• Сьогодні: Вівторок, Лютий 18, 2020
Інфо ПС

З ВОРОГОМ ПОТРІБНО БОРОТИСЯ

ЗСУ сьогодні – це загрузла в боягузтві, лицемірному пафосі і брехливості організація, на чолі якої стоїть пихатий жлоб. Армія перетворилася на багатотисячний натовп виконавців наказів, де панує атмосфера процвітаючого загнивання.

Я громадянин однієї європейської країни, який здобув військову освіту в одній із найкращих армій світу. П’ять років тому я приїхав в Україну, бо відчував глибоку симпатію до українського народу, раптово змушеного боротися за свою свободу, гідність і право на самовизначення. Я вважав своїм обов’язком втрутитися і не стояти осторонь. Мене не потрібно було наставляти або контролювати, я сам був мотивований до кінчиків волосся. При цьому жодні казки про “громадянський конфлікт” мені можна було не розповідати. Специфіка дій російських спецслужб давно і ретельно вивчена, і те, що тут відбувалося, було саме неприкритим вторгненням російської армії, з потенціалом на подальшу вибухову ескалацію. Це абсолютно в дусі спадкоємців КДБ, які в часи свого існування масово сіяли терор і смерть по всій планеті, але уникли клейма злочинної організації. На той момент вони робили спробу повернення України збройним шляхом під свій контроль, це здавалося легким шляхом, адже армія тут майже припинила своє існування.
Але з’явилися непередбачуваності у вигляді добробатів, які самовіддано прийняли головний удар на себе і відбили його.

І ось у це потрапив я, по своїй волі, не за гроші, славу або блискучі цяцьки. Довелося долати таку масу труднощів, які середньостатистичний українець навіть не помітив би – вибивання права на вступ на військову службу за контрактом, отримання УБД як визнання своїх заслуг, якісь пільги я навіть не згадую, все одно нічого не отримаю, та й не потрібно воно мені. Особливих геройств за мною не помічено, в якихось страшних битвах не брав участі, якщо доводилося воювати, то робив це вміло і самовіддано, служив відповідально.

Але світ навколо змінювався. Змінювалися політичні реалії. Довелося наживу ознайомитися з багатьма даностями і особливостями українського суспільства. Я радий, що зміг знайти хороших друзів, людей просвітлених, талановитих, розумних і креативних. Вони – основа успішної та процвітаючої країни. Але є одне але, і це “але” жахливе. Цивілізаційний проєкт української держави виявився проваленим. Уся зрілість і воля українського громадянського суспільства не змогли надихнути злодія і державного злочинця Порошенка, і хорошого, але наївного хлопця Зеленського на створення дієвого концепту оборони і стратегії зі звільнення окупованих земель. Таким чином, Україна здалася перед поширенням “русского мира”, навіть не вступивши в серйозну сутичку. Та ідея національної держави, яку люто захищають активні верстви суспільства, від самого початку була химерою, повторенням застарілих шаблонів і схем, і не знайшла позитивного відгуку у світі, а привела лише до роз’єднання і глибокого розколу суспільства, чому корумпований і дегенеративний політикум радісно аплодував. Не знайшлося жодного великого політика, який розуміє дорогоцінну суб’єктність державності і здатний зупинити цей відкат у минуле.

На тлі цього армія і її розвиток не знайшли тієї уваги, на яку заслуговували. Та й навіщо її розвивати, якщо дуже зручно залишатися в умовах декларативного називання Росії агресором, не бажаючи доходити остаточного, максимально логічного висновку – з ворогом потрібно боротися.
ЗСУ сьогодні – це загрузла в боягузтві, лицемірному пафосі і брехливості організація, на чолі якої стоїть пихатий жлоб. Інакше не можна назвати міністра оборони, під час візиту якого нас, рядових солдатів, виганяли з казарми, щоб не муляли очі високоблагородному вельможі.

