• Сьогодні: Понеділок, Жовтень 15, 2018
Інфо ПС

ВІД ПЕРЕЯСЛАВА ДО ГАДЯЧА. ГЕТЬМАН ІВАН ВИГОВСЬКИЙ: «МОСКВА ХОЧЕ МАТИ ГЕТЬМАНА, ЯКОГО МОЖНА, ВЗЯВШИ ЗА ХОХОЛ, ЗА СОБОЮ ВОДИТИ».

16 вересня 1658 року на козацькій раді поблизу міста Гадяч було укладено угоду про повернення козацького гетьманату до складу Речі Посполитої. Відповідно до цієї угоди, мало постати Велике князівство Руське, яке поруч із Польським королівством і Великим князівством Литовським ставало би третім суб’єктом Речі Посполитої.

 

Чим була Гадяцька угода? Це, очевидно, був найгеніальніший проект, який українська і польська політичні еліти генерували за всю історію складних українсько-польських стосунків. Тому що мова йшла не про «возз’єднання» – в угоді пропонувалося, щоб Україна долучилася до Речі Посполитої, але Річ Посполита при цьому мала кардинально оновитися. У цьому, власне, і суть, і геніальність, і проривність цієї ідеї.

Вже починаючи з осені 1656 року, Хмельницький зрозумів, що та модель, яку він намагався реалізувати в Переяславі, ефективно не спрацьовує. Тому гетьман починає шукати інші шляхи.

Спершу це була спроба опертися на союз із Швецією, Трансільванією. І врешті-решт склалося так, що під тиском обставин вже за гетьманування Івана Виговського стосунки з Москвою загострилися до такої міри, що та модель була не лише, скажімо, корисною чи нейтральною для України, вона була принципово шкідливою, ставила під сумнів існування козацької держави як певного державного суб’єкта. Це і стало причиною, яка підштовхнула гетьмана Виговського до пошуку якоїсь іншої моделі.

З серпня 1657-го по кінець лютого 1658 року – ці півроку були критичними і для самого Виговського, і для української державності в тій формі, в якій вона існувала. Чому так? Тому що після смерті Богдана Хмельницького Виговський претендує на владу – і вибір старшини падає на нього.

Богдан Хмельницький, висуваючи свого сина, також діяв не надто обачно і легітимно. Бо не було такої традиції у Війську Запорозькому – ставити своїх наступників. Тобто, тут мала козацька рада обирати: хто мав стати на чолі війська.

І от упродовж перших місяців, коли в Україні йде підготовка до нових виборів, Москва починає діяти надзвичайно активно, агресивно. Вона має на меті не лише змусити до виконання якихось умов Переяславської угоди, які Богдан Хмельницький ігнорував через те, що вони були накинуті йому під час перемовин уже в Москві у березні 1954 року, але й хоче внести цілий ряд правок, які обмежували гетьманську владу і поширювали владу воєвод в Україні. Тобто, які виходили за межі тієї Переяславської програми.

Мало того, що цей тиск відбувається, Москва, аби послабити позиції Виговського, свідомо іде на підтримку опозиційних сил. І ці опозиційні сили з осені 1657 року починають збройну боротьбу проти Івана Виговського, починається щось схоже на громадянську війну.

Мова йшла і про політичну першість, і про перерозподіл певних соціальних ролей, які старшинам вдалося завоювати. І московське керівництво для того, щоб досягнути своїх політичних цілей, провокує громадянський конфлікт в Україні й підтримує його, навіть попри те, що Виговський у Переяславі в лютому 1658 року під час однієї із рад йде на цілу низку поступок цареві. Зокрема, в тому, щоб воєводи були в багатьох крупних містах Гетьманату. Але за це він хоче врешті-решт отримати підтримку, принаймні в тому, аби Московська держава не надавала допомогу опозиції.

