• Сьогодні: Четвер, 5 Серпня, 2021
Інфо ПС

В’ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ ПРО… НИНІШНІ УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ

Недавно вирішив я переглянути деякі твори В’ячеслава (Вацлава) Липинського (1882-1931), зокрема відому його працю «Листи до братів-хліборобів». І багато з того, про що цей мислитель писав майже сто років тому, зараз видається напрочуд актуальним.
Безперечно, Липинський є першорядною фігурою в українській соціально-філософській думці початку ХХ ст. Це був оригінальний мислитель, який намагався з нетрадиційних для українців позицій розглядати ті проблеми, які постали перед ними. Інша річ, що його творчість у нас погано знають. А ще гірше – розуміють.
Одним із центральних понять у політологічній теорії Липинського є поняття нації. До нього він неодноразово звертався, давав йому розлогі визначення. Поряд із нацією, мислитель вів мову про людство загалом, використовуючи тут термін «цивілізація». На його думку, цивілізація починається з того часу, коли людина перестала бути природною істотою, почала використовувати певні знаряддя як для зміни природи, так і суспільної організації. Цивілізація, вважав Липинський, поступово розвивається. Прогрес виявляється в удосконаленні впливу людини на природу, більш вмілому перетворенні природи, що, в свою чергу, пов’язане з подоланням людського лінивства. Поряд із цим йде удосконалення техніки й моралі. Певному ступеню розвитку техніки має відповідати адекватний ступінь розвитку моралі. При цьому поняття техніки й моралі трактуються Липинським дуже широко. Техніка – різні засоби впливу людини на навколишній світ, передусім на природу. Мораль – правила, з допомогою яких люди організовують своє суспільне життя.

Власне, нація – це організоване суспільне життя, де активна меншість організовує пасивну, «ліниву» більшість. Липинський велику увагу приділяє саме цій «активній меншості». Її він також іменує аристократією, елітою. Але це не родова аристократія, яка успадковує своє право на управління. Це кращі, найбільш енергійні та найбільш вмілі люди, які до того ж мають певний «ідеалізм». Без цього «ідеалізму», містично обумовленого волюнтаризму націю не створити.
Для Лининського поняття нації та держави тісно взаємозв’язані і є супутніми. Він вважав, що для нормального функціонування нації повинна існувати відповідна організація суспільного життя (держава). Також у Липинського можна зустріти думки, що держава передує нації («завжди спочатку буває держава, а потім нація»). На його думку, без держави нація не може сформуватися й водночас існування нації вимагає державного життя.
Національні держави, вважав Липинський, можуть поставати в результаті національної революції. Але його мало цікавив сам революційний процес, коли влада опинялася в руках демократів і радикалів. Демократичні моменти революції він не сприймав. Його більш цікавило завершення революції – «термідор». На думку Липинського, революція має добрий результат тоді, коли після неї відбувається «відродження» еліти, яка організовує державне життя. Він писав: «Крім того, історія всіх республік усього світу, що постають із революцій проти аристократичного монархічного ладу, вчить, що тільки ті з поміж них можуть якийсь час вдержатись, котрі – при допомозі так чи інакше, в инших соціальних формах відродженої, не здегенерованої частини старої аристократії – зуміють захопити в свої руки старий адміністративний апарат і більшу частину армії». Тобто держава після революції може відбутися лише тоді, коли нова пореволюційна еліта зуміє організувати сильний державний апарат. Хіба це не є актуальним для нас? Майже десять років тому ми мали Помаранчеву революцію, три роки тому відбулася Революція гідності. Але ці революції, здавалось, не виправдали надій. Зараз знову зростає невдоволення, яке може привести до чергового «революційного вибуху». І причиною цього невдоволення є якість постреволюційної еліти, яка, прийшовши до влади, не зуміла створити ефективне державне життя.

