• Сьогодні: Понеділок, 10 Серпня, 2020
Інфо ПС

У СВІТІ БІРЖ, ГРОШОВИТИХ МІШКІВ І КОМЕРЦІЇ КОЗАЦЬКИМ ДУШАМ НІЧОГО РОБИТИ

Олесь Бердник (Архівне фото)

 Всі його книги (близько 30 назв) були вилучені з бібліотек і спалені.

        …У шкільній бібліотеці часів мого дитинства творів Олеся Бердника не було. Як пояснила мені бібліотекарка, цього автора «вичистили» дуже давно, ще за часів її попередниці. Але уривки з «Маніфесту Українського Правозахисного Руху», почуті одного разу по забороненому радіо «Свобода», стали для мене шоком: «Боже, куди поділася Україна? Невже цю землю сходив Сковорода і Тарас малими босими ногами, готуючи душу народну до небувалої, горньої Республіки Духу?». Я потім часто «прокручував» їх, особливо під свинцевим небом російської Півночі, у матюкомовному середовищі Совєцкой армії другої половини 80-х. Можна було сумніватися у будь-чому, тільки не в голосі власного серця, яке резонувало з Бердниковими словами. І жодна контрпропаганда вихователів у погонах не мала сили тому зашкодити.

Блакитний коваль

Родове село Олеся Павловича — Кілов — якраз над самим Дніпром, на київському Лівобережжі. Зовсім поруч, на правому березі — знані сьогодні у всьо­му світі Трипілля і Халеп’я, де наприкінці ХІХ століття Вікентій Хвойка вперше відкрив для людства скарби дивовижної Трипільської цивілізації. Трохи нижче за течією — Витачів, Стайки, Гребені. Закорінені в праукраїнській давнині лункі топоніми, вони стали для Олеся його першим відчитаним текстом — великою книгою рідної землі.
Та судилося йому в дитинстві спізнати й інше: коли Олесеві виповнилося сім років, страшний голод почав нищити Україну. Бачив він і мертвяків, що валялися на дорогах та в хатах, і підводи, на які байдужі люди складали штабелями покійників, і комнезамівців, що забирали з печі останнє, прирікаючи сім’ю на голодну смерть. Родину Бердників урятував від неминучої загибелі батько — коваль Павло. Саме він став першим духовним учителем Олеся, і пізніше збірка самвидавних поезій отримала назву «Блакитний коваль».
У роки його дитинства і юності поєднувалися висока поезія і трагічна буденність, читання Жуля Верна, мрії про космічні польоти й облудне офіційне славослів’я вождям, що лунало на кожному кроці. 1943-го, після повернення Радянських військ на Київщину, Бердник добровольцем іде на фронт. Бере участь у боях, як військовий підривник-мінер часто ходить поряд зі смертю. Далі — поранення, шпиталь, демобілізація, після якої він починає навчатися в студії при театрі імені Івана Франка.
Проте перспектива стати професійним актором у суспільстві примусового лицедійства зовсім не приваблювала його. 1949-го на так званих «відкритих партійних зборах» Олесь Бердник рішуче виступає на захист переслідуваних тоді «космополітів» та непоштиво відгукується про Кагановича і Сталіна. Реакція на подібне зухвальство не забарилася: 24 жовтня Бердника заарештовують.
Слідчий висуває йому звинувачення в контрреволюційній агітації, паплюженні вчення Леніна—Сталіна, компрометації колгоспних засад. Жодного з цих звинувачень Бердник не визнав, а на суді ще й розповів про катівські методи роботи МГБ. Як наслідок — до попередніх пунктів додалося ще й звинувачення у наклепі на «доблесні органи». Вирок для зовсім молодого ще Олеся був по-сталінськи щедрим: десять років концтаборів плюс п’ять — заслання.
У таборах Бердник пройшов усі кола дантівського пекла. Двічі він намагався втекти. У Кажимі, куди його направили після першої спроби, гебісти планували вбити невпокореного в’язня руками кримінальників. Проте металева труба, здатна завалити й бика, не завдала йому шкоди (пізніше у своїй книзі «Тайна Христа» Бердник опише й не такі випадки «чудес», що траплялися на зоні із сильними духом політичними). Після другої втечі табірний спецлагсуд ліпить новий термін за статтею «контрреволюційний саботаж» (на запитання Бердника, що ж він таке саботував, суддя глибокодумно відповів: «Ви саботували заходи Радянської Влади з вашого перевиховання»).

