• Сьогодні: Понеділок, 14 Червня, 2021
Інфо ПС

ДЕ МИ ЗНАХОДИМОСЯ НА ТРЕТЮ РІЧНИЦЮ РЕВОЛЮЦІЇ ГІДНОСТІ? ( Левко Лук’яненко)

Ми знаходимося на етапі боротьби за незалежність. Бо у 1991-му ми проголосили лише самостійність.

Різниця в тому, що Москва вже не присилала нам своїх людей на керівні посади. Але реальність була яка? У Верховній Раді три чверті становили комуністи. Комуністи – це московська агентура, п’ята колона. Вони не визнали українську державу. І продовжували носити у лацкані червоно-синій прапорець колонії, Української Радянської Соціалістичної Республіки, а не синьо-жовтий прапорець. Їхня мета була – повернути Україну під владу Москви. А ми були в меншості. Я очолював тоді групу «За незалежність!», а група входила в Народну Раду, яка складалась приблизно зі 124-125 чоловік. Але нас підтримувала вулиця, нас підтримував народ. Бо тоді у Києві постійно відбувалися мітинги, демонстрації, на які сходилося по сто тисяч чоловік. Величезна сила людей! І ми у Верховній Раді були представниками ось цієї активної частини суспільства. Опираючись на народ, ми примушували комуністів ухвалювати закони, які поступово розширювали суверенітет республіки і, зрештою, добилися проголошення самостійності. А в 92-му, після референдуму, почався новий період в історії України – реформування економіки.

І тут почали діяти гроші. До того часу ми з комуністами були на рівних. Вони жили з зарплати, ми також жили з зарплати. У нас була чесна, відкрита дискусія. Через те, що історична правда на боці націоналістів, ми їх перемагали ідейно. А потім вони перетворили приватизацію в приХватизацію, в них з’явився свій інтерес… Щоби прихопити в свої руки заводи, фабрики, торгівельні центри, електромережі – та все величезне господарство України. Так почалося розкрадання національного добра і почав з’являтися клас капіталістів, який формувався з директорів заводів, фабрик, комбінатів. А у сільській місцевості – директори радгоспів, голови колгоспів перетворилися у феодалів,

Може, якби у нас був більший досвід політичної боротьби, парламентської боротьби, – із цим можна було щось зробити. Але рівень свідомості у всіх тоді був надзвичайно низький.

А в 92-му я поїхав послом у Канаду. І, можливо, це була помилка. Чому я погодився? Бо я враховував досвід Української Народної Республіки і вважав, що в 1918 році вона зробила помилку, встановивши дипломатичні відносини з німцями, які програвали в Першій світовій війні, а не з Англією та Францією. В результаті комуністам вдалося відновити окупацію України. Тому я думав, що поїхати за кордон і організовувати допомогу молодій Українській державі – це важливо. І я поїхав. З іншого боку, – дивлячись на склад Верховної Ради, я бачив, що там є молоді, нормальні, патріотичні депутати, і думав, що моя відсутність не мала би вплинути на ситуацію.

    Я дуже добре розумів, що після проголошення незалежності наступить не рай Божий, а наступний, дуже важкий період, який називається трансформацією економіки. І сказав, що партія (Українська республіканська партія була заснована 30 квітня 1990 року на основі Української Гельсінської спілки, Левко Лук’яненко — перший голова УРП) має пристосовувати себе до завдань, які постають перед Україною. Ми завдання самостійності вирішили, а реформування економіки – тут треба бухгалтери, треба економісти, підприємці, які розуміються на фінансах, на економіці… Багато хто був незадоволений, багато хто казав: ага, бачите, раніше ми були потрібні Лук’яненку, а тепер нас можна списати… Ну, але я думав, що ті молоді депутати у Верховній Раді це добре розуміють і тому, коли я поїду, тут ніякої біди не буде. Але вони почали пристосовуватися до нових обставин.

Почалося з Кучми. Треба було, наприклад, поставити людину заступником міністра. То Кучма питав у СБУ чи ГПУ: у вас є матеріали на цього чоловіка? Є? Ага, гаразд… І тоді можна було сказати: он лежить на тебе досьє. Або виконуй те, що скажу, або будеш сидіти. Це бандитський метод, який став системою управління державою. Кучма це запровадив.

