• Сьогодні: Понеділок, 8 Березня, 2021
Інфо ПС

Відсутність національної ідеології губить державу

256ad05e-4d64-44e3-85fb-831fb4840421_tv_mw1024_mh1024_s1

Пропоную вам три, здавалося б, різних за змістом і тематикою матеріали різних інтернет-сайтів, нічим між собою, на перший погляд, не пов’язаних. І все ж їх щось об’єднує. Що саме – поміркуймо разом після прочитання…

 

Написана в США книга з історії України вийде українською


На початку вересня у київському видавництві «Клуб Сімейного Дозвілля» вийде книга професора історії Гарвардського університету Сергія Плохія «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до Незалежності», передає Культпростір.

«Ця книга дуже сучасна. Вона намагається відповісти на всі питання, які з’явилися в новинах про події в Україні за останні два роки», – сказав Сергій Плохій.

«Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до Незалежності» охоплює історію України за 2500 років – від Геродота і до сьогодення. У ній йдеться про політику, геополітику, культурну й етнічну ідентичність та міжнародні відносини.

Сергій Плохій вирішив написати цю книжку, коли зрозумів, що у США існує багато помилкових оцінок, історичних паралелей і алюзій стосовно України.

«Більшість студентів, беручи якісь курси з історії Східної Європи, обирають російські курси. І традиція, яка сформована тут в російській історії, сформована російською імміграцією переважно післявоєнного періоду», – розповів професор.

Сергій Плохій стане почесним гостем цьогорічного «Форуму видавців» у Львові, де і представить свою книгу українцям.

Презентація книги «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до Незалежності» вже відбулася у США.

 

Ярина Вілінська

 

Нашого цвіту по всьому світу

 

Цю фразу нам втовкмачували ще у молодшій школі разом з переліком видатних українців. Причому значна частина останніх уславила наш край, проживаючи в далеких країнах обабіч Атлантики. Ставши дорослими, ми і досі записуємо їхні досягнення на рахунок України, викликаючи в собі легкі напади патріотизму. Особливо нас тішить, коли чергова зірка публічно декларує свою українську ідентичність – Фейсбук вибухає лайками і перепостами, а популярні видання оновлюють списки видатних емігрантів. Однак довжина цього списку прямо пропорційна не лише величі українського народу, але і глибині занепаду нашої країни.

Вишукування видатних співвітчизників-емігрантів має цілком зрозумілу природу. Всім нам хочеться належати до спільноти успішних і талановитих. Ми нерідко сприймаємо видатних емігрантів як конкістадорів, що несуть українську ідею по світах, уславлюючи свою націю та Батьківщину. Найбільш упевнені в цьому ті, хто вірить у магію Крові та Ґрунту. Для таких українець завжди залишається українцем, допоки в його жилах тече кров української прапрабабці. Відтак його успіхи можна сміливо зараховувати на користь Неньки, яка вигодувала його предків своїми плодами, випоїла своєю водою і виморозила своїми вітрами.

Менш ортодоксальній публіці доводиться балансувати на хистких логічних конструкціях. Приміром, деканом Єльського університету у США стала українка Марта Кузьма. Перемога? Ще й яка! Але українкою пані Кузьму можна вважати дуже умовно. Її мати справді народилась в Україні, але виросла в Австрії, а після Другої Світової переїхала у США. Сама Марта виросла у передмісті Нью-Йорка, вчилась у коледжі Колумбійського університету і вперше приїхала до Києва у віці 28 років працювати в американських проектах. Потім кар’єра завела пані Кузьму аж у Скандинавію – у 2014-му вона стала ректоркою Королівської академії мистецтв у Стокгольмі.

Візьмімо інший приклад. Скажімо, Роберту Бондар – першу канадійську жінку-космонавта. Вона народилася в родині українських іммігрантів. Однак астронавтом вона стала завдяки навчанню та роботі в університетах та медичних закладах Канади і США. До зірок вона злетіла після підготовки у NASA. Схожу біографію має і Квітка Цісик – окрім батьків, над розкриттям її таланту працювали викладачі Вищої школи музики і мистецтва, Харпер-коледжу та Маннес-коледжу. Задля справедливості варто згадати, що їй матеріально допомагала українська діаспора, однак у прямий контакт з Україною Квітка Цісик вступила лише 1983 року, будучи відомою співачкою.

Безумовно, і Марта Кузьма, і Роберта Бондар, і Квітка Цісик – всі вони є етнічними українцями. Однак приписувати їхні успіхи варто їхнім родинам (можливо, діаспорам), але аж ніяк не Україні. Збереженням своєї української культури та ідентичності вони мають завдячувати, знову-таки, родичам та діаспорі, а не далекій історичній Батьківщині, якій ледве вдається зберігати культуру хоча б у межах своїх власних кордонів. Навіть у роки незалежності українські діаспори США і Канади допомагали Україні набагато більше, ніж вона їм, хоча в теорії має бути навпаки.

Що ж стосується їхніх професійних досягнень, то тут варто віддати належне їхній особистій впертості та перевагам іноземних освітніх систем. Що б сталося з Робертою Бондар, якби вона мала змогу вчитися лише у Білоцерківському аграрному університеті? Яким був би старт Квітки Цісик, якби, замість Вищої школи музики і мистецтва у Нью-Йорку, її запроторили до Золочівської музичної школи (при всій повазі до цього закладу)? І це – лише освіта. А ще варто брати до уваги економічні та соціально-політичні умови, в яких нащадки українських емігрантів будували свої кар’єри. Ми дуже пишаємося тим, що Едвард Стельмах був прем’єром канадської Альберти, але чого б він добився в українських реаліях?.. Приміром, на глухівського мера-француза Мішеля Терещенка вже відкрито кілька карних справ – і це ще не дійшло до тітушок.

