• Сьогодні: Вівторок, 20 Квітня, 2021
Інфо ПС

МИ ХОДИМО ПО КОЛУ ВЛАСНИХ ІЛЮЗІЙ

ВІД «КРОКУ ДО ВІДЧАЮ» ДО «КРОКУ ДО ПРОТВЕРЕЗІННЯ» ЛИШЕ ОДИН «МЕТР»

     Кожна весна пахне змінами. Будні нашого минулого – це сюжетна лінія непокараності, борг недовиконання обіцяних реформ, який створює величезний моральний поштовх вийти з нулього рівня довіри до влади в цілому. Суспільству продовжують нав’язувати примітивні та агресивні конструкції на кшталт «святої донецької поліції», «агентів Кремля», «розгойдування човна». Влада рахує збитки від війни у гривнях, а хтось рахує їх у людях.

Про сучасну Україну, державу і владу, та про себе в цій системі координат розмовляємо з ведучим авторського хард-ток-шоу «DROZDOV» і політичної програми «Прямим текстом» на телеканалі ZIK, журналістом і публіцистом, автором роману-вибуху «№1», зрештою, з моїм другом Остапом ДРОЗДОВИМ.

 

-Я не знав, як одним реченням окреслити, назвати тему нашої з тобою розмови і вирішив для себе, що ми з тобою просто зробимо черговий КРОК У наш з вами ВІДЧАЙ.

    ДРОЗДОВ: О та у нас тих кроків ого-го!.. Ну давай зробимо.

    Британський філософ Бертран Рассел казав, що влада – це просто здатність продукувати потрібний результат. От ці результати, які ти бачиш зараз, які продукує наша влада, тебе влаштовують? І чи можна назвати це результатами взагалі?

    ДРОЗДОВ: А хто мене питає? Ти знаєш, продуктивність влади я для себе розцінюю за дуже простим принципом. Якщо ти можеш заплатити 100 мільйонів застави – значить влада працює добре. Вони – можуть.

Я чому це кажу? Єдиною метою існування української держави (нехай не ображаються люди, які за українську державу щось поклали) – це є просто заробляння грошей істеблішментом, тобто тими людьми, які від імені держави і очолюють державу. Ось і все. Єдина мета взагалі всього, що ми називаємо Україною зараз, це є постійне заробляння грошей. Де твоя дружина може принести 100 мільйонів гривень за тебе, тому що ти такий красивий і їх заробив удесятеро більше. Це означає, що три рюкзаки, напханих сотками, вона може взяти на плече і принести в суд.

Вони мовби заточені, вони задумані на баснословне багатство. І тому результати їхньої роботи є блискучі. У них все прекрасно. Їхні статки подвоєні, потроєні…

Люди тут при чому? У мене інколи виникає запитання: навіщо люди чекають результатів роботи від влади, знаючи наперед сутність влади?

Ну як можна очікувати прекрасних результатів роботи для суспільства від людини, яка йшла на посаду з позиції мільярдера?! Як можна очікувати результати роботи від якогось там мера, розуміючи, що цей мер десятиліттями вже мер і просто він уже зрісся з тим кабінетом?! Як можна очікувати результатів роботи від якогось депутата, коли він став депутатом тільки тому, що міг купити всю візуальну рекламу на окрузі, а це коштує мінімум 800 тисяч – мільйон доларів, і де він міг купити рекламні ролики, дуже дорогі, під час виборчої кампанії?! Що взагалі можна чекати від влади, яка навіть не приховує вже своїх статків?!

 

Виникає питання: от чекаємо результатів роботи КОГО? У НИХ результати роботи – прекрасні!

Інколи треба визнати свою роль громадян… Це образливо звучить, але НАРОД ДЛЯ НИХ – це СИЛОС. Силос, яким просто удобрюється ця земля для того, аби всі вершки з цієї країни знімали саме ті, хто виступає від імені держави, хто нею керує і хто її очолює. Все просто.

Я ніколи не розчаровувався, бо я розумів, які результати можуть дати ті, кого народ приводить до влади.

     Побутує думка, що сила аргументів не в їх кількості, а в їх вагомості. Ти можеш мені назвати хоча б один аргумент, чому й досі триває такий ганебний український експеримент під назвою «ЛОХИ СТЕРПЛЯТЬ ВСЕ»? Це гра така національна в кращу позу страуса чи це просто перевірка того, чи є в українців хребет? Паски вже затягнуті до хребта…

     ДРОЗДОВ: Метафора гарна. Насправді ця країна для мене є експериментальною. Ми задумані, напевно, як такий світовий експеримент: межі, куди може зайти правитель. Правитель може бути колективним: це є певний клан, це є угрупування, це є конгломерація. І вони просто підходять до країни, яка є дуже травмована, травмована бездержавністю, і вони просто дуже добре вміють підмінити поняття, що було зроблено ще на початку 90-х років. Нам підмінили поняття. Нам сказали, що держава є святою. Нам сказали, що за державу боролися цілі покоління ОУН-УПА. Це – правда. За неї поклали життя дуже багато людей, дисидентів, політв’язнів. Я сам є онук репресованих. Це – правда.

Тільки ця держава не є, на жаль, результатом їхньої пожертви.

Ось тут – розбіжність.

