• Сьогодні: Субота, 13 Серпня, 2022
Інфо ПС

УКРАЇНЦІ В БУРЕМНОМУ КАЗАХСТАНІ

РЯТУВАННЯ РЯДОВИХ РАЙАНІВ. УКРАЇНСЬКА ВЕРСІЯ.

          …Все, про що тут ітиметься, починалося на новорічні свята, ближче до Різдва, тому найбільш вдалим жанром може стати різдвяна казочка. Будуть там присутні і хороші персонажі і, так би мовити, Бабайки, проте зовсім маленьких все-таки краще від Фейсбуку відсторонити. Ну а для тих, хто все-таки спроможеться цю бувальщину прочитати, обіцяю хепі-енд.

Початок.

         …Група молодих українців (три особи чоловічої статі, одна – жіночої, всі між собою перебувають у родинних зв’язках) вирішила провести новорічні свята не на канапі, не біля столу з шампанським і салатом олів’є і навіть не в Буковелі. Бо ж всі були спортивні – раз, два – рідний Буковель підняв ціни на все так, що в українців у носі закрутило. Ну а по-третє – чоловіча половина вже в Казахстані перебувала: зустрічалися по бізнесу з казахськими партнерами. Чембулак – так називався найбільший в колишній радянській республіці гірськолижний центр. Справжні гори, поряд знаменитий найвисокогірніший у світі каток Медео – звучало заманливо.

            І все складалося якнайкраще. Літак казахської авікомпанії за недорого доставив із Києва прямо в Алмати маму з сином, туди ж літаком зі столиці підтягнулися хлопці, готель знайшовся прямо в центрі. Зустріли Новий рік, подивилися місцеву екзотику включно з помпезною президентською резиденцією в колишній казахській столиці – скрізь робилося селфі. Катання в наступні дні із серії «може бути» – трохи захолодно, якщо порівняти з українськими Карпатами, проте гора втричі довша від найдовшої на Буковелі, аж дух захоплює, коли вниз летиш; спусків менше, але денний скі-пас (це – для непосвячених – такий ніби проїзний для катання на лижах) разом із підйомом на самий верх гондолою знову ж втричі дешевший – привіт Буковелю. Добиралися на таксі – машини нові, таксисти ввічливі, беруть за українськими мірками сущі копійки… Раділи всі, включно з родичами та друзями в Україні.

            …Ці ж самі родичі якраз першими й помітили, що щось не так. Проте на місці першопричина повстання мас (нагадаймо – підвищення вдвічі ціни на автомобільний газ) виглядала непереконливо: навіть після підвищення цей самий газ коштував втричі дешевше, ніж в Україні. Плюс – гріли душу авіаційні квитки, які мали на руках усі, а з цим теж не просто. Розрахувалися в готелі, зібралися в аеропорт.

          …Хуліганів на вулицях (повстанців, терористів – це вже кому як) місцеві змі відразу назвали «тітушками». Хотілося б внести уточнення: український Вадим Тітушка, який ставав у боксерську позу перед українськими журналістами, схожий на своїх казахських аналогів як одеський інтелігент зі скрипочкою на одеського ж біндюжника. Наші герої зрозуміли це відразу, коли з готелю з перекошеним обличчям вискочив портьє, з яким щойно попрощалися, кричучи, щоб вони негайно забігали назад. На них насувався натовп, який крушив усе на своєму шляху. Палали машини, чувся дзвін розбитих вітрин. Скільки з цих хлопців опинилися в наступні дні в морзі (тут варто згадати наказ президента Казахстану стріляти без попередження), а скільки й кого порішили вони, ми ніколи не дізнаємось. Було непереливки.Білий від жаху таксист розвернувся по подвійній осьовій за сотню метрів від натовпу. Втекли. Аеропорт! Острів безпеки, який має охоронятися! Правда, охороняли його чомусь, ставши рідким ланцюжком, пацани-курсанти з саперними лопатками. Але як би там не було -вікно у світ!

