• Сьогодні: Середа, Серпень 22, 2018
Інфо ПС

УРИВОК З “НЕНАПИСАНОЇ НОВЕЛИ ПРО ВДОВУ КЛАСИКА” (з книжки “Тіні в дзеркалі”)

(А.Малишко, О.Вишня, В.Сосюра)

Олександр Ковінька – неповторний пересмішник, один із найдоброзичливіших у Спілці письменників чоловік, друг юності Володимира Сосюри. Вони разом були в армії Української Народної Республіки. Пройшов ГУЛАГ. Його гуморески та фейлетони були особливо популярними.

(О.Ковінька) 

Насувався якийсь ювілей Сосюри. В Ірпінь до Ковіньки приїхала знімальна група нашого телебачення, котра має зробити велику передачу про поета. Розповідатиме про нього полтавський сміхотворець.
Останні напуття режисера: нічого не треба вигадувати, ви спокійно розповідаєте про свого друга так, ніби оце тільки вчора з ним бачилися.
– Ага, зрозумів, – сказав Ковінька. – Так і робитиму.
– Камера! – дає команду режисер. – Пишемо!..
Бритоголовий й незворушний, як робот, Ковінька повільно слебізує: «Сидю я в Одесі на своїй квартирі… Прибігає захеканий Володька… П’яний…»
– Стоп! – кричить режисер. – Не треба, щоб він був п’яний. Прибігає Сосюра тверезий. Ясно?
– Ясно, – незворушним тоном відповідає Ковінька.
– Поїхали! Пишемо!
Олександр Іванович, як і попереду, слебізує:
– Сидю я в Одесі на своїй квартирі… Прибігає Володька. Не п’яний…
Режисер уже нервує:
– Не треба нам ні п’яний, ні тверезий. Облишмо ці подробиці. Кажіть щось про ваші літературні розмови.
– Ага, зрозумів, – одказує Ковінька.
І знову ніби вмикають магнітофонну плівку.
– Сидю я в Одесі на своїй квартирі… Прибігає Володька і каже: «Сашко, я вже не буду писати політічеські вірші – тільки про любов, бо їх і душа просить, і всі люблять…
Режисер уже кричить:
– Та не треба такого! Хай краще розповідає, що писатиме політичні вірші, бо в них – потреба дня!
– Ага, зрозумів, – одказує тим же тоном Ковінька.
– Поїхали. Пишемо.
– Сидю я в Одесі у своїй квартирі… Прибігає Володька і каже: «Сашко, вже не писатиму вірші про любов – писатиму політічеські, бо за них більше платять»…
Режисер уже в пароксизмі люті:
– Та ви що, знущаєтеся з нас?!
А Ковінька незворушний. Тим же тоном мовить:
– Скажіть, що вам сказать – і я те скажу.
Ми довго душилися сміхом, слухаючи, як асистент режисера, молода дівчина, що, здавалося, не всі букви знала, розжовувала Ковіньці, що і як він повинен говорити про Сосюру: «гордість радянської літератури», «поет-комуніст», «співець дружби народів», «ми його ніколи не забудемо» і т.д.
Хитруватий та артистичний Ковінька з такою перебільшеною увагою її слухав, готовно кивав головою на кожен її перл, наче б оце вона відкривала для нього теорію земного тяжіння. Потім він із цих сурогатів зварганив щось більш-менш стравне і прорипів його на камеру.
Телевізійники домучили свою передачу й поїхали.
Тоді Олександр Іванович зовсім природно вийшов з образу склеротика, якому важко хоч щось пригадати, і сказав:
– Якщо не можна говорити, що і як було насправді, то доводиться плести всілякі нісенітниці або ж цитувати газету «Правда».
– А як воно було насправді? – вихопився я з питанням.
– А було так: ми спершу й не розуміли, що було страшно, а ще більший страх насувається. Володьці, може, було легше, бо він за гульками й бабодурством, здається, й світа не бачив. Що цікаво: кожного разу, коли він закохувався – а це могло бути й тричі на день – він казав (і сам у те вірив), що це вже на все життя, що більше такої любові на землі вже не буде.
– А Марія Гаврилівна, якій він присвятив свій знаменитий вірш «Так ніхто не кохав…» – це вже була остання й найбільша його любов?
– Так вона може собі думати і всім казати. Той вірш Володька написав своїй першій дружині Вірі. А Мура все переінакшила, – надовго замовк, очевидно, поринувши пам’яттю в далеке.
А мені з пам’яті ще раз прозвучав Сосюрин інтим, котрим зачитуються вже стільки поколінь.