Наш весь істеблішмент не змінювався за останні 20 років, тому що ключовими гравцями, ключовими людьми, які рулять у нашій країні, є люди кінця 90-х років. Які ще навіть Лазаренка пам’ятають в очі. І, власне, вони просто влаштовують експериментальні політтехнологічні, технологічні ігрища на цій території. Як можна виграти вибори на ідеї вил?! В світі такого нема. У нас це проходить. 10 відсотків, третя фракція в парламенті. Тільки тому, що вила.

Як можна виграти на ідеї інвалідного візочка?! Зараз рейтинг очолює діячка, яка Лазаренка знає в обличчя і яка явилася народу в інвалідному візочку. Технологічно все!

Нам показують, як президентом величезної країни, де більше сорока мільйонів населення – це є перша країна територіально в Європі!- може стати людина, яка ще за півроку до президентських виборів мала рейтинг 0,3. То є теперішній президент. Який з 0,3 за 3-4 місяці став 54 відсотки! Назвіть мені аналог у світі, де президентом стає людина, в якої 200-кратний стрибок рейтингу. Технологічна країна!

Ми є країна, на якій відпрацьовуються вичерпні, досконалі, вишукані технології. І ми з цього не можемо вийти, тому що ми самі підігруємо цій технології. Своєю заангажованістю в політичні процеси, розуміючи, що всі вони є олігархічні і що інших партій нема. Ми граємо в цю гру, і це створює певне таке замкнуте коло.

 

КРОК У ВІДЧАЙ я зробив. Я спокійно це кажу, бо мене раніше кров нагла заливала, коли дивився на те, що діється. Іноді хочеться так стати у вікно і криком кричати: люди добрі, коли ви вже включите мізки?! Коли вже почнете дивитися в дзеркало? Коли вже почнете від себе вимагати тверезого ставлення до всіх тих олежиків, юль, петрів і так далі?! Коли вже просто кебета включиться?

І я розумію, що це голос волаючого в пустелі. Тому що все одно на виборах з’явиться популіст, який прийде і скаже: ой, які у вас жахливі тарифи! Правда? Всі скажуть: так! – У два рази будуть менші. І повалять люди, проголосують…

     От ті, кого ти зараз називаєш, про кого зараз розповідаєш – це ж плоть від плоті народу.

    ДРОЗДОВ: От у цьому і вся проблема. Я колись писав про це багато текстів. У мене наскрізною такою ідеєю проходить фраза: ми є авторами всіх своїх національних катастроф. У нас вся злодійська влада є ЛЕ-ГІ-ТИМ-НА. У нас немає ні узурпації влади. У нас влада не передається генетично, як, наприклад, в якихось еміратах, де спадково монархія передається, арабського типу. У нас немає самозахоплень влади, як це може бути в африканських країнах. У нас немає чогось, що прийшло на штиках. У нас всі легітимні влади. Волевиявлення народу є джерелом влади.

Тут питання в тому, яким джерелом влади є народ. Насправді, ми на років 50 відстаємо від світового тренду, тому що в усьому світі, особливо після перемоги Трампа, технологічної перемоги, задаються питанням – увага! – чи може бути народ джерелом влади?

І в них вже виникають роздуми: не дай Бог дати люмпену право голосувати! Воно ж вибере собі «от’явлєнного нєгодяя»! І це показує навіть зріле суспільство – таке, як американське.

Мені подобається, зокрема, позиція скандинавів. Вони зрозуміли, що вони мають свій маленький півострів, де вони мають створити рай на землі. Вони себе запитали: хто може бути добрим джерелом влади? Наші би люди сказали: звичайно – народ. За Конституцією. А вони кажуть: ні, не народ, а лише та частина народу, яка створює блага. Якщо ви пожираєте блага, якщо ви тільки споживаєте блага, тобто, ви є пільговик, ви є субсидіант, просто бюджетник чи інша категорія, яка не створює блага для суспільства, – ви поза політикою, ви не маєте права. Платник податків має право голосу.

     Якщо ми заговорили про народ, то чи не здається тобі, що саме зараз, у постмайданівський період, іде процес утилізації українства в цілому?

     ДРОЗДОВ: Мене в якомусь з обласних центрів запитали: чи не вважаєте ви, що задумом усієї цієї трагедії є фізичне знищення цвіту нації? Це запитала старша людина, яка пережила всі ті репресії радянської доби. Я не захотів відповідати на це питання. Тому зараз я скажу лише про своє відчуття.

Я вважаю, що ми, на жаль, є заручниками своєї утопічної візії України. Нас постійно рухає відчуття, що Україна ось-ось переможе. Що Україна нарешті вже настане. Ось зараз – точно, тому що було – так, а зараз люди вже за це загинули. Ось це ілюзорне відтермінування проекту «Україна», який ось-ось зробить нас усіх щасливими, тримає нас на плаву. І мені здається, що в якийсь момент потрібно сказати собі «стоп!», розставити дуже прагматично всі карти на стіл і подивитися, що ми збудували за 26 років. Що це є?

Дивимося на карту світу і бачимо величезну чорну діру в центрі Європи. Де можна інспірувати конфлікти і загашувати. Де можна вкачувати гроші МВФ, їх пиляти і викачувати. Де можна МВФські гроші запускати тільки в обмін на український ліс-кругляк або наступні транші – тільки в обмін на доступ до ринку землі. Тобто, це така чорна діра, з якою світ не знає, що робити тому, що він до неї звертається. Він питає нас: люди, скажіть, що ви хочете? Наші люди й досі не можуть сказати, що. Половина населення каже: Європа. Половина населення каже: нікуди, бо й там нас не чекають. Ще третина каже взагалі: нам було б і зі східними країнами добре. Уявіть собі, що на третьому році війни у нас 15-20 відсотків населення взагалі каже, що нам треба бути в Митному союзі! Митного союзу вже не існує, російського проекту – вони його призупинили, а в нас цей якір є й досі.