Липинський застерігав проти «ігор у демократію», що, на його думку, особливо небезпечним є під час антиколоніальної революції. А Україна – подобається це комусь чи ні – була й залишається колонією. І завдання антиколоніальної революції в нас не є вирішені.
Ось що писав Липинський про антиколоніальну революцію: «…іноді може прийти найстрашніше для колонії визволення демократичне. Воно буває тоді, коли з яких-небудь причин, в добі ще панування демократії, ослабла або розвалилась метрополія. Демократичний хаос в такій колонії – що здобула самостійність не завдяки власній внутрішній силі, а завдяки безсиллю метрополії – доходить до кульмінаційної точки. Позбавлена власного сильного державного апарату, позбавлена власних здержуючих консервативних класових сполучень, така колонія, по упадку державного апарату метропольного, стає ареною нічим вже не здержаної боротьби демократичних політичних партій між собою. Провідники цих демократичних партій, перед якими одкрилось несподівано необмежене вже нічим поле для політичної спекуляції, хочуть тепер стати всі головами держави, що найменше її міністрами, провідниками і героями нації». Вам це нічого не нагадує? Чи не є це зображенням України після розвалу СРСР?
Липинський мав чималі сумніви в ефективності демократичних процедур, особливо тоді, коли нація хоче позбутися колоніальної залежності й стати справді самостійною. Ось деякі його міркування: «Найкращих організаторів знайти і до праці державної притягти не може навіть найкраща виборна влада, бо вона перш за все мусить числитися не з талантом, а з партійним цензом людини. До того ж вона заінтересована в тім, щоб ніхто здібніший, ніхто дійсно талановитий коло неї при праці державній не опинився, бо виборець тоді готов стратити
любов і довіру до своїх народніх представників». А справді, чи не за партійним цензом (квотами) формуються в нас управлінські структури? Оскільки в нинішній Україні партії це переважно політичні проекти, які приманюють кар’єристів та авантюристів, не дивною є некомпетентність багатьох наших управлінців.
«Партійна демократія», яка останнім часом розцвіла в нас буйним квітом, нічого конструктивного, вважав Липинський, нам дати не зможе. З цього приводу в нього є такі міркування: «Лідери партій можуть існувати лише тоді, коли існують партії. Чим більше політично розбита нація, чим більш завзяту боротьбу вона веде сама з собою, тим більше в ній політичних партій, більше лідерів, більше всяких політичних посад для інтелігенції. Політикуюча інтелігенція живе з політичного розбивання та роз’єднування нації. Думати, що біля неї зорганізується і об’єднається в одно тіло
вся нація – абсурд
». Чи не є це нашими сьогоднішніми реаліями? Хіба мало ми маємо «політикуючої інтелігенції», яка творить партії без ідеології та соціальної бази? Тому представники цієї інтелігенції легко переходять із однієї партії в іншу. Візьміть будь-кого з наших політичних лідерів і поцікавтеся, скільки він за останні десять-п’ятнадцять років партій поміняв. Але від цієї партієтворчості життя в Україні не покращилося. Радше, навпаки.
І хоча наші політичні лідери (принаймні деякі з них) ніби мають високу «політологічну грамоту», проте ця наука не так багато їм і всім нам дає. З цього приводу теж маємо цікаві міркування Липинського. «Хоча-б усі наші здеклясовані інтелігенти найвищі школи соціальних наук покінчали, – писав він, – вони не навчаться там основи кожної творчої політики, а саме політичного такту. …а без нього в політиці або перескочиш, або не доскочиш». Справді, цього нашим політикам бракує. Бракує й відчуття реальності, і адекватності.
Є в Липинського й міркування щодо зовнішньої допомоги Україні. Ось, наприклад, такі: «Якби нас було не 40 мільйонів, а 1 мільйон і якби ми жили в якихось пустинних горах, або болотах, а не на найкращій в Європі землі, то, «діставши» відповідну суму франків, марок чи стерлінгів та трохи «вже готової» поліції, можна б було від біди завести у нас свій державний лад і порядок. Але маючи землю, за яку власне б’ються між собою ті зовнішні сили, яких ми для політичного визволення тієї землі хочемо вжити, і маючи замість свідомої, зорганізованої нації сорок мільйонів національно неусвідомлених, а політично збаламучених різними демагогами, взаємно себе ненавидячих і ненавидячих усяку владу одиниць, розбитих зверху на сотні ворогуючих «партій», а знизу на тисячі воюючих між собою «республік» – трудно допустити, щоб у сучасній виснаженій і хворій Європі знайшлася поза нами сила, яка б, всупереч іншим ворожим до нас силам і всупереч нам самим, збудувала для нас на нашій землі державу і зорганізувала нас в модерну європейську націю». Вам це нічого не нагадує? Звісно, Захід може знайти ресурси, щоб реформувати невеликі пострадянські прибалтійські республіки. Навіть знайшов кошти для реформації невеликої гірської Грузії. Але чи вдасться тут йому «справитися» з більш ніж сорокамільйонною Україною?
Липинський постійно говорив, що лише самі українці мають збудувати свою державу. І не треба сподіватися, що європейці нададуть серйозну допомогу в цьому державотворенні. «В даний момент, – категорично заявляв мислитель, – ніхто в Европі сильної і великої Української Держави собі не бажає. Навпаки, є багато сил, що власне заінтересовані в тому, щоби ніякої
України не було, щоби вона була якнайслабша». Звісно, в нинішніх умовах Європа надає Україні допомогу в її протистоянні з російською агресією. Однак, наскільки ця допомога є адекватною? Так, Європейський Союз має свій інтерес. Йому не потрібні біженці з України. Не потрібне й те, щоб російські війська опинилися на румунському, угорському, словацькому й польському кордонах, тобто на кордонах НАТО й ЄС. Зрештою, зрозуміло, що коли впаде Україна, то східні країни Євросоюзу можуть стати об’єктом гібридної війни, яку провадитиме Росія. Власне, остання й так цю війну веде – інша річ, що не в таких масштабах, як з Україною. Тому ЄС зацікавлений в тому, аби Україна «трималася на плаву». Через це йде сюди певна допомога, грошові дотації. Інша річ, що це все не допоможе Україні справитися з кризою.
У цьому контексті, ведучи мову про зовнішню допомогу Україні, варто згадати й такі слова Липинського: «…«самостійні» з чужої ласки, колонії звичайно бувають знов завойовані якоюсь сильною метрополією, яка увільняє їх мешканців від всіх нещасть «самостійного» демократичного життя».
Звісно, не варто сприймати міркування Липинського як істину в останній інстанції. У його теоретичних побудовах є чимало дискусійного. І далеко не завжди ці побудови співвідносилися з реаліями. Однак, на нашу думку, Липинський сильний в окремих «теоретичних фрагментах», які спиралися на його досвід. І над багатьма речами, про які він говорив, варто замислитися. Тим паче, що багато з них не втратили своєї актуальності.

Петро КРАЛЮК

Грудень11/ 2016

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України