• Сьогодні: П’ятниця, 3 Грудня, 2021
Інфо ПС

Голос слабких і голос сильних

На_новий_шлях

 

“Голосу слабких ніхто не слухає”, – мовить Святе Письмо. Україні це відомо, як нікому в сучасному світі.

Міжнародні угоди (той самий Будапешт чи Мінськ-2) наша країна виконує в односторонньому порядку. Вчать нас жити всі, кому хочеться, від світових босів в особі США, ЄС чи МВФ і до їхніх холуїв: християножерів-содомітів чи “побожних” окупантів-терористів. А парламент, уряд і президент не надто й опираються. Ще й підтакують: “Треба всі вимоги виконувати, бо Заходу непокора не сподобається… кредити не дадуть… Росія загнівається… безвізовий режим не отримаєм… бойовики підуть у наступ…”    Що ж, поважні причини… Тільки поважні для жебраків і рабів. Слушно писав наш сучасник-поет: “Міцні, як смерть, ростуть чужі світи, Надіям не лишаючи щілини”.

Таки ростуть. І на земній кулі їм місця мало. І творці цих імперських “чужих світів” усе підминають під себе. Ось і Церква Христова вже під їх залізною пʼятою… З яких завгодно причин, тільки не релігійних, зійшлись на Кубі 12 лютого Папа Римський і Патріарх РПЦ. Спільну декларацію підписали. На жаль, декларацію не лише антиукраїнську, а й антихристиянську. Бо і війна у нас, виявляється, не з Росією, а мало не громадянська, і підтримувати свій народ у цій священній, визвольній війні українські Церкви не мають права, і від “уніатизму” треба відмовитись, як застарілого методу…

Що це, як не голос сатани? Христос учив інакше: «Немає більшої любові від любові того, хто віддає за друзів свою душу» (Івана 15,13). Інакше, власне по-християнськи, вчили свою обездолену паству в чорний час тотальної окупації великі Отці Унійної (греко-католицької) Церкви – Митрополит Андрей Шептицький чи Патріарх Йосип Сліпий. Не в останню чергу завдяки їм і їхнім прямим учням – священикам та монахам – ствердились великі богоугодні справи: великі українські національно-визвольні рухи та державницькі акти у ХХ ст.

Але голос Церкви нашої став слабким… Слабким навіть для своїх вірних, багато в чому розчарованих дивними процесами лібералізації та дехристиянізації… Проте, слабким насправді є також і голос обох підписантів цієї Гаванської декларації. Слабким, бо далеким від Благовістя Ісуса Христа. Та й на що ще сподіватися від РПЦ як структури ФСБ (колись КГБ) чи від Ватикану, котрий все більше перетворюється у підрозділ держдепу США…

І справді, не встигли 15 січня під Калінінградом домовитися між собою новітні Молотов і Ріббентроп – тобто Сурков і Нуланд, – як тиск на Україну зріс багатократно: і Конституцію негайно міняйте під диктовку Донбасу (тобто Кремля), й особливий статус Донбасу закріплюйте чимшвидше, й амністію проросійським терористам оголошуйте вже, і не смійте заїкатися про повернення Криму, якихось там полонених чи контроль над кордоном… І не дискутуйте там! Господарі світу все уже вирішили за вас!

Цинічно, без участі українців, 14 лютого про це собі знову поговорили, тримаючи, як водиться у таких випадках, дулі в кишенях, новітні Сталін і Гітлер, тобто Путін та Обама… До речі, це вже не вперше в історії, коли нашу долю вирішують за нас між собою чванливі чужинці – росіяни, поляки, турки, німці, угорці, австрійці, американці, британці, французи… Що ж, “голосу слабких”…

Але чи ж вічно нам бути слабкими? Чи ж завжди буде нам “на таблицях залізних Записано в сусідів бути гноєм, Тяглом у поїздах їх бистроїзних”? Чи ж зможемо колись отримати право голосу у світовій спільноті?

Звичайно, зможемо. І не тільки отримати, а й твердо стояти на своєму, відстоюючи власні національні інтереси, а не інтереси чергового “партнера”-імперіаліста. Так, як це роблять Ізраїль, Саудівська Аравія, Швейцарія чи Японія.

Але для цього є одна, фактично, єдина політична передумова. Передумова, здійснити котру за двадцять пʼять років Незалежності так і не спромоглися неоколоніальні політикани. І ніколи не спроможуться. Вона їм не вигідна, бо базується на українській національній ідеї – на ідеї державності української нації на своїй власній землі. Але повести народ на боротьбу за цю єдинорятівну ідею можуть не псевдореформатори і не євроінтегратори, не москвофіли і не олігархи, не запрошені “професіонали” і не псевдоборці з корупцією, а тільки справжні державні мужі, відважні провідники народу й національні революціонери на кшталт Брута (“Батька свободи”) чи Публія Валерія (“Друга народу”), Воллеса чи Вашингтона, Болівара чи Кавура, Герцля чи Бандери та ін.

І тільки після перемоги загальнонародної справи, після якісної зміни системи влади й політичного самоутвердження голос національної держави, могутньої, по-справжньому незалежної і від внутрішніх плутократів, і від зовнішніх колонізаторів, може бути почутим у світі. Почутим, як голос сильної, успішної нації, голос народу, що є господарем своєї долі на своїй власні землі. Чи не це пророкували нам наші великі духом? Наприклад, Тарас Шевченко чи Іван Франко:

Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.

«Право на правду»

Серпень29/ 2016

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України