Тому населення, яке до певної міри не має візії успішної модерної країни, яка не хоче порвати з минулим, яка хоче сказати, що ми пошлемо на три букви весь істеблішмент, який 25 років був на своїх посадах, – народ цього не хоче. Народу потрібні діячі, яких він знає. Народ не хоче голосувати за нових. Навіщо? Я ж його не знаю. А Юльку знаю. Для прикладу.

Тому тут питання, власне, в самооцінці. Тут утилізуй – не утилізуй. Треба просто утилізувати свої очікування. Тому що немає нічого гіршого, ніж коли людина ходить по колу своїх власних ілюзій. Вона просто оточує себе дзеркалами, в яких вона бачить тільки себе, тільки свої мрії. Ми дивимося на простір – і бачимо не реальність, а дзеркало, котре відображає наше ставлення до неї. А нам треба дзеркала розбити, цю скляну кімнату просто розтрощити і зрозуміти, що МИ ЖИВЕМО НА ПУСТИРІ. ДЕРЖАВИ ЯК ТАКОЇ ВЖЕ МАЙЖЕ НЕМА. Територія порушена. Закон не працює фактично на третині території. Я, наприклад, зі своєю прямою нормою Конституції про українську мову як державну – мене пошлють на третині території. І навіть не нададуть послугу українською мовою. В «Макдональдсі», наприклад, умовно, в якомусь там східному місті.

Тому ми просто маємо подивитися в дзеркало і сказати, що це є насправді монстр, який породжений, який вирощений 25-ма роками СИМУЛЯЦІЇ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ, за великим рахунком, бо МИ НЕ БРАЛИ УЧАСТІ У ФОРМУВАННІ ДЕРЖАВИ. Ми жили в ній, але ми її не творили. Творили діячі, яким важливо що? – мати 3-4 паспорти, захищені юридично офшори, літак чартерний, аби, коли вже зовсім припече, просто сісти і вилетіти в Монако. Або на Женевське озеро. І все. А ви – лишайтеся зі своїми руїнами.

Мені здається, що ті дзеркала, в яких ми бачимо тільки відображення своїх мрій, відкладених у шухляду на завтра, їх треба просто бити, розбивати і звикати до жорсткої дійсності, де ТЕБЕ ПРОСТО МАЮТЬ ЗА НІЩО, де ти просто є ЕЛЕКТОРАЛЬНИЙ ДОНОР, де ТВОЄ ПРАВО НЕ ЗАБЕЗПЕЧИТЬ ПРАВОВА СИСТЕМА, де ПРАВОСУДДЯ НЕМА, де Конституцію можеш собі в туалет поставити. Мені один юрист розказував, що він колись посилався на норми Конституції, а це норми прямої дії, його суддя просто висміяв: яка Конституція, які статті – ти мені давай кодекси… Що там Конституція! Це – якийсь симулякр, якась фікція… Для них.

І тому я виступаю за прозріння, щоб такий витверезний важкий сеанс відбувся в нації, щоб вона зрозуміла, що вона, всі ми породили такого монстра, який просто буде визискувати, визискувати… 100 мільйонів – мало. Ну що таке 100 мільйонів застава?! Наступна буде 200. І гарантую – заплатять. І це буде безкінечно. І народ буде втягнутий у спостерігання і так далі. Тому я не буду сіяти якийсь надмірний оптимізм, аби не підживлювати оце ходіння по колу ілюзій.

Вийти з цього кола треба! Жорстко, боляче… Хай на мене зляться люди – я розумію, що я кажу дуже неприємні речі, мені самому це неприємно казати. Але хай оцей вихід із кола відбудеться.

     Остапе, В’ячеслав Чорновіл свого часу казав, що «в розвитку України ніхто не зацікавлений, крім самих українців. Але їх ніколи не допустять до влади, а допустять – не дадуть повноважень, а якщо й отримають повноваження, то їх одразу вб’ють». І ще додав, що у наших патріотів немає ідей. А патріоти є?

     Я до терміну «патріотизм» дуже зважено підходжу. Я вивчав, що таке патріот у європейському розумінні. Наприклад, якщо скажеш «патріот» у Франції, то подумають, що ти говориш про скінхеда, або про такого футбольного ультраса, або про якогось расиста, який б’є вітрини, то є агресивна, люмпенна, маргінальна така, дуже ідеологічна, маленька така жилка в суспільстві. І це, швидше, так.

Я розширю питання. Дуже просто. От коли американець піднімає прапор на флагштоці Америки. Він піднімає його з яких міркувань? Їхній ПАТРІОТИЗМ – це є стандарт в західній політології – це є ФОРМА ВДЯЧ-НО-СТІ. Ти любиш свою країну, тому що ти їй вдячний. За те, що вона дає тобі можливість розвиватися, можливість самореалізуватися. Бути багатим. Бути успішним. Мати професію. Мати пікніки. Мати майно. Набувати добробуту. Вона тебе захищає. СБУ тебе не прослуховує. Прокуратура тебе захищає, а не відмазує. Тобто, насправді, за великим рахунком, патріотизм – це завжди вдячність. Є один стандарт, який дуже відповідає європейській практиці, – ПАТРІОТОМ НЕ МОЖЕ БУТИ БІДНА ЛЮДИНА. Як тільки в них патріотом стає бідняк, вони отримують люмпена, якого вони дуже бояться. Це той люмпен, який виліз на виборах Трампа, на виборах інших націоналістичних сил, наприклад, у Франції. Це є люмпенізований патріот.

