• Сьогодні: Неділя, Серпень 25, 2019
Інфо ПС

Українська національно-визвольна революція ще триває

 

За збіркою Степана Бандери «Перспективи української революції» (Мюнхен, 1978 р.)

«Хто визволиться сам – вільним буде,

хто визволить кого – в неволю візьме»

Леся Українка

«Революція – це цілий процес боротьби, від її початків до кінцевого завершення. Обмежене поняття революції на етапі її найбільшого розгортання і завершування, тобто на остаточному державному чи суспільному перевороті, є так само невластиве, як не можна називати деревом саму його крону, без коріння і стовбура. Початком революції вважаємо той момент, коли під впливом скристалізованих революційних ідей починається цілеспрямована боротьба революційних сил за усунення існуючого, зненавидженого ладу та за створення на його місці нового, кращого, накресленого революційною ідеологією і програмою. Розвиток революції визначається триванням і розгортанням її боротьби. Він може відбуватися у формі довготривалого, затяжного процесу, в якому боротьба розгортається ступенево, з етапами більшої чи меншої напруги, може мати короткий, наглий хід. Історичне значення мають тільки успішно завершені революції, які закінчуються перемогою революційних сил та ідей. І власне, кінцевий етап вирішує про те, чи якийсь революційний процес вповні заслуговує на назву революції».

«Суть революції полягає в докорінній зміні, яка охоплює зміст і структуру державно-політичного, суспільно-духовного й економічного життя одного чи більше народів. Нові ідеї, нові сили, нові системи піднімають боротьбу проти ідей, сил і систем, пануючих у дотеперішньому укладі, щоб їх усунути, прибрати кермо життям і розвитком свого народу та дати йому нові напрями, нові форми». (Як бачимо, йдеться не про зміну декорацій і персонажів, а про системну заміну старого новим В.А.)

«Українська національна революція – це безперервний, постійний і прогресивний процес, який охоплює і проймає все життя. Її уклад позитивних ідей і вартостей стоїть проти большевицької (В нашому випадку – російської імперсько-совкової та власної клептократично-олігархічної В.А.) системи не як абстрактна теорія і доктрина, а як жива, дієва, динамічна сила».

 Саме дієва сила, оскільки: «Неможливим є повністю заламати ідейно, розкласти морально большевицький (і названі вище – В.А.) режим тому, що він не має ані ідеї, ані моралі взагалі».

А де ж брати кадри для НВР? Адже старі режими готують лише своїх захисників… «Не шукати готових кадрів, бо таких ніколи немає, а тільки виховувати їх, мобілізовувати й організовувати з таких людей, які до цього надаються своєю настановою і характером.

Творення, формування кадрів для визвольної боротьби – це і є найсуттєвіше, головне завдання цілого революційного процесу. Найбільша частина уваги, енергії і революційної дії мусить бути спрямована на те, щоб своєю ідеєю захопити щораз більшу кількість найкращих людей, щоб із пасивного стану улягання ворожій системі привести їх у стан активного спротиву й поборювання ворога; щоб організаційною працею і розгортанням революційної боротьби створити з них загартовані кадри, свідомих борців…» (Слава Богу, останні у нас вже з’явилися! Але їх дуже мало…В.А.)

«Особливе значення має ідеологія, яка визначає цілі визвольної революції, її програму в засадничих питаннях нового ладу та шлях проведення тих цілей у життя. Ідея – це душа, породжуючи і рушійна сила цілого визвольного руху, це його найістотніша, незмінна суть». … «основні ідеї мусять бути чинником сталим, незмінним. Якщо почати їх міняти, застосовувати за тактичними міркуваннями до настанови різнорідних елементів, тоді ці ідеї відразу втрачають свою пориваючу силу, а революційний рух розгублюється і заникає». (Так було у 1917-20, 1990-91 р.р., після двох Майданів, так є і зараз, на жаль В.А.) Між тим – «вірність ідеї українського націоналізму – це найбільша сила української визвольної революції…»

«Боротьба породжує, мобілізує все нових борців, а борці породжують боротьбу. Це безперервний ланцюговий процес, який охоплює щораз ширші кола народу, незалежно від різних форм революційної дії. А його незмінним і не заступним мотором є великі ідеї українського націоналізму. Ці ідеї, діючи в динамічній формі революційної боротьби, мобілізують  і формують активні й провідні кадри сучасних визвольних змагань України».

«Самостійну державу може здобути український народ тільки власною боротьбою і трудом. Сприятливий розвиток міжнародної ситуації може значною мірою причинитися до нового розгорнення й успіху нашої визвольної боротьби, але він може відіграти тільки допоміжну, хоч дуже корисну роль. Без власних змагань українського народу найсприятливіші ситуації не дають нам ніколи державної незалежности, хіба тільки заміну одного поневолення на інше… Як визволення, так і оборона самостійної України може в основі спиратися тільки на власні українські сили, на власну боротьбу і постійну готовність до самооборони».