У будь-якій битві переможе солдат ініціативний, розумний, який уміє застосувати свій творчий хист найефективнішим способом. І цей образ бійця ніяк не виховується, не підтримується і не має поваги в армії, що перетворилася на багатотисячний натовп виконавців наказів, де панує атмосфера процвітаючого загнивання.
Єдине, на що зараз здатна українська армія, це прийняти останній бій і героїчно загинути, що навіть буде цілком у традиціях народних міфів. Геть відсутній дух проактивності, бажання дій, прагнення йти вперед і перемагати. ЗСУ повністю перетворилися на те, із чим я приїхав боротися, – на відрижку совкового рабства. І фетишизація прагнення стати частиною НАТО і запровадити в себе стандарти цього військового блоку викликають лише зневажливе здивування. Вам ніхто не заважав провести реформи, здатні збільшити ефективність армії, як ніхто і не заважав подолати корупцію. І тепер ви нав’язуєтеся приєднатися до низки армій, з яких кожна по-своєму досягла високого і найвищого рівня боєздатності, підготовки та забезпечення. Навіть ваші слов’янські сусіди. Треба було тільки не красти, а працювати.

Уже ніяк не вдається почуватися частиною цього лубочно-лялькового театру, занадто велика відмінність у менталітеті, запитах і цілях. Це – не моя армія, не те, чим я особисто міг би пишатися і що я міг би рекомендувати.
Лютий 2020

А у квітні 2019 року Зіґфрід в інтерв’ю “Цензор.НЕТ” говорив:
«Як не крути, але справжня війна з цією технікою і справжнім ворогом, з яким можна по-справжньому воювати, – це професійний виклик, особливого роду, і загалом поки є ця можливість, поки я можу це робити – все прекрасно.
      Дуже велику роль відіграє стратегія верхівки армії – хто ворог і що робити, якщо хтось нападе. Якщо цього немає, то у всіх військовослужбовців втрачається уявлення, як і навіщо воювати.
      Я неодноразово помічав, що навчання, тренування, участь у загальних навчаннях, пов’язаних з німецькою армією, часто жорсткіше відбувалися, ніж безпосередньо бойові дії в Україні – навіть у навчальному стані дух німецького піхотинця на висоті.
Там, де присутня німецька педантичність, прагнення до ефективності і дбайливого використання ресурсів, не може бути, наприклад, такої посади, як днювальний. Я намагаюся розібратися в багатьох речах, вдумуюся в їхню суть, і виходить, що сама посада днювального – людини, яка сидить у коридорі, і змушена кричати “струнко”, коли заходить командир, – це абсолютно непотрібна нісенітниця з пережитків РСЧА. Це абсолютно не потрібно і нікому не важливо взагалі, крім командира, якому, можливо, лестить, що хтось кричить “струнко”, коли він заходить. Це абсолютно неефективне використання людського ресурсу. Ні в німецькій, ні в ізраїльській, ні в американській армії такого немає. Як вони взагалі живуть без днювального? Незрозуміло!..
        Також у ЗСУ занадто багато паперу, тяганини, велика прихильність до документальних рішень, аналізів, записок – просто занадто багато паперу.
         Не знаю, пов’язано це чи ні – наявність занадто великої кількості офіцерів в українській армії, надто мало рядових, і практично немає толкового сержантського складу, який за все відповідав би. Багато питань життєдіяльності в німецькій армії вирішується не бюрократично – командир взводу подумав, командир взводу вирішив – все! Не порушується статут, не порушуються права військовослужбовців – всі задоволені. Тут же часто через голову взводних, ротних, командирів звертаються безпосередньо до ротного командира з метою вирішити якісь тривіальні питання, заради яких не варто було б морочитися взагалі. Таке відчуття, що командний склад (військові, до речі, які мають ухвалювати правильні, зважені рішення) не готовий до цього, не робить цього, і ці якості передаються далі, і це все загальмовує розвиток армії».

 

Зіґфрід (позивний Океан), громадянин Німеччини, ексбоєць ЗСУ на московсько-українській війні, що триває

 

Джерело: https://censor.net.ua/

Лютий05/ 2020

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України