• Сьогодні: Понеділок, Листопад 19, 2018
Інфо ПС

ВИБІР МІЖ ЖИВОТІННЯМ І ДОБРОБУТОМ ЦІЛКОВИТО ЗАЛЕЖИТЬ ВІД ВОЛІ САМИХ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ

(З часу написання цих рядків минуло 7 – сім! – років, а вони й досі актуальні)

Упродовж років і десятиліть я з інтересом спостерігаю за тим, як виникають і зникають численні ініціативи, спонукані начебто благими намірами. Але ж відомо, що саме благими намірами вимощена дорога в пекло…

Справа в тому, що одні прожекти є просто захмарними польотами, другі стосуються реалізації чиїхось персональних амбіцій (ну, який же українець не мріє про булаву Гетьмана!), треті переслідують мету суто комерційну (головна мета будь-якого бізнесу – прибутки, і від цього нікуди не дітися), четверті просто прагнуть, як тепер кажуть, попіаритися, п’яті щось ініціюють з виразно провокаційною метою…

Перше, про що я хотів би тут сказати, так це ще раз повторити: не годиться Лебідю, Ракові і Щуці навіть починати розмови про створення будь-якого проекту, в назві якого є слово „є-д-н-і-с-т-ь”!

За століття існування українського козацтва стільки тих гетьманатів було, що й перелічити неможливо… У шкільних же підручниках пишуть переважно про Запорозьке козацтво, а отже – і про гетьманську форму правління, пов’язану з цією традицією. Але ж були й інші гетьманати, меншою мірою зв’язані або й зовсім не зв’язані із Запоріжжям. Наприклад, у другій половині 17-го століття був гетьман Дубоссарський (якого сягає корінням і мій рід по батьківській лінії)…

Декому відродження гетьманства увижається у вигляді… монархічної, тобто династичної, спадкової форми правління. Комусь хочеться бачити на українському „троні” нащадка гетьмана Скоропадського. Хай він мені дарує, але досі я не помічав будь-якої активності гетьманича бодай як громадського, а тим більше – політичного, діяча ні на теренах України, ні в середовищі української діаспори. Є навіть сумніви щодо володіння ним українською мовою (як відомо, й сам Павло Скоропадський був російськомовним)…

Я з великою пошаною ставлюся до постаті Павла Скоропадського і до того, що він устиг зробити за декілька місяців свого правління (було, зокрема, засновано Всеукраїнську Академію наук, почато роботу Комісії на чолі з академіком Агатангелом Кримським для випрацювання українського правопису, робота над яким тривала десять років поспіль і який чомусь уперто приписують одному з технічних працівників комісії Голоскевичеві, і т.ін.). Порівняти з заслугами Центральної Ради, з одного боку, чи Директорії – з другого, – й справді немало. Особливо – враховуючи часи лихоліття…

 

    Заслуги гетьмана Скоропадського жодною мірою не є підставою для перетворення України на монархію і возведення на трон його нащадка, який ні таких заслуг перед Україною не має, ні юридичного права на монарший престол не має. За визначенням.

Очевидно, більше підстав мають ті прихильники монархізму, які ще не так давно активно обговорювали возведення на український престол якогось Олелька, який, до речі, не без труднощів знаходив на карті світу країну, в яку дехто намагався (чи ще й досі намагається?) пропхнути його на князювання, чи пак королювання. Так Олелько ж, подейкують, є бодай нащадком старовинного княжого роду.  Але…

Дозволю собі нагадати панам монархістам, що Русь-Україна, на відміну і від західних, і від східних країн фактично ніколи не знала монархічної, тобто традиційно спадкової форми правління. Навіть за княжої доби!

Як відомо, і в Київській, і в Новгородській Русі, князь тут ніколи не мав абсолютної влади і міг бути зміщений з престолу не шляхом перевороту (хоча траплялося й таке), а відповідно до тодішніх законів – за рішенням Віча. Звичайно, замість зміщеного князя міг бути обраний на князювання його син чи брат, але це було зумовлено не додержанням монархічної традиції, а лише тим, що саме княжі роди (скорше –  родини) були чи не єдиними осередками, кажучи по-теперішньому, політичної еліти, а отже – і джерелом кандидатів на престол. Засадничими принципами „добування столу” або „дороги на престол” були: право старшинства, отчинності, вибір народу. Тому-то історики Русі й наголошують на тому, що форма правління в Києві та Новгороді за своєю суттю не була монархічною.

Навіть Данило Галицький, діставши корону від Папи Римського, не став прикладом представника традиційної монархії. А у Великому Князівстві Литовському „юридичне старшинство з назначення” великого князя як „начальника федеративної держави” у XV столітті взагалі було замінено на „виборність великого князя” й від князювання Казимира усталене як традиція. Історичні джерела свідчать, що і процедура наставлення великого князя, і його права та обов’язки в загальних рисах нагадують інавгурації, права й обов’язки сучасного інституту президентства. Інакше кажучи, монархізмом у класичному розумінні слова тут і не пахло. (Докладніше про це див.: Чубатий М. Огляд історії українського права: Історія джерел та державного права / За ред. В. Іваненка. – Мюнхен – Київ: Ноосфера, 1994.– 220 с.)