    …Суркіс, наприклад, не був у Верховній Раді, (Григорій Суркіс був обраний депутатом в 1998 р.,народний депутат України ІІІ та IV скликання), але президент йому подарував 12 обленерго. Директори заводів не були депутатами, але отримали велетенські підприємства у свої руки. Власність розподіляли, не дивлячись, депутат ти чи не депутат. Головне не це було, а «доступ до тіла». Суркіс був у Кучми радником, то й отримав обленерго. Або – Вадим Рабинович теж був радником президента. Ну, ви ж знаєте, що Кучму називали президентом усіх євреїв…

    Процес творення олігархату і деградації Верховної Ради був поступовий. Кучма віддав економіку країни своїм людям. Але спершу той завод руйнували, звільняли людей, продавали обладнання, а потім вже віддавали «своїй людині» за безцінь.

А далі власник що робив? А далі він навмисне діяв – ага, ви хотіли самостійності, так от маєте, ходіть тепер голодні. Я це на власні очі остерігав. У Бахмачі, приміром, був консервний завод (Бахмацький комбінат виробництва молочних консервів та сушіння овочів побудований в 1949–1951 роках), 5 тисяч людей працювало! А потім «червоний директор» і каже: ви хотіли самостійності? Отримуйте. І збанкротив його абсолютно свідомо…

    Вояки наші на Сході воюють не за цю погану владу. Вони воюють за рідний край. Бо війна так чи сяк, але колись закінчиться. І українці – як господарі на цій землі, споконвічні господарі, – владу організують кращу і життя буде краще. Але землю свою треба захищати, незалежно від того, яка влада. 

    У палац «Україна» на концерти російських артистів приїжджали олігархи наші. Вони приїжджали на добрих машинах, платили дуже дорого за ті квитки, і артисти російські заробляли тут величезні гроші. Не люди йшли, а йшли олігархи. Вони не любили і не люблять Україну. У них всередині немає українського серця. Так, вони при владі…

Рівень національної свідомості суспільства залежить, в першу чергу, від ЗМІ. У нас до 91-го року не було національного інформаційного простору. Ми були територією, яку наскрізь «прострілювали» московські ЗМІ.

А після 92-го року наш інформаційний простір опинився в руках заробітчан. Спочатку Лаудера, потім інших (телеканалом 1+1 з дня його заснування на 60% володіла фірма Central Media Enterprises Рональда Лаудера і на 40% – Борис Фуксман і Олександр Роднянський, хоча за українським законодавством іноземний інвестор може володіти лише 30% медіа; в 2005 році Ігор Коломойський подав до суду позов з вимогою визнати його право власності на 70-відсоткову частку в статутному фонді “Студії “1+1”, яку нібито продав йому Роднянський). А хто власники телевізійних каналів сьогодні? Ми знаємо: Пінчук, Коломойський, Порошенко. Ну ось… Значить, вони не зацікавлені в вихованні народу в патріотичному дусі, бо навіщо їм консолідована українська нація? Навіщо вона їм? Вона примусить їх діяти відповідно до інтересів нації, а не в інтересах заробітчан, які дуже добре на Україні заробляють.

    До 90-х років Україна жила ізольовано від цілого світу, як у скляній банці. А потім почалося переосмислення самих себе. Ми порівнюємо себе з німцями, французами, і бачимо, що Господь Бог створив українців зовсім не дурними людьми. Просто справа в тому, що ми дуже довго були під окупацією Московії. 300 років ми були в повній ізоляції від Заходу, від світу. Нас Москва напомповувала Енгельсом, Марксом і Леніним, а виявляється, що світ – інакший, він розвивається зовсім по-іншому.

Із нас виховували «гомо совєтікус», і ми справді стали «гомо совєтікусами». А що воно таке? Це людина безвільна, яка боїться сказати своє слово, бо хто висовувався, – того заганяли в тюрму.

І зараз ми зовсім не ті, які були до 90-го року, зовсім! У нас є почуття власної гідності, ми хоч і живемо погано, але ми розуміємо, що тільки від нас тепер залежить можливе покращення нашого життя…

Чому люди продають свій виборчий бюлетень? Та тому, що в Радянському Союзі всі знали, що комуністична партія, від райкому до обкому, складала списки депутатів. Там вже все було розписано – процент від села, процент від інтелігенції, від робітників, яка в кого освіта має бути – вища, середня… Але ти ідеш на вибори, бо мусиш іти. Бо як не підеш – тебе відразу на профспілку, потім на партком, потім на райком, а потім в КДБ: «А ми й не знали, що ви – антирадянський чоловік, ви гарно маскувалися, а тепер ви свою суть виявили»… Отак воно було. І 25 років, виявляється, мало, щоби наші люди зрозуміли, що ми живемо не в тоталітарній системі, а в демократичній Україні, де від одного виборця залежить дуже багато. Вони все ще думають, що від них нічого не залежить, що влада однаково проведе того, кого хоче. То чому мені не продати свій голос за 50 гривень, щоб купити капці? І, дивіться, хто йде на вибори? Старші люди. У них у підсвідомості сидить боязнь не піти на вибори. Молодь не боїться вже, так вона не йде голосувати.

