які ніхто не знає і не чув… Просто запросити лише мешканців наближчих будинків – це не правильно. Має бути відповідне анонсування цієї події. А якщо активісти навіть не знають про ці громадські слухання, тільки чиновники міськради і архітектури, – то це не годиться. Це справа всієї громади міста.

Основне питання – збереження історичної спадщини, охорони і збереження культурної спадщини. Ми втратили парки, сквери, і так далі. В місті немає підрозділу, який би курирував охорону культурної спадщини. Рік тому громадськість через депутатів зверталася до міської ради з пропозицією ввести в штат одну хоча б одиницю, яка б за це відповідала і без згоди якої нічого б не можна було б знести. Закон цього вимагає. А у нас за все відповідає Похило. Для такої посади потрібна відповідна освіта. Архітектор не може вирішувати питання парків, пам’яток і пам’ятників, ліхтарів і унікальних дахів чи фасадів. Тому у нас вже конкретна вимога, оскільки вже минув рік даремного ходіння вашими коридорами, – ввести негайно таку посаду. Маємо внести зміни до Програми збереження і охорони культурної спадщини, оскільки до цього дня не зроблено жодного кроку до включення будь-якого будинку в цей перелік. Чи вам дійсно байдужа історична спадщина міста? В обласний департамент зі Стрия не було жодного звернення по реконструкції того чи іншого будинку. Тобто, всі питання вирішуються в замкнутому колі, в кабінеті.

Архів міський вже валиться, по коліна багна. Коли вже його вивезуть із тих нечистот?

Ми хочемо бачити вирішення питання не за домовленістю, а за законом. Покиньте особисті стосунки і особисті симпатії. Всі люди однакові і перед Богом, і перед законом.

    МЕР: Ваші пропозиції я підтримую. Дайте письмове звернення, листа – і ми вирішимо. Людина відповідальна буде! І турнікети поставимо… І…

І ось – резонанс

      Все дуже примітивно виглядає і хаотично: це не є вплив на владу міста.

Олег Бойко

    Ну що ж, чекаю ваших пропозицій, як підняти місцеве самоврядування на новий інтелектуальний рівень та систематизувати, організувати вплив на владу.

Зиновій Саврига

    Я в щоці

Олександр Сікора

     Я теж.

Марія Кухар

     Це просто жах!!!!Давно пора на пенсію!!!

Христина Цехмістер

    Оце наша Україна…..сумно…

Наталя Матковська

    Наталю! Як Ви можете порівнювати цього зарозумілого князька з Украіною?

Марія Кухар

    Частково це є правдою, бо 9 тисяч так званих «стриян» його обрали. Вони що – не українці??? Українці, яким зручно, бо у них разом із ним налагоджене життя.

Ірина Поліщук

    Ну та тепло в кабінеті: в сорочці одній. Коли у всіх інших установах люди ходять, як цибулі.

Марія Корнута

   Таке враження, що влада загралася з війною, тому тепер отримує на горіхи. А що головне – найбільше дістанеться низам.

Роман Яджак

    Я розумію обурення коментаторів, вони праві, але ж саме стрияни його вибирають 20 років!!! Ось де проблема. Я часто чую від “простого народу” про погану владу, то питаю: “А голову сільради ви доброго вибрали?” і чую: “та де, такий злодій…” То в мене питання – ви не можете серед своїх, кого добре знаєте, вибрати, а винна вам Україна і вся влада?

Алла Андрейців

    Ну що ж ви так? Заважаєте працювати господарю. Чи ті роки, що він віддав на благо нашого міста, не варті ніц? Це ви до нього додому прийшли і порушуєте спокій його особистий! Там сядь, там стань, там тихоооонько говори, телебачення що робить в кабінеті? А то що таке? Він в себе в “хаті”. “Усьо. По закону”.

Надія Волошин

    Пенсіонери вибрали собі пенсіонера і тішаться рівними бруківковими тротуарами. Місту потрібен зараз менеджер, щоб залучати інвестиції (зарплату потрібно рахувати теж відсотком від залучених інвестицій), бо в місто з часом прийде занепад.

Петро Щикавий

    Повірте – за нього голосували не тільки пенсіонери, а й базарники, мамочки з колясками, бо їм зручно їздити по його бруківці – щоб вона йому…

Ірина Поліщук

    Мене душить відчуття безвиході та безрезультатності усіх цих фейсбучних обговорень… Цей “голова” чинив так 20 років і буде чинити так і надалі, бо немає Громади. Та про що я кажу, на все місто немає бодай кількох десятків згуртованих людей.

Кожного разу, коли заходжу в приміщення міської ради, мене вражає одна річ – Пустота. Пусті коридори, відсутність людей… Але ж це сердце міського самоврядування, де має кипіти діяльність, де наші з вами співмешканці, найняті нами на роботу, мають із усмішкою зустрічати нас, допомагати вирішити наші проблеми, занотовувати наші пропозиції. Але так не є, бо то серце – кам’яне! Та й немає ніякого самоврядування. Чи хтось з рядових мешканців має відчуття того, що він має вплив на те, що відбувається в місті? Чи багато стриян можуть похвалитися адекватною роботою обраного депутата? Але причина цього – в нас самих! Ми їх обрали і… – забули. Як забули або, навіть, не знали, про те, що влада – це ми, а депутат, голова, губернатор, президент – це тільки інструменти реалізації нашої з вами влади. А ви бачили інструменти, які працюють, якщо їх не взяти в руки? Я – ні.

Зіновій Саврига

    Стрий, напевно, заслужив своєю безвідповідальністю такого “господарника”.

Наталія Поврозник 

    Абсолютно вірно п. Наталю! Але чинні депутати міської Ради, знаючи невдоволеність громади, можуть елементарно звільнити його. Але не роблять цього. Чому?

Зіновій Саврига

    Зіновій Саврига, він же з ними про все домовився.

Iryna Polishchyk

    Це не керівник нового рівня! Це совок!

Галина Денькович

    Людоньки, ви чого?! Особисто мене шокувала поведінка журналістів ЛАНу та інших, хто некоректно увірвався в кабінет мера, перебивали його, викрикали, підвищували тон! Люди не мають ні совісті, ні толерантності, ні поваги до старших в кінці-кінців! ТВ ЛАН хотіло скомпроментувати мера, а опозорили себе. Де ваша журналістська етика та аполітичність?! Роман Йостахович повів себе абсолютно гідно в данній ситуаціі. Згадайте, яке гарне, чистеньке наше місто, які у нас дороги у порівнянні з іншими містами! Навіть той факт, що мер кожного дня встає о 5 ранку та оглядає Стрий говорить про те, що господар то ХОРОШИЙ! Вчіться бачити хороше!

Nana Petrivska

    Молодець. Гарна ода. Ви ще молода дівчина. Поїдьте по інших містах. Подивіться, як люди заходять до мера. Чи чекають по місяцю часу. Мер має бути відкритіший. І все буде нормально.

Роман Співак

    Шановна Нана! Ми з вами живемо, напевно, в різних Стриях! Приведення до порядку міста – це тільки одне з багатьох завдань мера. Почитайте ЗУ “Про місцеве самоврядування”. Стосовно “увірвались” ви явно перебільшуєте.

Зіновій Саврига 

     Я вже писала у ФБ про мера невеличкого карпатського міста Турка: так от, двері в його кабінет ВІДКРИТІ!!!! при чому, постійно і в повному сенсі цього слова. Молода панянка прибула до нас з півдня України, де ще плазують, по-радянському, перед чиновникам.

Ірина Поліщук

Знали що вибирали! НА СЛОВАХ всі проти, а вибори пройшли як треба!

Ірина Павлюк

    “Xodaku” prujwlu z “prowenijem” do miszevoho “barina”!!!!!

Halyna Matsyk

   Це все добре. Але думаю треба йти з конкретним переліком питань. А телебачення може приходити без запрошення. Це корисно. Думаю, що Роман Євстахович мав стрес.

Роман Співак

   Що там мер, ви зверніться в міську раду до простого клерка, там хам на хамі, хамка на хамці!!! Враження таке, що вони там всі “мери”!

Оксана Оксана

   Придумав собі, що він господар всесвіту і Бога за бороду вхопив. А разом з ним і всю мерію. Маю з ними “приємність” спілкуватися уже 4 місяці, мало того що хамовиті, ще й тупі, як пробки, не знають, як абревіатури пишуться і слова відміняються. В мерії потрібно якусь дератизацію провести і всіх тих щурів нагнати.

Olena Bojkiv

   Дешеве шоу. Шрамов’ят молодець!

Саліш Петро

   Петре, направду здивований твоєю позицією…

Зіновій Саврига

   Електорат підтримує свого обранця! Пам’ятаю, як вашими руками ваш “лідер” прибирав Турянського і знищував Гімназію.

Iryna Polishchyk

   А де Оля Фреймут? Там 100% десь пилюка зачаїлась!

Bilyk Volodymyr

   Задовго (25 і більше років) сидять місцеві “божки” в органах влади. Ось вам результат. Ти. Ти. Ти. Зневага до простих стриян завжди панувала в цій незмінній міській раді. Чому?!?? Спитайте себе. Ви байдужі до виборів (старики вибирають), кожному «аби була моя хатка, а сусіда хай завалиться», забули за божі закони, і т.д. Дай Бог, щоби все змінилося і було, як в цивілізованих державах (мер їздив на велосипеді…) А це залежить від стриян. То хай щастить!

Віра Дяків

    Заказуха від власника ТРК “ЛАН” Карпінського… Який нууу конче хоче стати мером міста. А ви його неодмінно підтримайте на виборах!!! Будемо мати свого міні-пороха в Стрию.

Віталій Синій

   На твою думку, коли залучається місцеве тб, то відразу замовлення карпа? В нас немає другого тб, інші тб, такі як зік, уніан, 1+1 не встигають припертися до Стрия, їм треба готуватись і діставати дозвіл від власників, чи можна зняти сюжет на того чи іншого паршивця. Така в нас цензура в країні, ти не знав? Тоді спробуй сам викликати якогось журналіста до Стрия. Тому і складається враження що це замовне. Наступного разу візьмемо оператора з весілля або будемо знімати на мобілу, що ти на це сажеш в такому випадку.

Yurij Levickij

   Бачивши відео, я, не стриянин, але бачу, що простих чесних людей болить, а ті, які запхали язика, ще й облизують: «можливо, зустріч була не коректна…» Основне, що ми громада, і з громадою потрібно рахуватися, тому що живемо в незалежній Україні.

Володимир Бубнов

   А чого дивуєтесь? Що вибрали, це і маєте! Хотіли тротуари – ходіть, мовчіть і не нарікайте на царя!

Галина Денькович

   Тут дехто в стрічці пише про те, що вказане відео є замовним, бо власником ТРК “Лан” є Карпінський. Дехто навіть відверто нахвалює діючого голову. Тоді прошу цих людей дати мені відповідь на наступні запитання:
1. Минулого тижня я написав до міської Ради 8 запитів. Відповідно до ЗУ “Про доступ до публічної інформації” вчора мав отримати відповіді на усі 8 запитів. А отримав тільки на 2. Чому???
2. Гуртожиток, в якому я живу, у 2006 році передали в комунальну власність. Проте, при передачі чиновники міськради не перевірили технічну документацію на будинок. А там були невідповідності. І на цій підставі двомстам сім’ям не давали дозволу на приватизацію протягом ВОСЬМИ років. Аж поки ми самі не зібрали 35 тис. грн та не виготовили нову документацію. Тобто, ми заплатили за те, що хтось у міськраді “спить”. Чому???
3. МКПП, яким вже роками керує кум Шрамов’ята, є збитковим. А його дотують і дотують, підпорядковують йому все більше міських ресурсів. Чому???
І це тільки невеличка частина особисто моїх запитань до влади. А якщо зібрати усі претензії? І ці дехто, які нахвалюють Шрамов’ята, будуть мені стверджувати, що він менеджер? Тоді причиною таких “восхвалянь” є або заангажованість, або наївність.

От і ви пишете, що відео відзняте за замовленням Карпінського. Маєте факти, маєте якусь інсайдерську інформацію, можете підтвердити заанґажованість людей, які прийшли до Шрамов’ята? Наприклад, я пишу винятково про те, що можу підтвердити неспростовними фактами, а не розповсюджую свої здогадки чи “теорії заколоту”.

На прийом до мера… тепер лише за попереднім записом по телефону.

Зіновій Саврига

    Дуже “прогресивний, проєвропейский, надзвичайно привітний, дбайливий, всенароднообраний” чиновник радянського пошиву!!!!

Iryna Polishchyk 

   Разом ми сила, разом ми переможемо.

Yurij Levickij 

   ГАНЬБА НАШОМУ МЕРУ!!! Потрібно у нашому місті провести МАЙДАН під Стрийською міською радою, нагадати нашій міській владі статтю 5 Конституції України: “Єдиним джерелом влади в Україні є народ.”

