• Сьогодні: Неділя, 24 Січня, 2021
Інфо ПС

ЯКИМ БУДЕ ТВІР ПРО НИНІШНЮ ВІЙНУ, ВЕЛИКОЮ МІРОЮ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД ТОГО, ЯКОЮ БУДЕ УКРАЇНА

Про читання і писання, а ще – про державу та війну роздумує відомий український письменник Василь Слапчук.

Нам бракує країни, в якій би  письменство могло природним чином розвиватися. Українське суспільство поволі дичавіє. Коли закривають книгарні та бібліотеки — це погана ознака. Якщо книгарні ще можна розглядати як бізнесові структури й вимагати, аби вони себе виправдовували матеріально, то ставити такі вимоги перед бібліотеками абсурдно. Бібліотеки не повинні доводити чиновникам, що вони потрібні. Це аксіома.

Існують певні цивілізаційні принципи, відмова від яких призводить до краху, виродження, деградації. Саме це відбувається зараз із нашою нацією. Усі ці завгоспи від держави спочатку поставили суспільство на межу виживання, звівши його інтереси до суто споживацьких, матеріальних і примітивних, а тепер заявляють, що бібліотеки не потрібні, бо до них ніхто не ходить. Адже по містах і містечках закривають лікарні, по селах — медпункти і поштові відділення… Бібліотеки горять синім полум’ям, випалюючи духовний кисень, нищівним чином змінюючи культурний клімат.

Однак головний наш симулякр — Українська держава, яка зовсім не українська. Звісно, держава — лише штучне утворення, покликане упорядковувати буття суспільства. А в суспільства нашого — проблеми з самоідентифікацією і самоствердженням. Малороси, за сприяння чужорідних і чужомовних сил, витіснили українців з їхніми нагальними потребами на периферію. Щоб допомогти сучасному українському письменству, необхідно чітко визначитися з політикою поетики й кардинально змінювати поетику політики.

      Коли я взявся свідомо формувати себе, книжки стали моїми найкращими друзями й порадниками. Знайомство з Марком Аврелієм чи Сенекою не може минути безслідно.

        …Ніколи не розцінював писання як психотрудотерапію. Вважаю нечесним, коли автор зі своєї хворої голови звалює на здорову читацьку голову власні проблеми. Особисто для мене це неприйнятно.

Спочатку війна (в Афганістаніред.) була лише фактом біографії. На війні я почувався цілком природно і стабільно. Мої реакції були адекватними (або ж умовно адекватними, оскільки зараз думаю, що боятися потрапити на війну — це нормально). Страх я відчував тільки у моменти реальної небезпеки. Коли ми поверталися із завдання, мене не лякало те, що завтра знову треба буде йти в гори, лізти під кулі. Згодом я пережив війну як метафізичне явище. Майже за Ніцше, коли не я вже вивчав війну, а вона мене.

Усі наші цінності умовні. І в матеріальній сфері, де собівартість речі більш-менш очевидна, і в духовній, де критерії доволі абстрактні й розмиті. Навіть ціна людського життя не безумовна, а варіюється залежно від історичних часів, соціального стану, обставин і т. ін. Наприклад, життя цивільної людини і життя солдата — не рівноцінні. Життя солдата взагалі йому не належить.

Одного разу нас — чотирьох бійців у БМП: механік, оператор-навідник і два стрілки — залишили прикривати відхід колони. Ми вели бій, потім нашу БМП підбили з гранатомета, ми продовжували відстрілюватися… Не переказуватиму усіх перипетій. Суть у тому, що нами пожертвували заради того, щоб вивести з-під вогню колону. Такий закон війни. Я був добрим солдатом: у тому сенсі, що в мені абсолютно нічого не повставало проти цього закону.

У Євангелії мовиться: коли око твоє спокушає тебе, вирви його і викинь. Безперечно, моє каліцтво стало певним запобіжником, суттєво обмеживши мій життєвий вибір. Скажімо, якби я надумав стати професійним кілером, це було б проблемно. Навряд чи я обрав би стезю письменника, якби повернувся з війни живим і здоровим. Зараз може видатися, ніби я ботанік, якого лиха доля закинула на війну і там перемолола з кісточками. Ті, хто знав мене між школою і військом (на щастя, майже ні з ким із них я опісля не бачився), пережили б когнітивний дисонанс, зустрівшись зі мною нинішнім.

Дуже часто доводиться чути: будьте собою. Це не мій випадок. Я не знаю, що означає бути собою. Зла в мені було, мабуть, у тій же мірі, що і добра. Я міг бути різним, яким завгодно. У якийсь момент я вирішив, що буду доброю людиною. Однак це моє рішення аж ніяк не було спровоковане результатом пережитого на війні. Мені пощастило зустріти жінку, саме буття якої (не вона особисто) спонукало мене до цього вибору, і заради якої я вирішив будувати себе в усіх розуміннях. Либонь, тоді я і став письменником.

        …Після Першої світової знакові твори про цю війну, за окремими винятками, з’явилися через десятиліття. Німець Ернст Юнгер свою знамениту книжку «В сталевих грозах» видав 1920 р. Доволі оперативно. Але він використав свій фронтовий щоденник. А «Фієсту. І сонце сходить» Ернест Гемінґвей опублікував 1926 року, «Прощавай, зброє!» — 1929-го. Цього ж року Еріх Марія Ремарк видав «На Західному фронті без змін». Згодом вийшли «Повернення» (1931), «Три товариші» (1937). Того ж таки 1929-го року Річард Олдінгтон оприлюднив знаменитий роман «Смерть героя». В усіх цих творах порушується тема війни або життя ветеранів у післявоєнний час, з’являється визначення «втрачене покоління» і т. ін.

Яким буде твір про нинішню війну, великою мірою залежить від того, якою буде Україна. Кому потрібен високохудожній і майстерний твір про трагічну долю великої, але вихолощеної країни? Уже зараз виглядає так, що нерідко і держава, і суспільство цураються ветеранів АТО. Зверніть увагу на кількість випадків, коли водій маршрутки виганяє ветерана, попри те, що держава гарантувала йому пільговий проїзд. Це така ганьба, такий сором!.. Хто ті люди, ті пасажири, які підтримують водія, а не ветерана? А війна триває і навряд чи скоро завершиться. Звідкіля ще виганятимуть ветеранів цієї війни? А твори напишуть. Обов’язково напишуть.

 

 Василь СЛАПЧУК

Лютий29/ 2020

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України