• Сьогодні: Понеділок, 8 Березня, 2021
Інфо ПС

ТАЛАНОВИТА ДУХОВНА ЛЮДИНА ТАЛАНОВИТА В УСЬОМУ

Цей маленький серйозний хлопчик із вдумливим поглядом на світлині – Блаженнійший Святослав Шевчук. Подивіться, як зараз він схожий на свого батька.   Стрийська земля народила великого духовного лідера нашої держави, яким захоплюємося, якого любимо, якому вирімо. Пропонуємо Вашій увазі частину теплого родинного інтерв’ю журналу “Релігія в Україні”, яке по-новому відкриє багатьом світ нашого нинішнього Патріарха.

«Грати на скрипці мене вчила рідна тітка»

       — Блаженнійший, Вас неможливо застати в Києві, Ви постійно в роз’їздах. На кого паству залишаєте?

       — (Посміхається.) За декілька останніх місяців я дійсно об’їздив півсвіту, адже за кордоном проживає приблизно третина парафіян Української Греко-Католицької Церкви. Отже кожна моя поїздка до Бразилії, Аргентини, США або по Європі є пастирським візитом.

       — Ви неодноразово зустрічалися з Папою Римським Бенедиктом XVI. Яке враження справляє Святійший Отець?

       — Він простий у спілкуванні, в ньому немає якогось штучного пафосу, говорить тихим голосом, але настільки змістовно, що його промову можна хоч відразу публікувати. Всі наші зустрічі проходили в теплій обстановці, понтифік уважно слухав мене, було видно, що йому дуже цікаво дізнаватися про нашу церкву, про міжконфесійну ситуацію в нашій країні і про багато чого іншого.

       — Ви стали наймолодшим главою церкви в Україні. Скажіть, які риси характеру допомогли Вам зробити таку церковну кар’єру?

       — (Посміхається.) Навіть не знаю, як відповісти на це питання. Адже я ніколи не прагнув робити церковну кар’єру. Та відповідальність, яку на мене зараз поклали, виявилася для мене великою несподіванкою. Але все своє життя я прагнув бути щирим — і з Богом, і з людьми.

       — Ви родом зі Стрия Львівської області. Знаю, що там проживає більше ста Шевчуків.

       — Я ще в дитячий садок ходив із Шевчуками (сміється). Але вони були всього лише однофамільцями, не родичами. Це прізвище походить від назви професії — швець. А вже Шевчук, Шевченко, швидше за все, її похідні. По поширеності ж цього прізвища відразу видно, що «шевцiв» по всій Україні було дуже багато!

        — Ваша мама все життя викладала музику в дитячій музичній школі, та і Ви, знаю, захоплюєтеся грою на скрипці. Не хотіли стати професійним музикантом?

        — Дійсно, мама 35 років учила дітей грі на фортепіано, а торік вийшла на пенсію. Батько ж мій, інженер за освітою, майже все життя пропрацював на залізниці, відповідав за питання радіозв’язку. Пізніше він був директором телеательє, а перед пенсією встиг ще попрацювати в компанії, що надає послуги кабельного телебачення. Рідна сестра матері викладала по класу скрипки, тому грі на цьому інструменті я вчився у власної тітки. Словом, музична освіта в нашій сім’ї є природною частиною взагалі всього виховання. Тому професійно займатися музикою мені не хотілося.

         У різні періоди життя я захоплювався і колекціонуванням монет, і розведенням голубів. Збирав марки з репродукціями картин, в основному Рафаеля: просто закоханий був у цього художника. Тоді навіть уявити не міг, що ті картини, якими я милувався на марках, колись побачу «живцем» в Римі, Флоренції, Ватикані. Любов до мистецтва і музика до цього дня залишаються моїми захопленнями.

        — У рідному домі які у вас були обов’язки? І за що могли вилаяти або покарати?

        — Всі домашні обов’язки в нашій сім’ї розподілялися порівну. Вже будучи ректором духовної семінарії (а пізніше і єпископом), я завжди приїжджав додому допомагати копати город. Навіть вікна в домі мив! Отже виконував всі домашні справи. А посварити могли за якусь необов’язковість або за небажання викладатися в роботі. Тому я з раннього віку засвоїв: треба працювати на повну силу.

        — А як Ви вчилися в школі?

        — Виключно на «відмінно». І зовсім не з честолюбства, а швидше з обов’язковості.

«Я відвідував підпільну семінарію без відома батьків»

        — Блаженнійший, у вищих церковних єрархів існує обітниця безшлюбності. Невже Вашим батькам не хотілося мати невістки, поняньчитися з внуками?