Але навіть після цього Москва демонструє своє бажання зберегти опозицію для того, аби тиснути на Виговського. Як Виговський тоді казав: «Москва хоче мати гетьмана, якого можна, взявши за хохол, за собою водити». Ось така метафора справді передає те, яку модель російське керівництво намагалося (і намагається досі! – ред.) зробити з України. І лютий 1658 року стає переломним в стосунках із Москвою.

А до того маємо заяви, підтверджені трансільванськими послами, які були в Україні в серпні 1657 року і прямо писали, що Виговський сподівається за допомогою Москви отримати гетьманську булаву. Тобто, попервах ніщо не вказувало на те, що Виговський планує орієнтуватися на Річ Посполиту чи на когось іншого.

Виговський прийшов до Варшави саме за потреби прийти до Бахчисараю. Тому що після Переяславської ради у січні 1654 року Кримське ханство підписує союзну угоду із Річчю Посполитою. І цей союз Криму і Речі Посполитої діяв впродовж наступних 12 років. Історики пишуть, що ніколи цей союз не був таким тривалим, а в цьому випадку це справді було так.

І склалася така дивна ситуація: за тих умов надати реальну військову допомогу Виговському міг кримський хан. І так воно і відбувається, починаючи з весни 1658 року, коли відбувається перший бій із повсталими козаками під Полтавою. Але оскільки кримський хан є союзником польського короля, то виникла б дивна ситуація, якби кримський хан допомагав Виговському, який перебував у конфронтації із Річчю Посполитою.

І тому для того, аби стати союзником кримського хана, Виговському треба було налагоджувати стосунки із Річчю Посполитою. Ми маємо лист Виговського від березня 1658 року до польського короля: йдеться про попередні умови угоди і перше прохання гетьмана в цьому листі про те, щоб король вплинув на кримського хана, аби той вислав війська в Україну. І так це відбувається по хронології.

Просто він враховував реальний стан справ у Війську Запорозькому, де була потужна промосковська старшинська партія, і гетьман мусив зважати на їхні настрої. Якщо ми візьмемо саму Гадяцьку угоду, то там ціла низка цікавих речей вписана, очевидно, саме з тим, аби не дратувати оцю промосковську партію. Наприклад, один із пунктів угоди передбачав, що у разі війни між Річчю Посполитою і Московським царством козацьке військо буде звільнене від участі у цій війні. Тобто, відвертий такий реверанс в бік Москви, аби притлумити антимосковський настрій цієї угоди. Або там же Виговський висловлюється про те, що Московське царство також може долучитися до цієї Гадяцької угоди, щоб створити не лише польсько-литовсько-українську федерацію, але ще і за участі Москви. Звичайно, тут було більше риторики, аніж політичної практики. Утім, спроба продемонструвати, що Гадяч не спрямований проти Москви, явно простежується… Інша справа, що цар, звичайно, цьому не повірив.

Є такий вислів: навіть поганий мир – ліпше гарної війни. У цьому випадку мир був не поганим – він був гарним і навіть прекрасним. Чому я так кажу? Тому що 10 років тривала війна, а тепер Гадяцька угода передбачає амністію всім учасникам, загальне прощення. І друге – козацька державність, яка була утворена під час цієї війни, мала залишитися і в трансформованому вигляді вмонтованою в оновлену Річ Посполиту. І саме в тому, що це оновлення Речі Посполитої відбувалося, полягала геніальність.

Замість Речі Посполитої двох народів мала постати Річ Посполита трьох народів: до Корони польської і Великого князівства Литовського мало долучитися Князівство Руське. Вони були абсолютно рівноправні, мали власну адміністрацію, фінанси, військо і так далі. Власне, ота шляхетська основа Речі Посполитої доповнювалася козацьким началом, і це мало нівелювати той конфлікт, який був для Речі Посполитої руйнівним впродовж щонайменше півстоліття. І гетьман Війська Запорозького мав бути одночасно і воєводою київським, і першим сенатором. Тобто, він мав поєднати і козацьке, і шляхетське начало і таким чином притлумити той конфлікт.

