• Сьогодні: Субота, 31 Липня, 2021
Інфо ПС

ЯКУ ДЕРЖАВУ МИ ЗБУДУВАЛИ І ЯКУ ВЛАДУ ЗБУДУВАВ ПОРОШЕНКО

Прем’єр-міністр України Володимир Гройсман 9 лютого у Брюсселі під час присвяченої економічному розвитку України конференції, відповідаючи на запитання, чи повертаються назад олігархи, заявив: “Якщо хтось говорить, що олігархи повертаються, у мене запитання – куди? Якщо хтось мені дасть відповідь, куди, я готовий дискутувати. Я вважаю, що ніхто нікуди не повертається. Я вважаю, що фундаментальні рішення, прийняті у 2014-2016 роках, значно послабили вплив олігархів на національну економіку та на систему влади. Український парламент на фоні того, що є ряд деструктивних політичних діячів, здатний приймати необхідні рішення. Тому я думаю, що питання монополій – це питання дуже важливе, і над ним потрібно постійно працювати, щоби демонополізувати будь-який вплив великого капіталу”, – підкреслив Гройсман.
Така заява є скоріше некомпетентною, ніж брехливою, оскільки Прем’єр-міністр щиро вірить, що це так. Вочевидь саме відсутність справжньої вищої освіти у нашого Прем’єра не дозволяє робити йому політологічні висновки щодо політичної системи країни.

 Хто такий олігарх?

 Давайте з політологічної точки зору уточнимо вже вкотре, хто такий олігарх.
Олігарх це бізнесмен-політик з такими характеризуючими ознаками:
– має системний, часто інфраструктурний, бізнес, який так чи інакше пов’язаний з державним бюджетом, муніципальними бюджетами та залежить від стратегічних державних макроекономічних рішень;
– має великий за обсягом статок, що дозволяє йому серйозно впливати на економіку та політику цілої країни;
– корупційним чином фінансує свою фракцію чи парламентську групу для впливу на Парламент;
– корупційним чином фінансує свого міністра, міністрів чи їх заступників для лобіювання інтересів в Уряді;
– має корупційний вплив на судові органи країни або спроможність вирішувати проблеми в закордонних судах;
– має свої медіа (впливовий телеканал чи телеканали, радіостанції, газети, Інтернет-видання, а останнім часом навіть своїх блогерів та “тролів” для роботи в соціальних мережах);
– має свій мозковий центр (центри) для виконання робіт з креативними ознаками (рідше інтелектуального змісту);
– займається політичними інтригами, організовує платні загальнонаціональні та локальні громадські протести, час від часу підкуповує системно непрацюючих на нього політиків, експертів, журналістів, блогерів;
– періодично вирішує свої питання з Президентом, Прем’єр-міністром, Головою Верховної Ради (вхожий до них);
– влаштовує періодичні зустрічі (сходняки) з такими ж, як він сам, олігархами, потрапити на які можна лише за однієї умови – коли інші олігархи визнають тебе олігархом;
– відтак зневажливо ставиться до громади, експертів, корумпованих ним політиків та чиновників, повсякчас розглядаючи їх як біомасу або власну обслугу, вважаючи, що нема за що поважати людей, яких ти купив;
– знаходиться в публічній тіні, заперечує свій статус олігарха і в рідких інтерв’ю чи виступах намагається довести, що він корупційним чином на політику не впливає.
Потрібно також сказати про ще одну суттєву інтегральну ознаку, яка списана з російської дійсності, застосовувалася Кривавим Президентом, що майже став новим олігархом, а тепер застосовується олігархом-Президентом Порошенком. Отже ця ознака доволі прикметна для сучасної ситуації. Це – концентрація олігархії в особі олігарха-Президента, який визначає олігархічну політику як державну політику, здійснює перерозподіл олігархічних активів на свою користь, допоки олігархи йому це дозволяють, та виступає міжолігархічним арбітром.
Ноу-хау олігарха-Президента Порошенка полягає у декількох державно-олігархічних інноваціях, які малоосвічений Кривавий Президент навіть не додумався здійснити:
– для запобігання міжолігархічним конфліктам, які, як відомо, призводять до Майдану, олігархом-Президентом був укладений олігархічний консенсус між олігархами;
– цей олігархічний консенсус передбачає зосередження всієї політичної влади в руках олігарха-Президента, ослаблення ролі Парламенту (відсутність де-юре Коаліції і дія під диктатом олігарха-Президента), незаконно обраний Уряд з некомпетентним Прем’єр-міністром, який теж діє по команді олігарха-Президента;
– оскільки олігарх-Президент має те, чого не мав Кривавий Президент, – постійно підтримувану в актуальному режимі війну, – він здатен, посилаючись на це та підбурюючи відповідні громадські настрої, здійснювати тиск на інших олігархів та досягати перерозподілу їх власності під прикриттям держави в своїх інтересах;
– до основних впливів на Парламент, Уряд, державний та муніципальні бюджети, нинішній олігарх-Президент додав вплив на НБУ та банківську політику, яка призвела до винищення українських банків на користь російських банків та до перерозподілу деяких олігархічних банків у державну власність (санації їх за державний кошт, а потім перепродаж тому, хто дасть найбільшу ціну, відкат від якої отримає вгадайте хто);
– у відповідь на спробу створення приватних армій олігархами на тлі війни олігарх-Президент запровадив обмеження тих приватних армій, які контролюють його конкуренти, залишивши дієвими тільки ті приватні армії, які належать його прибічникам;
концентрація медіа-ресурсів у руках або під безпосереднім впливом олігарха-Президента та заміна явної (персонально-змістовної) цензури на форматну цензуру на телебаченні, найм блогерів та “тролів” (так званих “порохоботів”).
Це основні, саме характеризуючі, ознаки сучасного українського олігарха, найбільшим з яких сьогодні є олігарх-Президент Порошенко. Президент Порошенко є сучасним олігархом, який не тільки має класичні риси, але здобув і нові, які роблять його вплив в Україні співмірним із впливом олігарха-Президента в Росії.
Чи добре це для України? На перший погляд, можна сказати, що для того, щоб здолати монстра, потрібен інший монстр. Але це не так? Тобто вбити дракона не може герой, який ще до вбивства не здатен опиратися драконовій суті. Тільки коли монстр долається чесним та гідним людом, у країни є позитивна перспектива жити без монстра. Інакше на місце одного монстра просто прийде інший монстр.