Коли потяг у даль загуркоче,
пригадаються знову мені
дзвін гітари у місячні ночі,
поцілунки й жоржини сумні…

Шум акацій… Посьолок і гони…
Ми на гору йдемо через гать…
А внизу пролітають вагони,
і колеса у тьмі цокотять…

Той садок, і закохані зорі,
і огні з-під опущених вій…
Од проміння і тіней – узори
на дорозі й на шалі твоїй…

Твої губи – розтулена рана…
Ми хотіли й не знали – чого…
Од кохання безвольна і п’яна,
ти тулилась до серця мого…

Ой ви, ночі Донеччини сині,
і розлука, і сльози вночі…
Як у небі ключі журавлині,
одинокі й печальні ключі…

Пам’ятаю: тривожні оселі,
темні вежі на фоні заграв…
Там з тобою у сірій шинелі
біля верб я востаннє стояв.

Я казав, що вернусь безумовно,
хоч і ворог – на нашій путі…
Патронташ мій патронами повний,
тихі очі твої золоті…

Дні пройшли… Одлетіла тривога…
Лиш любов, як у серці багнет —
Ти давно вже дружина другого,
я ж – відомий вкраїнський поет.

Наче сон… Я прийшов із туману
і промінням своїм засіяв…
Та на тебе, чужу і кохану,
я і славу б свою проміняв.

Я б забув і образу, і сльози…
Тільки б знову іти через гать,
тільки б слухать твій голос – і коси,
твої коси сумні цілувать…

Вже до серця доходить отрута…
Як старому минулого жаль…
Путь моя у каміння закута,
І на кожному розі печаль…

Ночі ті, та гітара й жоржини,
може, сняться тепер і тобі…
Сині очі в моєї дружини,
а у тебе були голубі.

