• Сьогодні: Вівторок, Березень 19, 2019
Інфо ПС

ВИЩЕ ГОЛОВУ, МАЕСТРО! СПОГАДИ ПРО ВИДАТНОГО КОМПОЗИТОРА І ДИРИГЕНТА АНАТОЛІЯ ПАШКЕВИЧА

Анатолій Пашкевич ще задовго до мого знайомства з ним для мене був уже живою легендою. Навіть зараз важко повірити, що свою знамениту «Степом, степом…» він створив, власне, ще в юнацькі роки. Та пісня завжди звучала в день перемоги над фашистською Німеччиною. Вона сприймалася як реквієм по тих, котрі полягли у Другій світовій бойні. А полягло їх, як нині виявляється, у декілька разів більше, ніж та відома кругленька цифра, котру обвів своїм знаменитим синім олівцем єдиний радянський генералісимус і батько всіх насильно збратаних народів. Із-поміж тих полеглих, як нині відомо, половина українців. Пашкевичів реквієм особливо переконливо звучав на фоні скорботної матері-Вітчизни, піднесеної на кількаступінчастий стереобат не в одному населеному пункті і не лишень «на нашій не своїй землі».
Мати, мати, жде свого солдата.
А солдат спить вічним сном.
Саме проста геніальна музика Анатолія Пашкевича прорвала досить умовні національні кордони і зазвучала життєстверджуючим пафосом на просторах «нерушимых республик свободных», розчинивши в собі звичайні словесні банальності:
Степом, степом поросли берізки,
Степом, степом сонце розляглось.
Степом, степом стали обеліски.
А кругом розлив колось.
Музика просто-на-просто задушила слово, заступивши його собою. Так рідко буває, але буває.
Недарма на берегах далекого Іртиша почув цю українську пісенну перлину (чи не від засланих українців?) чудовий російський письменник Віктор Астаф’єв і переслав композитору свої палкі братерські обійми.
Незважаючи на свою окличну фразеологію навколо знаменитого твору, мені завжди більше імпонували Пашкевичеві спокійні, наче пастельні мазки «Ой ти, ніченько», «Гуси летіли», бо вони стояли поза кон’юнктурою часу і були, як мені видається, істинно народними, а відтак вічними. Про це я казав авторові – він відмовчувався. Пашкевич був якийсь приречений на воєнну тему. Не відаю, чи то пішло від першого свого успіху, чи від чогось іншого. Часто у звичайні вірші він сам вносив рядки, позначені воєнною термінологією.  Так трапилося й зі мною. Пісню «Щаслива, земле, будь» розучив Григорій Кульба і на якомусь конкурсі навіть став лауреатом. Потім її викликав «на біс» в Луцькому міському будинку культури Йосип Кобзон. Співали її Алла Кудлай і Алла Опейда. І всі озвучували не зовсім мої вірші. Свої я ж встиг видрукувати в журналі «Дніпро», і цим трохи спантеличив шанувальників Анатолія Максимовича.
Але це було згодом. А перед тим, як я вже признався, А. Пашкевич був для мене легендою. Він міг легко обростати дивовижними небилицями, бо міг сам легко творити дивовижі. Хто знає його зблизька, той, гадаю, мені не заперечить. А близько я познайомився з популярним композитором лише в червні 1980-го року. Він організовував Волинський державний народний хор.  Зрозуміло, що роботи вистачало. До Пашкевича йшли і їхали. Їхали навіть здалеку, бо кожен вважав за честь працювати під егідою легендарного маестро. Будинок на вулиці Б. Хмельницького, який був відведений для занять хору, називали «Смольний». І в ньому, зрозуміло, ошелешував новобранців несподіваними вокальними декретами вже з помітною залисиною вождь. Вождь не картавив, але не лише тим відрізнявся від кремлівського. Він не проголошував банальних істин, котрі цитували на кожному кроці: «Мистецтво належить народові», а одухотворював молодих людей, залучав їх до творення найбільшого в світі дива – пісні. Він любив свою землю і особливо свій край, де «Случі рідної веселі береги». Заворожений історією рідного народу, він ходив під стінами старого замку, довго вдивлявся в плесо Стиру під вербами, що поопускали довге віття у воду, і тому саме він, патріот і майстер, від імені Волині мав право заявити:
«Я вся в гаях, озерах і долинах.
Я вся в розлогих вербах і калинах». 