Олег Ковердан 

   Я не захищаю владу міста і так само так званих активістів, тому що деяким присутнім із них Шрамовят як мер допоміг і з лікуванням після майдану і матеріальну допомогу виділив. Тому як на мене люди здатні забувати добро і бачити негатив. Непідходить Вам мер то для чого його вибирали? Політика сьогоднішня на будь якому рівні це велика “Курва”

Oleg Boyko

    Олег, що за дурниці ви пишете? Якби мер виділяв свої гроші – це б називалося “допоміг”. А він допомагав нашим коштом. І не тому, що на це була його добра воля, а тому, що був ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ це зробити. Бо завдяки тим людям ми маємо змогу тут дискутувати. А щодо “так званих активістів”, то так висловлюватись має моральне право тільки справжній активіст. Ви належите до числа цих людей?

Зіновій Саврига

   Все дуже примітивно виглядає і хаотично це не є вплив на владу міста.

Oleg Boyko

   Ну що ж, чекаю ваших пропозицій, як підняти місцеве самоврядування на новий інтелектуальний рівень та систематизувати, організувати вплив на владу.

Зіновій Саврига

 Шановна, ви працівник міськради. Я не буду виправдовуватися, спитаю вас одне, говорити на ти, і не дозволяти знімати, коли відбувається публічна подія, це яка стаття, якого закону? Тицьніть пальцем – і я публічно вибачусь перед вашим шефом.

Телеканал “ЛАН”

   Телеканал “ЛАН”, а для вас працівник міськоі ради не має права на власну думку?

Nana Petrivska

   Ага, то п. Нана працівник міськради… Ну, звісно, такий працівник може мати свою думку. А як же ж тут без своєї думки, ще й чинному працівнику міськради… Та ніяк. Хе-хе…

Зіновій Саврига

    Якби не ці хлопці, які приїхали зі сходу на ротацію, ти зараз би слухала не свого динозавра, а якогось моторолу. І то навряд чи би слухала, вони довго не говорять – або прикладом в табло, або розстріл. Так що схаменись і задумайся. Ці хлопці не продались за клаптик землі чи дотаткові пільги. Для них в першу чергу – це національна ідея і Україна.

Yurij Levickij

    Стрияни! Обурюватись хамством, лицемірством та зневагою гр. Шрамов’ята можна довго. Та це не принесе жодного результату. Хочу ще раз нагадати, що у FB створено групу “Стрий проти Шрамов’ята і Ко”. Запрошую приєднатися до вказаної групи усіх, хто готовий докласти зусиль для того, щоб місцеві обранці, нарешті, зрозуміли, хто є джерелом влади в нашому місті. Мушу попередити, що вказана група створена не для чергового лиття сліз, скарг, емоційних сплесків і т. д. ЇЇ мета – згуртувати дієвий актив стриян та налагодження первинної комунікації. Далі – погодження та розробка практичних заходів з контролю місцевої влади та впливу на неї. Звісно, це вже буде робитись не у FB.

А телеканалу “Лан” – великий респект. Так тримати. Борімося – поборемо!

Зіновій Саврига

 

Від редакції: А якої ви думки і про цей прийом громадських активістів у Стрийського міського голови Романа Шрамов’ята, і про питання, на ньому порушені, і про відповіді на них?

ЗАПАСАЙТЕСЯ ВОДОЮ ВЖЕ СЬОГОДНІ, БО ЗАВТРА ЇЇ НЕ БУДЕ! Оголошення КП «Стрийводоканал»

Шановні мешканці міста!

   20 червня 2018 року з 08:00 год. до 23:30 год. буде припинене водопостачання, у зв’язку з проведенням аварійно-відновлювальних робіт на центральному водогоні міста Стрия та проведенням ремонтних робіт запірної арматури.

НЕ МОЖУ МОВЧАТИ: ЧИНОВНИКИ, ЩО ДАЛЕКІ ВІД МИСТЕЦТВА, ХОЧУТЬ ЗНИЩИТИ УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕАТР!

Відкритий лист Президенту України Петро Порошенко, Голові Верховної Ради України Андрій Парубій, Прем’єр-міністру України Volodymyr Groysman

     Пропрацювавши в театрі 57 років, із них 30 років художнім керівником Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької, поставивши понад 50 вистав, зігравши більше сотні ролей, знявшись у 25 фільмах, виховавши багатьох акторів та режисерів, як професор Національного університету імені Івана Франка, створивши прекрасний творчий колектив, сьогодні я є свідком тотального знищення своєї довголітньої праці і праці «заньківчан».

Як професіонал, не можу мовчати, коли прикриваючись реформами, модернізацією, європеїзацією, глобалізацією, і ще багатьма ~ізмами, чиновники, що далекі від мистецтва, хочуть знищити український національний театр, його історію, його традиції, його самобутність. Театр, який дві сотні років зберігає мову, будить національну свідомість і духовність українського народу.

«Заньківчани» у своїй столітній історії спиралися на традиції корифеїв, що стали ідеологічною платформою театру, його унікальністю, яка базується на українській самосвідомості та самоідентифікації.

Закон № 955 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження контрактної форми роботи у сфері культури», який набув чинності 24 лютого 2016 р., убиває усі надбання – національні, художні, ідеологічні та політичні.

Більшовицький генерал Муравйов після розстрілу студентів під Крутами, на Соборній площі у Києві (1918 р.), заявив: «Надо было в свое время повесить Кропивницкого, Заньковецкую, Садовского. И тогда ни о каком национализме не было бы и разговоров!» (зі спогадів «заньківчанина» Василя Яременка).

Чи не виконують автори закону саме це «муравйовське» завдання? Чому ми маємо довіряти долю театру людям, далеким від театру, не знаючим його традицій та специфіки? Чому доля театру повинна залежати від людей, які до цього театру не мають жодного відношення? І це стосується не лише театру «заньківчан», але й усіх театрів України. Чому «творці» закону довіряють долю творчих колективів сумнівним комісіям, а не колективу професіоналів? Чому контракти з акторами, режисерами, художниками має укладати одноосібно (лише на власний розсуд) Генеральний директор-художній керівник, а не професійний колективний експертний орган (художня рада) та художньо-керівний склад (художній керівник та режисери)? Це робиться свідомо?

«Недолугий» закон спонукає розвиток корупції – у створенні комісій та підписанні контрактів. Тому, кричущою необхідністю бачу розмежування посад директора та художнього керівника. Художній керівник повинен займатися художнім напрямком, естетикою та стратегією театру, формуванням трупи. А директор – забезпеченням умов праці творчих працівників та творчо-технічних підрозділів театру. Вважаю об’єднання цих двох ключових посад – не можливим.

Пане Президенте, пане Голово Верховної Ради, пане Прем’єр-міністре!

Культура нації не менш важлива, аніж економіка, а інколи і важливіша. Це унікальний код, який дозволяв українцям вижити у найскрутніші часи. І сьогодні, саме від вас залежить доля національного українського театру та його майбутнього.

З повагою,

Федір Стригун,
Народний артист України,
Головний режисер Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької,
лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка,
академік Академії мистецтв України

ПРОБА НАС НА МІЦНІСТЬ ОСНОВНИХ ІДЕАЛІВ: РОДИННИХ І НАЦІОНАЛЬНИХ

От, панове, не писала б я про цю ходу збоченців в Києві під патронатом Порошенка та охороною псів Авакова, коли б ця звезена звідусюди хвора мерзота не була лише маленькою і дуже показовою ланкою ланцюга, на якому приготовано повісити в останніх національних конвульсіях Україну (не дочекаєтесь, бо Юда таки сам і повісився!).
Про що я? Йдеться про теперішні дії міносвіти, а точніше міністерства з нац.- і сексменшин ім. Грінєвічь щодо випуску в райдужний світ Інструктивно-методичних матеріялів з антидискрімінаційної експертизи підручників для 1-го класу так званої «нової школи», які є блискучим ідеологічним підґрунтям цього параду сатани:
а) хлопчик не має поводитися як лицар, а дівчинка як панночка, бо це «несучасні поведінкові стандарти»;

б) дівчинка з лялькою; хлопчик, що допомагає нести вудочки; чоловік, що прагне офіцерської служби чи чоловік, що ремонтує майданчики, – це «погані гендерні стереотипи»;

в) мама, що миє дівчинку чи нарізає капусту, і тато, що робить полички в гаражі, – це «хибні гендерні стереотипи»;

г) найсвятіші номени «мама», «тато», «батьки» – це «дискримінація за сімейним станом»;

ґ) гасло «здоров’я дитини – багатство родини» виявилося «дискримінацією щодо інвалідів»;

д) люди на тлі пейзажів – це «гендерне навантаження», якого слід уникати…

і врешті вершина «експертизи» – це, як завше, мовне питання: «мова наша – солов’їна» – це «дискримінація за етнічною ознакою», бо носії інших мов не називають їх солов’їними…

І цей перелік, панове, не має меж…
Отже, що за установа це робить на замовлення Грінєвічь: Інститут модернізації змісту освіту, НА педагогічних наук України, Інститут педагогіки НА ПН України. Звісно, за цим стоїть так звана політична партизанка, себто ГО – Громадська організація «Крона. Гендерний інформаційно-аналітичний центр“, а також спільнота (чи ліпше – секта за бабло) EdCamp Ukraine. Ідеологом цього хворого гендеризму є Олена Малахова, радниця міністерки освіти (чи нац. і сексменшин Грінєвіч), доцент Харківського національного педуніверситету ім. Г. Сковороди….

Звісно, що без міжнародних «партнерів» тут не обійшлося: німецький Фонд Белля антиідеологічного, антимілітарного, антиродинного, лівацького марксистського спрямування.

Отже, основу для розмивання статей та націй ретельно напрацьовано. Чи вдасться це втілити на нашій святій землі – залежить від нашої з Вами СИЛИ. Це прекрасна проба нас на міцність основних ідеалів: родинних і національних.

А на завершення прізвища авторського колективу цих «чудодійних» рекомендацій: Дрожжина, Дубовик, Єрко, Забуга, Малахова, Марущенко, Михайловська, Салахова, Селіваненко…

Агов! Педагоги! Чи знаєте ви про винятковий інтелектуальний рівень цих експертів???? Озовіться! Чи, може, на наступні роки ви зі своїми дітьми хочете поповнити паради ЛГБТ????

Ірина Фаріон  

ЗГАДАВ ЙОГО – І СУМНО СТАЛО… ЗГАДАЙТЕ Й ВИ – ЙОГО НЕМА… Є ЛИШЕ ТВОРИ…

Микола Кумановський – обличчя мистецької Волині

    Микола Кумановський (1951 – 2016) – яскрава постать львівського андерграунду пер. пол. 1970-х років. Ім’я цього художника та зацікавленість його доробком неодмінно зустрічаємо в наукових розвідках, культурологічних дослідженнях про мистецтво Львова даного періоду. Водночас, від 1975-го і аж до 2016-го року Микола Кумановський займав чільне місце в художньому житті Луцька. Сьогодні важко уявити мистецьке середовище міста без цього харизматичного, інколи різкого у слові, провокативного у поведінці чоловіка. Цікава особистість, інтелектуал із виразним лідерським хистом, він протягом чотирьох десятків літ у Луцьку напружено займався творчою діяльністю, додаючи до перебігу культурно-мистецьких процесів обласного центру особливого змісту. Не буде похибкою зазначити, що саме Микола Кумановський став обличчям мистецької Волині на мапі сучасної України.

Тож, хто він був? Якими шляхами прийшов до мистецтва? Поділля, Галичина чи Волинь – духовна батьківщина його творчості?

Микола Іванович Кумановський народився в містечку Сатанів, що на Хмельниччині, 31 серпня 1951 р. в звичайній українській сім’ї. Доля батьків художника була типовою для XX століття. Батько Іван Прокопович Кумановський пережив голодомор 1933 р., був свідком лихоліть Другої світової війни, звідав німецький полон, працю гастарбайтера. Мати Марія Бернардівна Поплавська разом із своїми рідними опісля розкуркулення потрапила у заслання в Казахстан, звідки, по війні, зовсім юним дівчам ледь не пішки повернулась в Україну. Отож історію свого народу художник знав не з підручників радянської школи або газетних публікацій, а із незнищенної родової пам’яті, котра наскрізь позбавлена політичних корекцій та цензури. Цей ранній особистий досвід пізнання вітчизняної історії посилювався інформацією про життєві перипетії сусідів, родичів, знайомих, позначившись не тільки на формуванні світогляду художника, а й на його особистій творчій долі. Він завжди вмів відрізнити правду від брехні, відчуваючи лукавство навіть у найкоштовніших словесних шатах. Він добре знав, хто він, якого роду. І ці переконання ніколи не підлягали ревізії. Все, що створив Микола Кумановський, – від перших самостійних спроб аж донині – наскрізь позбавлене компромісів, кон’юнктурництва комерційного або політичного.

