Наша мова модерна, вона засвоює нову лексику, нові форми слововжитку, тобто це живий організм, який постійно розвивається.
Без державної мови ти — безнадійний маргінал. Отже, дії тут прості. Перше — обов’язкова освіта українською мовою від дитячого садка і до захисту диплома. Друге — неодмінне спілкування державною мовою під час виконання своїх службових обов’язків для державних чиновників, для працівників медицини, освіти, транспорту, усіх сфер обслуговування. Третє — повна деокупація інформаційного простору, встановлення справедливого мовного режиму на всіх телеканалах, радіостанціях, інтернет-ресурсах, в інших засобах масової інформації.
Таке поняття, як квотування українськомовного культурного продукту, є неприпустимим, бо є рудиментом Валуєвського указу; воно принизливе для нації, чия мова зазнала найжорстокішого гноблення з боку російського загарбника. Уже в наш час на очах у всього світу вбивали українців тільки за те, що вони розмовляли своєю мовою. Ми ніколи не допустимо жодних утисків нацменшин, жодних образ, але кожен, хто має не спідлене серце, мусить зрозуміти, що українці прагнуть лише відновлення історичної справедливості.
Піти їм назустріч і допомогти в цьому мусить мати за честь кожен громадянин будь-якого походження, котрого годує ця земля. Це мусить зрозуміти і прийняти кожен зґвалтований колонізаторами російськомовний українець. Інакше всі розмови про мораль, справедливість, єдину країну, національну ідею будуть фальшивим бульканням у постколоніальному болоті.
Питання такого масштабу, про які я щойно говорив, — це завдання парламенту, Президента, уряду, зібраних у єдиний кулак. Але проблема наших найвищих політиків у тому, що ніхто з них ніколи не брав на себе місію лідера нації.
Ніхто не звернувся до народу й не сказав, як, приміром, той-таки Черчілль, що, люди добрі, я вам поки що нічого не можу пообіцяти, окрім солоного поту. Давайте робити ось так і так, я знаю, як це робити, я вірю в це, ідіть за мною. Натомість наші політики, тримаючи носа за вітром, дослухаються до примітивних інстинктів та забаганок натовпу і намагаються йому догодити, щоб не втратити електорат. Звідси кричущий популізм, нерішучість, відсутність творчої політичної волі. Звідси цілі армії радників, консультантів усіх мастей та орієнтацій, нашіптувачів з усіх таборів, перед якими стоїть чи не єдине завдання — допомогти виграти наступні вибори. То яка тут може бути гуманітарна політика?
Як подивимося тепер на деякі призначення на високі посади, то здається, що пані корупція проникла навіть у спальні окремих крутих чиновників. І куди тільки дивляться їхні жінки?
Україна катастрофічно відстала у розвитку свого кіновиробництва. Особливо прикро, що ми обірвали кращі традиції українського кіномистецтва — від Довженка до Параджанова, Осики, Юрія Іллєнка. Починаючи з дев’яностих років ця тяглість перервалася щонайменше на два десятиліття. Тепер кидаємося щось знімати і не можемо знайти режисера, оператора, акторів. Я не кажу, що їх немає. Та коли відсутня кіноіндустрія, то як зорієнтуватися, де той найкращий, найталановитіший, найнадійніший? Ми зняли два-три фільми і ремствуємо, що шедевру не вийшло. Але щоб з’явився шедевр, потрібно зняти сотні серйозних стрічок. Тому для пришвидшення, як ви кажете, темпів, необхідне дедалі більше і більше фінансування.
Кіно — дуже дорога розкіш. Проте це не означає, що треба покладатися лише на підтримку держави, хоча така підтримка дуже важлива. Тут є ще кілька джерел. По-перше, повинні реабілітуватися перед українцями провідні телеканали, які годували своїх глядачів московським сміттям. Вони мусили б зараз серйозніше взятися за виробництво українських фільмів. По-друге, активний інтерес до кіно мусив би виявити бізнес.
Ви прикиньте, скільки за оту готівку, яку задекларували лише депутати, можна було б зняти фільмів. Три вовки вбили б ці жмикрути: їм би не було так соромно за своє злодійство і жадібність, адже підтримували культуру. Завдяки їм розвивалося б кіно і, зрештою, ще й можна було б відбити свої грошенята, можливо, навіть із прибутком. Я вже не кажу про славу, повагу, імідж. Але для цього в них не варить кебета. Тому треба чекати підприємливих людей нової формації, котрі зрозуміють, що кіно — найпривабливіший бізнес.
Горіння ідеєю часто не лише компенсує брак досвіду, а й перевершує його.
Василь ШКЛЯР, письменник
riter
5 років томуЩоб з’явився шедевр, потрібно зняти сотні серйозних стрічок.