Чому я повинен любити цю країну? Бо я за неї всім «пасть порву», тому що я їй вдячний за те, що в ній можу відбутися.

А у нас – все навпаки. У нас найбільшими патріотами є найбільш бідні люди. Люди, які не мають взагалі що втрачати. Які не мають за що жити. Які реально виживають у своїй країні – вони ще й готові за неї померти.

Чому вони не розуміють патріотизму бідних? Бо для них це суперечить логіці. З їхньої точки зору ти не можеш так віддано, так шанобливо любити свою країну, якщо вона тебе робить нещасливим. Це ж мазохізм. Це ж проти логіки. Ну правда ж?

    Я зловив себе на тій думці, що насправді свобода є лише там, де люди не лише є її адресантами, а й творцями.

     ДРОЗДОВ: Творцями – бог із ними… От коли ти в своїй країні є незадоволеним, ти розумієш, що в ній все погано, ти маєш пенсію, за межі якої ніколи не вийдеш – як можна її любити? Навпаки, ти повинен із цією країною, з владою, з державою говорити мовою претензій. Мовою вулиці. У психології є термін «Стокгольмський синдром», це тоді, коли жертва зґвалтування закохується у ґвалтівника, його захищає і з ним пізніше одружується. Це тоді, коли ти, покривджений, захищаєш свого кривдника. Цей стокгольмський синдром є національним феноменом теж.

Мені здається, громадянське суспільство є зрілим тоді, коли воно взагалі не потребує ніяких порад. Наприклад, для того, щоб мені прийняти якесь рішення, мені не треба його ні з ким звіряти. Я орієнтуюсь тільки на свої власні громадянські потреби. Я, наприклад, точно не можу голосувати за якогось примітивного популіста, який прийде і говорить лише для того, щоб сподобатися.

От якщо перед вами тут зліва сидітиме якийсь хлопець, якому 28-30 років, який має Кембрідж чи Оксфорд, знає 5 мов, все вам розкаже про старт-ап, розкаже, як реформувати, розумний начитаний хлопець. А справа сидітиме дядько, який скаже, що то все є туфта, а я вам поміняю металопластикові вікна в садочку, залатаю всі дороги і утеплю ваш панельний будинок. За кого люди проголосують? За дядька. І голосують за дядька, тому що не те вибирають.

Треба, мені здається, поміняти критерій тієї своєї претензії, котру ми виставляємо до того, кого хочемо обрати.

     Ти такі слова озвучуєш зараз, такі близькі до імплементації на місцевому рівні, що… ставитися до громади як до банкомату – для стрийської громади дуже близьке явище.

     ДРОЗДОВ: До речі, метафора «ставитися до… як до банкомату» дуже застосована до української політики. Українські політики мислять так: ми є їхньою касою. Ми робимо їм касу тим, що занижуємо свої вимоги. Ну як можна голосувати за тих, за кого люди голосують?! Третій рік війни, а рейтинги президентські очолюють, країна вибирає між Юлею і Бойком!

Або я нічого не розумію. Або я просто опускаю руки і кажу: кожен має право на своє власне нещастя. Ну не відбереш ти у людей право обирати тих, хто їх буде кривдити, пізніше нарікати, потім долати і так далі…

    В одному зі своїх блогів ти якось написав про те, як дно не має дна. Люди ніяк не можуть визнати, що це вже фініш. Невже хтось вірить, що в Україні коли-небудь буде достойна влада, яка лишить після себе хороший слід, а не послід?

    ДРОЗДОВ: Дна не існує. Я теж колись думав, що є якесь дно, від якого треба відштовхнутися. А пізніше Олександр Пасхавер в економічному аспекті це говорив. Але це стосується й суспільного. А він каже: а дна – нема. В усіх системах, а держави, суспільства – це системи, це організми, в усіх системах є такий феномен постійного падіння. Є ж країни, які запрограмовані тільки на падіння. Є країни, в яких, наприклад, не передбачені успіхи. Такі країни, наприклад, масово зосереджені на африканському континенті. Що б ти там не робив, яка б метрополія – французька чи британська, португальська – туди б не прийшла, які б ти їм там гідроелектростанції не будував, які б лікарні їм не робив – це населення, в силу свого культурного, ментального, чисто кліматичного способу життя, не спроможне бути творцем успішної держави, де буде гідність, де будуть права людини. Це будуть все одно такі собі окультурені джунглі. Є країни азіатські, які існують вже 300-400 років, і стільки ж часу люди живуть в мазанках, трущобах, в кам’яних якихось набудовах, з глини зліплених і так далі. Можна бедуїна переселити в Нью-Йорк, він Нью-Йорк перетворить в бедуїнське поселення. Є певна програма.

