• Сьогодні: Субота, 8 Травня, 2021
Інфо ПС

ЧИ ТАКИЙ УЖЕ Й ВІЧНИЙ 300-ЛІТНІЙ ЖАНДАРМ СВІТУ? або ЩО НАСПРАВДІ ПОТРІБНО МОСКОВІЇ НА ЧУЖИХ ЗЕМЛЯХ, В ІНШИХ КРАЇНАХ?

 

У 1799 році Суворов перейшов через Альпи. Перехід цей, описаний у російській літературі і зображений у російському живописі, увійшов в аннали військової історії та й досі захоплює любителів батальних сцен і героїчних картин. Однак, у всіх розповідях про те, як зв’язували офіцерськими шарфами колоди, щоб перейти ними Чортів міст, як йшли крізь хмари і з’їзджали  задами із засніжених скель, якось губиться питання про те, навіщо все це було потрібно і якою взагалі була мета героїчного походу. А й справді, навіщо російський фельдмаршал із 20 тисячами солдатів ходив через Альпи у Швейцарію?

Мета була ― очистити Швейцарію від революційних французьких військ і йти потім на Париж. Тому що Париж був серцем революції, містом, яке проголосило Свободу, Рівність, Братерство. І смерть королям.

Мета була ― приборкати Францію, загнати людей у колишнє безправ’я, відновити старий порядок, придушити революцію.

Від Москви до Швейцарії 2 з лишком тисячі кілометрів, а до Парижу й того більше. Пішки йшла російська піхота через всю Європу, аби на полях Тоскани гинути в ім’я рабства і падати в альпійські прірви задля слави монархії, кріпацтва, тюрем і цензури.

Такою була сила російської імперії і так далеко ходили її війська, щоб учити уму-розуму повсталі народи, які до Московії жодного стосунку не мали.

У 1830 році повстала Бельгія і відділилася від Голландії. Далеко Бельгія від Росії, проте зірке око двоголового орла бачило все і скрізь. Цар Ніколай I випустив маніфест, де погрожував Бельгії за бунт, за те, що відділилася, не спитавши дозволу у Санкт-Петербурзі, за те, що вигнала свого короля і порушила порядок, за думки про конституцію, права людини і свободу. І вже збиралися війська, аби йти приборкувати бельгійську революцію, аж раптом тут повстали поляки, і стало вже не до Бельгії.

Польське повстання. 1830 рік

Тричі повставала Польща, у 1794-му, у 1830-му і в 1863 роках. Тричі повставали поляки проти сильнішого ворога, вступали в бій зі стотисячними і двохсоттисячними арміями зі Сходу, вели партизанську війну, гинули сотнями і тисячами, мріяли про незалежну Польщу, про свободу і конституцію. Інші тисячі після придушення повстань ішли етапом на пожиттєве виселення в Сибір. Тричі Московська імперія придушувала польські повстання, придушувала успішно, успішно витравлювала з поляків саму гадку про незалежність, успішно вішала і саджала в тюрми, успішно виганяла професорів і поетів в еміграцію, голодувати і мерзнути на паризьких горищах, успішно навалювалася всією тушою і настоювала на своєму: Польща — невідємна частина Росії, і не бути їй вільною.

Але, як бачимо, даремним було це вперте, тривале намагання приборкати Польщу. Розуму і чуття не вистачило зрозуміти, куди йде історія. Тільки тисячі життів загубили даремно.

Здавалося б, до чого я про це сьогодні? Ми, росіяни, й досі гнемо цю лінію, й досі зображаємо з себе велику силу, котра сама собі дала право підкоряти народи. От лише сили тієї у Росії давно немає.

В центрі Будапешту стоїть пам’ятник генералу Бему. У 1848 році, під час угорської революції, поляк Бем командував угорськими військами. Але як польські повстання Росія чавила разом із Прусією, завчасно визначаючи, кому і в якій області розстрілювати та вішати, так угорську революцію душили разом із Австрією, а точніше, замість неї. Здається, що нам до Угорщини, хай живе, як хоче! Та ні, не можна дозволяти людям жити, як хочуть, ― і тому сюди, в Угорщину, в Трансільванію, йшла сотні верст пішим ходом російська армія придушувати, розганяти, приборкувати і повертати людей під ту владу, котру вони ненавиділи і терпіти не хотіли.

Це й була головна посада Росії, починаючи з кінця XYII століття, посада, яку Москва обрала для себе з власної волі, ― жандарм Європи. Сильний був жандарм і могутній, слав корпуси в Італію і дивізії в Угорщину, шпигував за Герценом у Лондоні, полював на російських політемігрантів у Франції та Австрії. Таким сильним був цей жандарм і таким певним своєї сили, що думав про себе, що всемогутній. Ішов у Париж зривати з парижан якобинські ковпаки, приводити їх під присягу старим порядкам, а дійшов, врешті-решт, до Єкатеринбургу, до підвала Іпатіївського дому.

У Біблії нечиста, вигнана з людей, вселяється у свиней, у фільмах жахів монстр із убитого тіла перестрибує в нове, здорове. Так імперське чванство та імперський садизм переселилися з російської імперії в совєцьку республіку. І тепер уже ті, хто вбив жандарма в ім’я свободи, самі стали жандармами. І знову зиркав хижим оком всеєвропейський наглядач, відслідковуючи найменший подув свіжого вітру в окупованій Європі. Знову важко знімалися з місця армії та йшли придушувати.

