• Сьогодні: Субота, 13 Серпня, 2022
Інфо ПС

ЧИ ЗНИКНЕ МОСКОВСЬКЕ ПРАВОСЛАВ’Я В УКРАЇНІ?

Більшість населення нашої країни підтримує ідею якщо не ліквідації, то принаймні докорінних змін у діяльності УПЦ.

           Православ’я в росіян було не просто релігійною вірою, а знаряддям політики. Стосувалося це і Московії, й Російської імперії, й навіть Радянського Союзу. Попри те, що в останньому йшла боротьба з релігією, все ж православний чинник використовувався – особливо це стосувалося часів Другої світової війни і післявоєнного періоду. Вищі церковні ієрархи діяли в інтересах радянської влади, зокрема на міжнародній арені. Деякі з них навіть були нагороджені державними нагородами.

           А що вже говорити про нинішню Російську Федерацію! Російська православна церква (РПЦ) в ній – один із головних інструментів російської політики. РПЦ пропагує т. зв. русскій мір, який поширюється не лише на теренах Російської Федерації, а й далеко за її межами. Нинішнє російське керівництво вважає (і небезпідставно), що з допомогою цієї церкви воно здатне здійснювати проросійську інтеграцію на всьому пострадянському просторі. Не дивно, що РПЦ отримує значні преференції від влади, а також чимале фінансування. Глава ж цієї церкви, московський патріарх Кіріл (Гундяєв), – вірний слуга путінського режиму. Не дивно, що він беззаперечно підтримав широкомасштабне вторгнення в Україну.

             Не треба мати ілюзій, що РПЦ може дозволити якесь серйозне усамостійнення єпархій, які перебувають на пострадянському просторі, а тим більше допустити їхню автокефалію. Стосується це й України. Тому сьогоднішні заяви про те, що духовенству т. зв. Української православної церкви (УПЦ), яка, насправді, є частиною РПЦ, треба звернутися до московського патріарха, щоб той надав їм автокефалію, виглядають, м’яко кажучи, наївно. У тих, хто робить такі заяви, певно, коротка пам’ять. Або лукавство. Ще 1–3 листопада 1991 р. відбувся собор УПЦ, на якому архієреї висловилися за автокефалію. Було відповідне їхнє звернення до Московського патріархату. Чим воно закінчилося? Тим, що було усунуто з посади тодішнього митрополита київського Філарета (Денисенка). Натомість було проведено псевдособор у Харкові 27 травня 1992 р., де новим київським митрополитом обрали Володимира Сабодана – причому без його присутності. Не обійшлося тут, схоже, без спецслужб Російської Федерації та їхньої агентури в Україні, у т. ч. й на високому рівні.   Тому, святі отці, просіть у московського патріарха автокефалію далі. Що це дасть, здогадатися неважко.

            Здавалося, російська агресія, яка розпочалася на теренах України ще в 2014 р., показала, чого вартує УПЦ. Ця церква підтримувала сепаратистів і в Криму, і на Донбасі. Траплялося, що її священнослужителі відмовлялися відспівувати загиблих українських воїнів, вшановувати їх. Думаю, у багатьох у пам’яті закарбувався епізод, коли у Верховній Раді, де також були представники різних конфесій, запропонували вшанувати наших полеглих героїв хвилиною мовчання, лише очільник УПЦ, митрополит Онуфрій (Березовський) та ієрархи цієї церкви відмовилися встати. Промовиста демонстрація! Вона чудово показує, на чийому боці УПЦ.

У День памʼяті та примирення, 8 травня 2015 року, у Верховній Раді президент України назвав імена 21 громадянина, якому присвоїли звання Героя України, 10 із них – посмертно. Встали всі присутні, окрім представників УПЦ (Московського патріархату) – зокрема й самого предстоятеля, митрополита Онуфрія (сидить, ліворуч)