Я не фаталіст, я не хочу лити чорну смолу зневіри, але я інколи сам себе ловлю на думці, що, можливо, оця територія, яка така страшна, тому що тут тисячоліттями були перехресні шляхи винищення один одного, тут геноцид на геноциді, геноцид на геноциді – ця земля, мені здається, віддає людині тільки неуспіх. Як можна жити на найкращій чорноземній породі в світі – і мати африканську пенсію в 1300 гривень?! Поясніть мені.

Запрограмовано все не так.

І мені здається, що треба долати оцю свою ментальну приреченість. Люди насправді десь відчувають цю приреченість. За кого голосувати? – Та нема за кого. Треба обирати із тих, хто є.

Якщо нема за кого голосувати – не ходіть на вибори. Все дуже просто. Якщо ви бачите, що ви не можете нічого змінити, – не робіть це. Навіщо посвячувати своє життя тоді, коли ти розумієш, що в той час, коли ти посвячуєш своє життя, 50 тисяч вагонів контрабанди стоять на блокпостах?! І якийсь дядько покладе собі мільйон за день!

Треба ж колись ці питання задавати. Чи ми будемо жити в паралельному світі? Ми воюємо, ми боремося – а тут 100 мільйонів застава, а тут магазинчики з солодощами на кожній вулиці… Ну та треба колись все до купи зводити і розуміти, що цей розрив уже занадто великий.

    То яким ти бачиш кінець цього владного абсурду?

    ДРОЗДОВ: Власне, кінця нема. Це – вільне падіння. Україна зайшла в піке вільного падіння і злету не передбачається, допоки суспільство не переверне цю, скажімо, клепсидру. Це як пісочний годинник, коли висипався – треба перевернути. Нам треба перевернути догори ногами повністю своє ставлення до себе, до держави, до свого життя, до цінності життя, до молоді, до свого простору – до всього. Просто переворот зробити – не державний, а ментальний.

     Повертаючись до тих ста мільйонів застави чиновника, не можу не запитати: чиновники, демонструючи свою безкарність, карають інших? У нас станом на сьогодні створено більше антикорупційних органів, аніж у будь-яких країнах. От я робив короткий аналіз, бо їздив, спілкувався зі своїми колегами в Кракові, співпрацюємо в межах Асоціації журналістів «Дім незалежності», візьмемо, скажімо, НАБУ: за рік часу 11 справ доведено до суду, дрібні там штрафи і 100 мільйонів повернуто в бюджет, а видатків цього органу – 550 мільйонів за минулий рік і 800 мільйонів передбачено на цей. Що це таке?

     ДРОЗДОВ: КОРУПЦІЮ В КРАЇНІ ПОДОЛАТИ НЕМОЖЛИВО. Тому що корупція стала невід’ємною частиною державного механізму. Якщо ти забираєш, витягуєш корупцію з конструкції – падає Україна. Україна запланована як корумпована держава. Вона не може існувати без корупції. Тому що зарплата хірурга заснована на лояльності до корупції, дрібної, зарплата освітянина запрограмована на лояльну дрібненьку корупцію. Кожна вчителька має репетиторство. Якщо не має – то якась…, погане має реноме. Всі мають ліваки. Ніхто в нашій країні не звик жити на одну зарплату, якщо це державний чиновник.

Я поважаю того мера, який просто подав у відставку, сказав: у мене зарплата 3200. Я що – дурний з ранку до ночі сидіти, прийом громадян, кожен приходить, вішає на тебе свої проблеми, підписуєш документи – прокуратура їх під лупою розглядає, тобі за кожен підпис  світить три роки – і я за 3200 буду тратити свій час?! Ну хоч одна нормальна людина сказала, що вона не хоче працювати селищним головою за 3200. Вся Україна працює на 3200! Ну кого дуримо? Звичайно, що він сидить на земельці, що він сидить, аби своєму швагрові дати земельку, всіх своїх кумів, сватів повлаштовувати в сільську раду… Всіх це влаштовує.

Я стверджую, що корупція влаштовує українців. Вони не хочуть без корупції жити. Тому що корупція є частиною їхнього добробуту. І митник буде ходити в церкву, буде здавати гроші на волонтерство, можливо, навіть поїде повоює в АТО, але він в житті не відмовиться від свого лівака контрабандного на своєму робочому місці, на митниці. Це вже є невід’ємною частиною його життя, його укладу життя. Свідомість цю неможливо змінити.

Тому боротьба з корупцією – це боротьба проти себе. А хто проти себе може боротися? Тому корупцію побороти неможливо, на жаль. Бо корупція стала вже національною рисою. Від дрібної лояльної корупції – подяка, репетиторство, ще щось – до таких масштабів, де державний діяч, який заходить на якусь посаду, керується якою позицією? – За те, що я працюю для цієї держави на посаді прем’єра, міністра чи президента, я заслуговую на винагороду. Я стільки зробив для цієї країни!… Моя винагорода – це є мій комфорт. І тому з’являються, як показали е-декларування, цілі підземні шахти з сейфами, приватні церкви, колекції з 80-90 картин середньовічних авторів… Це все засноване на тому, що корупція є невід’ємною частиною успішного проекту. Ти не мислиш себе успішним без цієї складової.

Тому вся боротьба з корупцією це є боротьба проти себе. І її неможливо побороти: вона вже увійшла в глибини свідомості. І ті митники – вони є прекрасні патріоти. Звичайно, я б на їхньому місці також би любив Україну, якби я собі щодня клав у кишеню за якесь там розмитнення.