Ми ж унікальна країна. Вирвалися з російської тюрми народів, але до сьогодні дозволяємо себе «забамбулювати» московською ідеологією. Це – ідеологічна війна. Це війна Московії з Україною, яку ми

програємо, бо у нас власники телевізійних каналів – не патріотичні люди.

    От якби громадськість вийшла на демонстрацію до Верховної Ради, до палацу президента і вимагала: примусьте власників телевізійних каналів робити український продукт, а не російський! Цього треба добиватися. Ми живемо в демократичній країні і від настроїв населення тут залежить багато чого!

Національний організм, бачите, кожні десять років акумулює енергію, яка потім виривається революцією….

І у нас – попри все – збільшується кількість людей активних. Попри все, у нас є інстинкт національного самозбереження. Знаєте, яка б влада не була, а українці привчилися виживати. Історія і досвід навчили українців виживати за будь-яких умов. І тому нас не роздушити. Ми, як таргани, під час катаклізму залазимо у землю і, розумієте, виживаємо… Нас просто не можна вбити. І цей інстинкт живить любов до рідного краю і бажання мати свою державу. І тому сім століть українці носили в головах ідею відродження своєї держави. Після всієї цієї татарщини…

У нас 90% людей, отих старих, голосують за того, за кого сказали голосувати. Або за кіло гречки. Як у Києві. Ну, припустимо, перший раз не знали, що Черновецький злодій. Але ж його і другий раз обрали. За кіло гречки. Молодь не пішла, а старі бабці пішли голосувати, от і обрали. Про що це говорить? Про рівень національної свідомості, про рівень громадянської активності.

І все ж ця Верховна Рада заборонила комуністичну партію, ухвалила закон про очищення української території від комуністичних символів…

    Ну, зайшли в парламент молоді люди. Вони прийшли з добрими намірами. Але одному з них показали мільйон доларів, другому показали… І вони ці гроші взяли. Треба про це писати якомога більше. Не соромитися, а голосно говорити, що вони – злодії і нікчеми. Безхребетні нікчеми. Кажіть про те, пишіть, показуйте! Ну, ви накрали, накупили собі годинників по 50 тисяч доларів. Але ж ви той годинник не можете навіть вдягнути, бо люди почнуть плювати на вас. Треба їх ганьбити так, щоб їм соромно стало.

Ви знаєте, моє життя було таке, що я зустрічався з подонками, натуральними подонками. Але я зрозумів, що навіть такі люди не можуть повністю втратити совість. Не можуть.

В Україні не є українська еліта. Як можна називати елітою злодія, який фінансує московську церкву? Це – не еліта! Українська еліта – це люди, які живуть життям цієї країни, дбають про Україну і хочуть їй добра.

Ми живемо в країні, яка успішно сунеться вперед. Дивіться, у нас була московська церква. Московська церква – це ж не релігійна організація, а політична. Що відбувається сьогодні? А відбувається те, що люди з парафій московської церкви переходять в українську церкву, в Київський патріархат. То є не відступ українства, то є наступ українства. А московська церква чинить опір. І ми маємо розуміти їх. Вони ж не піднімуть відразу руки вгору. Вони хочуть жити, тому вони чинять опір. Але вони відступають, а ми наступаємо. Українство наступає.

    Коли Путін поперся військами в Україну, хлопці з «Правого сектора», спадкоємці Організації українських націоналістів, пішли його зустрічати з мисливськими рушницями. І вся нація взялася допомагати фронту. Це ж унікальне явище єдності народу в прагненні захистити самостійність! Нам треба було переосмислити, що москалі – не слов’яни, вони азіати, що вони нам не брати, що Київ – не колиска трьох братніх слов’янських народів. І ось цей наступ Путіна для нашої нації став величезним виховним уроком. І я дякую йому, що він дав нам цей урок, бо ми тепер зовсім інші.

Я хочу вам нагадати, що перший подібний урок москалі дали українцям в 1915 році. Перед Першою світовою війною Московія страшенно хотіла заволодіти всім слов’янством. У Львові активно діяло російське консульство і консул успішно впроваджував слов’янофільську ідею. І вся інтелігенція у Львові, в Коломиї, в Тернополі стала слав`янофільською… А потім почалася війна, і в 1915 році Львів захопила російська армія. Ну, а армія – це ж не політики, це люди, такі як вони є… От вони і показали, що таке слов’яни… І коли вони вийшли звідти, то капут слов’янофільській ідеї настав моментально. Як корова язиком злизала, не залишилося у Львові слов’янофілів.