            Так, тодішня українська влада робила (щоправда, дуже несміливі) кроки для того, щоб обмежити вплив УПЦ. Зрештою, 15 грудня 2018 р. відбувся об’єднавчий собор православних церков і з’явилася автокефальна Православна церква України (ПЦУ), яка отримала томос від Вселенського патріархату. Верховна Рада того ж року, 20 грудня, прийняла досить виважений і юридично грамотний закон «Про внесення змін до статті 12 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” щодо назви релігійних організацій (об’єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об’єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України». Цей закон зобов’язував УПЦ змінити назву, оскільки вона ніяка не українська церква, а є частиною РПЦ. У документі також передбачалося, що ця релігійна організація не повинна користуватися якимись перевагами, а їхнім священнослужителям має бути обмежено доступ «у частини, з’єднання Збройних сил України та інших військових формувань України у місцях їхньої дислокації». Принагідно зазначимо, що священнослужителі УПЦ активно проникали в структури Збройних сил України, у військові навчальні заклади. Для чого це робилося, здогадатися неважко. І створення автокефальної православної церкви в Україні, й прийняття згаданого закону, здавалося, мали би привести до певних зрушень. Справді, деякі парафії УПЦ почали переходити до ПЦУ.

             Однак коли 2019 року в Україні відбулася зміна влади, ці процеси загальмувалися. Було заблоковано виконання згаданого закону. Чинилися труднощі з переходом парафій УПЦ до ПЦУ. Зрештою, й не дивно. Адже деякі новопоставлені представники влади відверто декларували свою приналежність до УПЦ. Тобто фактично ситуація стала законсервованою. Й, відповідно, УПЦ зберегла свої позиції. 

             Широкомасштабна агресія Росії в Україну знову змусила порушити питання, а що робити з УПЦ. Адже московське керівництво цієї церкви однозначно підтримало агресію. Водночас в українських мас-медіа почали з’являтися повідомлення, що духовенство УПЦ підтримує війну проти України та позицію Володимира Путіна, а окремі її представники допомагають окупантам. Навіть була інформація про зберігання зброї та укриття військових злочинців у храмах і монастирях УПЦ.

             Звісно, керівництво УПЦ мусило якось реагувати на агресію Росії. 24 лютого з’явилося звернення очільника цієї церкви митрополита Онуфрія, де він засудив агресора, закликав до молитви за Україну. Але слід враховувати, що згадане звернення є зверненням глави церкви, а не її найвищого органу – синоду. Тобто це виглядає як позиція особи (хай навіть найвищої в церкві), а не позиція церкви загалом.

               Звернення в цілому ж не відзначається радикальністю. При цьому Онуфрій чомусь (?) забув звернутися до свого очільника, московського патріарха Кіріла. Звернувся лише до президента Росії Путіна. Це місце варто процитувати. Ось воно: «Відстоюючи суверенітет та цілісність України, ми звертаємося також до президента Росії та просимо негайно припинити братовбивчу війну. Український і російський народи вийшли із Дніпровської купелі хрещення і війна між цими народами – це повторення Каїнового гріха, який по заздрості убив свого рідного брата». Тобто маємо повторення байки і про «братні» російський та український народи, і про спільну «Дніпровську купіль», які так любить повторювати путінська пропаганда.

Довоєнна фотографія. Київ, Києво-Печерська лавра, 27 липня 2013 року. Московський патріарх Кирило (ліворуч), президент Росії Володимир Путін (другий зліва), а напроти учасники синоду УПЦ (Московського патріархату), серед яких митрополит Онуфрій (другий справа)

               28 лютого відбувся синод УПЦ, який зробив звернення з приводу війни. Звернення, м’яко кажучи, дуже м’яке, а в деяких моментах й провокаційне. Тут уже не велася мова про «Каїновий гріх». Зате згадувався патріарх Кіріл. Варто навести фрагмент цього звернення: «Усвідомлюючи особливу духовну відповідальність, звертаємося сьогодні до Святішого патріарха Московського і всієї Русі Кирила. Ваша Святосте! Просимо Вас підсилити молитву за багатостраждальний український народ, сказати Ваше першосвятительське слово щодо припинення братовбивчого кровопролиття на українській землі і закликати керівництво Російської Федерації до негайного припинення бойових дій, що вже погрожують перетворитися на світову війну.

