• Сьогодні: Субота, 18 Вересня, 2021
Інфо ПС

УСВІДОМЛЕНЕ ЛУКАВСТВО: ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОГО ПРОЦЕСУ ЕТНІЧНОГО САМОУТВЕРДЖЕННЯ УКРАЇНЦІВ

…Стало наче закляттям над українським народом пошуки національної ідеї та ідеології, їх суті, змісту, функцій, психологічної сили, врешті міфологізованого явища, але в якому закладена націоконсолідуюча могуть… Між тим, національна ідея концентрує увагу на центральній позиції державної ідеології, що полягає у конструюванні найвищої цінності українського суспільства – людину-українця, яка впродовж тисячоліття, безперервно освоюючи свій етнічний простір, створила в ньому культурно-історичну унікальність, як вагому частку світової цивілізації. Українці впродовж століть створили затишок для представників інших народів на обжитій території, розраховуючи на взаємність, злагодженість і пошанування національних цінностей. Окупаційні ж режими створювали умови для суспільного дискомфорту, зумисне фальсифікуючи історичні події, культурні явища, спотворюючи доброзичливість українців, нав’язуючи розуміння ущербності і, що найбільш несправедливо і дошкульно, – периферійності культури. Зрозуміло, для колонізаторів зневажання етнічної історії та культури входило у програму засобів з метою тривалого панування. А що ж переслідує влада уже в Українській державі, коли зумисне завуальовується поняття «державна ідеологія», «національна ідея», існує тривка тенденція уникнення від постановки цієї фундаментальної державотворчої компоненти для результативного розв’язку? Перекладання владної функції у формуванні суспільної мети, тобто ідеології, на громадськість, інтелігенцію не що інше, як усвідомлене лукавство. Задекларований демократизм виступає підступною формою гальмування української етноідентифікації через сферу культури…

За роки Української держави помітна динаміка русифікації в багатьох сферах українського життя, особливо в комунікативній. Основна частина чиновництва російськомовна. Така тенденція формує космополітичний, більш того, московсько-совєцкий психоетнічний портрет нашого сучасника, якому начебто нав’язується етнічна культура.

…Хочу запитати ідеологів діалогу: чи хоч одна із держав світу допускає дискусії зі своєю культурою? Хоча б якимсь щонайменшим чином проголошує діалоговість між своєю та іншими національними культурами? Невже пропагандистам такого процесу не соромно за себе, адже така позиція ілюструє майже безграмотність особи, її безбарвність, аморальність, повну відсутність відчуття рідного, близького, своєї кровинки (такі ж почуття і до іншої культури)?! Хіба це не вишукане фарисейство? Як слушно підкреслив домінанту російського націоналізму в Україні Олександр Майборода, домогтися «збереження панівного статусу російської меншості в мовно-культурній сфері».

Інша тенденція, як наслідок попередньої, – твориться сурогатна культура в усіх її проявах, що позбавлена найсуттєвішого – етнічного колориту, етнічної неповторності як вагомої естетичної прикмети високості, цивілізаційності… Створені в Україні різножанрові твори так званим російськомовним населенням для російської, ба, навіть української культури виглядають блідим нагадуванням справжніх національних шедеврів. При такому масовому засиллі зазнає кривди українська національна культура, якій важко конкурувати з нав’язуваними і адміністративно підтримуваними посереднього рівня творчими пропозиціями.

Почасти складається враження повного ігнорування владною верхівкою функціональної значимості феномену «національна ідея», в якій закладені виняткової сили суспільні функції: мобілізуюча, інтегруюча, світоглядна, ідеологічна, стабілізаційна, прогностична, соціалізації особи тощо. Без цих домінант держава не може укласти прогнозовану реальну програму поступальності українського суспільства. Проникливо точно охарактеризував філософ М.О. Бердяєв процес недооцінки або й зневажання національності для цивілізації, підкресливши: «Людина входить у людство через національну індивідуальність, як національна людина… Національна людина – більше, а не менше, ніж просто людина… Мрія про людину й людство, абстрагованих від усього національного, є прагнення до погашення цілого світу цінностей і багатств».

Не здійснивши рішучого кроку в напрямку завершення конструкції політичної системи суспільства, стрижнем якої виступає ідеологія, офіційні владні чинники задали алгоритми розмивання українського етнічного, що базується на мові, історичній пам’яті і культурі, в догоду великодержавним претензіям Московії постійно дбаючи про її меншину тут. Етнічні цінності як етноідентифікати, до яких відноситься насамперед мова, історія, культурні надбання, традиції, релігія, сім’я, поняття Батьківщини, залишені у державі на самовиживання, самоздійснення і самоутвердження.    Українську мову, як визначальний етноідентифікуючий чинник, як планетарну унікальність доведено до стану товару на політичному базарі, де відсутні щонайменші етичні принципи, панує цинізм. Благородне гасло збереження громадського миру набрало спекулятивного характеру як для суб’єкта верховної влади, так і для російської меншини з метою залишити за собою набутий соціальний і політичний статус. Наполегливим насаджуванням бікультуральності, двомовності в Україні відверто демонструється реалізація програми московського етнонаціоналізму, в якому гаряче зацікавлена Росія, здійснюючи масовану підтримку культурною, інформаційною експансією. Впевнено відбувається трансформація цинічно відкритої російської великодержавної ідеї у легалізований процес московського етнонаціоналізму в українському суспільстві. Геополітичним проявом цього стала політична доктрина слов’янофільства, інтеграції східних слов’ян (зараз – “рускава міра»ІнфоПС).

Гіперболізація прагнень частини населення негайно бути в ЄС, навіть залишивши як жертву за успіх деякі національні цінності, теж не сприяє формуванню етноінтегруючих засад нації.

Інтелектуально-інформаційна диверсія, яка начебто демократично пропонується як альтернативність поглядів, насправді реанімує ортодоксальні ідеологеми московсько-совєцкої епохи.

Русифікаторська функція московської православної церкви, на превеликий жаль, збереглася і в новітні часи політичного життя України. Московський патріарх виступає як політична структура з індиферентним ставленням до національних цінностей і конституційних засад України як держави.

…Безетнічність породжує асоціальність, духовну спустошеність, цивілізаційну маргінальність. Начебто для нас звучать слова англійського вченого Ентоні Д. Сміта: «Люди повинні ідентифікувати себе з нацією, якщо прагнуть свободи і самореалізації». Для всіх суспільних чинників, від яких залежить сучасний національний поступ, визначив дійову формулу Іван Франко: «Все, що йде поза рамки нації,- це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від  рідної нації».

Степан ПАВЛЮК, доктор історичних наук, академік, директор інституту народознавства НАН України

Липень04/ 2017

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України