Це є довга тема, і я не хочу грати вар’ята. Треба просто сказати: ми маємо боротися тільки з ТОП-корупцією, на рівні міністерств, на рівні ТОП-політиків. І це показувати суспільству. Все інше навіть не треба рухати. Як ти прийдеш до сільського голови і будеш його трясти за те, що він, сидячи на зарплаті 3200, десь там за 1000 доларів спихнув 3 сотки? Ну він їх проїсть за місяць, телефон собі купить, полетить на Кіпр на 6 днів… Це не ті масштаби!

Просто треба визнати, що є ТОП-корупція, а все інше навіть не рухати. Люди навіть самі з того сміються, бо вони самі в тому.

    Остапе, ловлю себе інколи на тому, що наша стара-нова влада працює, як валюта. ЇЇ накопичено в руках небагатьох, і коли її накопичено, включається такий страшний механізм її захисту. І в людей, які ставлять її під сумнів, одразу з’являються ярлики: агенти Кремля, розхитування човна… І це працює. Чому?

    ДРОЗДОВ: От в мене виникає питання. Людина, яка піднімає ці всі грубі питання, такі жовчні, емоційні – все, розхитується човен. Добре. А гребти цим човном в час війни, в напрямку своїх підземних сейфів – це нормально, так? Тобто, розхитувати човен не можна, а що він ішов не в тому напрямку – то це треба тихенько сидіти, бо ти в трюмі цього човна.

Я не сприймаю оцих таких заспокійливих речей, я не вважаю, що зараз невчасна ситуація. Я вважаю, що навпаки: якраз тому, що у нас війна, ми повинні валити цю владу по повних програмах, на повних парах. Якраз тому, що війна. Були би мирні часи – у нас є вибори. Якраз тому, що там гине якийсь хлопець з Галичини чи не з Галичини, якраз тому люди повинні бути нетерпимими.

     Так, у нас не АТО, у нас війна. А якщо у нас війна, то яка лінія розмежування? Це лінія фронту. Що це за визначення «лінія розмежування»?

    ДРОЗДОВ: А знаєш, що це для мене? Для мене оця лінія – новий кордон України. Я в якийсь момент себе зловив на думці, що все те, що відпало від України – Крим і ОРДЛО, тобто мінус Крим і мінус ОРДЛО – ця територія і є Україна. Тобто, все, що лишилося, це є та Україна, в якій я вже не переживаю, що будуть незворотні процеси якісь. Я вже знаю точно, що там, хай люди мають різні позиції, але вони себе ідентифікують з українським проектом. От мінус Крим і мінус ОРДЛО це реально потенційно успішна Україна, яка не повинна стояти на стоп-крані, яка не повинна зважати на три мільйони абсолютно дебільного, я перепрошую, з риб’ячими очима, бездумного «елєктората донбаского», якому все одно чи Путін дасть їм ковбасу, чи Гройсман. Їм не ковбасу, а їм треба ковбасою дати. Мене це не цікавить.

Тому ця лінія фронту для мене фактично є новий державний кордон. Я, до речі, в атовців дуже часто запитував і в приватних розмовах, і в ефірі, а це люди, які в бінокль бачать цівку «руского міра»: якщо умовно провести риску по лінії фронту і на цьому поставити крапку – що зберегли, це наше, що не зберегли, це вата, все це «Наваросія», всі ті, які прекрасно собі живуть три роки з ДЛРНівськими паспортами, – якщо поставити по лінії фронту поставити державний кордон? 50 відсотків опитаних із цим погоджуються. Таки треба піти на це, щоб зберегти здорову частину організму. А не до здорової пришивати гангрену, щоби та гангрена повзла далі.

Тут питання у виборі вольовому. Це дуже неприємні речі. Тому що жодна держава по ідеї не повинна втрачати свої території. Але є прецеденти. Наприклад, Грузія зробила поступ у НАТО і безвіз отримала, зробила кардинальні реформи коли? Коли втратила ту ненормальну Абхазію. Фінляндія наприкінці 30-х років минулого століття втратила третину території. Вона зрозуміла, що не виграє війну в цих «рускіх орків» і сказала: все, забирайте. Третину території втратили для того, щоб дві треті відновилися і зараз були прекрасними, захищеними європейцями, які насміхаються з колишніх своїх територій, що там бабульки живуть у мазанках.

     А яка для тебе війна страшніша – з зовнішнім агресором чи другий фронт – війна з внутрішньою окупацією?

     ДРОЗДОВ: А це паралельні процеси. Один видимий, другий прихований. Перший – АТО, видимий процес, де є рішучий опір окупації. А внутрішній процес – це є грубо Антимайдан. Я стверджую, що у нас помаленьку, потихеньку, невидимо простір антимайдану захоплює Україну. Тобто, люди, по-перше, вже відтепер починають дуже скептично ставитися до заслуг Революції. І це правда. Я їжджу Західною Україною і навіть наші галичани, які питомі патріоти, але навіть вони сьогодні ставлять питання: вибачте, що то було? Реально, так люди по селах і говорять.

    Оце – ціна, яку ми платимо за незавершену революцію.