У 1968 році, опісля закінчення Сатанівської середньої школи, за порадою батьків Микола Кумановський пішов навчатися на перукаря у Комбінат побутових послуг. Два роки працював за направленням у місцевій перукарні, готуючись (цього разу за покликом серця) до вступу в спеціальний заклад, «де вчать на художника». Хтозна-звідки й коли у сатанівського хлопчака з’явилась ця пристрасть до малювання. Художник не пригадував якихось виняткових вражень дитинства, які б спонукали взятися за олівець. Але добре пам’ятав, як його самого дивувало власне вміння зображати на папері будь-що: людей, тварин, хмари. Пояснити, як це йому вдається, не вмів. Батьки також не зовсім розуміли, яким особливим талантом обдарована їхня дитина, тому суворо карали за витрачені на папір і фарби гроші. В 1970 році (після невдалої спроби 1969-го) Микола Кумановський вступив до Львівського училища декоративно-прикладного мистецтва ім. Івана Труша – на факультет кераміки.  Провідними вчителями з фаху стали Тарас Драган і Петро Маркович. Строкате мистецьке середовище Львова відіграло важливу роль у формуванні базових принципів Миколи Кумановського як художника і українця.

Великий пієтет у нього, як і у всієї прогресивної молоді Львова того часу, викликали митці старшого покоління, так званого європейського напрямку: Роман та Маргіт Сельські, Карло Звіринський, Данило Довбошинський, Ярослава Музика… Своїми модерністичними пошуками захоплювали Любомир Медвідь та Іван Остафійчук. Однак особливо значний вплив на його становлення справило середовище однолітків львівського андеґраунду. Олесь Звір, брати Іван та Богдан Турецькі, Ярослав Качмар, Микола Цьомик, Володимир Чорнобай, Микола Рябчук, товариство Олександра Аксініна та Ангеліни Бураковської, Олена Бурдаш, богемні відвідувачі Шоколадного бару та кав’ярні на вул. Вірменській… Саме в цих гуртах відточувались мистецькі погляди й переконання художника. Тут знаходили підтримку контраверсійність його перших творів та відверта опозиційність у ставленні до офіційної радянської культури.

Вже в ранні студентські роки Микола Кумановський багато читає, захоплюється поезією і філософією, розпочинає накопичення власної бібліотеки, в зібранні якої найулюбленішими стають твори Сартра, Кам’ю, Ніцше, Норвіда, Достоєвського, Лесі Українки, Фолкнера, Ібсена, Пшебишевського, Франка. Студент, який жив на стипендію та мізерну допомогу батьків, він усе-таки постійно купував періодику: літературні часописи, прогресивні газети, професійні мистецькі видання із країн соцтабору. Інколи особливо цікаві й актуальні праці виписував по МБК (Міжреспубліканському бібліотечному каталогу).

Двадцятирічний юнак Микола Кумановський вже тоді звертав на себе увагу харизмою, був цікавим співрозмовником, у якому кожен бачив надзвичайно обдаровану особистість з великим творчим потенціалом. Ще у Львові молодий художник Микола Кумановський розпочинає цікаві експерименти в царині графіки. Під впливом Олександра Аксініна захоплюється офортом. Використовуючи традиційну техніку створення екслібрисів, знаходить власні стилістичні прийоми, тематику, образи, які різко відрізнялися від пошуків на цій ниві інших майстрів. Символ, знак, герметично закодований сюжет, складна композиція із численними віртуозно виконаними деталями – характерні ознаки вже ранніх його творів.

В ті студентські роки, як і надалі, Микола Кумановський ніколи не був лояльним до компартійної системи. Не очікуючи від неї якихось преференцій, завжди стояв осторонь соціалістичного реалізму, створював мистецтво, цілком відмінне від його естетики. Із перших кроків на творчому шляху і аж до останнього подиху художник позиціонував себе незалежним митцем, який свідомо і послідовно (хоча без гучних декларацій, пафосу) служить національній культурі. В період навчання в житті Миколи Кумановського з’являється лучанка Наталя Ременяка, студентка факультету художнього розпису Училища декоративно-прикладного мистецтва ім. Івана Труша. Їх поєднали не тільки романтичні почуття, а й спільне прагнення знань, бажання самореалізації, подібність уподобань. Роки, проведені у Львові, стали найяскравішим періодом в житті обох художників – щасливим часом цікавих зустрічей, важливих знайомств, нових відкриттів.

В 1974 році молоді люди одружуються. Через рік після закінчення училища Микола перебирається до Луцька. В молодого подружжя з’являється син, якого названо на честь прабатька всіх художників – святого Луки.

З початку свого перебування в Луцьку Микола Кумановський працює викладачем скульптури в Луцькій дитячій художній школі. Пізніше, у 1977 році, влаштовується у Художньо-виробничі майстерні Художнього фонду УРСР і одночасно вступає на вечірній факультет художнього шкла до Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва. Закінчивши один курс навчання, пересвідчується, що нічого нового для свого фахового рівня не отримує, отож без вагань залишає цей навчальний заклад.

У 1978 – 1979 рр., перебуваючи студентом інституту, Микола Кумановський працював бутафором Львівського театру ляльок. Набутий тут досвід роботи прислужився йому у Луцьку, коли в 1982 році він працював художником-постановником у Волинському театрі ляльок, а від 1985 до 1987 рр. обіймав посаду головного художника театру. Протягом цього часу з його оформленням на сцені з’явилася ціла низка вистав («Чарівна зернина» М. Медведєвої, «Троє в смужку» В. Капіляна, «Орел-срібнокрилець» М. Томенка, ін.). Одночасно художник співпрацював із Волинським обласним музично-драматичним театром.

1970–1980-ті роки – особливий період в творчості художника. Об’ємні серії авторської графіки свідчать про постійний пошук стилістичних прийомів, відточення техніки, осмислення й реалізацію тематичних варіацій. Так з’являються перші листи акварелей, які створювалися під впливом традицій готичної мініатюри з її лінійною домінантою і кольором як допоміжним виражальним засобом. Контрастуючи із популярною тоді технікою акварелі на мокрому папері, ці речі ламали стереотипи, відкриваючи новий простір для пошуку і реалізації ідей. Такими нестандартними експериментами, про які тривали дискусії в середовищі художників, були означені серії творів: «Мелодійний час», «Мапи пілігрима», «Папуга розповість», «Великий марш аутодафе».

Помешкання Кумановських у Луцьку 1970-х років стає прихистком для небайдужих: художники, поети, лікарі-інтелектуали, музиканти, актори – часті гості цього дому. Тут за чашкою доброго чаю тривали довгі бесіди, обмін літературою (часто-густо забороненим самвидавом), ділилися творчими планами, тут постійно кипіли дискусії на теми культури й історії. Часто-густо в них брали участь не тільки однолітки молодих господарів, а й люди поважного віку (Григорій Чорнокнижний, Юлій Головацький, ін.), яких приваблювало це строкате середовище незаангажованих й ініціативних: поет Кость Шишко, архітектор Євген Ходаківський, художники Володимир Ковальчук, Кость Борисюк, Леонід Сахнюк, Ірина Савко, працівники Театру ляльок – подружжя Столярових, Юрій Кобиць, Олександр та Лєна Збарські й багато інших…

В неповні тридцять років Микола Кумановський змінив уявлення багатьох лучан про фах художника і його місце в суспільстві. Постійно зібраний, підтягнутий, просто, але завжди із художнім смаком вбраний, він любив випити горнятко кави в кав’ярні на вулиці Радянській, майже щодня робив обхід книгарень, полював за цікавою періодикою в знайомих кіоскерок, вражаючи обізнаністю про нові події мистецького життя. Творча майстерня художника дуже швидко набула змісту своєрідного культурно-мистецького центру Луцька. Інколи відвідувачів, які любили вступити туди «на хвилинку», ставало так багато, що на одній із стін навпроти канапи з’явилася табличка із написом «Пам’ятай, ти крадеш мій час», а на вхідних дверях часто-густо можна було прочитати на аркуші паперу «Я працюю!».

Яскравою сторінкою творчого середовища Луцька наприкінці 1970-х років була поява тут Клубу творчої молоді. Ця перша не залежна від КПРС і ВЛКСМ організація об’єднала літераторів, художників, музикантів, акторів і всіх ініціативних молодих людей, які прагнули творити культуру нового формату. Одним із ініціаторів цієї справи став Микола Кумановський. Він був і першим головою об’єднання (1979 – 1981 рр.). В його майстерні обговорювалися активістами статут і напрямки майбутньої діяльності організації. Клуб творчої молоді додав багато нового і цікавого до культурно-мистецького життя доволі провінційного на той час Луцька. Протягом декількох років членами клубу проводилися лекції, концерти, літературні вечори. Під керівництвом Миколи тоді було створено низку опозиційних офіційній культурі виставок, а також видано два номери об’ємного культурологічного часопису «Вулик». Друкуючи тексти на звичайній друкарській машинці, його випускали ентузіасти в одному примірнику. Важливим видом діяльності членів клубу стало проведення спільного інтелектуального дозвілля. Яскраві події цього формату – новорічні вечори: «Ретро-стиль», «Східний базар», «Олімп», які гуртували довкола своїх проектів однодумців, об’єднуючи у єдиний творчий колектив багатьох достоту неподібних людей, спонукаючи їх до самовдосконалення і активних дій. Яскравим заходом в культурно-мистецькій діяльності клубу стала тематична акція «Пам’яті Лесі Українки». Вона відбулася у В’їзній вежі замку Любарта і мала надзвичайно великий резонанс у суспільстві, демонструючи нестандартний підхід до організації подібних проектів. Представлена тут виставка творів молодих художників, виступи акторів, музикантів – все, включаючи оформлення залів, було означене виразними національними рисами, емануючи на глядачів небайдужістю організаторів до вітчизняної культури та історії. Саме ця подія, за проведення якої відповідав Микола Кумановський, ускладнила його і так непрості стосунки із владою.

Від кінця 1980-х років Микола Кумановський переходить виключно на творчу роботу. У 1988 р., поряд із постійними пошуками на ниві малярства, він виконав цікавий проект з оформлення вистави за мотивами В. Бикова «Іти і не повернутись» у Волинському обласному музично-драматичному театрі ім. Тараса Шевченка. Цього ж 1988 року створив розпис притвору Успенського собору у Володимирі-Волинському, а 1989 року розписав храм с. Кулешовка Азовського району Ростовської області. Незначні кошти, виручені за виконання цих замовлень, надавали митцю відносну фінансову незалежність, а значить можливість жити і працювати не озираючись на посадові зобов’язання.

З 1989 по 1993 рр. Микола Кумановський – художник-постановник Всеукраїнського телевізійного фестивалю авторської пісні та співаної поезії «Оберіг». В рамках п’ятого фестивалю (1993 р.) він став автором літературно-мистецького проекту «Лабіринт». На початку 1994-го року за сприяння Віктора Федосюка у поліграфічній студії «Ініціал» здійснюється авторське видання художника – книжки-перекрутки «Книга кострубізмів. Казка для Маркіяна: до страшного місця. Дон Едуардо – лицар» з його власними текстами та малюнками. Книга декілька разів перевидавалась, востаннє – у 2010 році.

1994 р. на запрошення Стейт-коледжу штату Пенсільванія здійснює творчу мандрівку до США, де успішно, майже півроку, проводить заняття на факультеті графіки.

Після повернення з Америки Микола Кумановський завершує проект пам’ятника борцям за волю України «Стріляючий ліс», який вразив сучасників сміливими ідеями, несподіваним стилістично-пластичним вирішенням, однак не був виконаний в матеріалі. Водночас він створює обширну серію малярства та графіки, об’єднавши їх у виставковому проекті «Темна українська ніч», який був презентований в приміщенні волинського відділення «ПриватБанку» (1995). Ця акція стала не тільки етапною подією в біографії художника, а й важливим фактом мистецького життя України. В другій половині 1990-их років художник виконує ряд ілюстрацій для літературного часопису «Всесвіт», а на замовлення поліграфічної студії «Ініціал» працює над оформленням книг волинських письменників. Справжнім шедевром в царині української книжкової графіки стали його ілюстрації до збірника поезій київської поетеси Наталки Білоцерківець «Алергія» (1999 р.).