          Також звертаємося до Президента України Володимира Олександровича Зеленського та Президента Російської Федерації Володимира Володимировича Путіна. Від імені багатомільйонної пастви Української Православної Церкви, просимо Вас зробити все можливе, щоб покласти край гріху збройного протистояння двох наших братніх народів і почати переговорний процес. Ця жахлива війна вже завдала важкого удару взаєминам між українським та російським народами. Якщо кровопролиття не буде негайно припинено, прірва між нашими народами може залишитися навічно».

            Тут і близько немає засудження позиції Кіріла. Зате є прохання (?) «підсилити молитву за багатостраждальний український народ». Чи не лицемірство? Кіріл же молиться за агресорів. І не приховує цього!

            Знову маємо мантри про братні народи. А також одночасне звернення до двох президентів – Зеленського й Путіна – щодо т. зв. збройного протистояння двох наших братніх народів. Тобто це не агресія Росії, а збройне протистояння України й Росії. Причому спочатку синодальники звертаються до Зеленського – ніби українська сторона головний винуватець цього «протистояння».

             Схоже, писалося сіє звернення не на печерських пагорбах, а у відповідних кабінетах білокам’яної.

             До речі, неофіційно деякі адепти УПЦ поширюють чутки, що агресія Росії – це покарання українців за різні гріхи, зокрема за їхню «небогоугодну» євроінтеграцію.

             Як правило, священнослужителі УПЦ займають «особливу позицію». Здебільшого вони ігнорують спільні богослужіння й акції, що проводяться іншими релігійними організаціями на підтримку України, її армії. Так, у Софії Київській 2 березня відбувся молитовний захід «Звернення до Всевишнього про захист та збереження України» за участю релігійних діячів різних конфесій (ПЦУ, Римо-Католицької церкви, Вірменської апостольської церкви, Української євангельської церкви, Духовного управління мусульман України, Української греко-католицької церкви), представників Офісу президента України, Українського біблійного товариства та Інституту релігійної свободи. Священників УПЦ тут не було.

              Закономірно, що пролунали голоси про припинення діяльності цієї церкви. Знайшло це підтримку й на рівні деяких органів місцевої влади в Західній Україні. Однак УПЦ мало й має захисників у вищих органах влади. Так, голова Офісу президента України Андрій Єрмак заявив, що «ті, хто сьогодні використовує тему релігії та заклики до погромів, працюють на користь Росії з метою внутрішнього розколу українського суспільства». Начебто правильні слова. Але ця правильність працює на користь збереження УПЦ. А нещодавно радник Єрмака Михайло Подоляк фактично став захисником УПЦ, заявляючи про недоцільність ліквідації цієї релігійної організації. Державні ж органи влади, які мають займатися питаннями релігії, демонструють «абсолютний нейтралітет», на ділі потураючи УПЦ.

            Та все ж більшість населення України підтримує ідею якщо не ліквідації, то принаймні докорінних змін у діяльності УПЦ. Зокрема, 8-9 березня 2022 р. соціологічною групою «Рейтинг» було проведено опитування підтримки ідеї розриву зв’язків УПЦ із РПЦ. 63% висловилися «за», не підтримали це лише 10%. Навіть серед віруючих УПЦ позитивно до цієї ідеї ставляться 52%. Не дивно, що в березні на розгляд профільних комітетів Верховної Ради України були подані два проєкти законів, які безпосередньо стосуються діяльності УПЦ в Україні. Це законопроєкт № 7213 від 26.03.2022 р. про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», за яким забороняється діяльність релігійної організації, керівний центр якої знаходиться в державі, що здійснила військову агресію проти України, та законопроєкт № 7204 від 22.03.2022 р. про заборону УПЦ на території України. Правда, в юридичному плані ці законопроєкти є доволі проблемними. До того ж яка гарантія, що якийсь із законопроєктів, якщо буде ухвалений (в чому є великі сумніви), буде виконуватися. Адже ж не виконується закон 2018 р., який зобов’язує перейменувати УПЦ. Окрім того, в Україні продовжує діяти олігарх Вадим Новинський, який є не лише дияконом УПЦ, а й чи не головним її спонсором. Схоже, його гроші багато що можуть «порішати», в т. ч. й у судових справах.

