• Сьогодні: Четвер, Лютий 21, 2019
Інфо ПС

ВІН НАЗИВАВ СЕБЕ ПОСТІЙНИМ БОГОМОЛЬЦЕМ ЗА КРАЩУ ДОЛЮ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Український громадський, політичний і церковний діяч, міністр освіти і міністр віросповідань Української Народної Республіки, потім видатний діяч української еміграції Іван Огієнко (Іларіон) народився 2 січня (14 січня за новим стилем) 1882 року в містечку Брусилові Київської губернії в родині бідних селян, нащадків старовинного козацького роду.

    Здобув освіту в Київській військово-фельдшерськїй школі, склав іспити за курс класичної гімназії.  Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету Св. Володимира в 1909 році, де займався в філологічному семінарі професора В. Перетца. Навчався на Вищих педагогічних курсах. Доктор філософії (1931; університет Брно, Чехословаччина).

    У 1917-1918 роках зіграв значну роль в українізації навчальних закладів. 14 січня 1918 року виступив на Всеукраїнському церковному соборі з доповіддю “Відродження української церкви” як прихильник церковної самостійності України.

    З 1918 року – професор кафедри історії української культури Київського українського університету. Був членом української партії соціалістів-федералістів (лівоцентристської орієнтації).

   У 1918 році – засновник і перший ректор Кам’янець-Подільського українського університету (відкритий 22 жовтня 1918 року).

   Був прихильником Симона Петлюри і займав керівні пости в урядах Української народної республіки.

   У 1919 році – міністр освіти України в урядах Володимира Чеховського і Сергія Остапенка.

   У 1920 році, після від’їзду Української Директорії (вищого органу влади країни) з Кам’янця-Подільського залишався в ньому в якості головноуповноваженим уряду. Після заняття Кам’янця-Подільського Красною армією емігрував до Польщі.

   З 1920 року жив у місті Тарнові, де заснував видавництво “Українська Автокефальна Церква”, що випускало брошури і невеликі за обсягом книги, автором яких був сам Огієнко. Активно співпрацював з уніатською церквою.

    9 жовтня 1940 року в Яблочинському Свято-Онуфріївському монастирі главою Польської Православної Церкви митрополитом Діонісієм (Валединський) був пострижений у чернецтво з ім’ям Іларіон.

    19 жовтня 1940 на Холмському Соборі був названий на єпископа Холмського і Підляського.

    Будучи архієреєм, займався українізацією церковного життя на Холмщині за допомогою введення української мови в богослужіння. Відомий перекладом на українську мову повного тексту Біблії.

    Після початку Великої вітчизняної війни і створення Рейхскомісаріату Україна став єпископом Української Автокефальної Православної Церкви.

    16 березня 1944 возведений у сан митрополита, в зв’язку з наступом радянських військ емігрував до Словаччини, потім до Швейцарії, жив у Лозанні. У 1947 році переїхав до Канади.

    Помер у 1972 році в Канаді.

    Автор багатьох наукових праць з українського літературознавства, історії церкви, культури, канонічного права. Написав понад 50 праць.

Він був першим з українців, хто виокремив “рідномовну політику” в окрему науку. “Літературна мова наша, хоч має невичерпне джерело перлин у живій своїй мові, – невироблена… сама наука її не може похвалитися поважними працями, бо громадянство не заохочує своїх учених україністів до праці“, – писав він.

Іван Огієнко – один із перших науковців, хто аргументував вживання прийменника “в”, а не “на” Україні.

Від початку української революції Іван Огієнко не лише одним із перших викладав українською, а й без погодження вченої ради почав читати новий курс – “Історія української мови“.

Крім роботи в університеті, мовознавець створював підручники для вивчення мови, зокрема “Краткий курс украинского языка и правописания”, “Рідна мова в українській школі” – усього близько двадцяти навчальних книг, що в 1917-1918 роках вийшли накладами від десяти до ста тисяч примірників. Вони були адресовані різним категоріям населення – школярам, військовим, священикам і держслужбовцям.