Хористи з сяючими обличчями стежили за кожним рухом руки свого маестро, котрий ще і ще раз інтонував звук. Ця ода волинському краю вже звучала, а він уже задумував іншу. І тут – я під руку. Зовсім несподівано. Прямий і довірливий композитор, не випускаючи моєї руки, безцеремонно заявив: «То, здається, про тебе мені казав Дідула?… Знаєш такого?… Зі Львова. Я вже більше як півроку тут, в Луцьку, чого не приходиш?» «Хіба до тебе доступишся?» – не то виправдовувався, не то звинувачував когось я. «А ти принеси щось. Казав Роман…» – і Анатолій відкланявся.
В середині червня я поїхав на Бердянську косу, поїхав заради хворого сина. Коса вузька, і обабіч коси хвилі Азовського моря сконденсували мої емоції навколо молодих років римського імператора Нерона. Звичайно, я не сподівався, що п’єса буде ставитись у театрі, але свідомо історичним підтекстом намагався зачепити сучасну тиранію. Писав вірші один за одним, може, тому, що вдома залишив тяжко хворого батька. А кругом – море і чужа мова. Минав тиждень, другий, третій. Брудні хвилі моря мене чомусь перекинули на хвилі Свитязя*. Я прокинувся рано й зрозумів, що засумував за рідним і рідними. І тут – стукіт у двері. Дружина відчинила. «Вам телеграма». Я здригнувся. «Батько?» – запитав у Тетяни. Та заспокоїла: «Ні. Пашкевич рибу прислав». Здивованими очима подивився на дружину: «Яку рибу?» «Зі Свитязя». Я з недовірою почав читати телеграму: «Висилаю рибу…» і далі йшли без ніякої логічної послідовності слова. Найчастіше згадувався Свитязь… Мені відлягло. А потім нараз сміхом сперло груди. Як я не старався не розбудити сина, а не вдалося. На радощах я видихнув: « Та це ж він пісню, розумієш, пісню! Розмір пісні вислав. Той умовний зразок називається «рибою». «А Свитязь до чого тут?» – вперлася очима в мене Тетяна. «Очевидно, пісня про Свитязь має бути», – здогадався я. «То ви самі розбирайтеся, що то за риба. Я тільки собі подумала: «І навіщо сюди рибу слати? Тут же море. Риби не менше, ніж у Свитязі. Аби гроші, думаю…»
Про те, як творилася пісня, згодом зафіксував сам композитор в одному зі своїх оповідань: «Мій друг, поет Йосип Струцюк, добре знав Свитязь, бував тут не раз, але ми ніяк не могли написати з ним пісню про це чарівне озеро. Скільки не брався, нічого не виходило. Саме він і порадив мені побувати на озері, побачити своїми очима, відчути серцем його незбагненну таїну, красу, велич.
    І от я вернувся. Ми зустрілися у мене на квартирі. Я сів за інструмент і взяв перший акорд…
    Поет збуджено ходив у мене за спиною, декламував. Але я нічого не чув, я увесь був у полоні натхнення і продовжував грати. Коли мелодія звучала тихше, до мене долинали слова:
Любов ти моя невмируща,
Висока – Свитязь,
Тобі на крило
Півнеба лягло,
Поліська легендо – Свитязь.
Його голос вплітався в акорди і відлунював, як мені здавалося, не берегах Свитязя:
Ти гордо несеш свої хвилі, як море, Свитязь,
Віками для тебе сія в небі сонце, Свитязь.
Кленове весло
На хвилю лягло.
Волинська ти пісне – Свитязь.
    Поет підійшов до вікна. Поклав на підвіконня списані аркушики. Повіяв вітер, і вони закружляли по кімнаті, як білі чайки над Свитязем:
Чайки злітають над хвилями,
Чайки вітають нас крилами,
Крилами білими, білими – Свитязь.
Він дописав останні рядки приспіву і поклав перед мною нову пісню – «Свитязь».
    Ми були щасливі. Ми дарували Свитязю свою пісню».
Цей витяг не треба вважати як документ, але він засвідчує і про непересічний літературний талант композитора, котрий іноді під готову музику підставляв свої вірші. І були вони не позбавлені літературного вишколу. Одначе ні в одній публікації, на відміну від теперішніх піснетворців, не виставляв себе поетом. Це засвідчує не лише про скромність автора, а й про його вибагливе ставлення до слова. Слово у нього, крім змісту, мусило звучати. А якщо ще додати, що композитор не любить класти готові вірші на музику, а найчастіше підсовує поетові заготовлену вищезгадану «рибу», то можна собі уявити, що співпрацювати з ним непросто. У всякому разі я від того не завше виносив задоволення.  Так було з «Материнською піснею». А коли почув, як дівчата з хору виконують її – пройнявся як співавтор гордістю. Так було з піснею «Зашуміли сосни», поки вона не була проінтерпретована Українським державним народним хором імені Верьовки. Уславлений лірник і кобзар Василь Нечепа своїм виконанням «До сина» захоплював українську діаспору не лише в Європі. А були ще «Горить Батурин», «Дума про Берестечко», «Лебедем злетіла…», а були ще чудові пісні на вірші інших волинських поетів. Одержимий маестро працював на Волині, як ніколи, як ніде. І Волинський хор звучав, як ніколи. Одначе незалежна позиція керівника не сподобалася вірнопідданим клеркам із «сірого» дому. Вони почали ставити на митця сільця, а він сам ішов у них. Вони звільняли його з роботи, знову поновлювали. Тут, у Луцьку, в місті, яке дуже полюбив, він часто сидів без ніяких засобів на існування. Виручали друзі, але не завжди. Бо й вони не завжди знали, як тяжко митцеві. І все ж він творив, творив натхненно, творив до безумства. Часом попивав «пивечко» і плакав, згадуючи матір.
Якось він мені награв мелодію. Мелодія дуже сподобалася, особливо супровід. «То бери», – сказав Анатолій. І продиктував «рибу».
«Щедро мені розквітала
Мамина вишня в саду» і т.д.
«Що хочеш роби, а «Мамина вишня» мусить бути», – ніби наказав.
Ритмічний малюнок пісні був простий. Мелодія, як мовиться, «у вусі» – і я невдовзі приніс вірш. Анатолій Максимович декілька разів проспівав, акомпануючи собі на фортепіано. Потім нервово обпершись на клавіші, повернувся до мене: «А хто співати буде? Пісню не тільки написати треба вміти. А ще й проштовхнути. Ти до того не годишся. У мене раніше з рук рвали, а тепер… Показав тут уже декому. І твою «Розрив-траву» показував. Як той гоголівський Вій колом одкреслив себе від усіх», – помовчав-помовчав і додав: «А може, то мене так окільцювали, як ту щуку Фрідріха Барбаросси, наче експериментують, скільки так жити мона…»
Пам’ятаю, після того я сказав співавторові: «Треба тобі шукати перспективнішого поета-текстовика, обов’язково зі столиці». «А що з твоїм віршем?» «Рибою прислужуся», – відповів я.
…У моїй бібліотеці зберігається збірка вокальних творів композитора під назвою «Мамина вишня». На її титулі чітким почерком значиться: «Дорогому Йосипу, моєму брату по пісні, з великою вдячністю за співтворчість. Щиросердечно А. Пашкевич. 6 жовтня 1988 року.»
Мій вірш про мамину вишню прислужився доброю «рибою» для більш відомого поета-пісняра. Я щиро тиснув руку маестрові, вітаючи його з успіхом. Але наші руки чи то від хвилювання, чи від передчуття близької розлуки тремтіли. Увечері про це я згадав у вірші, але оскільки вірш мені видався банальним, то я його відразу ж і знищив.
Невдовзі Анатолій Пашкевич повторив слова своєї великої землячки:
«Прощай, Волинь! Прощай, рідний куточок!
Мене од тебе доленька жене,
Немов од дерева, одірваний листочок…»