           Що й тут не все просто, зрозуміли з того, що відмінили внутрішні рейси. Хлопцям повернутися назад в Астану не виходило. Зробили, як потім виявилося, дуже правильно – вирішили перечекати, зняли номер в готелі аеропорту. Літак до Києва на щастя не відмінили, активно, з якимось нервовим поспіхом, вантажився московський «борт», який, згідно з розкладом, вилітав на двадцять хвилин раніше літака на Київ. Єдине, що впадало в очі – обслуговуючого персоналу явно не вистачало, білети оформлялися поспіхом. Але ж пройшли! Вже за кордоном! Що не вдома, хлопці, які, провівши нашу маму з сином, пили каву в кав’ярні, зрозуміли, коли хтось з місцевих закричав: «Тікайте! Вони прорвалися!» – і в аеропорт відразу вибіг тисячний переляканий натовп переляканих пасажирів.

           Сюрреалістична картина: ніч, десь далеко підсвічують ліхтарі і натовп, що біжить з валізами між літаками. Нашим мамі з сином пощастило ще менше: намагаючись врятувати пасажирів від натовпу, служба охорони аеропорту запхала більшу частину пасажирів зі «зльотки» у вантажний термінал. Слава Богу, хтось із персоналу, якого вдалося відловити хлопцям, їм про це сказав. Тут я знімаю капелюха перед сином і зятем (пора засвітити свій статус): хлопці вчинили не просто героїчно, але й єдино правильно.

           Казахське державне телебачення вже тітушок показало: молоді хлопці в масках, на головах капюшони… Маски зараз є в кожного, спортивні куртки (в гори ж збиралися!) з капюшонами -хлопці змішалися з натовпом. Кілька жахливих в цій ситуації промахів: вантажних терміналів у великому міжнародному аеропорту виявилося два: перший, куди привіз їх на аеродромному бусику переляканий на смерть водій-казах (сила образу – сприйняв за тітушок!) виявився порожнім. Зате в наступному, де скупчилися, мов оселедці в бочці, люди, обізвалися наші!

           Бусик, звісно ж, утік, разом із аеропортівським водієм, тому назад, тримаючи курс на готель, насунувши капюшони на голови, бігли вже вп’ятьох. Чому вп’ятьох? – запитає хтось уважний. А тому, що в натовпі до наших двох українців прибилося дівча. Анара її звуть, як на мене ім’я поетичне. Казахська дитина, другокурсниця празького університету. Як і мій внук (ще раз про свій статус), тільки він з Харківської політехніки. Зараз переписуються. Кіношна історія!..

           Наберіться терпіння: до хепі-енду ще далеко! Хочаб тому, що бігти довелося вже не в хаотичному натовпі тітушок, а їм назустріч. «Дебіли!» – кричали їм – Не туди! Літак он де стоїть!

          Слава Богу, не вистрелили в спину – у них уже була зброя. А не поталанило, крім тих п’яти літаків, що були в той час на летовищі, й літаку московському. Ні, таки москалі щось знали, бо вантажили пасажирів із працюючими двигунами. Не встигли – на полосу вже прорвалися. Довелося екіпажу й пасажирам російського «Боінга» провести ніч у літаку, по якому лупили усім, чим прийдеться, розлючені протестувальники…

Сірі будні. Мрія про літак.

            Ніч перед Різдвом, яку зустрічаєш, лежачи на твердій, без жодної підстилки, підлозі готельного номера – це, як каже молодь, справжній сюр. Хоча це ще як подивитися. По-перше, дівчата, українсько-казахський дует, спали все ж на ліжках. По-друге, як виявилося, умови, в яких опинилися наші подорожувальники, виявилися просто розкішними, щойно відкрили двері номеру. В коридорі, хто на чому, лежали діти різних народів, яких лиха година принесла в аеропорт першої казахської столиці.