Чому Парламент надзвичайно олігархічний?

 Давайте чітко і ясно сформулюємо, чому ж Парламент все-таки є олігархічний.
1. Ще в момент створення Фракції “Блок Петра Порошенка” було здійснено порушення принципу розподілу влад – Президент як протовиконавча (в Україні) влада має бути відділений від Парламенту як законодавчої влади. Тобто сама суть так званої Коаліції в докризовий час (осінь 2015 – весна 2016-го) та в післякризовий час (млява хронічна криза) лишалася олігархічною. Домінуючий вплив олігарха-Президента на Парламент – це і є найбільш очевидна олігархізація Парламенту.
2. В нинішньому Парламенті де-юре (а у важливих питаннях навіть де-факто) відсутня Коаліція. Те, що українська громада закриває на це очі і не бажає переобирати Парламент під час війни, ніяк не змінює цього факту. Тобто на політичному рівні ми маємо незаконну, корупційним чином підтримувану, Коаліцію. Те, що олігархічні ЗМІ та безліч політиків на чолі з олігархом-Президентом нехтують факти записів Онищенка, викривальних матеріалів Лещенка та інших експертів та журналістів, ніяк не змінює факту, який відомий всій українській громаді – ми маємо ad-hoc створювану для важливих голосувань корупційну парламентську більшість саме тому, що не маємо де-юре і де-факто Коаліції.
3. Ми маємо незаконно, тобто з порушенням норм Регламенту, обраний Уряд. Сам некомпетентний Прем’єр-міністр України є продуктом олігархічного консенсусу, який призвів до пам’ятного корупційного голосування в Парламенті за новий Уряд Гройсмана. Тобто в даному разі олігарху-Президенту став потрібен слабкий та некомпетентний в багатьох питаннях Прем’єр-міністр, яким було би легко управляти і з яким інші олігархи теж могли би домовитися. Ми маємо проолігархічний Уряд та проолігархічного Прем’єр-міністра.
Якщо ми не хочемо вірити в логіку, то давайте просто подивимося на кроки Уряду; 1) підняття тарифів в інтересах олігархів; 2) контрабанда вугілля з ДНР-ЛНР в інтересах олігархів; 3) підняття мінімальної заробітної плати просто перерозподілило гроші, які до олігархів потрапляли з однієї державної кишені (через субсидії), тепер потрапляють з іншої державної кишені (через сплату повних рахунків, бо зарплата тепер дозволяє не давати субсидії); 4) в тінь загнали більше 200 тисяч приватних підприємців, яких змусили платити так званий ЄСВ навіть коли немає заробітку. Експерти мабуть зможуть додати ще інші факти, але і цього досить.
4. Ми маємо боротьбу найбільшого олігарха (тобто олігарха-Президента), який посилюється, проти інших олігархів, які послаблюються (зокрема Ахметова). Саме цю боротьбу серед слабнучих олігархів, яка може призвести до розколу фракції Опоблоку, Прем’єр-міністр очевидно бажає видати за послаблення впливу олігархів на Парламент. Але це просто некомпетентне судження – бо замість декількох олігархів, на Парламент тепер впливає один Великий Олігарх. І це гірше для політичної системи країни, бо олігархічна конкуренція в Парламенті створювала хоч якусь видимість демократичного маневру для політичних сил на позиції громади.
5. Ми маємо в Парламенті та в навколопарламентській комунікації класичну ситуацію олігархічного медійно-дискурсивного диктату. Опозиція все більше і більше відлучається від телебачення. З’явилося нове явище в українській політичній комунікації, якого не було раніше – політичний тролінг. Це коли парламентська олігополія дозволяє собі не просто критикувати, а образливо знущатися над опозицією.
Тепер ми маємо не просто олігархічний вплив на Парламент, ми маємо в Парламенті олігархічний каток, який знищує всі громадські ініціативи, всю опозицію, всі нейтральні сили. Тобто ми маємо не олігархічний Парламент, яким він був за часів першого, другого чи третього Президента. Ми маємо олігополістичний Парламент, парламентську олігархічну монополію на владу, монополію монополій – парламентську олігополію.
Не сумніваюся в тому, що більшу частину цього тексту нинішній Прем’єр-міністр просто не зрозуміє. Та й у розкаяння олігарха-Президента я не вірю. Не створюють таку монструозну політичну систему для того, аби на її вершині каятися.
Я також не вірю в пробудження активності нинішніх пасивних депутатів, які все бачать, багато чого розуміють, але думають, що нічого не можуть зробити.
Україна за крок від олігополістичної диктатури, яку безліч громадян просто не переживуть.
Ми, українська громада, бажаємо і далі це терпіти?
Розплата за нашу пасивність буде болюча, дуже болюча.