Фразочка «нашого цвіту по всьому світу» – це присуд Україні, яка не здатна забезпечити умови для успішної кар’єри власним громадянам. Зрозуміло, що минулого століття ні про які умови не могло бути мови – Україна була розпанахана двома світовими війнами і варилася в радянській тоталітарній системі під кришкою залізної завіси. Але і тепер – напередодні 25-ї річниці незалежності – з України втікають громадяни. Існують, звісно, і протилежні приклади, але виїжджає все ж таки більше. У 1990-х були в моді розмови про те, як Захід краде мізки з пострадянських країн. Однак особливо напружуватися Заходу не довелося – люди самі кинулись на пошуки нових можливостей.

«Для експериментів потрібне обладнання та реактиви. Якщо ми в Німеччині щось замовляємо, воно того ж дня приходить. А в Україні через відсутність інфраструктури працювати дуже важко, і люди, які роблять там хороші дослідження, – просто герої» – розповідає біолог Марія Родніна, колишня киянка, лауреат премії Лейбніца. Отримавши стипендію Гумбольдта, вона змогла працювати в Німеччині, а далі – звична історія: «Після приїзду я розпочала дослідження, отримала прекрасні результати, і повертатися зовсім не хотілося. Натомість хотілося цим скористатися і провести ще один експеримент, і ще, і ще…»

Напевно, через кілька років школярі побачать ім’я Родніної у списку видатних українців, розкиданих по всьому світу. Але подібні списки – привід для сорому, а не для гордості. Це списки українців, яким Україна не дала можливостей для розвитку. Ще більша ганьба – тільки заробітчани. Скільки їх – достеменно не знає ніхто, але масштаби вражають. Приміром, з Чорткова на заробітки виїхало до 70% населення. Можна скільки завгодно розповідати про їхню працелюбність і підраховувати мільйони, які вони переказують в Україну, але за фактом – це лише симптом неспроможності нашої держави. І пишатися тут абсолютно нічим.

Максим Віхров

 

 

В Україні гуманітарна катастрофа

 

В Україні справжня гуманітарна катастрофа. Нове покоління хворе на культурну амнезію – воно не має щонайменшої ретроспективи, у нього практично відсутнє уявлення про культуру своєї країни. Таку думку висловив Народний артист України Анатолій Матвійчук94_main

«Як іще назвати ситуацію, коли мільйони 20-літніх людей практично не знають своїх кіноакторів та акторів театру, своїх музикантів різних жанрів, своїх композиторів, поетів, співаків, якими захоплювалися – і не безпричинно – їхні батьки?!»,- зазначає він.

Основна причина такого стану речей в тому, що вся сутність теле- і радіоканалів має не культурно-освітню, а інформаційно-розважальну парадигму. «До того ж, більшість культурних юзерів сприймає чомусь інформаційний фон, котрий їх оточує, як певну незмінну данність – щось на зразок погоди чи зміни пір року. Вони навіть не замислюються, що десь сидять живі дяді і тьоті, яким дуже потрібно, аби вони сформувалися саме такими – байдужими або ворожо налаштованими до всього рідного, і орієнтованими виключно на глобальні стандарти, що обезличують і обездуховлюють людину, відриваючи її від глибинних пластів національної культури…»,- підкреслює Матвійчук.

«Я називаю саме це гуманітарною катастрофою, бо в Україні за 25 років Незалежності практично виросло нове покоління культурних споживачів, які навіть не зрозуміють, про що я зараз пишу – в крайньому разі – вони звинуватять мене в консерватизмі і ретроградстві (якщо їм знайома така термінологія). Вони почнуть говорити про новий час, про моду і різні смаки».

Народний артист переконаний, що досі триває цілеспрямована кампанія з перетворення однієї з найбільших і найдревніших націй Європи на «безликий конгломерат, генномодефіковане населення, дешеву робочу силу для Європи, яка не повинна мати ні власної історії, ні власної культури, ні навіть власної держави у найближчій перспективі».

«Я глибоко переконаний: будь-яка боротьба за Україну повинна починатися не з війни за територію чи надра – територію можна відвоювати. Війна повинна починатися з відвойовування власного інформаційного простору, який поверне українцям нашу історичну пам’ять, наших героїв і національних світочів, наші справжні українські реалії і пріоритети»,- резюмує Анатолій Матвійчук.

 

hromadskeradio.org

 

Ну що? Знайшли щось спільне? А спільне те, що два перші матеріали є фактично ілюстрацією третього і утверджують вирок, винесений Анатолієм Матвійчуком.

Все це стало можливим і продовжує мати місце в державно-правовому, соціальному, культурному, особливо, житті та побуті українців, і, що особливо прикро та небезпечно, – нових поколінь. Держава Україна, де історія національного етносу налічує, за деякими даними, 5 тисяч років (Павло Штепа, «Українець і москвин. Дві протилежності»), а історія національно-визвольної боротьби – майже тисячоліття, ще й досі не виробила своєї національної стратегії, не написала власної правдивої історії та не впровадила її в освіту і культуру – змалечку і до магістратури, навіть державний статус української мови «спустила на гальмах». Поодинокі потуги українських науковців, дослідників, письменників, політологів – минулих і сучасних – найвищого Національного гатунку (на противагу державним академічним інститутам і видавництвам) влада не помічає, не фінансує, не поширює масово, не… продовжіть самі. Тобто манкуртами чи москвинами при владі свідомо виховується не Нація, а згаданий вище різнокольоровий «конгломерат», який кидає Україну в смертельні обійми то одного, то іншого «сусіда-рятівника».

Без національної ідеології на державному рівні – держава Україна ніколи не стане ні Українською, ні Соборною, ні Самостійною.

Василь Алєксєєв

Серпень18/ 2016

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України