            Тут виплив нюанс важливіший, ніж просто побутові зручності. Кожен з цих людей, як і будь хто з нас, прилітаючи кудись покататися на лижах, відвідати родичів чи, навіть, у справах бізнесу, не розраховує на ТАКЕ. У кожного (згадайте, знову ж, себе) в кишені залишається якась сотня-друга доларів, часто, в еквіваленті, в місцевій валюті, яку кожен намагається спустити на сувеніри в дюті-фрі. Адже через кілька годин ти будеш вдома! Отож, виходячи з цієї логіки, у абсолютної більшості зі ста шістнадцяти українців, які в перші ж години зголосилися до евакуації (вірніше так: змогли про себе повідомити, бо насправді нашого брата в Казахстані повно), не було просто фінансової можливості покинути охоплену збройними протестами країну. Все, що досі коштувало тут умовно сто гривень, стало коштувати сто доларів. Стільки, наприклад, просили таксисти, щоб відвезти вас до аеропорту чи на залізничний вокзал. І не дарма: одного з таких таксистів, що віз постояльця цього ж готелю, по дорозі застрелили. Хто – важко сказати, швидше за все – військові. Стрілянину в місті, треба сказати, було чути навіть в аеропорту, стріляли часто і густо, чергами… Пізніше – нічого крім бізнесу! – втричі виросли ціни на авіаквитки для українців. Поскільки ж, як виявилося, всі квитки економкласу з Нур-Султану до Києва були викуплені казахськими студентами, що летіли транзитом в Європу, нашій четвірці вже в столиці запропонували чотири білети бізнескласу за геометричні чотири з половиною тисячі доларів!

            Тепер подивимося на мапу з точки зору українця: Казахстан – величезна, на хвилиночку – в сім разів більша України – держава, з одного боку – Китай, з другого боку – Росія, яку українські літаки облітають стороною. Єдина дорога з Алмати, якою можна було вибратися в столицю сусіднього Киргизтану Бішкек, наступного дня вже прострілювалася. Ситуація, пробачте за банальний, не мною придуманий, образ, була просто вагітна літаком! Тільки ним можна було вибратися з охопленої безпорядками (революцією, кожен вибирає свою дефініцію) країни! І цей літак було обіцяно!

           Ситуативний родинний штаб, який із перших же годин було утворено в Україні, все робив послідовно й логічно. Не тільки дзвонилося на «гарячу лінію», до чого нас завжди закликає українське МЗС, а й направлено особистого листа на ім’я міністра. Дзвонили в адміністрацію Президента. З роботи доньки був направлений лист у посольство України в Казахстані. Люди, друзі, однокурсники допомогали вийти на інстанції, з якими ніколи справи мати не доводилося: так до «вирішення проблеми» підключилося наше представництво при ООН. Привіт далекому Нью-Йорку разом з Олегом Петровичем Кислицею, нашим постійним представником! Це його підлегла, пані Ярослава Сочка кілька разів дзвонила в посольство України в Астані, щоб повідомити про нашу четвірку. Зв’язку не було, він в перші дні в країні був відсутній, але наші оонівці, видно, знали якесь магічне слово – зв’язалися з послом та консулом. «Ви в списках!» – відтоді нервово відповідали мені на всіх «лініях». Тільки ж «списки» – це не літак! Тут – добре, що не забув! – варто відзначити, що ще до представництва ООН наших бідолах згадав сам міністр закордонних справ України Дмитро Іванович Кулеба. У Фейсбуці, аякже, сказав щось на зразок «Ми про вас пам’ятаємо! Україна своїх громадян ніколи не кидає!»

            На той час українським громадянам в окремо взятому готелі при чужому аеропорті, на квартирах, дачах часто випадкових знайомих було вже непереливки! Їм потрібна була негайна допомога. Потрібне було хоча б звичайне співчуття. От коли, наприклад, для порівняння, кілька років тому в молодого, але перспективного дипломата Дмитра Кулеби коротнула проводка в київській квартирі, що, здається на вулиці Михайлівський, поряд із емзеесом, і він, у смішній такій і зворушливій шапці-вушанці виносив з дому підмочені пожежниками речі – йому дружно співчувала вся Україна, автор цих рядків теж. Відфотошоплений, з гарною краваткою фейсбучний портрет нашого міністра такого співчуття не дарував. А мусив би. Бо ж молодому дипломату співчували рядові українці. А він нині виріс у справжнього міністра!