Гадяцьку угоду можна умовно поділити на політичний блок, який, на мою думку, справді геніальний, але є соціальний блок, який містить багато проблем. Але я б не сказав, що це була помилка творців цієї угоди – це була така неминуча об’єктивна реальність, з якою важко було щось зробити. Тобто, неможливо розширити права однієї частини суспільства, при цьому не звузивши права іншої частини.

Права були обмежені багатьох. Бо коли йшлося про те, що козаки отримують права політичного народу, тобто прирівнюються з правами шляхти, то шляхта втрачала щось, а натомість вимагала якоїсь компенсації. Причому компенсації, з її точки зору, абсолютно законної, проти чого важко було сперечатися Виговському.

Йшлося про реституцію прав власності шляхти на маєтність в Україні. Це законне право, тому що вони на законних підставах володіли цією землею. Але що означала реституція прав для шляхти? Вона означала те, що ці маєтки, які під час революції козацька старшина або козаки встигли прибрати до своїх рук, мусили віддати старим власникам.

Другий момент зачіпав інтереси поспільства – міщан і переважно селян, які жили на шляхетських землях. Якщо вони за ці 10 років, поки йшла війна, вже встигли забути, що таке залежність, що вони мають своєму панові платити якісь податки, виконувати роботи – а тепер це все мало в якійсь мірі відновитися. Звичайно, в угоді мало бути прописано, що це все має бути унормовано і не надто обтяжливо, але тим не менш, це поверталося.

Один блок, який викликав спротив і рядового козацтва, і частини старшини. З іншого боку, візьмемо шляхту, яка також багато що втрачала. Якщо вона раніше володіла монопольними політичними правами, то тепер мусила поступитися на користь козацької старшини. Це також викликало спротив з її боку.

Неприйняття з боку шляхти зумовило те, що при ратифікації угоди на Сеймі в травні 1659 року з неї вилучили низку цікавих моментів, які були важливі для козацької старшини, які покращували її іміджевий бік в Україні.

Коли приїхали з цього Сейму козацькі посланці і дали Виговському почитати підсумковий документ, то він в розпачі сказав, що, мовляв, ви ж мені смерть привезли. «Ти зі смертю приїхав і смерть мені привіз» – така була його дослівна фраза. Із вересня 1658 року до травня 1659 року – цих півроку між підписанням документа і його ратифікацією тривала наполеглива боротьба. Українська сторона, наприклад, хоче розширити територіально межі князівства Руського на Волинь і Поділля. Мова йде про церковну унію, яка спочатку мала бути ліквідована, а насправді вона не була ліквідована. Йдеться також про кількість козацького реєстру, який мав бути 60 тисяч, а тепер скорочувався до 30 тисяч. Тобто, розумієте: 30 тисяч козаків мали втратити козацькі права. Ну хіба це не вирок?

Пізніше Юрій Хмельницький, коли став гетьманом, наприкінці 1659 року писав до Варшави, що козаки були невдоволені угодою, оскільки Виговського на Сеймі представляли його люди. І саме ці люди – і родичі, і наближені, і челядь – отримали все, а заслужені старшини Війська Запорозького були ображені. Ця особиста образа також зіграла значну роль.

За словами тодішнього генерального писаря Пилипа Орлика, в 1707 році старшина зібралася в Києві, і полковник миргородський Данило Апостол брав у бібліотеці «Пакти гадяцькі», і вони читали, шукаючи вихід, як позбутися опіки Москви.

Але навіть через 100 років після того гетьман Розумовський, коли проводив реформу, то проводив її у відповідності із тим, що було прописано в Гадяцькій угоді. І польська сторона, що цікаво, під час Коліївщини 1768 року, видає у Варшаві документ, де теж посилається на «Пакти гадяцькі», як доказ того, що вони намагалися толерувати православну Русь. Тобто, наслідки Гадяцької угоди насправді були довготривалими.

Віктор ГОРОБЕЦЬ,  історик

Вересень17/ 2018

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України