Американський фантаст Річард Бах, автор «Чайки на ймення Джонатан Лівінгстон», зустрівшись з Олесем Павловичем на початку 90-х, чесно зізнався: у нього просто не вистачило б сил пережити ті випробування, що випали на долю українського мандрівника в незвідане. Лише 1955-го, коли за ініціативою Хрущова почався масовий перегляд «липових» справ, Бердник зміг повернутися додому.

Україна Січі Вогняної

В Україні, до якої він кожного дня своєї каторжної неволі линув думками, все іще мовчало. Десь у Карпатських лісах помирали в німому стоїцизмі останні бійці УПА, а на Наддніпрянщині… Дуже вже важкий по ній коток пройшовся і 33-го, і 47-го. Спочатку Бердник намагається якось знайти себе в новій ситуації, працює будівельником, художником, керівником Палацу культури в одному з провінційних містечок. Несподівано він отримує листа від найближчого табірного друга поета Івана Хоменка: «Олесю. Наша пора настала: сій зерна ярові, якщо не вдалося посіяти озимі. Наше вруно ще встигне зійти», — писав той, закликаючи товариша атакувати видавництва своїми творами.
І він зважується — надсилає до «Радянського письменника» рукопис написаної ще у в’язничному карцері повісті «Поза часом і простором». За два місяці книга побачила світ — і розійшлася миттєво. Перший успіх окрилив молодого письменника — його цариною стала футурологія, що в сталінську добу була під фактичною забороною: які ще можуть бути мрії про майбутнє, коли найдосконаліше суспільство уже збудоване Москвою і довкола — «все вокруг колхозное, все вокруг мое».
Бердника регулярно видають, його книги мають незмінний успіх у читачів, твори перекладають іноземними мовами. Здавалося б, що ще потрібно донедавна безправному зекові? Одначе, як писав колись Сковорода: «Хто відчув смак безміру, вже не задовольниться нічим іншим». Нові твори не могли не спричинити конфлікту із системою, яка воліла бачити фантастику як інструмент пропаганди, а не поле вільного творчого пошуку.
Своєрідним рубіконом став 1971, коли побачив світ роман «Зоряний Корсар». За глибиною філософського осмислення явища тоталітаризму його можна поставити в один ряд зі славнозвісним «1984» Орвела.
Преса розпочала проти Бердника погромну кампанію, звинувачуючи у відвертій антирадянщині. 1973-го, на березневому Пленумі правління Спілки письменників головний партійний наглядач за літературою Василь Козаченко закидає Бердникові «хохломанію в космосі». «Ви уявляєте, товариші, у Бердника і через 200 років іще є Україна й українці!», — у часи всевладного панування теорії злиття націй подібний компромат діяв безвідмовно. Бердника виключають із СПУ. Відразу ж після цього всі його книги (близько 30 назв) були вилучені з бібліотек і спалені.
Родина опинилася без засобів до існування, нормою життя стали обшуки і «топтуни» за спиною. Під час одного з «трусів» чекісти конфісковують його архів — неопубліковані прозові твори, філософські дослідження, щоденники.
Творчість Бердника підхоплює самвидав. Створені ним у цей період повісті, романи, поезії, історіософські поеми, увійшли до золотого фонду національного письменства. Він зближується з багатьма дисидентами і 1974-го року вперше ініціює створення Української Духовної Республіки (Республіка Духа на нашій землі — то ще давня мрія Григорія Сковороди), яку пізніше спробує утвердити на теренах незалежної України. 1976-го він стає членом-засновником Української Гельсінської групи, яку й очолює після арешту її голови, письменника Миколи Руденка. Координує роботу правозахисників, пише численні листи і звернення до радянських владоможців та міжнародної громадськості на захист переслідуваних дисидентів.
У січні 1979-го Бердник завершує свій «Терновий Вінець України» — відкрите послання до минулої, сучасної й грядущої Росії, а через два місяці його заарештовують і ув’язнюють у слідчому ізоляторі КДБ. Вирок — шість років концтаборів і три — заслання. Далі — звична схема: голодування протесту, фізичні й моральні тортури…
Разом із іншими політв’язнями Мордовської в’язниці Олесь Бердник ставить свій підпис під зверненням до ООН із вимогою розпочати процес деколонізації України. В село Гребені під Києвом учащають незвані гості, шантажують дружину, вимагаючи, аби виїхала.
Коли їй закидають, що калина, під якою Бердник заповів себе поховати, надто мала, Валентина Сергіївна відповідає: «А Бердник іще вмирати не збирається. Ще довго цій калині рости! І буде вона вище моєї хати, і Олесь Павлович сюди повернеться і тут житиме».