Що ж стосується часів козацтва, то гетьманство як узвичаєна тоді форма правління нічого спільного не мала з монархічною, спадковою владою, а мала виразно республіканський характер і гетьман був виключно виборною посадою.

Звичайно, часом після відходу популярного гетьмана козаки могли обрати собі на гетьмана його сина, як то сталося після смерті Богдана Хмельницького, але це скорше виняток із правила. Якраз тому вислідом гетьманської форми правління стала конституція Пилипа Орлика. Отож гетьманська форма правління за своєю природою по суті є предтечею президентської форми правління. Отже, переконайте Верховну Раду України назвати теперішнього президента гетьманом, і питання про гетьманство знімається автоматично.

Щоб переконливіше довести абсурдність ідеї Гетьманату як монархії, зроблю ще один екскурс ув історію. Мало хто знає, що в перші роки після проголошення незалежності Сполучених Штатів Америки дискутувалося питання про вибір форми правління в Америці, і як один із варіантів обговорювалося й уведення монархії. Зрештою, зійшлися на тому, що все-таки республіканська форма правління буде ефективнішою, і, як ми тепер, знаємо, не помилилися. Цікаво, що в США були випадки, коли посаду президента обіймали по черзі батько, а потім син (колись Адамси, за нашого вже часу – Буші), але ж це зовсім не перетворює республіканську форму правління на монархію (хоч, до речі, Буші є навіть нащадками галузки британського королівського роду).

Напевно не треба забувати й про те, що ми живемо не в 17-му, не в 18-му, не в 19-му і навіть не в 20-му столітті. Ми живемо у 21-му столітті й набагато краще за всі покоління наших попередників знаємо і свою національну, і світову історію, відтак ми можемо легко дійти висновку, яка форма правління краща, ефективніша. І якщо багатюща іспанська історична традиція уможливила повернення до конституційної монархії, то українська історична традиція начисто відкидає навіть обговорення можливості запровадження монархічної, династичної форми правління. Та ще й після того, що фактично було винищено, викорчувано майже всю українську аристократію, а Рюриковичі славно прислужилися становленню абсолютистської монархії в Московії, а отже – і виникненню Російської імперії. Ну, де ви тепер знайдете бодай одного українського патріота з благородною, блакитною кров’ю нащадка княжого роду?!

Україна та український народ, як уже не раз бувало, переживають черговий „важкий період” своєї історії (риторичне запитання: а чи були в історії „легкі періоди”?). Владу над Україною та українським народом узурпували сили, які ніколи не бажали, не бажають і не бажатимуть добробуту і процвітання країні та її народові. Суть їх однакова – незалежно від того, чи вони відверто демонструють свою антиукраїнську наставленість, чи рядяться у вишиванки й шаровари. Ясна річ, вони не можуть не чубитися між собою, і це – єдине, що можна справді назвати суто українською історичною традицією.

Як відомо, міжусобиці були вирішальним фактором, який спричинився до втрати могутності Київською Руссю, а потім і її розпаду. В єдності руські князі змогли протистояти будь-якому ворогові. Міжусобиці й шкурні інтереси були причиною всіх поразок часів козацтва, і гетьмани та полковники, як перед тим князі, спричинялися до руйнування того, що самі ж намагалися будувати. Міжусобиці й шкурні інтереси окремих політиків і політичних угрупувань зруйнували крихку Українську Народну Республіку після першого розвалу Російської імперії. Українські політики й політичні угрупування умудрялися гризтися між собою навіть у підпіллі та на еміграціях (чого тільки варта боротьба між бандерівцями та мельниківцями, а ще ж були й так звані „двійкарі”, „рупівці” та ін.). Те саме робиться й тепер…

Пани чубляться, а в мужиків чуби тріщать. Відтак під впливом і під тиском „панів” і „підпанків” народ перетворено на бидло, на „козлів”. Суб’єкт влади в Україні – народ – не користується ні своїм правом, ні своїм обов’язком. За інерцією, як і за радянської влади, він голосує за командами згори або продає свої голоси за подачки з барського стола. Інакше кажучи, рівень громадянської зрілості громадян України, як тепер кажуть, нижче плінтуса, що й уможливлює „владі” пожинати плоди.

Замість мрійництва та прожектерства, ліпше просто засукати рукави, іти в народ, щоб просвічувати й освічувати його, пробуджувати. Не до того, щоб „миром, громадою обух сталить” та „сокирою” будити „хиренну волю”, як колись закликав Т. Шевченко (не дай Бог, і до такого може дійти), а для того, щоб цілком сучасними засобами рішуче впливати на ситуацію в своїй країні й своїми власними зусиллями розбудовувати свою державу.