– А що за людина був Володимир Миколайович? – запитав я. – Підручники його вбили, і там він якась нудна мумія.
– Що за людина? Це була добра дитина, яка ніколи не подорослішала. Він міг зняти з себе тобі останню сорочку, але міг і розізлитися нізащо, облаяти, по мармизі вліпити (це ще коли був молодший). А взагалі, незважаючи на всю свою славу, він таки глибоко нещасна людина. Пережити все те, що випало на його долю… Він же не без причини нервово захворів. А Мура йому ще всякого лиха додала. Нею можна було тільки ворога нагородить… Може без неї довше прожив би.
Дивно було чути таку різку оцінку об’єкта Сосюриної любовної лірики від доброзичливого і суперделікатного Ковіньки.
Може, він і не мовив би тих слів, якби пляшка коньяку не розв’язала нам язики. (Я тоді докладно записав і цю макабричну сцену зйомок передачі про Сосюру, і сумні Ковіньчині слова).
Коли 1988 року в «Радянському письменнику» нарешті з’явилася друком «Третя Рота», я знайшов там авторитетне пітвердження, кому насправді присвячено «Так ніхто не кохав».
…Сосюра заходить до попередньої дружини Віри, «колишньої свердловки і політрука ескадрону», що змусила його синів Олега й Миколу відмовитися від нього, наказавши їм батька «рвать и презирать», і, як пише сам, запитав її: «Если я встречу человека, которого полюблю на всю жизнь, ты разрешишь мне жениться?»
– І мертво відповіли губи людини, про яку я писав вірш «Так ніхто не кохав»:
– Разрешу!
…І тоді він звалив собі на шию «моє синьооке щастя і горе». У нього один за одним почалися напади психічних криз. Його запихали в психіатричні лікарні. Нещадно шельмували. То виключали з партії, то включали назад – усе ж таки «співець Країни Рад». В. П. Затонський на політбюро ЦК КП(б)У вимагав: з Сосюрою «нужно расправиться ножом». Тоді дивом П. П. Любченку вдалося відстояти поета. До речі, істотна подробиця: керівником усіх психіатричних закладів України була дружина Затонського. Очевидно, ця подробиця також прояснює таку послідовну увагу психіатричок до поета і їхню перманентну турботу про нього. А його «синьооке щастя», його «Лаура-Мура» була переконана, що Володька – безнадійний псих, і його не можна випускати на волю до людей.
Вона справді була жінка з того часу. Фізично старіла, марніла, розчинялася безслідно її врода, не лишаючи й натяку на себе, а в усьому іншому видавалася законсервованою.
Вона не могла, наприклад, сказати, «жінка», а тільки «жєнщина», у неї була не коханка чи любаска або полюбовниця, а «шалава».
На її словник також мало великий вплив ув’язнення, звідки вона привезла чимало «дивослів», од яких так і не позбулася (бо, здається, і не прагнула цього) у всі наступні роки. Її, як артистці, прагнулося висловлюватися ефектно, експресивно, епатажно.
…………………………………………………………………………………………
Як розповідали мені старші письменники, які бували в домі Сосюри, там усе було під диктовку Марії Гаврилівни. Поет майже не мав права голосу. Він нарікав, що деякі з його раніших муз не визнавали української мови, тому це було однією з причин того, що він їх кинув. Але разом із маленькою синьоокою Марією, в його дім назавжди увійшла російська мова і стала там господаркою. Сосюра навіть листи своєму «синьоокому чуду» писав російською. Ось приклад – лист од 3 грудня 1939 року, що він написав їй зі Львова (опубліковано в десятому томі «Творів у десяти томах», що побачив світ у видавництві «Дніпро» 1972 р.). «Дорогая Мария! Приехал я во Львов благополучно. Море впечатлений. Приеду, все расскажу /…/ Здесь, во Львове, на людях внешне виден налет европейской цивилизации, вернее, остатки этого налета еще от Австрии. Внутренне ж чувствуется какой-то холод и пустота, враждебность…»
Як відомо, офіційно в поета троє синів. Про усиновленого ним Аліка від актриси Лариси, що опинилася в його домі після арешту Марії тут не йдеться, як і не будуватимемо ілюзії про можливість існування позашлюбних од його безладних інтимних зв’язків…
Це був 1979 рік. По вулиці Орджонікідзе (якраз між Спілкою письменників і ЦК КПУ) мені назустріч ішов… Володимир Сосюра. Смагляволиций, кароокий, кремезний і воднораз легкокрокий, і кожною рисою обличчя таки він – Володимир Сосюра. Мені здалося, що це зорова галюцинація. Поета Сосюру поховали, коли я був студентом.
Я зупинився, мабуть, роззявивши від подиву рота. А він порівнявся зі мною, і ми зустрілися поглядами. Очевидно, він уже зрозумів, цей чоловік років шістдесяти. Мені здалося, що він ледь помітно сумно всміхнувся й ствердно хитнув головою.
Я хотів його щось запитати, але від несподіванки проковтнув язика. Обернувся йому вслід і милувався гордо посадженою на широких плечах головою і чітким кроком.
Увечері розповів цю історію Борисові Комареві. І довідався від нього, що сини поета від Віри Берзіної стали військовими. Олег – генерал, доктор технічних наук, професор Академії генштабу СРСР, а Микола – капітан першого рангу Тихоокеанського морського флоту. З котрим із них я тоді зустрівся – не знаю і досі. І, звичайно ж, не знаю, які справи його привели до Києва.
І хотілося б мені знати, чи побував він тоді на могилі батька…
Марія Гаврилівна часто розповідала мені анекдоти з 20-х і 30-х років. Переважна більшість анекдотів була «з душком». Каже, що замолоду була реготуха з реготух. Але далі це з неї повільно вивітрювалося. І врешті вона стала отакою, як є. Здебільшого невесела. Хіба що подеколи щось найде й може трохи посміятися.
Вона розповідала про те, як навесні 1950-го була несподівано заарештована, крізь які приниження їй довелося пройти в радянських концтаборах, де була непосильна для тендітної жінки фізична праця. Випало їй баланду сьорбати й жили надривати і з політичними, і з кримінальниками, яким нічого не варт людину нізащо замочить. Думала, що не витримає нелюдського навантаження – і помре. Бо ж навколо мерли, як мухи, значно міцніші за неї. Очевидно, дала собі команду: «Вижити за будь-що!» Вона таки сильна натура.
І вижила. Розповідала, як несподівано впала на неї звістка: її випускають на волю. Це було вже після смерті Сталіна. Не вірила, плакала, сміялася, крила десятиповерховим матом усіх, хто потрапляв під руки. «І туди я попала нє учітєльніцей чістой рєчі. А вєрнулась я сільно пріблатньонная. Єщо одно образоніє к своєй балєтной студіі там получіла. Трудно сказать, гдє учітєля билі строжє. Сразу могу узнать с рєчі чєловєка, что прошол с мойо. Ето – как татуіровка…»
Над Сосюрою неоднораз заносилася рука НКВД, але він то саме черговий раз був у психіатричці, то раптом писав розпачливого листа Сталіну: «Отец родной! Спаси». А Марія потай од чоловіка всунула в конверт довідки з психлікарні, і той раптом наклав візу з вимогою поновити поета в партії. «И лечить!», що стало для Сосюри охоронною грамотою.


