“…Ми не були героями. Усі “герої” були деінде й лишились живими. Ні, ми були простими юнаками, які ніколи в своєму житті нікого не вбивали і не вміли вбивати…
Нас переможено, але це не є правда. Нас вибито. Нас вимордувано. Нас витолочено, це так. Але нас не переможено.
…Минуть роки, минуть десятиліття, минуть століття, про нас говоритимуть різні речі,…але ніхто ніколи не скаже, не посміє сказати, що ми піднесли руки догори й здалися. Ні. Ніхто цього не посміє сказати! Бо це буде неправда. А хто не здався, той ще не є переможений. Неупокорений мертвий воскресає завжди.
Минуть десятиліття, і ми воскреснемо в народній пам’яті…”
І. Багряний “Огненне коло”
Ніч. Позиція. Якихось 2-3 сотні метрів до “орків”.
Поміж звуків війни та постової пильності тягне на екзистенційні роздуми…
В уяві виринають спогади славного революційного минулого та постмайданівська млявість, що призвела до того стану речей, що є зараз.
Згадалося запитання, яке мені часто останнім часом задавали: “Скільки ще то триватиме?” “Коли то вже сі скінчить?”
Спробував відповісти, та мою розумову потугу перервала кулеметна черга над головою…
Надів я каску і дістав гранату.
До біса ті роздуми!
Під лежачий камінь вода не тече.
Тарас Хамер