Не дивно, що міністр освіти Центральної Ради доручив Іванові Огієнку скласти правопис для школярів. Через декілька місяців мовник затвердив український правопис, коли очолив Міністерство освіти уряду Директорії. Міністр Іван Огієнко найперше звільнив чиновників, що опиралися українізації навчального процесу. Урядовець організував Акт злуки Західноукраїнської Народної Республіки та Української Народної Республіки та запропонував вважати 22 січня державним святом.

Міністерство освіти під керівництвом Івана Огієнка ухвалило закони та рішення про українізацію середніх шкіл, відкриття нових українських гімназій, обов’язкове загальне навчання та допомогу українським освітнім видавництвам.

Українізаторську політику він продовжив на посаді міністра віросповідань. Іван Огієнко закликав священиків виголошувати проповіді, проводити служби, читання та співи лише рідною мовою. Урядовець переконував, що український народ був нероздільним з Богом, а однією з головних причин поразки Української держави вважав те, що “… революція пішла без своєї церкви, не звернула на неї належної уваги“.

Після поразки УНР Огієнко виїхав на Захід – спочатку до Польщі, а потім у Канаду.

Мовознавець пропагував ідею соборної літературної мови та вважав її культурним маркером кожної нації:

Народ, що не розуміє сили й значення рідної мови й не працює для збільшення культури її, не скоро стане свідомою нацією й не стоїть на дорозі до державности“.

Тому протягом семи років з наснагою редагував щомісячний науково-популярний часопис “Рідна мова”, присвячений проблематиці української мови – її історії, семантиці та етимології слів, вимові, наголосам, діалектам, методиці викладання та аналізу помилок письменників. Журнал поширювався у всьому світі за винятком радянської України.

Редакція додатково видавала “Мовний порадник для редакторів, видавців та робітників пера“- своєрідний журнал у журналі, в якому коротко та з прикладами розглядалися різні мовні питання. Зокрема, в 1935 році Іван Огієнко аргументував вживання “в”, а не “на” Україні: “В 1917-1920 роках існувала Україна як незалежна держава… Мусимо прийняти тільки вираз “в Україні”, як кажемо: в Росії, в Італії …, викинувши остаточно із нашого вжитку граматичну ознаку нашого колишнього поневолення – рабську форму “на Україні”.

Домініка “мене зробила українцем” – так писав Іван Огієнко про свою дружину, з якою прожив майже 30 років.

Вона завжди допомагала – виконувала всю “чорнову” роботу: списувала та сортувала потрібний матеріал, переписувала готові праці, вичитувала їх разом з автором. Навіть прикута тяжкою хворобою до ліжка, переглядала кореспонденцію на адресу “Рідної мови” і ввечері звітувала чоловікові.

Домініка вважала, що “найперше завдання жінки – служити родині, створити її такою, щоб усі члени її свідомо й віддано служили Батьківщині“.

Іван Огієнко не одружився вдруге. Він постригся в ченці, взяв церковне ім’я Іларіон. Архімандрита Іларіона висвятили в єпископа у Польській православній церкві. Через декілька років він очолив Українську Автокефальну Православну Церкву, яка діяла в Україні у час німецької окупації. “Богослужбовою мовою церкви мусить бути жива українська літературна мова, або мова староукраїнська“, – вважав митрополит.

Переклад Біблії Івана Огієнка – найбільш тиражований та вважається дослідниками кращим з-поміж всіх українських варіантів через близькість до оригіналу, поетичність, простоту та ясність викладу водночас.

Митрополит, перекладач, науковець також писав поеми та вірші. Один із них – “Не питай”- був настільки популярним, що став народною піснею:

Не питай,

Чого в мене заплакані очі,

Чого часто тікаю я в гай

І блукаю я там до півночі,

Не питай, не питай, не питай.

Він називав себе постійним богомольцем за кращу долю українського народу“, – пригадувала Анна Фігус-Ралько, яка проживала на одній вулиці у Вінніпезі.

 

Олексій БУХАЛО для ВВС Україна

Січень16/ 2019

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України