Озираючись на увесь творчий доробок художника, вражаємось його численністю та різноманітністю. Це об’ємні цикли друкованої та авторської графіки, величезний пласт станкового малярства, скульптура, інсталяції, колажі. Все створене художником в цей час означене бездоганним естетичним смаком, високим рівнем технічного виконання, вмінням смакувати красою деталей, а головне – спроможністю захопити глядача, передавши йому настроєвий лейтмотив сюжету, доторкнувшись найчутливіших струн душі, спонукати до мислення і співпереживання. «Мистецтво художника будить сонні душі сучасників», – написав у книзі відгуків один прихильник його таланту. Вочевидь саме за цю якість Микола Кумановський в радянські часи вважався неблагонадійним, а твори, ним виконані, – не бажаними на виставках. Однак, зрідка потрапляючи в експозиції обласних та міських вернісажів, ці речі ставали їхньою окрасою, знаходили своїх поціновувачів. І все ж не стільки виставкова діяльність сприяла зросту популярності Миколи Кумановського, скільки його безперервна і наполеглива праця, вміння незаангажовано бачити  світ, експериментувати, шукати, іронізувати, дивуючи своїми інколи аж надто відвертими, а подеколи ризикованими дотепами. Компартійна верхівка області розуміла, кого бачить в особі цього незалежного митця. Відтак боялась і не любила його творчості, але… не рахуватись із ним не могла. Він був надто відомим і шанованим співвітчизниками.

Окрасою доволі монотонного художнього життя Луцька 1970 – 1980-их років були численні екслібриси, поштівки, створені Миколою Кумановським в техніці офорту й віддруковані невеликими тиражами. Несподіваний ракурс бачення, віртуозність виконання, саркастично-глузлива тональність закодованого змісту – ті чинники, які забезпечували велику популярність таких маленьких шедеврів. Вони ставали чудовими подарунками автора своїм друзям. Їх прагнули замовити, придбати. Їх охоче колекціонували.

Малярство художника також вирізняється індивідуальними й оригінальними рисами з-поміж мистецької продукції як 1970 – 1980-х рр., так і до сьогоднішніх днів. Стилістична манера ранніх полотен художника пов’язана із прийомами так званого графічного малярства, що було притаманне традиціям раннього Відродження. «Присвята Брейгелю», «З любов’ю», «Портрет Наталки», «Луцька кав’ярня», «Портрет Валентина Вокалюка», «Портрет Ігоря Валеги», «Галя», «Портрет архітектора Анатолія Чайкіна», «Пейзаж у старому місті» – в цих та інших творах особливо відчутний вплив класиків: Ієроніма Босха, Пітера Брейгеля Старшого, Альбрехта Дюрера, яких сам художник вважав за своїх вчителів. Він завжди захоплювався творчими пошуками майстів початку XX століття (Пікассо, Матіса, Далі). Однак по-справжньому близьким по духу вважав польського художника Єжи Дуду-Грача (1941 – 2004) із притаманними його мистецтву сарказмом, іронією, відточеною сюрреалістичністю деталей. Захоплений образами митця, які побачив у репродукціях польського часопису «Sztuka», Микола Кумановський в 1979 році відвідав його майстерню в місті Катовіце. Заприятелювавши, українець і поляк активно листувалися аж до трагічної загибелі останнього. «Спілкування із цією непересічною людиною позначилось неоціненним досвідом на моїх пошуках», – говорив Микола Кумановський.

Запозичивши у Дуди-Грача деякі технічні прийоми, а надто вміння балансувати на межі недозволеного, Микола Кумановський додає до цих виражальних засобів власного змісту. Глибоко філософські роздуми, хвилі вишуканої поезії буквально струменять із кожної деталі, кожної композиції. Виразний ліричний лейтмотив ніби спонукає глядача поглянути із сумом та співпереживанням на, часто-густо, відразливих персонажів його полотен, котрі впиваються алкоголем, крадуть, байдикують, роблять негідні вчинки.., але, як зазначав сам автор, «…вони також є Божими дітьми, і вони часом співають, а інколи виють від болю й з надією вдивляються в небеса…».

Переплетення іронії з метафорою в сюжетній комбінаториці творів наштовхнуло художника сформулювати напрямок свого мистецтва як метафоричний реалізм. Термін дуже глибоко й об’єктивно відображає суть естетики митця.

З часом у творах з’являються риси, співзвучні українському бароко (серія «Їх імена», «Клейноди України», «Сон», ін.), а поступово саме вони (привнесення в композицію полотен орнаментального тла із використанням золота, що нагадує тло українських ікон; розміщення на полотні текстової частини, літери якої часто-густо асоціюються зі старим українським шрифтом) набувають визначального звучання (серія «Темна українська ніч», «Чарівниці»). Ці полотна демонструють широкі інтелектуальні горизонти, вміння художника бачити і тонко відчувати красу, його ґрунтовні знання в царині історії, культури. Характерною особливістю творів Миколи Кумановського є небайдужість автора до драматичної долі власного народу (серія «Умовні українці», «Це шарудить надламане стебло»). Кожен твір із цих великих серій, не залежно від жанрового визначення, – це суто чоловіча розмо­ва із глядачем. Розмова в тембрі власного, далеко не артистичного голосу, без солодкавості шаблонних фраз, без ефектності театральних жестів, манірності поклонів. Це, зрештою, відчайдушна спроба талановитої людини, професіонала у повному смислі терміну проти­ставити звичайній фальші сентимента­льно-мрійливих бана­льностей оповідь про­стого смертного і, вочевидь, зем­ного й недосконалого чоловіка із плоті та крові, котрий, поза тим, не спокушений дешевою оманливістю сучасної поп-культури.

Поєднуючи у візу­альній пластиці свого мистецтва реальне і нереальне, свідомість і підсвідомість, художник натхненно і невтомно витворював образ своєї Батьківщини, землі правічної, страдницької і благословенної водночас.

Співвітчизник  у  його очах – від­чужений, заглиблений у внутріш­ній світ бранець духовних тер­зань, особистість у герметичному полоні по­вної самотності. Пригніченого не­переборною фатальністю обста­вин, його усе ж ні в якому разі не можна назвати невинним ангелом. Не пасує цим дивним персо­нажам у білому вбранні й глузливо-анекдотичний образ кругловидої «довбні» з мискою варе­ників. Обличчя «умовних україн­ців» на композиціях Миколи Кумановського асоціюються з іконописними ликами. Вони грішні й святі водночас. Їхні руки зазвичай написано з особливою виразністю. Вочевидь вони вміють три­мати не тільки плуг, а й добре знають холодний ефес гайдамацької шаблі. За тужливими поглядами їхніх очей криються не тільки відчай та журба, а й нестримна спраглість активних рішень. І хоча художник відверто кепкує над їхньою покірністю, знущається з їхньої бездіяльності, він сам жодною мірою не намагається стати осторонь, вирватись із ланцюга поколінь своїх братів по крові. Йому не чужі запахи поту і ріллі, цим потом орошеної. Йому не бай­дужі страшні помилки та гіркі розчарування свого народу. Йому болять духовні рани української нації. Він один із тих, хто успадкував трагічний тягар предків. А відтак «Той, що годує птахів», і «Той, що іде на прощу», і «Той, якого тільки смерть спасе» – це образи, пов’язані з деякими загально­національними реаліями й, водночас, напрочуд особистісні, навіть ав­тобіографічні. Без тіні лицемірства  митець розповідає у них про свою правду і про себе самого – виснаженого, роздратованого, запального і мрійливого, а втім справді живого чоловіка, який, незважаючи ні на що, не звертає з обраної дороги життя.

Якось Микола Кумановський сказав про власну творчість: «…мене цікавлять теми універсальні й загальнолюдські. Життя та смерть, любов і ненависть, мрія, радість, журба – все, що стосується людини й людської душі. Проте я Українець, в мене конкретне місце народження, конкретна група крові… Крізь призму цих факторів я бачу світ, а отже мистецтво моє виростає із землі, яка мене породила…». Ця фраза нині звучить по-особливому, саме вона є своєрідним ключем до всього, що створив цей достоту незвичайний митець із Луцька.

В 1997 році відбуваються серйозні зміни в особистому житті художника. Він вдруге одружується. Віра Майструк стає його надійною супутницею аж до кінця життя. Поява на світ в 1998 році доньки Іванни додала художнику нових імпульсів в житті та творчості.

2001 року Микола Кумановський стає лауреатом обласної премії ім. Йова Кондзелевича.

В 2004 році у видавництві «Волинська обласна друкарня» видано збірку верлібрів із власними ілюстраціями художника «Слід у слід». Вона завершується воістину знаковим текстом:

Підіймаючись сходинками

Гнилого коридору,

Зауважив

Біля своїх дверей

Букет хризантем.

Які досконалі китайці у висловах

Про цю тугу,

За дверима починалась могила.

Драматична тональність, що притаманна всій творчості Миколи Кумановського, в середині 2000-х років набуває ознак великого загострення і навіть трагічного звучання. Переживаючи глибоку емоційну кризу, художник невтомно звертається до своїх сучасників у композиціях нових і нових творів або ж рядками простих, невибагливих, але пророчих літературних текстів. «Він ще живий, та равлик по нозі повзе…», «Як хороше на рідній землі дивитись на небо, співати… і вити», «До смерті швидко чи повільно усі приходять вчасно…», «Твій час – лезо ножа, в нас крає межі життя».

Якесь метафізичне відчуття невдоволеності, смутку й нудьги струменить із полотен цього періоду. Роздуми про трагічність людського існування спонукають художника створювати образи, глибоко співзвучні власному душевному стану. На площині творів автор разом із своїми героями ніби намагається осмислити сенс буття, вирвавшись за межі якогось зачарованого кола, таки відшукати втрачену гармонію. Неможливість самореалізуватися та виявити своє божественне призначення в абсурдному світі штовхає героїв Миколи Кумановського на дивні, позбавлені логіки вчинки, навіює відчуття непотрібності й самоти. Неначе корозія, їхні душі роз’їдає незбагненний смуток. Переживаючи подібні відчуття, художник в цей час поводиться надмірно зухвало, ніби приховуючи за епатажністю вразливу душу.

В 2003–2006 рр. Микола Кумановський працює art-директором видавництва «Ініціал».

Продовжуючи розбудовувати серію «Умовні українці», він знову звертається до скульптури. У 2010 році художник створює меморіальну дошку, присвячену гетьману України Івану Виговському (бл. 1608–1664). За ініціативи громадськості її, відлиту в бронзі, встановлюють на стіні Художнього музею м. Луцька у Замку Любарта. Дещо пізніше, відгукнувшись на ініціативу колективу Художнього музею про вшанування пам’яті Данила Братковського (?–1702), Микола Кумановський створив макет меморіальної дошки цього поета-лицаря. Твір ще очікує свого завершення в матеріалі.

В 2014 році митець став учасником конкурсу на спорудження пам’ятника поету Костянтину Шишку (1940-2002). Однак ця робота, як і проект пам’ятника художникові Олександру Валенті (1944–1997), також залишилися лише в стані макета.

Двотисячні роки у творчій біографії Миколи Кумановського означені активною виставковою діяльністю. Напередодні власного 60-річчя художник, за сприяння друзів, зорганізовує своєрідний тур містами України, демонструючи розширений виставковий проект «Умовні українці», який вмістив об’ємну колекцію друкованої графіки та малярства. Розпочавшись у 2009 році в Арт-галереї Волинської обласної організації НСХУ, виставка побувала в Києві (2010 р.; галерея «Коло»), Хмельницькому художньому музеї, Тернопільському художньому музеї, Чернівецькому художньому музеї, в меморіальному музеї Андрея Шептицького у Львові. Підсумковою презентацією в Художньому музеї м. Луцька проект завершився 2011 року. Ця подія, за словами Миколи Кумановського, була для нього достатньо символічною, оскільки саме тут, в старих стінах Шляхетського будинку, де знаходиться музей, відбулась його перша персональна виставка.

Цього ж 2011 року відбулось знайомство Миколи Кумановського із Віктором та Лесею Корсаками. Ця подія внесла важливі корективи до творчого життя художника, яскраво позначившись на долі самого подружжя. Вражені твором «Явління» із серії «На водах», який отримали в подарунок, вони почали систематично купувати у митця новітні твори малярства, друкованої графіки, акварелі. З часом до цієї збірки долучились речі, особливо дорогі художнику: начерки, ескізи, авторська графіка.

Під час кожної зустрічі з художником і тривалих бесід у його робітні перед подружжям Корсаків світ сучасного українського мистецтва повертався незнаними гранями, приголомшуючи строкатістю біографій, нестримністю духовних поривань, якоюсь майже містичною приреченістю, що нею означені особисті долі та творчі спадщини вітчизняних художників багатьох поколінь. Як наслідок такого спілкування у Віктора Корсака з’явилася ідея започаткувати у Луцьку галерею сучасного мистецтва України. Себто створити інституцію яка б стала на захист українських митців, стимулювала б розвиток їхньої творчості, дбаючи про збереження творчих спадщин, захищала їх від руйнації та забуття.

Так з’явилася у Луцьку в 2014 році Галерея сучасного мистецтва України «Аrt-кафедра». Підґрунтям до її створення стала колекція творів Миколи Кумановського із 308 одиниць. Це основний фонд галереї. В його обсязі малярство займає 71 позицію, друкована графіка – 28, авторська графіка – 177, акварель – 31 позицію. Все загалом, враховуючи низку останніх полотен, стало початком першої приватної колекції у Луцьку, яка так цілісно й послідовно відображає творчий шлях митця.