«Всілякі пристосування власних ідеологічних і програмових засад до зовнішніх впливів, викривлювання чи применшування їх відповідно до тактичних вимог на відтинках нашої діяльності в чужому чи ворожому середовищі підкопує самі основи визвольної боротьби. Через ідейно-програмову опортунізацію, через відступлення від повноти й чистоти власних цілей, замазання їх в очах народних мас ставиться під знак запиту успішність і доцільність визвольної революції, прищеплюється сумнів, чи можлива й доцільна така боротьба за применшені, половинчасті цілі, які цілком не відповідають духові і потребам України». (Ні Європа, ні МВФ, ні НАТО, ні тим паче Росія нам не допоможутьВ.А.)… «поневолений чужою державою народ (А ми окуповані Росією в усіх сферах життя В.А.) може здобути справжнє і тривке визволення тільки власним змаганням, напругою всіх своїх сил у боротьбі на життя і смерть… Ні на що не здадуться навіть найкращі нагоди й готовність допомогти, якщо сама нація не виборює і не кує своєї долі власною боротьбою».

І до уваги нинішньої нашої влади та політикуму: «всі течії і групи, які в основу визвольних змагань кладуть орієнтацію на вирішальну допомогу західних держав, і до їхньої політики хотіли б достосовувати українську політику – йдуть безвиглядними манівцями». «…коли якась група своє існування і свою роботу на українському відтинку спирає в засаді на засоби і на підтримку чужосторонніх чинників, то тим самим вона і її робота стають експозитурою тих чинників в українському житті. Це діється закономірно, без уваги на те, чи це признається, чи приховується і заперечується. Бо ціла робота, її зміст, її напрямок мусить бути такий, якого собі бажають та на який погоджуються дотичні «спонсори». Надавання стороннім силам і кон’юнктурі вирішального значення в справі визволення, приводить до її заламання в справі визволення, як це найвиразніше показує наша історія. Така концепція сама собою гальмує розвиток і мобілізацію власних визвольницьких сил народу і притуплює дух боротьби. Зовнішні чинники кермуються своїми власними цілями й інтересами, а нашу справу, визвольні сили й боротьбу України в практиці і політиці розглядають під кутом власних ресурсів».

І щодо загравання з Росією та росіянами: «Ми вважаємо російський народ за загарбника, тому не сміє бути притупленою гострота українського антиросійського фронту, ані не сміє поширюватися серед українських народних прошарків баламутство». «Історичний досвід переконливо повчає нас, що Росія при всіх внутрішніх перемінах ніколи не зміняла, ні не послаблювала свого імперіалізму – гону загарбувати, визискувати й нищити інші народи, зокрема український». «…імперіалізм російського народу – це явище історичного порядку, що міняє свої форми та методи дії, але в своїй істоті залишається незмінним».

І як висновок: «українська самостійницька політика мусить зробити належні висновки з того факту, що в московському таборі існують тільки сили вкрай ворожі справі державної самостійності України».

Від себе

Не знаю, на чому виховувалися наші нинішні керманичі держави, що студіювали і що читали… Але все ж порекомендую прочитати ще раз і впровадити вивчення в школах та вузах – а інакше справжнього українця не матимемо! – таких наших авторів:

  1. Тарас Шевченко: “Кобзар”.
  2. Іван Франко. “Поза межами можливого”, “Одвертий лист до української галицької молодежі”, “Суспільно-політичні погляди Драгоманова”.
  3. Микола Міхновський: “Самостійна Україна”.
  4. Дмитро Донцов: “Націоналізм”, “Хрестом і мечем”, “Московська отрута”, “Дух нашої давнини”.
  5. Степан Бандера: “Перспективи української революції”.
  6. Микола Сціборський: “Націократія”.
  7. Василь Іванишин: “Державність нації”, “Українська ідея”.
  8. Олег Баган: «Націоналізм і націоналістичний рух».
  9. Юрій Горліс-Горський: «Холодний Яр».
  10. Дмитро Ярош: «Нація і Революція».
  11. Ігор Загребельний: “Націоналізм versus модерн”.
  12. Павло Штепа «Українець москвин»
  13. Твори письменників-вісниківців (Є. Маланюк, Ю. Дараган, О. Ольжич, О. Теліга, Л. Мосендз, Ю. Клен, Ю. Липа, ранній У. Самчук та ін.).

Можливо, тоді в Україні стане більше українців, а не «москвинів» совкового ґатунку.

Василь Алєксєєв

Червень13/ 2016

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України