• Сьогодні: Вівторок, 20 Квітня, 2021
Інфо ПС

ЗА ПРИКЛАДОМ ОРГАНІЗАЦІЇ БОРОТЬБИ З РУСКОМІРЦАМІ ТА АГЕНТАМИ КРЕМЛЯ В УКРАЇНІ ДАЛЕКО ХОДИТИ НЕ ТРЕБА

         «В’язні ділилися на кілька дуже відмінних одна від одної національних груп, кожна з яких мала свій особливий характер. У прибалтів була міцна організація, але без добре розвинутої ієрархії. Українці, в більшості своїй колишні учасники повстанського руху, були дуже добре організовані, їхні лідери до ув’язнення були командирами повстанських загонів, усі добре одне одного знали, і їх організація розбудовувалася майже автоматично.

        Політичні в’язні залякали «придурків», які почали їх боятися. Вони також стежили за інформаторами… Антирадянські військові організації Західної України також докладали великих зусиль для знищення інформаторів, і їхні ватажки принесли це прагнення з собою в табори. Можливо, усвідомлюючи це, адміністрація табору… відділила українців від інших в’язнів, оскільки вважалося, що вбивства інформаторів — робота українців. Це тільки посилило їхню солідарність та їхній гнів.

        Нещадному терору МДБ протистояли, наскільки можливо, тільки бандерівці – українські повстанці Степана Бандери, – свідчить угорець Ірані Бела. – Кілька місяців вони поводилися дуже тихо, а потім зорієнтувалися і почали діяти. Вони були хорошими робітниками і всюди завойовували довіру керівництва табору та дружбу членів бригади. Всіх вразила небачена досі серія вбивств людей, яких підозрювали в доносах на своїх товаришів. Винуватців не змогли зловити, і це бентежило політофіцера.

        Холоднокровність, з якою відбувалося знищення “сексотів”, сіяла страшну паніку. Багато хто благав допомоги в керівництва.

        Така праця вимагала строгої внутрішньої дисципліни. Єврей Давид Цифринович-Таксер описує, що «кухар-“бандерівець” боявся собі налити густішу порцію, ніж іншим. А українець, який ніс цукор на цілу бригаду, не втримався і спробував трошки, був змушений ходити від барака до барака з табличкою “Я у своїх товаришів украв цукор”. Від пропозиції наглядачів закрити його до БУРу – «барака усиленного режима» – українці відмовилися. В таборі вони самі могли вершити судочинство».

        На лагпункті № 5 14 тисяч в’язнів, переважно українців і прибалтів, відмовилися виходити із зони. Вони викинули над своїми бараками чорні прапори; за словами чиновника з МВД, поводилися вони «вкрай агресивно». Потім, коли табірна охорона, підсилена 40 солдатами, спробувала відрізати бараки страйкарів і захистити продовольчий склад, на них напав натовп із 500 в’язнів. Вони лаялися, кидалися камінням, били солдатів кийками і кайлами, намагалися вибити у них із рук зброю.

          Напередодні страйку начальство періодично надсилало до Москви доповідні, в яких йшлося про підпільні організації в таборі, про випадки заворушень, про «кризу» системи інформаторів, яка на той час була майже повністю виведена з ладу. Москва відповідала наказами ізолювати українців і прибалтів від решти в’язнів. Та адміністрація чомусь цього не зробила чи не могла зробити. На той час близько половини в’язнів у таборі становили українці, а ще чверть — прибалти і поляки; ймовірно, для їх розділення просто не було можливостей. У результаті в’язні продовжували порушувати правила, час від часу влаштовуючи страйки і протести.

         Як і в інших таборах, в’язні Степлагу були організовані за національним принципом. Проте, здається, українці Степлагу пішли на кілька кроків уперед порівняно з іншими у конспірації. Керували тут не відкрито вибрані лідери, а конспіративний Центр, таємна група, члени якої залишалися невідомими.

        Справжні стосунки страйкового комітету зі «справжнім» керівництвом повстання також залишаються неясними — ймовірно, доволі невизначеними вони були і під час повстання. Навіть якщо керований українцями центр не здійснював детального планування, саме він, очевидно, був рушійною силою страйку і відігравав вирішальну роль у «демократичних» виборах страйкового комітету. Здається, що українці наполягали на його багатонаціональному складі: вони не хотіли, щоб страйк видавався надто антиросійським і антирадянським, а також прагнули, щоб страйк очолював росіянин.

         Цим росіянином був полковник Капітон Кузнецов… українці ніколи повністю не довіряли Кузнецову. Під час повстання його всюди постійно супроводжували двоє озброєних українців. Це начебто мало на меті його захист. Насправді ж, імовірно, вони були приставлені стежити за тим, щоб він по-зрадницькому не втік уночі з табору.

