• Сьогодні: П’ятниця, Травень 24, 2019
Інфо ПС

ВЕЛИКОЇ РІЗНИЦІ МІЖ СРСР І В’ЯЗНИЦЕЮ СЕРГІЙ ПАРАДЖАНОВ НЕ БАЧИВ

Класик світового кіно, український кінорежисер Сергій Параджанов (1924-1990) народився 95 років тому в старому Тбілісі. Так сталося, що три країни називають його своїм – Вірменія, Грузія та Україна. В цих країнах (тоді ще республіках) Параджанов жив і творив. Крім них була ще й зона – звичайна тюремна зона, місце позбавлення волі, де Параджанов відбував ув’язнення. Там він, до речі, теж був «своїм». І зовсім не нудився світом у неволі. Принаймні, великої різниці між СРСР і в’язницею не бачив.

Де б він не був, де б не жив – цей чоловік всюди знаходив джерела натхнення і з неперевершеним артистизмом втілював у життя власні ідеї. Для нього не було високого і низького, адже це «низьке» він завжди умів підняти до рівня високого – унікальна риса, притаманна лише справжньому художнику. Хто зміг розкрити геніальну (високу) прозу Коцюбинського так, як це зробив Параджанов? Тонко відчути українськість, вишукано показати гуцульський світ, розкрити таємницю гуцульської душі, таємницю людських стосунків? Параджанов.

Або – згадайте його «Ашик-Керіба» чи «Колір граната»… Але той самий Параджанов міг зі шматків розбитих тарілок, пляшок, котрі викидали на смітник, та з іншого непотребу і мотлоху зробити дивовижної краси речі (декілька разів виставку робіт Параджанова привозив до Києва музей митця в Єревані, і то було незабутнє враження). Лише Параджанов міг спостерігати за мухою, що потрапила в цукровий сироп, а потім з ентузіазмом розповідати про це, як про щось неймовірно грандіозне й захоплююче. І це було набагато цікавіше слухати, аніж майстер-класи багатьох тодішніх «знаних» режисерів, від яких віяло просто незнищенною радянськістю, або ж власним пихатим егоїзмом (що, до речі, теж є однією з ознак цієї радянщини).

Параджанов був абсолютно вільною людиною. Тому він був своїм і серед інтелектуалів, і серед простих селян-гуцулів, і серед зеків. Чужим він був лише для тих, кого його свобода лякала, подразнювала, непокоїла, хто на підсвідомому рівні відчував загрозу власному упорядкованому світу, упорядкованим та розписаним істинам і смакам, хто жив за принципом «бути як усі».   Тому якось дивно поряд з ім’ям Параджанова читати регалії: «народний артист України» чи ще щось у такому роді. Звісно, народний. Але чи може бути щось суттєвішим за талант і просто звання Художника? – резонно запитує Ukrainian People Magazine.

Його «Тіні забутих предків» увійшли у двадцятку найкращих картин світу всіх країн і народів.

Гарвардський університет включив цей фільм до списку обов’язкових для перегляду претендентам на кандидатський ступінь у кінознавстві. Стрічкою захоплювалися Мартін Скорсезе та Федеріко Фелліні.

Фільм знімали 1,5 року, значно довше ніж планували. Параджанов не хотів поспішати та ігнорував численні догани за повільні зйомки. Робив як відчував: коли вже був затверджений увесь акторський склад, в останню мить забрав головну роль у російського актора Геннадія Юхтіна й передав її Іванові Миколайчуку.

За спиною перешіптувались – цьому студенту всього 23 роки, і це взагалі його перша робота в кіно. Параджанов не зважав. Він готував шедевр. Тож якщо потрібно було перезняти якусь сцену декілька разів – так і робили, і байдуже, що до місця зйомок потрібно було пробиратися десятки кілометрів через карпатські хащі.

Режисер розумів, якщо він не відчуватиме гуцулів – стрічка не вийде. Тому навідувався на весілля й похорони, ходив на полонини до вівчарів і єдиний з усієї знімальної групи жив не в готелі, а у звичайній гуцульській сім’ї, як сам казав – «біля джерела натхнення».

Параджанов не допускав фальші. Замість статистів – справжні гуцули у своєму одязі. Народна музика й закадрові голоси теж у їхньому виконанні. Інший режисер уже давно запросив би професійних співаків з Києва, але Параджанов садив на літак найбільш голосистих жителів Карпат і особисто допомагав заносити в салон літака триметрові трембіти.

Першими змонтований фільм побачили cамі гуцули 24-го серпня 1965 року. До сільського клубу запросили всіх акторів масовки. Для кожної жінки Параджанов привіз по квітчастій хустці.

Офіційна презентація в київському кінотеатрі «Україна» пройшла зі скандалом. На сцену піднялись Іван Дзюба, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл та виступили проти арештів серед інтелігенції. Після такого стрічку фактично було заборонено до показу. А невдовзі вірменину приписали український буржуазний націоналізм.    Утім, за кордоном стрічка зробила справжній фурор і зібрала 28 міжнародних відзнак.

Січень18/ 2019

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України