         — Мої мама з батьком і так всього цього не позбавлені, Господь Бог дозволив їх мрії збутися (посміхається). У мене є брат, він молодший від мене на 11 років і теж священик, недавно в його сім’ї з’явилося дитя. Коли ж я лише готувався стати священнослужителем, то, звичайно, певні сумніви у мене були: навіщо Бог мене кличе, чого Він хоче від мене? У певний момент я зрозумів, що все-таки покликаний бути неодруженим священиком. І повірте, ніколи не пошкодував про це! Жодних сумнівів або коливань, на щастя, не було. Можливо, зглянулася якась Божа благодать.

         — І жодного разу в житті не закохувалися?

         — Кривити душею не буду: звичайно, закохувався! (Сміється.) Адже Бог створив людину так, щоб вона бачила і цінувала красу, у тому числі і жіночу. А «гарна дiвчина» — це ж божий дар! Але я вибрав ту життєву дорогу, по якій зараз йду. Що ж до батьків, то спочатку моє захоплення духовними знаннями вони сприйняли з великою тривогою. Оскільки я почав відвідувати підпільну семінарію без їх відома: строга конфіденційність була однією з умов навчання. Та і потім, якби стало відомо, що їх син є активним учасником підпільної Церкви (Українська Греко-Католицька Церква в 1946 році була насильно ліквідована і до 1989 року існувала підпільно. — Ред.), мама і тато просто втратили б роботи. Але Господь Бог розпорядився так, що мої мрії втілилися в життя вже після розвалу Радянського Союзу.

         Взагалі ж, у нас дуже віруюча сім’я, що дотримується всіх християнських традицій. До цих пір із захопленням згадую, як ми святкували Різдво і Пасху. У радянські часи Церква була, що називається, на підпільному стані і навчитися молитвам можна було лише в колі рідних.

        — Блаженнійший, Ви вчилися в Аргентині. Розкажіть про свої враження.

        – У 1991 році я виїхав до Аргентини для вивчення філософії, оскільки даний предмет необхідний для повного опанування богослів’я. Така дорога до священства. Перші мої враження від цієї екзотичної країни були просто феєричними. СРСР тоді розвалився, Україна перебувала в депресивному стані, Аргентина ж входила в двадцятку найбільш розвинених країн світу. Згадую, як наші співвітчизники в Буенос-Айресі 5 грудня вийшли на маніфестації, радіючи отриманню їх батьківщиною незалежності (1 грудня 1991 року в Україні відбувся референдум і перші президентські вибори.Ред.). Через десять років я знову був направлений до Аргентини, але вже в сані єпископа. На той час економічна ситуація в країні змінилася не в кращу сторону.

         Перше, що приголомшує тих, хто приїжджає до Аргентини: звичай пити чай «жерба мате», який готується певним способом і служить для поєднання співрозмовників. Якщо хтось його п’є, то обов’язково тобі запропонує. Навіть під час лекцій студенти сидять з термосами і п’ють «жерба мате», а професор підходить то до одного, то до іншого і відсьорбує з їх чашок. Це, по-моєму, говорить про відвертість суспільства і близькість людей один до одного. Українці ж більш закриті, обережні, чи що.

«Бог виходить назустріч тому, хто захотів його пізнати»

        — Впродовж п’яти років Ви навчалися в Папському університеті в Римі. Не виникало бажання залишитися там назавжди?

        — Рим — унікальне місто! Завдяки вивченню його історії і культури я неначе доторкнувся до витоків християнства. До цього дня відчуваю ностальгію за Римом. Впродовж останніх десяти років я обов’язково раз на рік приїжджав туди, ходив своїми старими маршрутами. Надвечір, коли спадає жара, любив посидіти на Капітолійському пагорбі і дивитися на всі ці древні руїни, уявляючи, що тут відбувалося в різні століття. Проте залишатися в Римі я навіть не думав. Навіть коли вчився там, завжди підтримував зв’язок із нашою країною і нашою Церквою. Адже саме подальше повернення до України і вибудовування у нас Церкви як інституту і було сенсом мого перебування в Італії.

          В одному з інтерв’ю Ви розповідали, що у Вас є особиста вервиця покійного Папи. Вона приносить успіх? І які ще пам’ятні дарунки у Вас є?