Совєцькі танки на вулицях Праги в 1968 році. Фото: РІА Новості

Все, як колись, лише техніка інша.

Проти берлінських робітників на вулицях 1953 року ― танки.

Проти повстанців у Будапешті 1956го ― танки.

    Проти Празької весни 1968го ― танки.

Все те ж, що було, лише словесна обгортка і пропагандистська оболонка інша, а більше нічого. Знову Росія, наче якийсь неуникний і невідворотний монстр зі Сходу, накидалася і чавила польські, німецькі, чехословацькі кроки до свободи, демократії, багатопартійності та відсутності цензури, знову вбивала і висилала, допитувала, катувала і саджала. І знову була сліпота, лише імперські більма на очах змінилися совєцькими. Як колись Романови, так тепер генсеки, не відчували, не бачили, не розуміли, куди йде час, який їм не дано зупинити.

Змертвілим своїм поглядом обводячи Європу, вони бачили повсюдно життя, що бажало жити, студентів, які марили свободою, робітників, які мріяли про профспілки, письменників, які ненавиділи цензуру, демонстрантів, які протестують проти окупації. І жодного разу в їхніх закостенілих мізках не виникло питання: «А навіщо ми все це робимо? Навіщо ліземо в чужі справи і нав’язуємо людям те, що їм ненавине? Навіщо витрачаємо сили країни та її історичний час на придушення того, що все одно задушити не можна? Хіба у нас в Росії, в жебрацькій, порожніючій, знекровленій Росії, — немає справ? Хіба обов’язково Росії бути катом і пугалом?» Ні, така проста людська думка не приходила їм до голови.

І як колись Романови в золотих еполетах були навіжені, так і тепер були навіжені Андропови і Черненки в сірих шляпах. Одного разу прямо посеред балу Ніколай Палкін, якого декабристи налякали на все його життя, раптом наказав танцівникам сідлати коней і скакати на Рейн вбивати французьку революцію. Який жах клюнув його мозок у той момент? Андропова такий же жах ламав і корчив щоразу, коли згадував 1956 рік і Угорщину.

Ніколай II, 1915 рік. Фото: РІА Новості

І як колись Романови не розуміли, що все, що творять, веде їх до вагону на станції Псков, де останній з них відречеться, так і тепер череда генсеків не могла, не в стані була зрозуміти, что все, що вони роблять, веде їх до Бєловежської Пущі, де три мужики підпишуть імперії вирок на пеньку.

Проте, було і дещо нове у цьому незмінному, що зайняв два століття, процесі придушення революцій та гноблення народів.

Це нове ― убуття з часом сили жандарма, зменшення його страшних вусів, вкорочування його раніше довгих рук, що діставали до Італії, тягнулися до Парижу, хапали за горло Будапешт.

Росія згубила свою силу, придушуючи чужі народи, і забула за свій. Все, чому Росія опиралася, все одно сталося. Французька революція сяє у віках, Угорщина відділилася від Австрії, Польша стала вільною, Чехія і Словаччина живуть без нас, росіян, ― а з чим лишилися ми?

Із зарплатою 125 доларів? З аварійним житловим фондом? Із безлюдним Далеким Сходом? Із 20 мільйонами бідних? Із двома відсотками світового ВВП?

У 1799 році бадьорий Суворов збирався очистити від революційних французьких військ далеку Швейцарію. У 1830-му Ніколай Романов грозився, що прийде через усю Європу в Бельгію і покарає її за революцію. У 1848-му Паскевич втихомирював Угорщину. У 1980 році Політбюро вибирало спосіб, яким у черговий раз схопити за горло сусідню Польщу…

Але у 2014-муреволюція в Києві, і з-під мертвої, віджилої вже влади йде не далека Франція і навіть не сусідня Польща, а близька Україна.

І це не зупинити. Можна приймати драконовські закони, саджати петрашевців і дисидентів, пороти політв’язня Боголюбова і катувати політв’язня Дадіна, можна змушувати поляків за їхні власні кошти будувати для себе тюрму у Варшаві, а німців – стіну у Берліні, можна повісити поляка Ромуальда Траугутта і угорця Імре Надя, можна боротися з вільним книгодрукуванням у 1848 році в Берліні і в 1948 році знову в Берліні, можна сто років поспіль протиставляти «Свободі, Рівності, Братерству» – «православіє, самодєржавіє і народность», можна це і ще багато, дуже багато безглуздого і  пустого… Можна Грузію з Абхазією, Молдову з Придністров’ям, Ічкерію і Осетію, Сербію і Хорватію, навіть Сирію можна…

    

Але жандарм всихає. У нього більше немає сил. Він віджив своє, і йому не допоможуть навіть анаболіки у вигляді пігулок ненависті і таблеток пропаганди.   Революція і свобода, за якими жандарм 300 років ганявся  всією Європою, самі прийшли до нього в гості і стоять на кордоні за 500 кілометрів від Москви. Тому жандарм і перейшов кордон, вигадавши захист «русскоязичних», окупувавши Крим і Донбас, тероризуючи всю Україну. Даремно. То вже передсмертні судороги жандарма світу як такого взагалі і жандармського режиму Путіна зокрема.

Алєксєй Поліковскій, оглядач «Новой»

Переклад з російської Василя Алєксєєва

Липень14/ 2017

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України