Низкою творів із цього переліку було прикрашено перший виставковий проект нової галереї «Творчість на перетині епох». А незабаром в просторі двох виставкових залів розгорнулась величезна експозиція персональної ретроспективної виставки Миколи Кумановського «Творчість як філософський текст», що вмістила не тільки малярство, а й друковану та авторську графіку, ранні акварелі художника. Співпраця «Арт-кафедри» із мистцем не призупинялась аж до останніх його днів. Тут в 2014 році Микола Кумановський провів тематичний майстер-клас «Передчуття громадянської війни», а в 2015 році представив тимчасову міні-виставку «До Дня Незалежності України», демонструючи ще раз власну небайдужість до долі своєї Батьківщини.

В 2016 році, вже тяжко хворим, художник взяв участь в новому виставковому проекті Галереї «Аrt-кафедра» «Контрасти метафор. Виставка творів українських художників». Низка робіт, що була представлена в цій експозиції, не залишила байдужим жодного глядача, вражаючи глибиною мислення, витонченістю метафор, справжньою пророчістю передчуттів митця.

В серпні 2016 року перестало битись небайдуже серце Миколи Кумановського. Його творчість – це невпинний пошук істини і прагнення донести її до свого співрозмовника-глядача. Чи готові до такої розмови ми сьогоднішні? Мистецтво вміє чекати…

Зоя Навроцька, мистецвознавець

МІЛЬЯРДЕРИ НА КРОВІ УКРАЇНЦІВ

Під грифом секретності в оборонному секторі приховані багатомільйонні махінації.

З Чехії через Кіпр

    У невеликому триповерховому будинку на проспекті Фенероменіс в офісі №102 на першому поверсі знаходиться кабінет лазерної терапії. Саме тут зареєстрована фірма PetraLink Limited. У травні минулого року Полторак завізував документ про закупівлю 30 бойових машин піхоти (БМП-1) у цієї кіпрської компанії за $5,3 млн. Відповідний документ під назвою сертифікат кінцевого споживача є у розпорядженні НВ. На ньому стоїть печатка Міністерства оборони та підпис голови відомства.

Згідно з інвойсами – документами, поданими перевізником під час перетину кордону на українську митницю, Міноборони платить за БМП-1 кіпрській PetraLink по $176,7 тис. за одиницю. Така ж їх ціна вказана в сертифікаті Держслужби експортного контролю.

PetraLink не виробляє БМП-1, а закуповує їх у чеської компанії Real Trade. Та є дочірнім підприємством чеської Excalibur Army, що належить бізнесменові Ярославу Стрнаду. Цей підприємець, за даними міжнародної організації журналістів-розслідувачів OCCRP, спонсорував президентську кампанію проросійського президента Чехії Мілоша Земана.

Кіпріоти закуповують у чехів техніку по $154 тис. за одиницю. Ця сума підтверджена двома джерелами: інвойсами (ціна позначена в євро) і контрактом між Real Trade і PetraLink, який також є в НВ (там вказано еквівалент $154 тис. у чеських кронах).

Тобто за кожну БМП міністерство переплачує $22,7 тис. Причому кіпріоти нічого додаткового з технікою не роблять. А оскільки контракт передбачає поставку 30-ти машин, то сумарна “дельта”, зароблена PetraLink, становить $681 тис.

Як дев’ять людей розібрали 93 БМП

    Захоплююче розслідування діяльності PetraLink повернуло НВ до вже описаного у попередньому матеріалі контракту між Укроборонпромом та польською фірмою Wtorplast. У документі було зазначено, що українська структура купує у поляків розібрані БМП-1 і платить по $99 тис. за корпус і $66 тис. за башту, або $165 тис. за все. НВ має у своєму розпорядженні документи, де зафіксовані обидві ціни.

В Укроборонпромі таку закупівельну вартість БМП-1 назвали адекватною.

Причому в Україні, як з’ясував НВ, є приватна компанія Техімпекс, яка закуповує у Wtorplast аналогічні БМП-1 значно дешевше і продає їх потім в арабські країни.

За даними Держфіскальної служби, які є у розпорядженні редакції, корпуси БМП-1 Техімпекс купує по $49,4 тис. за штуку, а башти – по $27,1 тис. У сумі (за бойову машину загалом) це на $88,5 тис. дешевше, ніж в аналогічної закупівлі Укроборонпрому.

   Якби держконцерн купував у поляків свої 93 БМП-1 за такими ж цінами, він заощадив би на цій партії $8,23 млн.

Зате раніше у відкритому зверненні до НВ з приводу першої публікації представники цієї держкомпанії писали: договір із польською Wtorplast – це перший контракт із країнами НАТО на поставку військової техніки. І після модернізації немолоді чесько-польські БМП-1 стають боєздатними.

БМП-1 – сама по собі одна велика технічна проблема“, – стверджує Іван Савельєв, інженер-конструктор приватного виробника озброєнь Armorum Solutions і ветеран 59-тої мотопіхотної бригади. За його словами, вже до кінця 1980-х БМП-1 застаріли. На більш-менш пристойну модернізацію “польських” БМП-1, за його оцінками, треба витрачати $100-120 тис.

Коли НВ написав, що модернізація закуплених у польській компанії Wtorplast машин коштує Україні $40 тис., в Укроборонпромі відповіли: ні, сума в рази менша.

Та й сама Wtorplast не виглядає блискучим партнером. На кінець минулого року в ній значилися в цілому лише 9 співробітників. Як із таким персоналом поляки змогли виконати розбирання 93 чеських БМП-1, які за контрактом далі постачали Укроборонпрому, – питання без відповіді.

У фінансовому звіті Wtorplast за 2016-й зазначено: вона отримала дохід $1,6 млн і чистий прибуток $147,8 тис. Однак лише за контрактом з Укроборонпромом на поставки БМП-1 поляки повинні були того року отримати від України $15,3 млн.

Віце-спікер Сироїд виступає за кардинальне зниження рівня секретності у процесі оборонних держзакупівель. І наводить приклад США. “Бюджет оборонних закупівель Штатів – це 120 сторінок, де вказано, скільки коштує кожна одиниця озброєння, – розповідає вона. – А в нас є оборонний бюджет на 8 рядків в Excel – і наші військові кажуть, що у них усе прозоро“.

Читайте повний текст розслідування про корупцію в оборонній сфері у свіжому номері журналу Новое Время – №22 від 14 червня 2018 року

СЛОВО ПРО ШЕВЧЕНКА І НЕ ТІЛЬКИ…

В середині 80-х улюбленою розвагою кількох молодих поетів була зокрема і така. Комусь із непосвячених ми цитували певні знакові рядки і просили вгадати, хто їх написав. От наприклад: «Слова дощем поналивались… І не дощем… І не слова…». Люди називали і Вінграновського, і ще когось… Найначитаніші припускали, що це Еліот, Сен Джон Перс. Як солодко було відкривати їм, що це – Шевченко. І що «Ми восени таки похожі хоч крапельку на образ Божий» чи, скажімо, «Готово! Парус розпустили…» – це теж Шевченко.

Ми хвалилися Шевченком, як у тому давньоукраїнському канті: «І Тобою, милий Боже, повсякчас хвалюся!».

Як же нам хотілося довести всьому світові, що Шевченко – і модерний, і сучасний, адже з нього постійно ліпили тільки селянського романтика і таврувальника панів, понижуючи постать Національного генія до постаті бідного кобзаря, що печально пощипує струни кобзи чи бандури. Тобто, читайте «Наймичку» і «Тополю» – й забудьте «І мертвим, і живим», як уїдливо зазначив сучасний поет.

Біда в тому, що в багатьох шкільних і студентських аудиторіях саме такий образ Шевченка переважає і досі: кріпак і селянський поет-мученик.

«Скиньте з Шевченка шапку та отого дурного кожуха, відкрийте в ньому Академіка та одчайдуха-зуха», – закликав Іван Драч та багато інших поетів упродовж сторіччя. Але наша українська натура і далі продовжує зациклюватися на образі мученика, затінюючи істинний образ Шевченка-поета, чий «Кобзар», особливо в часи бездержавності і аж дотепер, правив нам за найвищу Конституцію національного духу.

Багато поетів страждали і гинули, але не багато давали прихисток у Слові цілій Нації. І не випадково уже в наші драматичні дні відважний син древнього вірменського народу Сергій Нігоян гине в центрі Києва за ідеали гідності саме з Шевченковими словами на устах «Борітеся – поборете!». Не випадково, перекрикуючи той незабутній протестний брязкіт наростаючого бойовиська, молода українська письменниця, стоячи на вершечку барикади на Грушевського і показуючи пальцем на янучарів, з убивчою силою проголошуватиме Шевченкове «В Іудеї, в Оніоні во врем’я Ірода царя романські п’яні легіони паскудились…». Бо справжні Шевченкові смисли в багатьох його творах звучать як важкий глибокий рок, а не мелясна попса.

Я мрію дожити до тих часів, коли дітям у школі перестануть сльозливо оповідати про горопашного кріпака, який служив безславним, безсловесним попихачем у панів, а замінять парадигмою, що вестиме натхненну мову про неймовірного хлопчика, що аж світився великим талантом, який без тата і мами і без, здавалося б, жодних шансів на успіх, створив сам себе. Це його світіння бачили всі – і той свавільний п’яний дячок, з яким малий Тарас читає «Псалтиря» над померлими, а читає він найкраще за всіх своїх ровесників, і навіть норовистий Павло Енгельгард, до якого хлопчик приходить по дозвіл навчатися у маляра, бо з дитинства любить малювати вояків і коней – це його найбільша пристрасть, він вперто шукає вчителя. Енгельгард швидко збагнув, що йому до рук потрапив справжній скарб, адже Тарас найдотепніший, найспритніший, він усе робить заввиграшки, талановито, кращого за нього не знайти – і він бере хлопця спочатку в Вільно, а потім і в столицю.   А Шевченко тим часом вишколюється в малярстві, його мистецьке око все помічає. Виявляється, панське життя теж має свої протиріччя, у кожного суспільного стану своя морока. І попри зрозумілий класовий антагонізм Шевченко згодом напише і таке, що у нас не часто цитували: «Не завидуй багатому. Багатий не знає ні приязні, ні любові – він те все наймає».

Практичний нащадок швейцарського роду має свої плани щодо талановитого юнака – тож віддає його в чотирічну науку до живописця Ширяєва, бо хоче мати свого покоєвого художника, але пан ніколи не віддав би юнака в науку, якби хлопець так шалено цього не прагнув, якби не горів цим. А уявіть, який потужний і світлий талант треба було мати, щоб довкола його викупу з кріпацтва та вступу в Академію закрутилися такі імениті люди, як Жуковський, Брюллов і багато інших! Це просто якась нереальна історія! Достоту – історія про успіх. Хоча треба чесно визнати: якби більшість тих людей знали, що допомагають передовсім поету, а не художнику – нічого такого б не сталося.

І дітям, і студентам варто наголошувати, що сильна і дієва мрія відкриває нам усі шляхи, навіть, здавалося б, у найнесприятливішому середовищі. Однак, для цього треба вперто і каторжно працювати. Тож приклад Шевченка має їх окрилювати, а не вганяти в безнадію.

Срібна медаль Академії, академік гравюри, розпис Большого театру, високоосвічений юнак, що має шанс продовжити навчання в Римі – це все про Шевченка. Його чекає феєричне життя. Він бачить, як живуть вищі суспільні прошарки, він міг би бути франтом, був улюбленцем веселого творчого товариства, адже він не тільки художник, а ще й чудово співає, легко віршує. Але, виявляється, це його внутрішнє світіння – то не абажурне сяйво, то – вогонь Правди. Він ані на мить не забуває про своє коріння, про ту неПравду, яка панує на його Батьківщині. Шевченко має мужність не записатися в лави прославляльників російського царя, який, хай і лівим ґудзиком правої поли, але теж був причетний до його викупу з неволі.

Але для Генія Правда – понад усе. І Шевченко переливає свою правду в поезію, його слова снуються в такій Божистій послідовності, що, змикаючись одне з одним, дають нам вічну, непроминальну енергію Українського Духу. Шевченко розуміє, як ця Правда може окошитися на його долі, він знає, що роблять з тими, хто йде супроти, і словом, і дією, як страчений Рилєєв, до речі, чиїм іменем варто було б називати наші вулиці. Просто вчитаймося в суціль українські назви творів Рилєєва – «Войнаровський», «Мазепа», «Наливайко», «Богдан Хмельницький». Більшого українофіла серед російський письменників не було і, мабуть, вже не буде.

Однак Шевченко не вміє і не хоче кривити душею, в якій клекотить праведний гнів і мрія про реальну, майже міфічну Україну. І ось його землякам вже й не соромно показатися на люди: дивіться, ми є! Бо в часи, коли над Слов’янщиною літав Бог-Творець і розсіював зерно геніїв, яке зійшло в Польщі в 1798-му – Міцкевич, у Московії в 1799-му – Пушкін, а в Україні – 1814 року. Про нас не забуто, ми теж присутні у великому Божому задумі!