І помчав його «залізний велетень» повз рідну Звягельщину аж ген на чужу зросійщену землю.  Переконаний, зі сльозами на очах споглядав він крізь подвійне вагонне вікно рідні волинські краєвиди.
У ті часи незалежним митцям було сутужно. Але перед тим відправляли їх навіть далі – в Мордовію і на Колиму. В почесних доспіхах ходили хіба що ті, котрі синхронно повертали носи за флюгерами кон’юнктури. Власне, вони й нині на виду і возсідають у перших рядах, засліплені прожекторами визнання.
Провінційні «метри» поза очі не раз докоряли Пашкевичу, що він не має потрібної консерваторської освіти, а тому його «речі не тої проби». Можна було б повірити тим критикам, аби їхні твори користувалися вищою любов’ю серед шанувальників співу. Якось я на ту тему обмовився з Кос-Анатольським. Анатолій Йосипович сказав приблизно так: «А то ще хто знає, як було б, якби Пашкевич закінчив «консу». Себто, консерваторію. Може б, його так навчили, як багатьох інших. А Пашкевич все-таки неординарна фігура. Його ні з ким не сплутаєш». Щось подібне про українського маестро сказав і незрівнянний мелодист Ігор Шамо.
Якось Анатолій мені по телефону похвалився, що нашу думу про Мазепу чудово виконує кобзар і лірник Василь Нечепа, котрий відомий далеко за межами України.
…Після того, як віддаленів за волинський обрій наш вигнанець, я творив пісні з іншими. Признаюся, з ними мені працювати було легше. Хай там як, а я пройшов чималий вишкіл піснетворення з таким досвідченим і чесним співавтором, яким був, є і, сподіваюся, ще довго буде Анатолій Пашкевич.
Сьогодні він успішно долає свою 60-літню планку. Долає не з важким баластом, а ваговитим набутком.
Вище голову, маестро! Україна понині вслухається до тебе і чекає нових музичних одкровень!
З роси і води тобі, друже!

Йосип Струцюк

Газета «Віче». –1998. – 5 лютого.
*Назву озера автор подає завжди в такій орфографії.

Лютий16/ 2019

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України