…Останні роки Сосюри жили тихо. Поета нагороджували, він хворів і хворів. Лікувався в елітних медичних закладах, однак це мало допомагало. Пригас і скандальний темперамент його синьоокої музи. Очевидно, обоє з подивом оглядалися у минуле і не могли повірити: невже все це було? І було з ними? У кожному житті настає мить, коли людина з тугою і безсиллям відчуває, що вона нічого не може змінити в минулому, яке вже навічно закам’яніло в своїй незмінності і непорушності. Подобається це кому чи не подобається, а було тільки так, як було.
Мовби замолюючи всі свої гріхи перед Марією, Сосюра заадресує їй багато теплих слів. У них уже немає яскравих спалахів колишнього таланту, а є тільки любовна патетика і почуття вдячності за разом перейдені важкі роки життя і за її опіку над його згасанням.
Січневого дня 1965 року, коли йому заледве повернуло за 67 на Байковому цвинтарі прощалися з поетом. Усе було, як і ведеться, за цим офіційно жалобним сценарієм. Але цей сценарій зламав Андрій Малишко, який прохав у мертвого прощення за те, що взяв участь у його цькуванні за вірш «Любіть Україну!». Малишко промовляв гіркі й вогненні слова, які так перелякали владців. «Над твоєю труною у цей зимовий холодний день ми клянемось, що будемо любити свою мову, свій народ, як ти заповів у своєму вірші «Любіть Україну»… І хай тупість кретинів і невігласів, прелатів і єзуїтів, яка вкоротила твоє життя після написання цього вірша, зав’ядає над могилою великого українського поета…» «Ми б хотіли поховати тебе, як годиться великому співцеві, і понести тебе на своїх плечах по всьому Хрещатику, по всій нашій землі… що ж, кажуть, не можна. А як жаль, що і в цьому ми схиляємося до циркулярів, а не до вікових традицій нашого народу. Ну що ж ми, невдячні сини твої, понесемо тебе на своїх раменах у вічність…»
На цвинтарі було багато нас, студентів. Сльози замерзали нам на віях. Слова Малишка були нам важливіші за уроки української мови в університеті. З них ми починали розуміти набагато більше важливих речей.
І Сосюра виростав нам із реального чоловіка, якого з головою накривав усякий мотлох непривабливого побуту, в прекрасну легенду, щоб саме так відлунюватися своїм іменем із майбутнього.

 

Михайло Слабошпицький 

Липень20/ 2018

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України