• Сьогодні: Вівторок, Жовтень 16, 2018
Інфо ПС

ЯК КИЇВСЬКА МИТРОПОЛІЯ ОПИНИЛАСЯ В МОСКОВСЬКОМУ ПАТРІАРХАТІ: ЦІНА ПИТАННЯ 200 ЧЕРВІНЦІВ І ТРИ СОРОКА СОБОЛІВ

 

Київ. Памятник Київській княгині Ользі, яка у 957 році прийняла християнство, відвідавши Константинополь

     Невдовзі виповниться 1030 років відтоді, як влітку 988-го Київський князь Володимир Великий хрестив Русь. Оскільки християнство прийняли з Константинополя, то цілком логічно, що Київський митрополит перебував під омофором Константинопольського патріарха. Константинополь виступив як церква-матір, взявши Київську митрополію у свою юрисдикцію.

Попри розвал Київської Русі, а потім розходження цих територій між кількома державами, Київська митрополія близько 700 років, до травня 1686 року, перебувала під юрисдикцією Константинопольського патріархату. В різні часи вона налічувала від 7 до 12 єпархій, переважно на території України й Білорусі.

Десь у 1299-1300 роках митрополит Максим, як сказано в літописі, «не стерпя насилия татарского, вместе с клиром перебрася во Владимир-на-Клязьме». Тоді ще не в Москву. А згодом Успенський собор був розбудований у московському Кремлі, і особи із титулом Київського митрополита переїхали туди. Остаточне розділення сталося у 1450-х роках, коли з’являється і митрополит Київський, і митрополит Московський.

Константинополь впав у 1453 році – його захопити османи. Тоді вже не було кому реагувати. Патріарх був етнархом – виконував функції чиновника при султанському уряді. Через це Москва перебрала на себе функції, які отримали назву концепції «Москва – Третій Рим».

Хоча виникали певні проблеми зі статусом православних, Константинополь не полишав своєю опікою, поставляючи, а потім благословляючи кандидатів на Київську митрополичу кафедру. За часів Київської Русі майже усі київські митрополити, окрім двох, були прислані з Константинополя. Десь із середини XV століття, коли розділилася Московська і Київська митрополії, причому Московська стала патріархатом, а Київська – ні, Константинопольський патріархат вже не мав такого впливу і тільки благословляв київських митрополитів.

Коли після Переяславської ради 1654 року Лівобережна Україна з Києвом відійшли до Московської держави, ситуація виникла така, що Московському патріархату, чинному з 1589 року, стало цікаво мати у своїй орбіті Київську митрополію, яка щодо Московської церкви виступала як церква-мати. Коли Богдан Хмельницький тільки звернувся до царя Олексія Михайловича, то це питання вирішував московський Земський собор 1653 року – якраз напередодні Переяславської ради.

Тоді Земський собор постановив, щоби «царь Алексей Михайлович изволил того гетьмана Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское с городами и землями принять под свою государскую высокую руку для православных христианские веры и святых божиих церквей, потому что паны и вся Речь Посполитая на православную веру и святые божьи церкви восстали и хотят их искоренить».

В 1654 році немає окремого обговорення питання, щоби Київська митрополія перейшла під Московську патріархію. Це затрималося на кілька десятиліть – до 1685 року. Тоді лівобережний гетьман Іван Самойлович був великим прихильником поєднання Московського патріархату і Київської митрополії. Так вийшло, що він близько зійшовся з тогочасним московським патріархом Іоакимом Савєловим. У 1682 році, коли Самойлович одружувався, то з незрозумілих причин поїхав вінчатися до московського патріарха, нехтуючи українським духовенством. Вважається, що через це виник чинник впливу, який зіграв фатальну роль. Самойлович вирішив вивести Київську метрополію з-під опіки Константинополя – під приводом того, що нібито було небезпечно й далеко їхати до Константинополя через татарські степи, а краще й безпечніше їздити до Москви. Нічого церковного, нічого богословського.

Кожен крок гетьмана Івана Самойловича до наближення омріяного з’єднання з Московським патріархатом і відокремлення від Константинопольського зустрічав глухий протест: і самих кліриків, хоча про позицію архієреїв дуже мало існує відомостей, а особливо – козаків і поспольства, які голосно виказували свою незгоду. Але якось він подолав за 1685-1686 роки всі незадоволення, вперто рухаючись саме у цьому напрямку. І це у нього вийшло, попри скандальні речі.

Коли упокоївся архімандрит Печерського монастиря Інокентій Гізель, 18 листопада 1683 року, то гетьман Самойлович вперше вкинув спробу: а як воно вийде, якщо запропонувати на його місце кандидата з Москви. І саме смерть Інокентія Гізеля прислужилася тому, що Самойлович наважився на цей крок. Але тоді не вийшло: Варлаам Ясинський був обраний всіма голосами Києво-Печерського монастиря і його насельників.

А у 1685 році луцький єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський, який, між іншим, вів свій родовід від князів Київської Русі, втік нібито від страшенних утисків уніатів із Правобережної України, зі своєї луцької кафедри. Він поскаржився Самойловичу, що його уніати ледь не вбили. І Самойлович зробив цю людину митрополитом всупереч усім канонічним правилам. На Соборі 8 липня 1685 року Четвертинського, під тиском адмінресурсу Самойловича, обирають митрополитом Київським, із титулом митрополит Київський і Галицький, усієї Малої Росії. Сам Святополк-Четвертинський тоді на Соборі був відсутній.

У 1686 році, за спільною домовленістю, Самойлович із царівною Софією, регентшею царського престолу і Московським патріархом відправляють грамоти й спільне посольство до Константинополя. І там, за 200 червінців і три сорока (120 штук) соболів Константинопольський патріарх Діонісій IV підписує грамоту про переуступлення Київської митрополії під зверхність московського патріарха.

У XVIII столітті почався синодальний період, коли Петром І патріархат у Росії було скасовано, і до 1917 року церквою керував Святійший урядуючий Синод. Українці у XVIII столітті посіли чимало вищих церковних посад, особливо єпископських кафедр – рахунок ішов на сотні, а може навіть на тисячі. Освіченим клірикам пропонувалося дуже швидке просування по кар’єрних щаблях на всіх рівнях. Це означало гроші, кафедри й професійну реалізацію, якщо хочете.

Впродовж ХХ століття на всі звернення і з України, і з української діаспори, зокрема, від митрополита УПЦ в США Мстислава Скрипника, Константинополь жодного разу не відповів.

 Ірина ПРЕЛОВСЬКА, історик, професор Київської православної богословської академії УПЦ КП

Попередня новина

Наступна новина

Квітень22/ 2018

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України