Йти в маси, створювати клуби й місцеві органи самоуправління, щоб потім, розбудовуючись, народжувати нових, природних лідерів, які, за ефективної реалізації проекту, буквально за кілька років зможуть витиснути нинішню корумповану і політично збанкрутілу владну „еліту”.

Ви є громадянами України, ви маєте свої права і обов’язки як суб’єкт влади в Україні, допомагаючи іншим усвідомлювати себе як суб’єкта влади – ви можете об’єднуватися в групи, клуби, вуличні комітети й організації районного, обласного, національного, міжнародного рівня і без команд згори, без чиїхось підказок, з власної волі і з власними переконаннями змінювати політичну, економічну, етнопсихологічну, а отже й мовну ситуацію на своїй рідній землі.

І останнє. Історія України й світового українства знає багато крикунів, які любили й люблять повчати, що та як повинні робити українці, щоб розбудувати політично незалежну й економічно потужну українську державу. Сила-силенна політичних емігрантів та біженців з України після Жовтневого перевороту та Другої Світової війни полюбляли повторювати: „Якби Україна була незалежною, то ми повернулися б туди й стільки для неї зробили!..”

Розпався Радянський Союз, проголосила Україна незалежність… А чи багато з тих галасунів відмовилися від надбаного громадянства у країнах свого проживання, повернулися в Україну, прийняли українське громадянство й узялися за розбудову своєї історичної Батьківщини?

Українська діаспора глибоко переконана, що без її змагань (тобто без активних дій в еміграції Петлюри, Бандери, Мельника, Плав’юка – далі називайте інші відомі вам імена) незалежність України була б неможливою, хоча достеменно відомо, що Радянський Союз рухнув через суто внутрішні причини і незалежність впала на терени України, а громадянство України – на голови її населення як манна небесна.

Українська діаспора також глибоко переконана, що саме вона зберегла українську мову (хоча переважна більшість уже другого покоління діаспори не можуть похвалитися досконалим або бодай побутовим знанням мови батьків), хоча ми достеменно знаємо, що ми самі в Україні, наші рідні, односельці й переважна більшість наших співвітчизників – громадян України – були й залишаються природними носіями української мови, а те, на що спромоглася діаспора, так це, їхніми ж словами, – „затримати мову” (що літературною українською мовою перекладається як „загальмувати”).

Україна була, є й буде незнищенною саме завдяки тим людям, які заселяють її територію і які є автохтонним її населенням, а точніше – її громадянами, а не завдяки тим, хто з тих чи інших причин став політичним емігрантом, біженцем, заробітчанином чи опинився за межами Батьківщини з будь-яких інших причин. Отож не можна не розуміти, що лише в якості громадянина України кожен із нас може реально впливати на ситуацію в Україні, незалежно від того, чи ми живемо в самій Україні, чи за її межами. (До речі, дуже багато писано й говорено про політичну еміграцію та економічну еміграцію, або заробітчанство, але зовсім ігноровано тему біженців з України, хоча саме вони донедавна складали переважну більшість українців у розсіянні. Біженці ж – за визначенням – завжди були, є й будуть індиферентною масою людей, якою рухає лише інстинкт виживання.)

Для будь-якої особи українського походження, але з чужим паспортом, Україна була, є і буде лише історичною батьківщиною, об’єктом романтичних мрій (ностальгії) або сферою комерційних інтересів, і нічого поганого в цьому немає. Якщо ця особа володіє великим капіталом, то через інвестування свого капіталу в народне господарство України ця особа певною мірою може впливати не тільки на економічну, але й на політичну ситуацію в Україні й сприяти прогресові чи регресові в її розвитку. Інакше кажучи, діаспора має лише дві можливості впливати на ситуацію в Україні: економічно (інвестуючи в економіку України) або психологічно (повчаннями, до яких мало хто й прислухається).

Для будь-якого громадянина України (не обов’язково етнічного українця, але українця за паспортом і патріота за духом і незалежно від того, якою мовою він розмовляє) Україна як держава була, є і буде гарантом його добробуту або ж причинком його животіння. І вибір між животінням і добробутом (а в останньому – і між рівнями добробуту) цілковито залежить від волі самих громадянин України: або вони миряться зі своїм животінням (як воно є на сьогодні), або вони мобілізують свою волю й починають реально впливати на ситуацію: (1) економічно (для цього не обов’язково мати капітал для інвестицій – треба тільки засукати рукави й навести порядок у своїй власній хаті, потім на вулиці, потім у районі, області і т.д.), (2) політично та юридично (для цього треба лише прозріти, поставити на перше місце честь, робити усвідомлений вибір і т.ін.), (3) психологічно (для цього треба лише позбутися синдрому меншовартості, піднести свою гідність, затямившии, що він нічим не гірший за німця, француза, поляка, єврея, росіянина і що його мова не менш престижна, ніж будь-яка інша…).

Володимир ІВАНЕНКО

Проф. Д-р, Український університет

21 травня 2010 р. – 25 березня 2011 р.

Вересень09/ 2018

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України