Так само Путін, коли поперся в Україну, – його солдати очі виколювали нашим мертвим воякам, животи розрізали мертвим… Ну для чого ти мертвого паскудиш, він же не зробить тобі зла.. А тому, що садизм – в самій природі їхній. І тоді ми згадали, що в 1709 році, після поразки Мазепи, москалі розкопували могили козаків і відрізали їм, мертвим, голови. І тішилися тим. Що ж це за народ?

    Москалі не міняються. Як і ми не міняємось. Ми любимо демократію і свободу. А в них ніколи демократії не було, бо вона їм непотрібна. Соловйов, їхній великий історик, сказав: «Для нас, россиян, преступно сомневаться в праве власти делать с нами все, что она хочет». Я повторю, бо це формула стовідсоткового рабства. «Для нас, русских, преступно сомневаться в праве власти делать с нами все, что она хочет»… Тому Путін зробив величезну помилку, думаючи, що візьме Україну голими руками. Бо він сприймав українську націю за об’єкт. А виявилося, що українська нація – не об’єкт політики, а суб’єкт. Влади нема, а люди є. І люди пішли вперед, захищати рідний край.

…Вибори можна вимагати лише за кількох умов. Перша – зміна складу ЦВК, друга – зміна виборчого закону. І тому народ має виходити на демонстрації.

Без сумніву, в Україні діє потужна система російської розвідки. Але не треба все списувати на Москву.

    Мітинг – це коли людина виходить на вулицю, бо хоче підтримати якусь ідею, зі свого власного бажання. А коли їй за це платять гроші, – значить, вона пішла заробити. Ну, Юлія Володимирівна колись запровадила такий цікавий спосіб (Левко Лук’яненко – народний депутат України IV і V скликання від «Блоку Юлії Тимошенко»). Вони гроші мали і купили дуже багато прапорів «Батьківщини», дуже багато! А потім пішли до студентів і кажуть: «5 гривень даємо, берете там у коморі прапор і ходите по Києву». І студенти пішли. А люди ж дивляться: «Ти диви, скільки прапорів «Батьківщини», от потужна партія!»

    Але ж є і реальні речі. Реальна ціна на газ, реальна ціна за електрику. І це що – Москва таку ціну встановила? Це не Москва, це влада встановила. І вона не має скидати вину на Москву, бо це сама влада здирає з людей гроші. І люди ж, в принципі, не дурні, вони ж це розуміють.

    …Я в своєму житті багато разів, дуже багато разів знав, що не досягну тої мети. Але мушу боротися.

   …Смертна кара зупинила би багатьох. І я вважаю, що її скасування було величезною помилкою. Узяли приклад із Заходу. Але там – зовсім інші умови життя. І переносити їхні правила сюди, навпростець – це абсурд.

…А президент…. Він все своє доросле життя, тобто тридцять років, займався бізнесом. І це сформувало його спосіб мислення. І він від цього відійти вже не може. Якби він на це пішов, – продав свій бізнес, – у нього почалася б психологічна ломка. Катарсис… Хоча я двічі своїми власними вухами чув, що він обіцяв – як стане президентом, – бізнес продати. Але влада – вона дуже сильно діє на людину. І тому його мозок зараз працює лиш на те, як зберегтися на посаді президента. Як зберегтися…

    Якби французи почули, що їхній президент причетний до убивства журналіста, що було б? На другий день у Парижі був би мільйон французів і змели би все… А у нас що сталось? А у нас 10 тисяч прийшло демонстрантів. Це був 2000 рік. Тепер 2016 рік. І знову… Якби раптом з’ясувалося, що е-декларації французьких чиновників хоч трішки подібні до е-декларацій чиновників українських – на вулиці Парижа вийшло би мільйон французів. І всіх, хто би не зміг пояснити, звідки в нього десять годинників по півмільйона – кинули би в Бастилію. І судили би. У нас цього не станеться, тому що народ не обурився. А треба було, аби в Києві вийшло 500 тисяч людей на вулиці… Такий у нас абсурдно млявий розвиток

 Левко ЛУК’ЯНЕНКО, Герой України

Листопад20/ 2016
  • riter Відповісти
    5 років тому

    ”У нас є почуття власної гідності, ми хоч і живемо погано, але ми розуміємо, що тільки від нас тепер залежить можливе покращення нашого життя…”

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України