        Беззаперечне лідерство українців у повстаннях підтверджує й французька учена Марта Кравері: «В складі «комісії» були представлені всі основні національності, які знаходилися в таборі; головна роль в прийнятті рішень належала українцям, котрі займали й контролювали всі ключові пости під час спротиву військам. «Бандерівці» були також членами охорони голів «комісії»».

         “… почала функціонувати нелегальна табірна рада з числа найбільш авторитетних зеків. Створена вона була з ініціативи бандерівців, що мали великий досвід підпільної роботи в ОУН і УПА. Від українців входило 4 людини, від росіян – 3, від прибалтів – 2, від кавказців – 1, від середньоазіатів – 1 і від євреїв запросили мене“, – писав єврей С. Бадаш про формування підпілля в таборі Екібастуз у Казахстані в 1952 р.

         Фінський журналіст, документаліст, письменник Юкка Рислаккі зазначає: «У Воркуті «українські націоналісти розгорнули широку пропаганду проти виходу на роботу, заявивши, що потрібно боротися за виконання всіх вимог страйкуючих, а не задовольнятися чимось. Відповідні таємні документи містять повідомлення агентів-наглядачів: «Ув’язнені українці-західняки із числа колишніх оунівців ставляться до наказу негативно і заявляють, що потрібно шляхом масової відмови від роботи добиватися суттєвіших пільг, тобто зменшення терміну покарання, запровадження заліків, не закривання бараків»; «Бандерівці, українці-західняки, виразно незадоволені. Пільги називають разовими подачками, розрахованими на приспання непокори серед ув’язнених».    Українців активно підтримали німці та прибалти. У таборах політв’язні здійняли червоні прапори з чорною окрайкою — своєрідні червоно-чорні знамена боротьби, схожі на ті, що мали українські націоналісти… Керував повстанням конспіративний центр із представників кожного відділення, але більшість повстанців становили українські та прибалтійські націоналісти».

          Під час Кенгірського повстання багатотисячна юрба співала гімн Кенгіру, який написав Михайло Сорокаорганізатор табірної підпільної мережі “ОУН-Північ“, один із законспірованих організаторів бунту. «…і кілька разів на день весь табір, усі 13500 в’язнів, співали на весь голос цей гімн… Так, ми співали, чинили опір генералам як могли і намагалися довести їм, що в нас теж є свої права“, – згадувала одна з учасниць повстання росіянка Любов Бершадська.

Наше гасло – свобода

Для усього народа.

Ми не будем, не будем рабами

І не будем носити ярма.

Братня кров Воркути і Норильська,

Колими, Рудника, Кенґіра

Переповнила чашу насильства

І з’єднала усі лагера.

Тим, що впали за волю,

Ми клянемось сьогодні,

Що не будем, не будем рабами, –

Боротьбу доведем до кінця!

Що не будем, не будем рабами, –

Боротьбу доведем до кінця!

         Цікавими є свідчення тих, хто, будучи по один бік ґрат із українцями-політв’язнями, все ж залишався з ними ворогами:

         «Бандеровцы, закаленные противостоянием с советской властью, нацистами, поляками, представляли собой сплоченную и жестокую массу. Они обладали специфическими навыками существования в подполье, что их отличало от многих других категорий заключенных. Как и бандитские группировки ГУЛАГа, «западенские» боевики не останавливались ни перед насилием, ни перед террором, ни перед убийствами, но в плане организованности они их заметно превосходили. В 1952 году украинские националисты составляли большинство в Минлаге. Используя навыки подпольной антисоветской борьбы, контрразведывательный опыт, активно прибегая к вербовке, запугиванию и силовым методам решения вопросов, включая пытки, они без труда завоевали в лагере привилегированное положение. А вот самих «западников» вербовать не получалось. Даже если они и соглашались на сотрудничество либо с лагерным начальством, либо с чекистами, то нередко становились «двурушниками» – работали на обе стороны. Они могли выполнять и самую грязную работу по зачистке лагерного контингента от «стукачей» МВД. На убийство как правило шли «оуновские» боевики, осужденные на 20-25 лет. Терять им фактически было нечего.

          В октябре 1951 года из Песчанлага (Караганда) в Речлаг (Воркута) перевели две враждующие группировки: «оуновцев» и «чечен». На новом месте между ними развернулась жестокая борьба за сферы влияния. Несмотря на то, что к чеченцам примкнули представители кавказских и среднеазиатских народов, в свое время обиженных «западенцами», в этой кровавой резне бандеровцы вышли победителями» (зі статті «Почему в ГУЛАГе самыми авторитетными зэками стали бандеровцы»)

Енн Епплбом, «Історія ГУЛАГу»

Квітень06/ 2021

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України