Переступи межу і вийди в таємничість

У добу національного відродження кінця 80-х — початку 90-х Олесь Бердник виявив усю свою багатогранність: поет, філософ, публіцист, політик (висувався кандидатом на перших у незалежній Україні президентських виборах), лідер громадської організації, навіть економіст — у грудні 93-го у розпал економічної кризи він пропонував Кравчуку власну альтернативну методику введення гривні.
Бердник указував на свій, окремішній шлях України, її місію, хоча тоді його пророцтва видавалися фантастикою. Свої ідеї він втілив у відродженій після кадебістського погрому Українській Духовній Республіці. 4-7 липня 1990-го в Коломиї відбувся Перший всесвітній Собор Духовної України, участь у якому взяли десятки тисяч людей.
УДР у звичному розумінні ніколи не була політичною партією. В основі стратегії людей кола Олеся Бердника був погляд на Україну як на цілісний, живий організм, який може бути порятований любов’ю і солідарною відповідальністю всіх членів.
Пріоритетами УДР були відновлення і заселення покинутих сіл, розвиток шкільництва, вивільненого від кайданів догматизму і підручниково-формалістичного абсурду, рекультивація забруднених територій, воскресіння Дніпра і відновлення чистоти його вод, еколого-культурний захист усіх територій, що формували свідомість українців — Хортиці, Трахтемирова, всіх територій козацьких Січей, всіх святилищ прадавніх вірувань.
«Пірнаючи в ковбаню хаотичних ринкових стосунків, ми на багато поколінь перекриваємо шлях романтикам і мрійникам. У світі бірж, грошових мішків і комерції Козацьким Душам нічого буде робити», — писав Олесь Бердник у грудні 91-го, звертаючись до новообраного Президента Кравчука. Відповіддю стала чергова (як і за сталінсько-брєжнєвських часів) злива істеричних публікацій у пресі.
Після оприлюднення Олесем Бердником своєї президентської програми з її імперативом самодостатньої України, пропагандистська машина кримінально-олігархічного капіталу запрацювала на повну силу. На Бердникові та УДР обкатувалися технології, які сьогодні зреалізовані в «Акцентах» та «Проте». Його називали водночас агентом КДБ і фашистом, відірваним від життя мрійником і ледь не божевільним. Одразу відкопалася «покаяльна» заява Бердника, написана 1984-го (хоча подібні заяви писали й Іван Дзюба, і Зеновія Франко, і Микола Холодний).
Останні роки пройшли під знаком замовчування. 1996-го його спіткав третій інсульт, що призвело до майже повної втрати мови: підірване таборами здоров’я нагадало про себе. Відтоді і до самої смерті його янголом-охоронцем стала дружина.
Раз на рік, на Трійцю, до Бердників, за традицією, приїздили найближчі друзі. Олеся Павловича вивозили на двір, і, якщо дощ не заважав, залишали там до пізньої ночі: він над усе любив розглядати зоряне небо. У березні 2003-го він тихо відійшов у засвіти.   Коли Олеся Бердника ховали, всі раптом побачили в небі пташиний ключ, що перешиковувався над свіжою могилою, щоб прийняти нову душу…

 

Олександр ХОМЕНКО

Березень29/ 2020

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України