    ДРОЗДОВ: Так, незавершена революція… Але я часто цю алегорію вживаю на своїх зустрічах. Я завжди роблю таку метафору із Середньовіччя, коли лікар не знав, як допомогти хворому, він йому робив кровопускання. Збивав артеріальний тиск. Випускалася пара, судини розріджувалися і ставало трішки легше. От ми всіма революціями робимо кровопускання цьому монстру. І після цього, зауважте, після кожної революції відрубав одну голову – натомість виросло ще три більших. В того монстра після кожної революції ще краща і блискучіша шерсть. Це тому, що ми робимо кровопускання. Ми робимо революціями краще цьому монстру. Ми йому збиваємо артеріальний тиск, ми йому випускаємо пар – він ще краще далі іде грабувати.

Замість того, щоб спустити всю кров, ми робимо елементарне таке, профілактичне, терапевтичне кровопускання. Це до питання про незавершеність. Є у фізиці такий синдром недовареної води. Якщо вона закипає при ста градусах, то при 98-ми вона вже бухтить, от-от і пожене пухирці, забулькає, запарує, а ти на 98-ми градусах виключаєш. Тобі тих нещасних двох градусів забракло для того, щоб переварилися ті бактерії, які пізніше ту воду роблять тухлою. От ми завершуємо на позначці 98 градусів. Всі наші процеси.

    Ти якось вживав оцю паралель, що не можна перезавантажувати систему, коли вона повна вірусів.

    ДРОЗДОВ: Абсолютно. У комп’ютері завелися віруси, все висне і висне. Як Україна – висне і висне. Я на кнопочку – все, перезавантажився. Все починає працювати. Через півгодини знову висне. Чому? Ти перезавантажуй-не перезавантажуй, кожними революціями ми перезавантажуємо ту ж саму інфіковану систему. Ми не лікуємо вірус. І воно на якомусь етапі знову все зависає. І знову треба кнопочку перезавантаження. То скільки можна? Треба знести цей віндоус під нуль, залізо викинути і купити нове. Заснувати нову реальність.

Люди на це ніколи не підуть, тому що їм дорога держава. Люди навчені так, що держава – це святе. І тут нам оця підміна понять, з якої ми починали, отут нам політики її і засунули, отут вони і вліпили: ні, ні – не вздумайте, бо прийде Путін і не буде України. Оце є гра! А я вважаю, що ТРЕБА ЗРУЙНУВАТИ ТЕ, ЩО НЕПРАВИЛЬНО ЗБУДОВАНЕ. Бо як би я стіни не підрихтовував, як би я якісь косметичні ремонти не робив, якщо прогнила сама фундаментальна основа споруди – який сенс в тому всьому?!

У НАС ПРОГНИЛА ФУНДАМЕНТАЛЬНА ОСНОВА. У нас країна була заснована на абсолютно неправильних засадах.

    Бачиш, а ти казав: «Я ніколи не даю рецептів, що робити, хоча й маю їх». Я тебе на них ось і витягнув. Ось і є твої рецепти.

    ДРОЗДОВ: Це не рецепти. Це – моє бачення. Я ж їх нікому не нав’язую.

    Хто має зараз рятувати ситуацію, коли рівень довіри до влади нульовий?

    ДРОЗДОВ: Це найскладніше питання. Тому що питання «хто?» передбачає конкретну відповідь. У мене її нема.

Я скажу так: я би не рятував те, що валиться. Я би дав йому впасти. Я ХОЧУ, ЩОБ ЦЕЙ АБСУРД ДОСЯГ КІНЦЯ. Я хочу побачити ще заставу в 300 мільйонів, в 400. Я хочу, щоб нарешті люди зрозуміли, що власниками країни є не вони. І коли це отверезіння прийде, отоді ми зможемо нормально вже сісти і починати говорити на суспільному рівні, що робити з перезаснуванням держави, яка себе обнулила, яка зазнала абсолютного краху, тому що, я повторюю, жодної іншої мети існування держави, крім як збагачення істеблішменту, немає. Їм по барабану всі системи. Якщо їх змусять європейці щось там реформувати в частині чогось там, вони зі скрипом – йой, воно нам так треба – щось там зроблять. І то – з десятками поправок, які протирічать одна одній і нівелюють ту реформу цілком. Не змусять – у них все нормально.

Тому хто має рятувати? Я вважаю, що ми є наодинці з самими собою. Ми не можемо нікому довірити свій порятунок взагалі.

І тут до мене приходить думка, яку я дуже часто беру в Конфуція, бо ніхто ще нічого кращого не придумав, – якщо хочеш, щоб був порядок скрізь, зроби його на рівні витягнутої руки. А це всього-на-всього один метр.

Знаєш, що я бачу? Я бачу, що люди мені все розказують про Ангелу Меркель, про Трампа і про Путіна, і про Барака Обаму, про всіх, але вони своєму життю дати ради не можуть. Та ми виглядаємо смішними, коли ми говоримо про велике, будучи малими в предметних речах! Я просто бачу, як люди, які рятують армію, рятують Україну, протистоять Путіну, в своєму маленькому просторі обростають малесенькими корупційними зв’язочками, такими невинними, такими маленькими… Але ж – ми рятуєм армію, рятуєм Україну від Путіна!… У нас не прийнято будувати велике з малого. У нас – зразу йдем до великого.

     А справжніми державами є ті держави, де великими є малі люди.