Отож і наш з вами святий обов’язок свідчити Правду. А Правда наша сьогодні така, що наша держава дуже недостатньо дбає про українську мову, що все починається і закінчується велемовними пустопорожніми фразами, що нас, носіїв української мови, ще й сьогодні багато хто з громадян трактує як дивакуватих аборигенів, що ми ще й досі, як соняшник до сонця, повертаємо голови на почуте українське слово, ще й досі не скасовано славнозвісний закон Ківалова, який ганьбить Націю. Незрідка в наших зрусифікованих містах до мене підходять на вулицях люди і російською мовою дякують за книги. Але ж книги мої – українські! Тобто, люди в такий спосіб дають зрозуміти, що вони за те, щоб їхні діти читали і навчалися українською мовою, у них із різних причин з мовою не склалося, але діти їхні мають її знати і шанувати.

Нарешті мусить бути закон, який захистить право кожного українця отримувати всі послуги українською мовою – від крамниць і громадських установ до глянцевих видань, радіостанцій, телебачення, де всі без винятку ток-шоу і програми повинні вестися державною мовою за чітко виписаними винятками для кримських татар і кількох інших національних меншин, які купно тут проживають. Треба звести до розумного мінімуму вивіски, писані мовою агресора, а надто ті, зі знущальними назвами на кшталт «Варєнічная Катюша», так наче той москаль щодня і щогодини безчестить нашу безталанну Катерину. Кажуть, що мовний закон може комусь зашкодити, але це не правда. Шкодить його відсутність. Згадайте, скільки чудових сучасних українських пісень ми відкрили для себе, відколи вступив у дію закон про музичні квоти.

Дотепно перефразував Шевченка навічно молодий Назар Гончар, пишучи про перевертнів у бузині, він завершив свого вірша Шевченковим рядком, але в іншому написанні: «Та соловейко Не За Тих». І справді, соловейко – не за них. Адже відомо, що мова – найважливіший маркер національної само ідентифікації. Може видозмінюватися прапор, герб і навіть, на превеликий жаль, територія, але, як цитувала Леся Українка слова ірландця Томаса Девіса, «Нація повинна боронити мову більше, ніж свою територію. Втратити рідну мову і прийняти чужу – це найгірший знак підданства». Коли в час Другої світової війни Черчілль обговорював зі своїми урядовцями бюджет, і вони хотіли урізати видатки на культуру на користь армії, той обурився. «А що ж ми тоді будемо захищати?»,- запитав він.

На жаль, нашим урядовцям ще далеко до Черчілля. Вони не розуміють, шо тільки тут, між цим небом і цією землею, народилися такі слова, як жито, Дніпро, човенце, мрія і тисячі інших прекрасних слів, що все наладиться лише тоді, коли українська мова лунатиме всюди, коли ми перебуватимемо в океані рідної мови. Можливо, я утопіст, але подібна думка висловлюється в нашому інформаційному просторі все частіше: якщо тут буде українська мова, то буде лад, а якщо ні – тут буде вічний путін, як би він не називався. Адже сказано: «На початку було Слово». Яке, як відомо, формує Свідомість. Із цим Словом ми неодмінно повернемося в себе і нарешті повноцінно з’явимося на культурній карті світу.

У мене є вірш про дивовижну особливість української абетки, яка починається з Ангела, а закінчується Янголом. І вони обидва мовби захищають нашу абетку від А до Я. Ангел і Янгол. Такого нема в жодній мові. Але іноді, на жаль, навіть їхнього захисту замало, бо цей захист повинна гарантувати Українська Держава. І ось коли ми будемо мати гідний захист і Мови, і Держави, тоді нарешті

«буде бито

царями сіянеє жито,

а люди виростуть,

умруть ще не зачатії царята,

і на оновленій землі

врага не буде – супостата,

а буде син,

і буде мати,

і будуть люди на землі».

Іван МАЛКОВИЧ, поет, лауреат Шевченківської премії

«ЛІЗА, ЧОМУ ВИ ДОСІ НЕ В ПОЛІТИЦІ, ЯКЩО ВВАЖАЄТЕ СЕБЕ ТАКОЮ РОЗУМНОЮ? НІКОМУ НЕ ПОТРІБНІ?» ВІДПОВІДЬ ВІДОМОГО БЛОГЕРА УСІМ РАЗОМ І ДЕКОМУ ЗОКРЕМА(переклад українською – наш)

Смішно.
У питанні – відповідь. От саме тому і не в політиці, що нікому з нинішніх українських політиків не потрібна. Ну, за винятком, можливо, одного, якого за волосся викинули з країни, тому що він теж виявився тут нікому не потрібним.
Чому не потрібна?
Все просто.
Я завжди і для всіх політиків старого формату буду скалкою в дупі. Це безперечний факт. У мене завжди є власна думка і я нікому не заглядаю до рота. Я незручна тим, що можу не погодитися і висловити протест. Я проти партій, яких у нас немає. Є політичні проекти багаторазового користування, де місця роздаються згідно з купленими квитками.
Я проти коаліції та опозиції в парламенті, тому що це – одне і те ж. Масло масляне. Я проти квотного формування уряду, тому що вважаю вершиною ідіотизму партійну приналежність міністрів. І всі розмови про те, що партія бере на себе відповідальність за цього міністра – блеф. Жодна ще не взяла на себе відповідальність за «провал за провалом» у державі. В усьому винні «папєрєдніки». Це ті, які вчора були коаліцією, а сьогодні стали опозицією. А завтра, коли опозиція знову стане коаліцією, знову ж винними будуть «папєрєдніки».
Так і живемо.
Біг по колу.
День сурка.
Я проти всього цього. Тому не потрібна ні коаліції, ні опозиції. Я зайва на їхньому святі життя чи то пак живота, тому що, як лікар, оцінюю це одним діагнозом: шизофренія. І народ із ним же, якщо сприймає цю ситуацію та грає в цю гру.
Відповідно, людей слід лікувати.
Чим?
Все просто. Зробити з них громадянське суспільство. Витверезити. Дати зрозуміти, що людина сама здатна творити свою долю. І делегувати свій голос не з примусу за якусь партію, а тому чи іншому громадянину, якого вважає фахівцем у якійсь галузі. А якщо в іншій сфері вважає спеціалістом іншого – віддає голос йому.
Люди (громадяни) пишуть онлайн закони в інтернеті голосують їх, бачачи, як голосують інші. Все абсолютно відкрито. Якщо закон чи рішення набирає більшість голосів від тих, хто взяв участь у голосуванні, але не менше певної визначеної кількості голосів, закон вважається прийнятим і без жодної депутатської модерації Казаком Гаврилюком іде в кабмін.
Всенародним електроним голосуванням обирається Прем’ерміністр, який і формує свій уряд.
Електронна демократія жива. Немає депутатів. Немає бюрократів. Немає прокладок між народом, який пише для себе закони і виконавчою владою, яка регулює процес. І якщо людям не подобається, як Міністр Іванов, скажімо, справляється зі своїми завданнями, громадяни країни його відкликають.
    В електронній прямій демократії немає модераторів. Люди самі пишуть і модерують в інтернеті.
Важко?
Ні.
Ми постійно робимо практично те ж у ФБ – щось обговорюємо, про щось сперечаємося, проводимо опитування. Ми вже живемо в системі горизонтальної електронної дискусії.
Я не просто проти всілякої системи, що консервує старий істеблішмент, – я проти системи, де зберігаються бюрократи, депутати, корупціонери, коаліції, опозиції, квоти, модератори, вибори раз у п’ять років.
До недавнього часу, намагаючись знайти хоч якусь модель державного устрою, за якої Україна стартане з мертвої точки, я вважала, що достатньо ліквідувати інститут Президента. Та одразу ж думала про те, що коли зараз прибрати Порошенка, то наш депутатський корпус поховає Україну за лічені дні. Розраховувати на вибори за тією системою, що діє зараз даремно. А іншу систему Парламент ніколи не запропонує.
Знову день сурка і біг по колу.
   Змінити ситуацію може або фатальний випадок, або впровадження електронної прямої демократії через Перший Референдум за системою блокчейн.
Немає закону про Референдум? З’явиться, тільки-но виявиться, що за нього проголосувало 3 млн чоловік.

Дякую за увагу.
Ваша скалка в дупі. І, схоже, кремлівська консерва в усі часи.

Liza Bogutskaya

УКРАЇНА – НАШ ДІМ! МІЙ ДІМ! ДІМ МОЇХ ДІТЕЙ І БУДЕ ДОМОМ МОЇМ ОНУКАМ! (мовою оригіналу)

Долго думал, как написать то, что чувствую. Текст будет на русском, специально для «любителей рускава мира».

Это фото, которое поставило окончательную точку в моей дилеме «Когда же я пойду на войну?». Летом 2014-го я пришёл в военкомат и сказал: «Я готов. Оформляйте». Сержант на приёме быстро убежал, а когда вернулся, то принёс обходной лист врачей. Полчаса – печати поставлены, сроки объявлены, бригада 30, пехота регулярной Украинской армии. Убивать моих сограждан я не позволю.

Я помню, когда увидел репортаж про наш ИЛ. Помню ту дрожь, которая пробирала всё тело. Помню лишь одну эмоцию – ярость. Я был в бешенстве. Я понимал, но не верил в то, что происходит. В тот день я сделал свой выбор. Выбор страны, выбор принципов, основы моей жизни.

Я закончил Киевский военный Лицей (бывшее Суворовское). С 13 лет мне говорили о том, что защита моей страны, ее территорий, ее жителей – этой мой долг, моя обязанность. Мой отец военный, мой дед военный, мои прадеды военные – это уже в генах. Тогда я не знал, что врагом окажется ближайший сосед. Россия. Я даже сейчас пишу это и чувствую абсурдность ситуации, но это – факт. Скрытая агрессия, захват админзданий, диверсии в восточных регионах, колоссальная пропаганда…

Все это мне особо больно, так как я из России. Мой отец и моя мать – все из советского союза, Поволжье, Урал. Но! Я самый младший и воспитывался в уже независимой Украине. Я не знаю жизни при союзе – и если честно – не хочу знать. Система, которая разрушилась под внешним или внутренним воздействием, доказала свою нестойкость и неэффективность. Мне этого достаточно.

Но ответьте мне, молодому, глупому и наивному – почему я должен отдавать Вам, взрослым и зрелым, советским людям, своё будущее и будущее своих детей? Вы всегда покорно позволяли решать за Вас тем, кто был у власти, что с Вами делать и куда Вам идти. Более того. Те, кто были и есть у власти, – это результат Вашего (и нашего, так как Мы – Ваше продолжение) тупого и безответственного выбора. Война – это результат Вашей (нашей) безответственности и нежелания вникать в суть государствостроения. Поймите – это Ваша работа на лицо.  Страна в жопе, мы все дружно в жопе, и Вы снова хотите наступить на те же грабли под названием Советский Союз, коммунизм и прочее.

Я понимаю. Вам тяжело, и Вы не умеете жить в нынешних реалиях, ведь приходится постоянно думать, брать огромное количество отвественности за свой выбор и свои решения, приходится не просто работать, а возникает необходимость ЗАРАБАТЫВАТЬ. Я понимаю…

Но и Вы поймите. Слишком много солдат погибло, мои друзья погибли, мои сограждане погибли и продолжают гибнуть. Я не отдам своё будущее в Ваши руки. Я не дам Вам возможности выбирать за меня, думать за меня, решать за меня. Я не позволю Вам водружать коммунистическую символику в нашей стране. Я не позволю Вам приводить в мой дом чужую армию и диктовать свои условия.

Я не фашист и не нацист, мы все живём под одним небом, но я уважаю свою страну, свой флаг и своё гражданство. Я Украинец и мне глубоко плевать, верите Вы в существование этой страны или нет, считаете Вы себе таковым или нет. Если у Вас недостаточно уважения к стране, гражданами которой Вы являетесь – то это ВАША проблема. Тарас Шевченко написал строки, которые я повторял про себя вместе с молитвой, на каждых боевых: «В ком нет любви к стране родной, те сердцем – нищие калеки».

Не будет никаких концлагерей (как при фашизме и союзе), не будет гонений и преследований, не будет ненависти и насилия по отношению к Вам (если Вы не будете брать оружие в руки). Будет наша страна, наши законы (уважать которые Вам придётся, так как за нарушение будет следовать ответственность – как админ, так и криминальная), будет Украина – независимое, европейское государство! Что же до Вас, то мы будем мешать Вам проводить Ваши грёбаные митинги и шествия, будем не давать Вам возможности звать сюда чужие армии, будем прятать Ваши паспорта, чтобы Вы не выбрали очередного долбодятла во власть, будем с пониманием относиться ко всему, что Вы будете чудить. И, конечно, мы будем работать, воевать и ждать. Ждать когда Вы уйдёте в мир иной, когда Вас останется меньше и когда Ваши дети смогут принимать более взвешенные решения и строить лучший мир, чем был при Вас.