            Літаки, між тим, з’явилися. Тільки не українські. В готелі стало неможливо спати: зранку до пізньої ночі на летовищі ревіли двигуни потужних ІЛів, що доставляли російську десантуру. Запитання не по темі: якого греця «мишебратья» для поліцейської операції залучили елітні війська з важкою технікою -залишається без відповіді. Фактом є те, що цими ж «бортами» назад вивозилися громадяни Росії. У перші ж дні було вивезено їх більше тисячі. Пізніше – ще.

           Час ішов, крутився не на нашу користь. Остаточно зник зв’язок, який і так жеврів, дякуючи російському «Телеграму». Автор цих рядків почав з нуля вивчати китайську мову. Мусив, бо у немитого (пробачте!) кілька днів китайського бізнесмена з Гуанчжоу якимось чином був роумінг. Китаєць (дай йому Бог разом з Буддою здоров’я) топав до “нашогo” номера зі свого коридорного куточка, а за те отримував їжу. В бізнесі це називається бартером… До речі, про їжу: з готелю – тривожна ознака – стали випускати дозовано, лише на подвір’я, росіяни відразу наводили автомати, коли наближався до паркану, щоб подивитися на табло. Потім – ще гірше- казахи в цивільному, схоже з місцевих спецслужб, перестали пускати до продуктового магазинчика через дорогу. Казахський бізнесмен із готелю домовився з землячкою, власницею магазинчику -стала приносити їжу під замовлення, в готель. Про ціну помовчимо…

           Одним словом, моя оповідка втрачає динаміку. Можна коротше, повторивши: українців, обложених, мов у фортеці в чужому аеропорту, треба було евакуювати. Потрібен був літак, військовий борт, такий, який посилали ще зовсім недавно в Афганістан. До речі, швидко виявилося, що з усіх евакуйованих звідти (а відправлялося в неблизьку дорогу, з ризиком для екіпажів п’ять літаків) лише десять відсотків були українцями. Решта – в основному перекладачі канадського контингенту, їхні сім’ї. Благородна справа, не заперечую, але ж тут…

           Інша справа, що літак, про який йдеться, сам по собі вилетіти в чужу країну не може. Потрібне офіційне звернення. Після чого відбувається узгодження кількох інстанцій з обох сторін. В такій ситуації таке звернення має надійти від особи, яка, згідно з Конституцією, опікується зовнішньоекономічною діяльністю – Президента країни. Але це в американському фільмі про рядового Райана вся Америка дружно рятує бідного солдатика, що потрапив у халепу. А у нас -Різдво! І Володимир Олександрович катаються на Буковелі! Фотографується коло підйомника з молоддю (ну, не діти ж, значить електорат!) і записує, на лижах їдучи, черговий «відосик» – звернення до українців! Такий фотогенічний, в червоних окулярах! «Наш Президент в астралі! – спересердя, як то кажуть на умовах глибокої анонімності, прокоментував ситуацію один із чиновників, якого я просто дістав дзвінками. – Таке враження, що йому не доповіли!

             В таких випадках наш народ буває категоричний у дефініціях. Щоб не вживати слів, через які мене можуть забанити, а також пам’ятаючи про фейсбучних дітей, перекажу їх суть натяками, принагідно згадавши історію з юності. Хвилинку терпіння.

             На нашому київському журфаці була викладачка української мови (старші журналісти точно зрозуміють, про кого це я), яка медсестрою пройшла Другу світову війну. Дуже сильний викладач, вимогливий, але й по фронтовому категоричний. І от приходить вона, як чергова по деканату в наш гуртожиток на відомій усім студентам Київського університету вулиці Ломоносова. І, уявіть собі, бачить у туалеті жіночого «крила» відоме буквосполучення з трьох літер. Після чого підкликає до себе старосту – юне створіння, другокурсницю.