           Були також звернення віруючих УПЦ до свого керівництва, щоб воно зважилося піти шляхом автокефалії. Але з боку цього керівництва немає жодної реакції. Зрештою, від митрополита Онуфрія та його оточення, яке й далі залишається в полоні «русского міра», чекати чогось іншого не варто.

           Натомість процес ліквідації російського православ’я розпочався «знизу». Зокрема, маємо перехід парафій УПЦ до ПЦУ. Про такі рішення повідомили громади у Львівській, Івано-Франківській, Хмельницькій, Закарпатській, Тернопільській, Рівненській, Волинській, Київській, Черкаській областях тощо. І цей процес триває. Більше того, синод ПЦУ 21 березня 2022 р. прийняв Постанову «Про надзвичайний порядок прийняття до Православної Церкви України», в якій розписав процедуру прийняття громад УПЦ. Подібна практика обурює керівництво УПЦ, яке в офіційних зверненнях звинувачує місцеві органи влади та СБУ в силовому сприянні та тиску на віруючих таких громад. Хоча насправді такого тиску немає. Правда, такі переходи здійснюються переважно на теренах Західної й частково Центральної України. На сході позиції УПЦ залишаються доволі сильними.

             Звісно, духовенство й віруючі УПЦ мусили якось реагувати на таку ситуацію. Зокрема, набула певного поширення практика непоминання в диптиху імені московського патріарха Кіріла. Але ця практика аж ніяк не стала повсюдною. Переважно вона поширилася на західноукраїнські області. Місцеве вище духовенство УПЦ тут навіть дало «добро», бо «так вимагали обставини». Наприклад, 3 березня митрополит тернопільський та кременецький УПЦ Сергій (Генсіцький) видав розпорядження, за яким передбачалося непоминання патріарха Кіріла. Але цікава аргументація в цьому розпорядженні: мовляв, це обумовлено тим, що дехто, користуючись нашою спільною бідою – війною, – штучно (?) нагнітає агресію щодо УПЦ та постійно шукає приводів для ескалації. Коментувати, думаю, не треба.  Митрополит Сергій невдовзі після видання такого розпорядження вдався ще до одного «сміливого» кроку – відмовився від російського ордена Дружби народів. Ось лише цікаво, за що йому цей орден росіяни дали? І чого він раніше не відмовився, а лише тоді, коли почалося широкомасштабне вторгнення росіян на українські землі? Чи такий крок теж обумовлений «теперішніми обставинами». До речі, такий самий орденок від Владіміра Путіна отримав у 2013 р. й очільник УПЦ Онуфрій. Від нього він чомусь не відмовляється. І Кіріла продовжує поминати. Певно, на київських печерських горах обставини дещо інакші, ніж у Тернополі.

Нагородження Онуфрія державною нагородою Російської Федерації – орденом Дружби. Київ, Києво-Печерська лавра, 27 липня 2013 року

            Загалом же практика «непоминання» реально аж ніяк не означає якогось розриву УПЦ із РПЦ. Як справедливо зазначив речник ПЦУ Євстратій (Зоря): «…саме собою «не поминання патріарха Кирила» не може вважатися великим досягненням, адже дозвіл не поминати його був і раніше, там, де для МП цього вимагали обставини; причини «не поминання» оголошуються найчастіше персональні, тобто прив’язані до особистої позиції Кирила (Гундяєва), а не до сутності проблеми, яка полягає у інституційному підпорядкуванні Російській Церкві». За великим рахунком, практика «непоминання Кіріла» – це така собі церковна піар-акція, щоб деякі священники УПЦ могли сказати своїм віруючим: ми ж щось робимо, ось і Кіріла перестали поминати.

            Загалом же «непоминання» Кіріла мало що дало для створення позитивного іміджу УПЦ. І ось з’являється звернення деяких священнослужителів цієї церкви до східних патріархів із пропозицією, щоб вони здійснили церковний суд над московським патріархом Кірілом. Звучить начебто сміливо й радикально! Однак чого важить це звернення? Підписало його понад чотириста священиків. Чи багато це? Якщо врахувати, що зараз в Україні приблизно 12 тисяч парафій УПЦ, то це загалом мізер. Лише якихось кілька відсотків. До того ж серед них не було представників вищого духовенства. Тобто це не позиція церкви, а так собі – окремих священнослужителів. Це по-перше. По-друге, немає підстав говорити про дієвість цього звернення. Так, в історії був випадок, коли східні патріархи засудили московського патріарха, позбавивши його сану. До цього прецеденту й апелюють автори звернення. Мається на увазі позбавлення сану московського патріарха-реформатора Никона в 1666 р.