Я пишу это без ненависти, а скорее с грустью, так как понимаю, что Вы не изменитесь. Вы. Советские люди. Люди, которые жаждут восстановить разрушенную империю, ту самую, которая убивала своих граждан больше, чем фашисты убили на полях сражений второй мировой. Вы. Те, кто готов звать чужую армию в свой дом и смотреть, как Ваши дети гибнут от рук Ваших кумиров и их приспешников. Вы. Родные, близкие, соседи, знакомые и чужие. Вам я хочу сказать следующее – Мы не отдадим Вам свой дом. Мы будем до последнего защищать то, во что верим и что любим. Украина наш дом! Мой дом! Дом моих детей и будет домом моим внукам!

Так что, кричите и зовите кого хотите, а Мы будем готовы. Будем готовы – выгребать последствия Ваших решений и Ваших воззваний к чужим лидерам и армиям.   Ведь не зря на стене моей пиццерии висит подарок от моего русского друга: «ПРАГНЕШ МИРУ – ГОТУЙСЯ ДО ВІЙНИ»

Мы готовы.

Леонід Остальцев

ПУТІН — ЦЕ ГОЛОВНА ЗАГРОЗА СВІТОВІ, ЦЕ ГІТЛЕР І СТАЛІН В ОДНОМУ ФЛАКОНІ

У Росії ніколи не було спокійної передачі влади. Попередній правитель або помирав сам, або відмежовувався в результаті державного перевороту, або його вбивали. Погляньте на російську історію — добровільно відмовився від влади тільки останній цар, та й то, “добровільно” — це було під тиском.

 У Росії повністю зазомбоване суспільство (за винятком кількох сотень тисяч людей, які в даному випадку “не роблять погоди” і які масово виїжджають із Росії). З Радянського Союзу виїхати було складно, а з Росії виїхати простіше, тому ми бачимо великий відсоток адекватних людей, які виїжджають із РФ.

Ще в березні 2015 року, виступаючи з доповіддю у Вашингтоні в Atlantic Council про ситуацію в Криму, я сказав, що ми повинні розуміти, що Путін страшніший, ніж ІДІЛ. Путін — це головна загроза світу, тому що це Гітлер і Сталін в одному флаконі. Тоді зі мною, м’яко кажучи, не погодилися. Сьогодні усвідомлення того, що Путін і путінська Росія — це головна загроза миру і світової стабільності, поступово входить у політичні, військові та експертні кола на Заході.

Андрій КЛИМЕНКО, голова наглядової ради ФондуМайдан закордонних справ“, головний редактор сайту BlackSeaNews

КРИВАВИЙ ПУТІН – «ХРЕЩЕНИЙ БАТЬКО» ТРАМПА І ПОРОШЕНКА – ТРИМАЄ СВІТ «НА ГАЧКУ» І ДИКТУЄ УМОВИ


    У листопаді 2015 року раптова смерть Лесіна у Вашингтоні одразу викликала багато запитань. Не можна вважати, що його загибель минула непомітно. Було офіційне розслідування. Однак воно дійшло дуже дивних висновків. З одного боку, було сказано, що смерть має насильницький характер, є очевидні сліди цього. З іншого боку, зазначали, що Лесін на момент смерті був один. Виходило, що побив він себе сам. Поступово слідство закрили неостаточним формулюванням про те, що Лесін, мабуть, помер унаслідок сп’яніння і якихось дивних тілесних ушкоджень. Так би все і залишилося, якби англо-американське видання Buzzfeed не повернулося до цієї теми і з допомогою людей, які брали участь у розслідуванні, не дійшло висновку, що це була насильницька смерть. На тілі Лесіна було виявлено очевидні сліди побоїв. Як сказав один із тих, із ким Buzzfeed розмовляв, знаряддя побиття Лесіна нагадувало бейсбольну биту. Стало зрозуміло, що його, найімовірніше, убили. Запитання – чому? Що сталося в ті дні листопада 2015 року у Вашингтоні і чому Лесіна знадобилося прибирати?

Лесін час від часу бував у Америці. Припущення, що він жив у Штатах постійно і що його можна було, наприклад, убити за місцем проживання, у Лос-Анджелесі, не зовсім правильне. Тому що Лесін на місці довго не сидів, досить багато їздив. Вашингтон у цьому сенсі був, безумовно, зручним майданчиком для вбивства. Повинен сказати, що взагалі дуже багато вбивств у Америці людей, що мали стосунок до КДБ, ФСБ Росії тощо, відбувалися саме у Вашингтоні. Уже не знаю, із чим це пов’язано. Можливо, у цьому місті є якась злагоджена команда людей, які від імені Російської Федерації професійно такими речами займаються.

Лесін, безумовно, належав до людей, що знали дуже важливу інформацію. Ми тільки зараз розуміємо, що це була за інформація. У листопаді 2015-го це було неочевидно. Були різні здогади про те, до чого тут ФСБ, чому Кремль і Москва могли прибрати Лесіна. Ну так, дуже багато чого знав про корупцію, будучи частиною цієї корупції. Знав, як крадуть бюджетні гроші. Особисто знав багатьох у Кремлі, починаючи з Путіна. Йому, звичайно, було про що розповісти. Але таких людей багато, врешті-решт. Не всіх же їх убивають. Річ у тім, що саме в той період листопада 2015 року, коли Лесін опинився у Вашингтоні, з’явилися підозри – а я наголошую, що це підозри, остаточно ми наразі цього не знаємо, – що він, можливо, почне розмовляти з американськими правоохоронними органами. І цих побоювань було достатньо для того, щоб на всяк випадок прибрати дуже небезпечного свідка. Тому що в останньому кварталі 2015 року, як зараз ми знаємо, у найактивніший спосіб до виборчої президентської гонки у США долучилося російське телебачення. Russia Today. Зараз відомо, що у вересні 2015 року в одній з кампаній у Нью-Йорку, організованій Russia Today, брала участь Джилл Стайн, майбутній кандидат у президенти від Партії зелених. У жовтні-листопаді Russia Today почала листуватися з Майклом Флінном.

    З ним домовлялися, щоб він приїхав до Москви на 10-річчя RT. Флінн потім виявився активним членом команди Трампа, і після його перемоги став радником президента з питань національної безпеки. З великим скандалом і ганьбою його звільнили з цієї посади після того, як абсолютно всім стало зрозуміло, що він, м’яко кажучи, є агентом упливу російського уряду. А в гіршому для нього варіанті – скоїв державну зраду. Зараз уже доведено, що Майкл Флінн брав гроші від Росії на рівні десятків тисяч доларів. А передбачається, але не доведено до цього моменту, – що на рівні сотень тисяч доларів. Чим історія закінчиться для Флінна – ми ще побачимо. Але у грудні 2015 року, за кілька тижнів після смерті Лесіна, Майкл Флінн і Джилл Стайн зустрілися в Москві з Путіним. За одним обіднім столом на святкуванні 10-річчя Russia Today сиділи, облетіла весь світ дуже вдало кимсь зроблена фотографія.

Лесін, безумовно, міг розповісти американським правоохоронним органам – ФБР і міністерству юстиції – про те, що Russia Today, ініціатором створення якої він і був, залучена в Америці до передвиборчої гонки на стороні Трампа. У листопаді 2015 року це було б абсолютною сенсацією, несподіваною новиною. Однієї цієї фрази, сказаної Лесіним, можливо, було б достатньо для того, щоб уся історія передвиборчої кампанії стала б іншою.

    Потрібно усвідомлювати таке: операція з приведення Трампа в Білий дім, у крісло президента, – можливо, найсерйозніша із зовнішньополітичних операцій, які коли-небудь проводили ФСБ Росії та Путін. Вона була настільки важливою, що дуже багато людей і установ, зокрема спецслужби, займалися її убезпеченням. Можливо, Лесін і не планував зустрічатися із ФБР. Можливо, він не планував розповідати мін’юсту США, що російський уряд планує використовувати Russia Today в передвиборчій гонці. Але одного побоювання вже було достатньо, аби про всяк випадок прибрати Лесіна. Тим паче, будемо відверті, – Кремлю і Путіну Лесін був уже не потрібен. Він перебував у поганому фізичному стані, насправді був алкоголіком. Його неможливо було контролювати, з ним неможливо було ні про що домовитися, просто тому, що він сам себе не завжди контролював, особливо напідпитку. Він уже переїхав із Росії до Америки, у Каліфорнії він купив нерухомість на всіх членів сім’ї. Численну родину, я повинен сказати. Він перевіз у США всіх своїх близьких. І навіть, за словами головного редактора Russia Today Маргарити Симоньян, опублікованими в її мемуарах, він пропонував їй утекти з Росії. Мирно оселитися в Америці й спокійно заробляти великі гроші. Як ми би сказали в старі часи в Радянському Союзі, запропонував керівнику телеканалу перейти на становище “нєвозвращєнца”. Зрадити якщо не батьківщині, то принаймні Путіну. Якщо Симоньян про розмову з колишнім міністром друку розповіла Путіну – а я впевнений, що розповіла, – то у нього, можливо, з’явилися додаткові міркування стосовно того, що треба позбутися від неконтрольованого Лесіна. Він був фактором ризику під час проведення дуже важливої операції. Тому, я думаю, імовірність того, що його вбили, – 100%.

Я переконаний, що у Росії є матеріали, які для Трампа, ну… незручні.

Світ у цьому сенсі настільки простий і банальний. Весь компромат у нас завжди один і той самий. Або гроші, або секс. Або те й інше разом. Глядачі, можливо, вважають: ну як же так, Трамп – серйозна людина, він ніколи не допустить, щоб такий примітивний компромат дістала Росія, а потім, можливо, використовувала проти нього… Чимало серйозних людей, починаючи з генпрокурора Скуратова і завершуючи американськими сенаторами, під час запеклої боротьби – як Скуратов, наприклад, боровся в той момент із Єльциним або в розпал передвиборчої президентської кампанії, як сенатор Гарт – попадалося на абсолютно банальному компроматі. Про Скуратова і про його відомий запис із двома повіями всі знають. Сенатор Гарт був провідним кандидатом від Демократичної партії, з великими шансами перемогти. Попався на тому, що привіз вертольотом на суботу–неділю дівчину собі на катер.

    На користь Трампа такі матеріали не зіграли б. Під час передвиборчої кампанії його підтримка не збільшилася б. Не забудемо й про гроші. Тут іще ширше поле діяльності. Про якісь оборудки ми знаємо. Відомо про продаж вілли Трампа у Флориді російському мільярдерові Риболовлєву за $95 млн, до того, як цю віллу було придбано чотири роки тому за $41 млн. Ми знаємо про російські гроші в нерухомості Трампа у Сполучених Штатах. Знаємо про $23 млн, виплачені Трампу як компенсація за проведення конкурсу “Міс Всесвіт” у Москві у 2013 році. Не можна забувати, що Трамп досі не відкриває своїх податкових декларацій, і це не випадково. Я думаю, що в цих деклараціях міститься багато болючої для нього інформації. Цілком можливо, і там ми знайдемо так звані російські гроші. Так що скелетів у стінній шафі у Трампа дуже багато. І тільки зараз ми поступово, один за іншим, ці скелетики починаємо діставати. Із цього не випливає, що Трамп буквально скоював злочини. Злочини – це якщо буде доведено, що він вступив у змову з урядом ворожої країни, Росії, і обіцяв російському керівництву, якщо йому допоможуть стати президентом, наприклад, зняти санкції. Або визнати анексію Криму. Або – зробити все можливе для розпуску НАТО. У такому разі, звичайно, на Трампа чекають серйозні неприємності.

Сьогодні досить багато американських конгресменів кажуть: “Росія – ворог”. Цього не було ніколи. Навіть після вторгнення в Україну такого не було

    Я вже писав, що є сумнівна операція щодо приватизації “Роснефти”, структури, яку очолює Ігор Сєчин, найближчий соратник Путіна, теж офіцер КДБ. У “Роснефть” свого часу насильно забрали колишні структури ЮКОСу, після того як його було розгромлено, а Ходорковського заарештовано. Зовсім нещодавно 19,5% “Роснефти” було перепродано або переведено на незрозумілих умовах певній структурі, власники якої невідомі. І за часом це співпадає з передвиборчою кампанією у США, що дуже підозріло.

    19,5% “Роснефти” – це мільярди, що легко перевірити в інтернеті, подивившись капіталізацію компанії. Шалена сума, нею розплачуватися й розплачуватися. Вона була б достойною платнею і за визнання анексії Криму, і за зняття санкцій, і за розпуск НАТО.

