• Сьогодні: Середа, 8 Грудня, 2021
Інфо ПС

УКРАЇНА – НЕ ПРОВІНЦІЯ, А ОСЕРЕДОК ДВОХ МАТЕРИКІВ

Провінція — все те, що не думає, що воно столиця світу. Провінція — все те, що не стверджує себе Столицею світу. Провінція — не географія, а психологія. Не територія, а душа.

Національна гордість — корінь і основа всього. Тисячу разів мав рацію Юрій Липа: боротьба за Україну, за українця, боротьба в Україні є боротьба тільки і виключно за чи проти національної гордости українця. Невіра в свої сили – брак національної гордости. Невіра в можливість української держави — брак національної гордости. Думка, що Шевченко, звісно, великий поет, але Пушкін чи Міцкевич — більші, — брак національної гордости.

Московити знають, що роблять, коли з дня у день товчуть про „переваги“ російської культури і про впливи, впливи: Добролюбова, Чернишевського і Курочкіна — на Шевченка, Турґенєва — на Марка Вовчка, Горького – на Михайла Коцюбинського, Пушкіна — на Лесю Українку, Решетнікова і Ґл. Успенського – на Франка. Вони борються з національною гордістю українця.

Крапля падає за краплею. Душу українця продовбати тяжче, ніж камінь. На тисячі ренеґатів припадають десятки тисяч непоборних. Ґрунт родить українство. У глибині душі національна гордість все таки жевріє.

Провінція може ствердити себе тільки тоді, коли вона, спираючися на свою традицію, висуне надпровінційну ідею. Світ не цікавить існування Бобчинських у дуже добре гаптованих сорочках і провінційних міст, де вони живуть.

Ми вже можемо бути сильні тільки вмінням включити себе в світ і — поганий той вояк, що не сміє бути генералом — повести його за собою. Це
робить тільки ідея. Ідея виростає зі схрещення традиції і самобутности з добою і простором.

І так обмежені національні сили марнотратно вичерпуються у взаємній боротьбі, тоді як вони мусіли б посісти ділянки спільного фронту одне побіч одного — і цілком звернутися на війну з зовнішнім ворогом. Перешкоджають цьому тільки амбіції: як визнати, що моя ділянка, хоч і потрібна, але не єдина, не головна, а підрядна? Або хоч головна, але не єдина?

Але парадоксальність нашого становища в тому, що ми одночасно мусимо будити елементарну національну свідомість і закликати до національної виключности, закликати до національної виключности і боротися з нею, прагнучи включитися в світ і обгорнути світ. Логічно протилежні етапи історично опинилися поруч. Не маємо права зректися жодного. Тим важливіше визначити місце й межі кожного, виробити основи співпраці, співіснування. Опрацювати диспозицію єдиного фронту.

Соціаліст Винниченко писав: „Усяка глупота на світі, хоч би вона й соціалізмом називалася, не проходить безкарно“. Перефразуймо це на адресу націоналізму. Не можна допустити, щоб націоналізм перейшов на стадію глупоти.

Ми в стані війни з Росією. Це незаперечний факт, і від наслідків війни залежить наше бути чи не бути. І Росії, зрештою, теж. Здавалось би: треба вивчати ворога, треба знайти у нього свою п’яту колону, своїх квіслінґів.

Один із „нищівних“ наших ударів по росіянах: вони втратили слов’янську чистоту (щоб не сказати: чистоту слов’янської крови), помішалися з фінами. Милий Боже, цей удар б’є не по росіянах, а прямо по нас. Замість єднатися з тими фінами проти Росії ми ставимося до них, як львівська перекупка до вперше побаченого — в уніформі совєтського танкіста — калмика: страхається сама і лякає ним дітей. їй не зрозуміло, що це її союзник і друг.

Чому кровні зв’язки з фінами мають компрометувати росіян? Та фіни в тисячу разів культурніші, симпатичніші й порядніші від пересічного росіянина (чим не хочу сказати, що всі росіяни негідники). Чи поводився за останні роки який-небудь народ героїчніше від фінів? Прийняти бій з Росією і фактично завдати їй поразки (1940) — для тримільйонового народу — чи це мало? Воістину вчитися нам і вчитися у фінів. І фіни мріють про велику Фінляндію — від Балтики поза Урал, про відродження і залучення в свою орбіту карелів, комі, мордви і всіх тих галузок фінського племени, яких розвиток штучно спинила Москва. А ми переймаємо від Москви зневагу до цих племен і думаємо, що цим воюємо з Москвою! Який страшний вияв провінціалізму! Зневагу до монголів, семітів і фінів ми позичили з Москви. Злочин Росії не тільки в тому, що вона відірвала нас від Європи. Вона відірвала нас і від Сходу. Вона виховувала не тільки європофобство, а і зневагу до Сходу.

Карфаген нашої провінційности мусить бути зруйнований. Суть не в запереченні імперіальної концепції заради ствердження провінційної, а у виробленні вищої імперіальної. Говорячи про імперіальність, ми не маємо на увазі клацання зубами і загарбання (в уяві!) чужих територій. На це ми надто слабкі, та й застарілі вже ці методи будувати імперії. …вміння розколоти й розкласти ворога може важливіше від фронтового плану генерального штабу. І наша національна гордість, яку нам треба плекати, плекати й плекати, не ростиме з самозамкнености й зневаги до інших різного кольору шкури народів. Судилося нам бути не тільки Європою, а й Азією. Судилося бути Україною. Не Францією, не Німеччиною, не Англією. В епоху кулачного розбору світу недобре бути чайкою при битій дорозі. В нашу епоху позиція ця — ключ до майбутнього.

Ми стверджуємо: Україна. Ми забуваємо додати: і світ. Ми вчимо людей умирати за Україну. Це, на жаль, теж потрібно. Але чому ми не вчимо жити за Україну? Жан Ґеенно вимагає, щоб „починаючи від школи, дитину трактовано не як масову людину, а як людину“. Він наводить гасло Жореса: не протиставляти еліту масам — „з самих мас творити людську еліту“. Наскільки це важливіше для народу, зараженого і загроженого провінційністю!

Коли до лікаря приходить юнак, хворий на туберкульозу і водночас на коліт, лікар спершу береться лікувати коліт. Він знає при цьому: коліт не загрожує життю пацієнта, — туберкульоза може дуже швидко обірвати його дні. Але щоб перебороти туберкульозу, організм мусить сприймати харчі. Травленню перешкоджає коліт.

Наш суспільний організм защеплений страшними
туберкульозними бацилами нищення з Москви
. Нас може врятувати політика, зброя, організація. Але цих ліків, цієї харчі не може сприйняти національний організм, поки він хворий на нестравлення. В медицині воно зветься коліт, у нашому житті воно зветься провінційність.
Розуміємо обурення і нетерплячку наших політиків, коли» замість лікувати смертельно небезпечну хворобу беремося лікувати нібито другорядну. Однак тут лежить ключ до видужання. І тільки тут. 20 років учив Донцов, що культурник — лайливе слово. Все змінюється. До компрометації — на жаль — іде наша політика. Культура виходить знов на перший план. Щоб не стало лайливим слово політик — а до того вже недалеко — потрібне щеплення культури.

Не провінція, а світ: Україна і світ. Не Європа і не Азія, але – і Європа, і Азія. Отже, ще раз: Україна в світі. Не острів серед суходолів — припонтійських і тучних, але що ж з того, — а осередок двох материків.

ЮРІЙ ШЕРЕХ (ШЕВЕЛЬОВ)

(березень 1948)

Квітень21/ 2017

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України