             Однак апеляція до цього прецеденту виглядає не найкраще. Патріарх Никон, безперечно, був видатною фігурою в історії російського православ’я, який хотів реформувати його, використовуючи при цьому освічених книжників з України. Однак Никон став конкурентом московського царя Олексія Михайловича. Не будемо переповідати непрості перипетії боротьби цих двох діячів, яка тривала кілька років. Щоб прибрати Никона, царю підказали звернутися до східних патріархів, аби вони здійснили суд над Никоном. Звісно, мали вони зробити це не «за так». Московська влада в той час (і не тільки в той час!) широко практикувала підкуп духовних осіб зі Сходу. До Москви прибули лише два патріархи – Александрійський Паїсій та Антіохійський Макарій. Тут вони перебували тривалий час. І тому їх на соборі в Константинополі позбавили кафедр. І ці два начебто патріархи взяли участь у московському соборі в листопаді 1666 р., де й був засуджений Никон. Очевидно, духовні отці, які вимагають суду над Кірілом, кращого прецеденту знайти не могли.

           Звернення це, за словами його ініціаторів, має ще бути перекладене грецькою мовою. А там розіслане до східних патріархів. Вони візьмуть його на розгляд. Але це справа довготривала. Так, дивись, і війна кінчиться. А УПЦ якось її пересидить й лишиться такою, як була.

           Зрештою, зрозуміло, що навіть якщо східні патріархи й погодяться судити Кіріла (в чому є великі сумніви!), то московський патріарх, м’яко кажучи, може лише посміятися над цим судом. Ніхто його з білокам’яної, поки там сидить Путін, не дістане.

           Невже отці, які ініціювали й підписували це звернення, того всього не розуміють? Не думаю, що вони такі наївні. Тобто виглядає, що це чергова інформаційна спецоперація УПЦ.

           Нещодавно з’явилося ще одне цікаве звернення священників УПЦ до Вселенського патріарха Варфоломія. Автори його себе не афішують. І, схоже, є щирими у своїх словах. Зокрема, там читаємо: «Наше становище ускладнюється ще й тим, що ми поки не знаємо, яким канонічним шляхом нам слід рухатися далі для об’єднання усіх православних в Україні в єдину Помісну Церкву. Ми намагаємося знайти компромісний, можливо, перехідний варіант, прийнятний для усіх, оскільки не всі священнослужителі Української Православної Церкви готові зараз приєднатися до Православної Церкви України. Це відбувається переважно через те, що серед їх парафіян є такі, що не розбираються в тонкощах церковної історії та канонічного права, а деякі ще й надалі перебувають під впливом кремлівської пропаганди, тому відносяться до Православної Церкви України з упередженням». Здавалося, тут все на поверхні. Священники не хочуть переходити до ПЦУ, бо «парафіяни не зрозуміють». Хоча тут питання, а хто ж веде паству, як не духовні особи. То, може, їм нарешті треба пояснити це своїм віруючим? Чи вони чекають, що хтось це зробить замість них. А ці тези про якийсь «перехідний варіант» виглядають загалом дивно.

           Адже зрозуміло, в Україні є одна канонічна православна церква. Це – ПЦУ, яка має томос від Вселенської патріархії. До неї й мають належати православні віруючі країни. УПЦ – це церква іноземної держави, яка до того ще й воює проти України. Та й статус цієї церковної структури чітко не визначений. Якщо священники УПЦ є патріотами України й чесними перед собою, то мали би пояснити це віруючим і перейти зі своєю паствою в лоно ПЦУ. Однак цього їм не хочеться робити…

             А хочеться очікувати. Може, цього разу теж «пронесе». І все залишиться так, як є. За великим рахунком, вони й далі хочуть лишатися частиною РПЦ й підтримувати «русский мир».

Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України

Травень01/ 2022

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України