          — Я спеціально приніс вам показати цю вервицю. Іван Павло II на ній молився, але вона не є талісманом успіху або щасливої долі. Це всього лише інструмент для молитов. Мені її подарував на честь моєї хіротонії (посвячення в сан єпископа. — Ред.) колишній особистий секретар понтифіка, а сьогодні архиєпископ і митрополит Римо-Католицької Церкви в Україні владика Мечислав Мокшицкий. Що ж до долі, то християни не повинні в неї вірити. Бог пропонує людям вільний вибір, і доля людини залежить від того, як вона поводиться в житті, які дороги вибирає.

          А пам’ятних дарунків у мене багато. Наприклад, є дорожня ікона митрополита Андрея Шептицького, підписана його рукою: «27 грудня 1914 долі, мiсто Курськ». Коли Шептицького у Львові заарештувала російська влада, його вислали до Владимира на Клязьмі. Мабуть, саме дорогою туди, зупинившись у Курську, митрополит і подарував ікону якомусь російському вельможі, про що свідчить припис «графові такому-то».

          — Недавно американські учені оприлюднили результати дослідження, що, мовляв, років через 10-15 релігії відімруть, оскільки всі церкви себе дискредитували.

          — Такі припущення звучать ще з часів революцій в Росії. Неодноразово стверджували, що релігія — це пережиток буржуазного суспільства. За часів Нікіти Хрущова говорили: «Комунізм — на горизонті, всі релігії вимруть до 1980 року.» Але цього не сталося! Я впевнений: і не станеться. Тому що людина — істота релігійна. І пошук Бога — це складник людської суті.

          Що відрізняє християнство від інших релігій? В інших релігіях людина шукає Бога або якийсь абсолют, а в християнстві, навпаки, Бог шукає людину! Господь виходить назустріч тому, хто захотів його пізнати.

          — Ви впродовж трьох років були особистим секретарем кардинала Любомира Гузара. Можете пригадати якийсь цікавий випадок?

          — Я був знайомий із Блаженнійшим Любомиром задовго до того, як став його особистим секретарем. Мене завжди приголомшувало почуття гумору Любомира Гузара, завдяки якому він міг знайти вихід із найскладніших ситуацій. Якось напередодні однієї з виборчих кампаній до нього прийшла одна жінка-політик (не хочу називати її імені), яка, вочевидь, хотіла представити свою партію. А я тоді був секретарем і сидів поруч. Гостя дуже довго говорила, і весь цей час Блаженнійший сидів і мовчки слухав її. Врешті-решт вона його запитала: «Владико, а чому Ви нiчого не вiдповiдаєте?» І він відповів: «Бачите, мама мене навчала, що з жiнками потрiбно або мовчати, або погоджуватись». (Сміється.) Ось у цій фразі вся особа Блаженнійшого Любомира!

        — Владико, як Ви вважаєте: чи не упущені можливості для створення в Україні єдиної помісної церкви?

        — Можливості є завжди, тому що не вичерпується прагнення християн всього світу до єдності. Але принципове те, що єдина помісна церква не може бути політичним проектом, реалізованим за ініціативою того чи іншого політика. Це неправильно. Єднання повинне виходити з внутрішнього наміру церков. Для нас, наприклад, важливо, щоб ми разом із представниками інших конфесій могли за одним престолом служити Літургію. Ось це є проявом високого єднання!

        На початку незрозумілої і неусвідомленої нами багатьма епідемії коронавірусу Блаженнійший розставив свої глибокі акценти, які стали орієнтирами для багатьох: «Якщо буде потрібно, увесь церковний простір стане шпиталями, де ми разом із вами рятуватимемо людські життя», – зазначив Предстоятель УГКЦ.

Звертаючись до лікарів, він додав: «Тільки ви навчіть нас, як це робити. Ми вміємо швидко і добре вчитися, щоби разом із вами рятувати життя людини, яка помирає».

Також Блаженніший Святослав звернувся до заможних людей, людей великого, малого, середнього бізнесу: «Мабуть, ви сьогодні не можете спати, тому що світова економіка входить у період рецесії. Падають біржі, гроші знецінюються… Я закликаю вас вкласти ваші гроші в найкращу інвестицію – порятунок і захист людського життя. Якщо ви сьогодні відчуєте соціальну відповідальність бізнесу, будьте певні, свої відсотки ви отримаєте. Це відсотки, які не дасть жоден банк і жодна акція. Вони дадуть вам надію на життя вічне і залишаться у ваших руках навіть після вашої смерті».

Підбірка фактажу – #ГО_Oб’єднання_Родовід_

Грудень13/ 2020

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України