     ДРОЗДОВ: Абсолютно! Держави зараз, в принципі, як такі – це є просто набір інституцій, які спрямовані на обслуговування малої людини. Чи я мешканець маленького Провансу, чи я мешканець великого Парижу, я однаково можу бути захищений у моїй державі Франція. Франція працює для кожного француза. Британія – для кожного британця. Незалежно від статусу, зв’язків, блатів, соціального якогось становища, посади – ти маєш однакові шанси відбутися в своїй країні. Наша країна є ніби як антидержава. Вона побудована на «навпаки». Ти не маєш ніяких шансів відбутися, ЯКЩО… І після «якщо» йде вже цілий перелік умов: якщо ти не в тій партії, якщо ти не в тому клані, якщо ти на неправильній зарплаті, коли ти депутат, і так далі.

     І на тому «якщо» ми проживаємо цілі покоління і генерації…

     ДРОЗДОВ: Так. І треба це все долати. Треба собі це сказати – і все. Так що у нас із тобою вийшов не крок до відчаю, як ми сказали на початку. Мені здається, це був КРОК ДО ЯКОГОСЬ ПЕВНОГО ПРОТВЕРЕЗІННЯ. Це, знаєш, як у алкоголіків є абстинентний синдром, таке похмілля. От у нас відбувається національне похмілля після революції. Ми прокинулися рано – ми звершили все, ми наситилися своєю величчю, ми закохалися в самих себе, тому що реально це була така кульмінаційна точка національної гідності – ця Революція Гідності. А потім – похмілля. А тут уже треба жити щодня. А тут уже – рівень витягнутої руки. Тут вже – не Україну треба рятувати, а в своєму дворі туйку посадити. Але тут – дві ліві руки… Але тут – ми про Україну розкажемо все, а наш простір на рівні метра буде загаджений. Це – неспівпадіння. Треба все перевернути, оту клепсидру перевернути навпаки.

КРАЇНА СКЛАДАЄТЬСЯ З МЕТРІВ. Не з націй, не з народів – з метрів: твій метр плюс мій метр плюс метр тих людей, які нас чують і читають, – це і є країна. Що ми можемо собою становити, якщо ми на рівні свого метра дуже часто не можемо ладу навести?! І тому я би казав апелювати до цього МЕТРА. Оце і є відповідь на питання «що робити?». Не думати про велике і те, що за тисячу кілометрів. Це глобальні речі, процеси, які дуже часто навіть не нами керовані. Давайте керувати тим, чим ми можемо. Це – наш метр. Це – наш добробут. Це – тексти, які я читаю. Це – та музика, яку я слухаю. Це – той телевізор, який я маю право дивитися або ні. Це – те, з ким я спілкуюся, те, чим я цікавлюся… От із цього «метра» і починається країна, як на мене. Але це моя думка.

     Дякую, Остапе. Але я не хотів би закінчувати на такій песимістичній ноті…

    ДРОЗДОВ: …А це не песимізм. Це дуже жорсткий оптимізм: люди, включайте метр!

     Включаємо метр. І на завершення про таке. «Вибух №1» твій відбувся. Що далі? Розроджуєшся новим?

    ДРОЗДОВ: Вже розродився. Вибух «№2» написаний. Він зараз проходить редагування і в травні на Київському «Арсеналі» буде презентований. І ті люди, які читали перший роман, вони зрозуміють, про що. Це буде жорсткіший текст, він буде співзвучний із тим, про що я думаю щодня і, напевно, кожна людина. Людина, коли встає вранці, дивиться у вікно, і в неї те ж саме питання: як знайти сенс у безсенсності? Купа знаків питань мене оточує. Навіщо ці жертви? Це задає кожна людина собі. Я всюди чую ці запитання. Навіщо це все, якщо ти дивишся – ну куди воно? Куди ще більше паски затягнути? У людей виникає, нарешті, оце бажання давати відповіді на ці запитання. І я в своїй публіцистиці, ні, це не публіцистика, – в літературній формі намагаюся про це рефлексувати також. Тому я очікую, що це допоможе людям тим громовідводом бути для свого власного незадоволення безсенсністю. От я на це зараз працюю і якось треба це каналізувати, треба це кровопускання робити нам самим, щоб стати сильнішими.

     Ми з нетерпінням чекаємо тебе на Стрийщині вже з презентацією твого нового роману, бо ніхто краще тебе не може подолати колективний сон розуму…

    ДРОЗДОВ: Ти так думаєш? Дякую.

    …принаймні нашої Стрийської громади. І на закінчення – фінальний твій меседж у пємонті незалежності України…

ДРОЗДОВ: …Так. Я знаю, де я є. Я знаю, що Стрий – це місто, де вперше в країні був піднятий синьо-жовтий прапор, навіть тоді, коли навколо були одні червоні. То правда. Це – місто, яке завжди на вістрі. Принаймні, так хочеться думати. Зараз настав час подбати вже про себе. Вже досить дбати про країну, державу, ще когось, якісь далекі процеси. Не можна досягнути того, що є далеко, не будучи готовим самого себе огорнути тим комфортом. І тому я би сказав – це буде цинічно звучати, але…- ДАВАЙТЕ ЗАЙМЕМСЯ САМИМИ СОБОЮ! Створити себе, почистити себе, якось себе відновити, струсонути, зробити себе максимально успішними в тому, що ти робиш, – і з цього буде народжуватися глобальний успіх національний, країни і так далі. От я в це свято вірю.

     Ніхто вже давно не очікує нічого доброго від державних інститутів. А єдине бажання однаково близьке і бідним, і багатим – аби держава не заважала жити.

 

Олег ФИЛИК

Стрий.NET

Березень28/ 2017

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України