Примітки:

*Ми отримуємо цікаве аналітичне завдання – як дізнатися про зміст олігархічного консенсусу, не будучи свідками його укладення? Це завдання ненаукової аналітики (допоки наука не визнає конструктивізм як свого наступника і теоретичного партнера). Це завдання конструктивної аналітики.
Інакше кажучи, навіть на будучи свідком укладання “олігархічного консенсусу”, ми можемо його реконструювати ретроспективно. Тобто з часу Революції Гідності сталося достатньо подій і видозмін процесів реформ, щоб можна було доволі адекватно реконструювати укладений українським президентом-олігархом з українськими олігархами так званий “олігархічний консенсус”.
1. Українська виконавча влада олігархів не переслідує у правовому порядку, а якщо таке переслідування починається з боку влади інших країн, українська влада спускає судові справи на гальмах, тобто, як мінімум, не передає потрібні слідчі матеріали для такого переслідування (українська влада у світі надто слабка і невпливова, тому за кордоном – кожен з олігархів сам за себе). А олігархи обіцяють не чинити явні порушення закону, які би ставали публічними.
2. Всі свої проблемні питання олігархи вирішують з президентом-олігархом приватно, а якщо потрібно, для публіки розігрується спектакль “суворий Президент наступає на олігарха”.
3. Олігархи визнають традиційне право тих, хто при владі, на свій політичний бізнес (своє корпоративне збагачення за допомогою політики), але сторони погоджуються, що воно не має бути таке нахабне, як за часів “сім’ї” Кривавого Президента. Водночас влада визнає право олігархів на подальше збагачення, якщо їм через своє лобі (продажних депутатів та міністрів) вдасться саботувати невигідні їм реформи.
4. Нахабне збагачення влади, очевидно, має вести до руйнування “олігархічного консенсусу”. В такому разі, очевидно, передбачено переукладення “олігархічного консенсусу”.
5. Українська влада буде намагатися повернути активи олігархів, відібрані Росією, навіть ціною політичних втрат (як це відбулося зі згаданим у моїй попередній статті, невиконанням Президентом принципу “Крим не продається”, коли почалися судові позови бенефіціарів власності Криму до Росії у закордонних судах).
6. Будь-яке зазіхання на олігархічні активи з боку громадськості (тиск щодо зменшення тарифів чи щодо адекватної оплати інфраструктури, чи щодо права на підставних власників та інших способів утаємничувати статки, чи щодо блокування бізнесу з Росією) влада допомагає каналізувати. Натомість олігархи обіцяють віддати на війну, скільки зможуть, але непублічно.
7. Олігархи самовизначаються щодо реформ та війни самостійно, а якщо потрібно, оголошуються їх спільні заяви типу “ми за все хороше, проти всього поганого”. Але в цілому публічно зорієнтованої діяльної позиції олігархи не обіцяють, і влада не може від них цього вимагати, бо такої групи як олігархи в Україні офіційно нема (принаймні така назва законодавчо не оформлена).
8. Також влада обіцяє не провокувати громадянську війну, бо від громадянської війни ніякого зиску нема, а олігархи обіцяють повільно пристосовуватись до реформ, бо якось потрібно щось міняти.
Можливо це не все, можливо щось забуте. Я ж все-таки не олігарх і не можу бачити всіх нюансів їхнього життя. Але суть саме така.

 Сергій Дацюк, філософ

Більше читати тут: http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/56b9c58c2ec90/

Лютий11/ 2017

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України