Наша проблема в тому, що світ дуже стрімко змінився, а ми до цих змін ніяк не можемо пристосуватися. От раніше був Радянський Союз, усі знали, що він поганий. Існувала чорно-біла картинка. “Чорний” СРСР – і всі інші, Америка та Європа, більш-менш “білі”. Радянський Союз у 1991 році зник, з’явилася Росія. Протягом перших років, скажімо, із деякими натяжками – до 1999 року, Росію вважали досить складною країною, але другом Америки і всього світу. РФ вела дві чеченські війни, але вони були начебто внутрішньою справою. За межі кордону російські війська не виходили. І тільки у 2008 році, коли російська армія вступила у Грузію, й у 2014-му, коли вона вторглася в Україну, почали змінювати погляд на Росію. А сьогодні вже досить багато американських конгресменів каже: “Росія – ворог”. Цього не було ніколи. Навіть після вторгнення в Україну такого не було. На Росію дивилися швидше як на суперника, але все-таки не як на ворога. Але водночас колишній канцлер Німеччини Герхард Шредер відкрито на зарплаті “Газпрому” лобіює російські інтереси. Дружить із Путіним, париться з ним у лазні тощо. Колишній канцлер Німеччини! І що дивно, це не вважають злочином. Колишній прем’єр-міністр Італії Сільвіо Берлусконі підтримує з Путіним близькі, дружні стосунки. У мене є певні підозри, що це має стосунок до певної слабкості Берлусконі до молоденьких дівчат. І що в Крим до Путіна він літав виключно з цієї причини.

    Із того, що Путін вважає Трампа своїм агентом, абсолютно не випливає, що Трамп уважає себе агентом Путіна. Я підозрюю, що саме в цьому є якийсь делікатний момент. Для Путіна американський політик, який прийняв допомогу російського уряду під час передвиборчої боротьби, безумовно, є агентом. Із боку Трампа все це могло мати вигляд вигідної угоди. Цілком можливо, Трамп, відповідаючи на запитання, чи вважає він себе агентом Путіна, щиро скаже: “Ні!” Але ми бачимо, що як під час передвиборчої кампанії, так і досі жодного поганого слова він про Путіна не сказав. І ніколи не скаже, тому що таким є один із головних пунктів їхньої угоди. Були угоди політичні – про Крим, санкції і НАТО. Але були й психологічні домовленості, чи що… “Ми не критикуємо один одного. Ніколи, за жодних обставин”. І – дивіться, як цікаво. Путін вигнав 755 американських дипломатів, і я з цікавістю чекав: як Трамп викрутиться з цієї ситуації. І він викрутився! Сказав – вдячний Путіну за те, що той дав йому змогу скоротити видаткову частину бюджету Держдепартаменту, що не потрібно тепер витрачати грошей на цих дипломатів. Хоча, будемо відверті, тут він помилився, оскільки зарплату цим дипломатам усе одно будуть платити. І ще – зверніть увагу на критику, якої зазнав Трамп із боку Росії через те, що поступився Конгресу в питанні підписання нового пакету санкцій. Критика прийшла – але не від Путіна, а від Медведєва! Уперше в житті Медведєв раптом відкрив рота й висловився щодо зовнішньополітичного питання. З одного боку, їм треба було послати звісточку – мовляв, як же так, Трампе, ти складаєш свої повноваження. А з іншого – з огляду на угоду, Путін навіть у такий момент не мав права Трампа розкритикувати.

    Путін може Трампа зняти протягом 24 годин. У розпорядженні Путіна – уся документована історія їхніх відносин. Путін легко може показати, що Трамп дійсно пішов на угоду з російським урядом. Питання оприлюднення цієї інформації і, відповідно, зняття (або незняття) Трампа – прерогатива Кремля. І Путін, і Трамп це дуже добре розуміють. Це ми не знаємо, яка інформація в розпорядженні Путіна, а Трамп – чудово розуміє. Але тут усе – як під час проведення будь-якої гебешної операції. Начебто вона завершилася успіхом. Але настільки всім очевидно, що було проведено операцію ФСБ, що успіх поступово стає поразкою. Точно як з убивством Литвиненка. Начебто вбили його, він ще й помучився. Але з часом усім стало зрозуміло, хто, навіщо і як це зробив. І це швидше працювало в “мінус”, а не в “плюс”. Те ж саме – із Трампом.

Що взагалі сталося? ФСБ відпрацювала приголомшливу схему, дуже цікаву, нам її ще вивчати й вивчати. Там у якийсь момент зрозуміли, що захопити владу в країні можна дуже легко. Для цього потрібно всього на одну посаду поставити свою людину. Але це має бути посада президента країни. Точно так, як цю посаду було захоплено в Росії, спробували повторити операцію у Сполучених Штатах.

     У Росії для того, щоб Путін міг функціонувати так, як сьогодні, потрібно було придушити свободу слова, пресу та телебачення забрати під державу, повністю узурпувати вибори, і місцеві, й центральні. На все це пішов час. 2000–2008 роки. Вісім років, до речі, дуже короткий термін для захоплення величезної країни. Протягом цих восьми років Путін і ФСБ повністю консолідували владу. І – рушили далі. 2008 рік – Грузія. 2014 рік – Україна.

Ми бачимо зараз, що відбувається з Трампом і з людьми навколо нього. Разом із тим є численні інструменти тиску і впливу. Не можна в Америці, провівши успішну операцію і посадивши Трампа у крісло, вважати, що тепер автоматично буде так, як їм захочеться.

Корупція є скрізь, де є гроші. В Америці грошей багато, і грошей дуже великих. Припускаю, що за розміром сум ця корупція не поступається російській, а тим більше українській. Просто тому, що ці країни бідніші за Сполучені Штати. Інструменти корупції вигадали не росіяни чи українці. Офшорні схеми не вони вигадали. Напевно, швейцарські бізнесмени, фінансисти… У США просто все більш цивілізовано. І тут все-таки є закони, тоді як у Росії законів немає. Це відомо всім, цього не приховують. Розумієте, якщо Шредер дружить із Путіним, то вже Кушнер точно має право дружити з Абрамовичем.

    Бачте, ніхто в сучасному світі не забороняє заробляти гроші, і американці займаються цим не гірше за інших. І лобіюванням американці займаються. Ця система найбільше поширена саме в Америці. І гроші на лобіюванні заробляють шалені. Просто тут навіть ця система підпорядкована законам. Хоча часто ці закони не до кінця прописано, і їх легко обходити. І потім важко довести, що закони порушено. Люди є люди, гроші є гроші, а бізнес є бізнес, і всі намагаються розбагатіти.

І Перша, і Друга світові війни починалися в ситуації, коли ніхто з учасників і організаторів конфлікту не припускав, що в історію ці війни увійдуть як світові. Ніхто не очікував великої війни ні в 1914 році, ні в 1939-му. Коли Гітлер перетинав польський кордон, знаючи про те, що є договір про взаємодопомогу між Польщею, Великою Британією і Францією, він не припускав, що через Польщу Англія і Франція оголосять йому війну.

Гарантією того, що війна не почнеться, є тиск, зокрема економічний, через санкції, на російське керівництво. Якщо ви подивитеся на динаміку цін на нафту в кореляції з російськими зовнішньополітичними операціями, то побачите прямий взаємозв’язок. У 2008 році нафта, здається, була $100 за барель – і Росія вторглася у Грузію. У 2014 році нафта була на рівні $100–110 за барель – і Росія вторглася в Україну. У той час, як усі нормальні уряди використовують гарну фінансову ситуацію для поліпшення економіки, реструктуризації, реформування тощо, Росія щоразу, щойно з’являються фінансові можливості, витрачає гроші на військове вторгнення. За цим, мені здається, важливо і корисно стежити. Не можна допускати ситуації, за якої Росія, яка залишається окупантом, звільняється від економічних санкцій і покарань.

Я добре пам’ятаю, як Михайло Трепашкін, колишній полковник КДБ-ФСБ, який, як і Литвиненко, пройшов через в’язницю, надіслав Саші e-mail, що якісь спільні знайомі заявили, ніби до Бостона надіслали групу з трьох осіб – організувати моє вбивство. Ми з Сашком бачилися востаннє в нормальній обстановці в Лондоні 13 жовтня 2006 року. Пам’ятаю дуже добре той день. Я прилетів на вечір пам’яті Анни Політковської у Вестмінстерському абатстві. Її було вбито в день народження Путіна. Стояв перед входом і здалеку побачив Сашу. Він, сяючий, біг до мене: “Юро, привітай мене, я щойно набув британського громадянства! Тепер вони не наважаться мене чіпати!” А за три тижні його отруїли. Наважилися зачепити і з британським громадянством. Тоні Блер із ним після цього телефоном не розмовляв і не зустрічався. Але в демократичних країнах уряди змінюються, а Путін залишається. Те, що Путін з усього цього почерпнув: Росія занадто велика ядерна держава, щоб світ міг дозволити собі не спілкуватися з її керівником, що б цей керівник не робив. Усе, що відбувалося, підказувало йому, що він може безкарно скоювати злочини й далі. Це і злочини проти особистості – вбивства Політковської, Литвиненка, Нємцова і державного масштабу, як-от вторгнення у Грузію чи в Україну. Погрози сипалися щодо Прибалтики та Польщі, і навіть Фінляндії зі Швецією.

“Новая газета” вистрілила по Кремлю з гармати, і цим пострілом у Кремлі всіх убило

    У мене дуже серйозна доказова база завжди. Безглуздо подавати на мене до суду – процес буде програно. Пам’ятаю, коли було опубліковано спецвипуск “Новой газеты” накладом 100–120 тис. примірників, до якого увійшла майже вся книга “ФСБ підриває Росію“, зателефонував Березовський. Розбудив мене – я мирно спав у Лондоні. А він спати не міг, йому вже зателефонували з Москви і запитали, чи бачив він спецвипуск. І Березовський мені каже: “Юро, ти не розумієш, адже зараз на тебе з Литвиненком подадуть до суду!” Я йому відповів: “Борисе, повір мені, ніхто до суду не подасть. Буде повна тиша”. Ця публікація була подією, прямо скажемо. Ми на неї всі довго чекали, готувалися серйозно з Дмитром Муратовим, редактором “Новой газеты“. Але тиша настала така, ніби не було цього спецвипуску. Приблизно за кілька тижнів після цього Проханов – він вам відомий, звичайно, такий ультраправий комуніст, – у газеті “Завтра” опублікував передовицю. У ній ішлося: “Любі друзі, ви, напевно, не помітили, але кілька тижнів тому “Новая газета” надрукувала спецвипуск, який звинувачує Кремль і ФСБ у тому, що вони підірвали житлові будинки. І щось не бачу протестів, які лунають із Кремля. І скажу вам чому: “Новая газета” вистрілила по Кремлю з гармати, і цим пострілом у Кремлі всіх убило”.

Я завжди належав до числа тих скептиків, які вважали вторгнення у Крим тільки початком, а не кінцем. І тут виявилося, на жаль, що я маю рацію. Якщо пам’ятаєте, коли Росія досить швидко і практично без утрат окупувала Крим, то звідусіль – з Америки і з Європи – ми почули від провідних державних діячів одну і ту саму фразу, звернену до Путіна: “Володимире Володимировичу, скажіть нам, що це кінець зовнішньополітичних амбіцій Росії, і ми заживемо по-старому”. Замість цього Путін виліз зі своєю відомою “кримською промовою”, заявивши, що розпочинає виправлення помилок, допущених під час розвалу Союзу в 1991 році. І потім ще кілька разів сказав, що розпад СРСР – найбільша його особиста трагедія. Я ж бачу, що сьогоднішні проблеми Росії пов’язані з недорозпадом Радянського Союзу, іще якісь території мали відпасти. А Путін ці проблеми пояснює тим, що СРСР розвалився. Ми тоді спостерігали риторику пропагандистської кампанії каналу Russia Today, уже згадуваного нами. До речі, у 2014 році, коли Росія вторглася в Україну, бюджет каналу суттєво збільшили – до $445 млн, щоб вони цілодобово займалися піар-прикриттям війни.

Я вважаю, що одне стратегічне завдання і з Грузією, і з Україною Путін вирішив. А саме – запобіг входженню цих держав до НАТО. Тому що НАТО традиційно не бере до себе країн, що перебувають у стані територіального конфлікту. Цей факт дає Путіну змогу у будь-який момент відновити воєнну кампанію проти України. Якщо він побачить, що здатний на це з політичного, економічного та військового погляду, то, звичайно, він це зробить. Але, можливо, його час уже минув. І навіть Трамп йому тут нічим не допоможе. Хіба що воєнний конфлікт у Північній Кореї настільки змінить загальносвітову ситуацію, що Путін знайде можливість продовжити зовнішньополітичні захоплення. Але тоді вони торкнуться не тільки і не стільки України, а, ймовірно, Прибалтики.

Юрій ФЕЛЬШТИНСЬКИЙ, російський історик, Бостон (США)

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України