-Бачите? – питає дівча, що відразу сполотніло. – А тепер утворіть прикметник! Не чую! Отож! Отакий ваш гуртожиток!!!

           Можна тільки домислити якими такими «прикметниками» обкладали наших високопосадовців звичайні українці – і не тільки в далекому Казахстані, але й у Великій Україні! На той час (літаками, звісно ж!) своїх двірників і будівельників уже вивезли Узбекистан і Киргизія. За українцями літак так і не прибув.

Мораль(у шкільному творі- висновок).

          Різдвяна казочка має містити повчання. Тим більше, наближаються чергові свята – українці гуляти люблять і, дивись, занесе когось за межі нашої України. Отож, беріть з собою побільше грошей і ні в якому разі не “обнуляйтесь” – у випадку екстремальної ситуації все подорожчає в рази.

          Майте справу з простими людьми. Спілкуйтесь, посміхайтесь – крім радощів спілкування, пізнавання країни це може вас виручити, коли щось станеться.

          Вся казахська кланова знать у перші ж дні покинула країну бізнес-джетами – дамочки в шубах ціною в кілька десятків тисяч доларів вантажились у приватні «Цесни», разом з дітьми і прислугою на очах нашої четвірки. Але реально допоміг їм – низький уклін! -простий казах з Астани на ім’я Ерік, який переслав нашим подорожувальникам гроші, що їх мав внести за іпотечний кредит. Цих грошей вистачило, щоб прохарчуватися (продукти, повторюсь, стрімко подорожчали), купити квитки на поїзд до Астани (відстань між двома столицями 1250 кілометрів!) і навіть найняти пару автоматників, щоб супроводили з аеропорту до залізничного вокзалу.

           В перші хвилини після того, як натовп увірвався в аеропорт, біля розгублених пасажирів зупинялися дорогі машини місцевих, які кричали: ”Жінки, діти, сідайте до нас! Ми вас врятуємо!” Так врятувалася внучка похилої пари з сусіднього номера. Дівча знайшлося через пару днів…

          Проста дівчина-касир зі столичного аеропорту на ім’я Медіна так пройнялася проблемами українців, що знайшла для них, ”виловила” принаймні два місця економ -класу за старою ціною. Решті довелося купувати за ціною втричі вищою – так вирішила компанія, але це вже претензії не до Медіни…

          Ще про Казахстан. Населення тут, попри все, толерантне до всіх націй. Проте є нюанс: українці тут рівніші за інших. Чому так – окрема історія, просто не дайте, щоб вас переплутали з росіянами, особливо після останніх подій. Ілюструю прикладом: відразу після висадки російського десанту, коли стрілянина в місті спалахнула з небувалою силою, на балконі готелю хтось вивісив простирадло з написом ”Уберите россиян”. Провисів плакат недовго – в номер увірвалося – з вікна видно було – одразу семеро зі зброєю.

          Здається, все. Отож, підсумовуючи: в екстремальній ситуації, за кордоном покладайтесь передовсім на себе і простих людей поруч. Називайтесь українцями – до вас будуть ставитися принаймні нейтрально, а часом і з симпатією. І не розраховуйте на допомогу наших державних високопосадовців, принаймні за нинішньої влади. Не витрачайте час: не допоможуть!

Хепі-енд.

           До нього, власне, наближаємося. Тому подробиці про те, як на приватному(!) поїзді, який віз наших горе-туристів до Астани, в Караганді розірвало колісну пару, про ретельний обшук на блок-постах -оминаємо. Чого там уже, добралися додому, допомогли добрі люди. А значить, як і говориться в казочках, будуть жити довго і щасливо! Занавіс.

P.S.І куди б проскочити на лижі наступного року? Це вже, звісно, після закриття сезону в Буковелі, вже наступної зими? Підказуйте!

В’ячеслав Новіков

Січень20/ 2022

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України