• Сьогодні: Вівторок, 20 Квітня, 2021
Інфо ПС

ЯКЩО ВЖЕ ГОВОРИТИ ПРАВДУ – ТО ДО КІНЦЯ або ПРО РОМАН “ОПЕРАЦІЯ «BURZA…» ЙОСИПА СТРУЦЮКА

         Упродовж останніх років в українсько-польських стосунках спостерігається зростання напруги, зумовлене активізацією з польської сторони політики «історичного наступу», в основу якої покладено тенденційну інтерпретацію подій 1943 р. на Волині. У Польщі раптом пригадали старі стереотипи про українця-різуна, про українця-бандерівця, акцентуючи увагу на тому, що українці скоїли геноцид, винищуючи поляків.

         Важливо констатувати й те, що концепція подій 1943 р. на Волині, сформована польськими істориками, була підхоплена деякими вітчизняними «науковцями» і політиками. Ця «методологія» дослідників «волинської різанини» зводиться до того, щоб виявити якомога більше жертв цієї трагедії і списати все на «кровожерливих» бандерівців. Ні причини, ні контекст тих подій до уваги не беруться.

         Врешті ситуацію ускладнює й те, що рівень обізнаності самих українців про польсько-український конфлікт на Волині в роки Другої світової війни залишається критично низьким. Роботи українських істориків (Л. Зашкільняка, В. В’ятровича, І. Патриляка, Б. Гудя) – дослідників даної проблематики доступні невеликому загалу тих, хто цікавиться новітньою історією України та Польщі. Саме тому, на часі є поява не лише фундаментальних наукових розвідок, які б на серйозних документальних джерелах показували «українську» візію подій, а й художньо-публіцистичних творів, що допомагали б пересічному українцю зрозуміти суть конфлікту між поляками та українцями, що мав місце на наших теренах наприкінці 30-40-х рр. ХХ ст. Цьому, на нашу думку, сприятиме книга визнаного майстра українського слова, холмщака, волинянина – Йосипа Струцюка. Його книга (доволі оригінальна за жанром) «Операція «Burza» або Ми їх спільно винищимо (повіть кривавих літ)» присвячений подіям, які сучасні історики окреслюють як Друга польсько-українська війна 1942-1947 рр.

           Події роману розгортаються на західноукраїнських землях в 1930-1940-х рр., а їх кульмінацією є польсько-українське протистояння на Волині 1943 р. Читач з перших сторінок поринає у калейдоскоп надзвичайно складних подій, які в тій чи іншій формі, в тій чи іншій місцевості відбувалися в реальному житті. Їх епіцентром є невелике волинське село Краснопілля, в долях жителів якого переплелися всі складні перипетії епохи.

         Жанр роману дав можливість авторові показати гостроту й трагічність протистояння людей, яких складні обставини війни зробили ворогами. Втім письменник не обмежується лише подіями 1940-х рр. на Волині, намагаючись показати, що конфлікт мав багатовимірний характер, а не лише етнополітичний, як стверджує чимало польських істориків. Важливим його виявом, як показує автор на прикладі мешканців Краснопілля, було протистояння в соціальній (поширення польського осадництва на Волині у 1920-х рр.), культурній (нищення українського шкільництва, мовні обмеження), релігійній (навернення православних на католицизм, нищення церков) площині між українцями та поляками. Автор підводить до висновку, що Друга польсько-українська війна стала останнім етапом тривалого протистояння між українцями і поляками та набула вкрай трагічних форм для обох сторін конфлікту.

         Будучи частково свідком подій, які відбувалися на західноукраїнських землях наприкінці 1930-х рр. Й. Струцюк ставить під сумнів ще один методологічний підхід польської історіографії про те, що польсько-український конфлікт мав місце лише в 1943 р. і лише на Волині. Звужена часова й просторова перспектива вириває окремі події із загального контексту, не сприяє розумінню його суті. Автор показує, що початком війни стали акції польських націоналістичних боївок на Холмщині у 1941-1942 рр., які згодом перекинулися на Волинь і набули, за висловом В. В’ятровича характеру «селянської жакерії».

         Заперечує в своєму творі автор і тезу польських істориків про те, що антипольський фронт був першим і головним для УПА упродовж всього періоду Другої світової війни. Спираючись на документи, він наводить численні приклади протистояння українських повстанців з німецькими окупантами і радянською партизанкою, показуючи роль останніх в загостренні й поглибленні міжнаціонального конфлікту на Волині.

          Доволі велику увагу в романі автор приділяє опису трагічних подій липня-серпня 1943 р. на Волині, акцентуючи увагу на мотивах, які спричинили кровопролиття між українцями і поляками. Використовуючи спогади свідків тих подій, Й. Струцюк «без купюр» змальовує жахливі картини винищення польських і українських сіл, показуючи якою страшною може бути ненависть, доведених до відчаю людей. Очевидно, що обидва учасники протистояння чинили дії, які можуть кваліфікуватися як воєнні злочини. Як зазначає автор «вони (ці вчинки) лежать далеко поза межами християнської моралі та благочестя», а тому повинні визнаватися обома сторонами конфлікту.

         В своїй книзі (і це особливо важливо) автор наводить і приклади добрих людських стосунків між поляками і українцями навіть у складних умовах взаємного поборювання і ненависті (Тадеуш Нємчик – житель с. Краснопілля, перегороджує шлях польській боївці, що прямувала нищити село; або ж факти того, як в розпал конфлікту волиняни-українці таємно переправляли своїх сусідів-поляків у Галичину). Усвідомлюючи, що взаємне протистояння грає на руку «третій силі», інколи доходило навіть до співпраці УПА і АК, свідченням чого став їх спільний збройний виступ проти радянського гарнізону і повітового управління безпеки у м. Грубешові 28 травня 1945 р. Але таких випадків, на жаль, було небагато. В кінцевому підсумку від цього програли і поляки, й українці.

          Книга Й. Струцюка заповнить чимало прогалин у складних взаємостосунках поляків і українців у ХХ ст., розвінчуючи міфи (по обидві сторони), які шкодили й шкодять порозумінню наших народів. Знаний і авторитетний польський публіцист, редактор еміграційного часопису «Культура» Єжи Ґедройц, котрий усе життя був палким прихильником порозуміння між поляками і українцями, писав: «В інтересах наших націй лежить нормалізація відносин, що вимагає говорити правду прямо в очі – всю правду. Але тільки правду». Не частинку правди, не її половину, а всю правду – надзвичайно важливе уточнення польського інтелектуала, яке залишається особливо актуальним сьогодні.

Юрій КРАМАР, доктор історичних наук

Квітень06/ 2021

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України