• Сьогодні: Четвер, Травень 24, 2018
Інфо ПС

У МЕЖАХ СССР НАЙБІЛЬШЕ АГЕНТІВ КГБ БУЛО В УКРАЇНІ:   ЛЮСТРАЦІЮ ТРЕБА БУЛО ПОЧИНАТИ З «ДЕКЕГЕБІЗАЦІЇ»

Без підтримки й тиску громадськості 2015-го не вдалося б прийняти Закон «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років», що відкрив архіви КГБ для всіх.  В Україні величезна кількість сімей постраждала від Голодомору й репресій, були депортовані. Люди хочуть знати, що відбувалося з їхніми родичами. З кожним роком кількість таких зростає. Бували випадки, коли в архів приходили ті, хто ніколи не бачили своїх батьків. Уперше знаходили їхні фото, робили копії. Дедалі більше людей перестають сприймати історію Радянського Союзу як щось світле й віддалене.

Коли ухвалювали закон, доводилося чути різне. Наприклад, що може розпочатися війна між тими, хто доносив, і тими, на кого доносили. Адже у всіх є нащадки. Це побоювання не підтвердилося. Ще  застерігали: не варто оприлюднювати документи, бо вони містять інформацію, яка збиралася нечесним шляхом і може бути неправдива. Але це всі чудово розуміють.

Громадяни можуть прийти в архів і особисто переконатися, де правда, а де брехня. Це позбавляє можливості маніпулювати думкою як окремої людини, так і суспільства.

Та й для колишніх агентів оприлюднення інформації було б своєрідним очищенням. Думаю, людей, які співпрацювали з КГБ, це мучило протягом багатьох років.

Відкритою є абсолютно вся інформація, абсолютно про всіх, незважаючи на те, про катів ідеться чи жертв. Винятком може бути лише ситуація, коли жертва репресій захотіла приховати дані про себе — з психологічних міркувань. Але потерпілий має право накласти заборону лише на дані про себе. І не більш як на 25 років.

Штатні й позаштатні працівники, агенти КГБ навіть якщо і хочуть приховати інформацію про себе, не можуть цього зробити. Позаторік полковник КГБ у відставці Борис Стекляр, який керував ліквідацією Ніла Хасевича, звернувся до суду з проханням заборонити доступ до його особової справи. Але згоди не отримав.

Доступ не означає, що всі документи опубліковані. Маємо дуже великий обсяг інформації. Тільки в київському архіві СБУ майже 200 тисяч справ, кожна — по 200–250 сторінок. З регіонами цифра дійде до мільйона. Є ще архіви міліції й прокуратури. З ними — десь до чотирьох мільйонів справ.

В архівах збереглися особові справи на працівників КГБ. Натомість загальних списків людей, які співпрацювали з КГБ як агенти, немає. В Україні вони майже не збереглися. Основа будь-якої спецслужби — це агентура. У разі небезпеки ці дані знищують насамперед. У нас архіви відкрили через чверть століття після проголошення незалежності. Був час для знищення.    Це зробили люди, які лишилися на своїх посадах, а раніше брали участь у ліквідації українських націоналістів.

Документи КГБ не знищували до 1953 року. Під час війни справи намагалися евакуювати. Остання чистка відбулася 1990-го. Це був секретний наказ № 00150. Документів кінця СРСР збереглося значно менше, ніж періоду Голодомору чи Другої світової війни.

Відсутність первинних списків агентів КГБ не означає, що їх неможливо відновити. Лишаються справи, де, наприклад, написано, що людину заарештували за донесенням умовного агента Білого. В іншій справі може бути розшифровка цього агента: його реальне ім’я, біографічні дані. Тобто треба працювати з усім загалом документів, створювати іменні покажчики. Але зробити це важко через величезний масив інформації. В країнах, де архіви відкрили ще 1991-го, робота з ними триває дотепер.

Люстрація в європейському розумінні була «декегебізацією». А у нас — у першу чергу «деянуковізацією». Головна мета — позбутися людей, які перебували на керівних посадах під час режиму Януко­вича. На співпрацю зі спецслужбами СРСР також звертали увагу. Але були моменти, які не врахували. Люстрацію щодо КГБ проводила лише Служба безпеки України. Однак документи про агентів розкидані по багатьох структурах. Вони є у Службі зовнішньої розвідки, що займалася українською діаспорою, в архіві прикордонних військ, міліції.

Спецслужбі важко проводити очищення всередині себе. Тут є суб’єктивний чинник, неминуча заангажованість. Тому люстрацією мала займатися не СБУ, а спеціально створена для цього цивільна установа.

Люди, які працювали в радянських спецслужбах, перейшли в аналогічні структури, створені за незалежності. Це сталось автоматично.

Щоб провести декомунізацію глибше, необхідно працювати з архівами. Це допоможе правильніше вивчати історію в школах і вузах. Українська революція 1917-го в радянських підручниках подавалася як відгалуження подій у Петербурзі. Але українці мали свою державу. Радянська влада не так просто тут встановилася. Боротьба проти неї тривала все  ХХ століття. Це було в архівах, але ми їх не відкрили вчасно.

Ми на весь світ відкриваємо інформацію про СРСР. Розвінчуємо міфи, які плекає Росія. Показуємо, що злочинними методами КГБ зараз послуговується ФСБ. Гібридна війна, яку веде проти нас РФ, вже була 100 років тому. Радянська Росія вела її проти Української Народної Республіки. Тоді була така собі Донецько-Криворізька народна республіка, зараз — так звані ДНР і ЛНР. Був Лєнін, тепер — Путін.

За період першого приходу «совітів» у Західну Україну 1939–1941 років завербували майже 150 тисяч агентів. Така цифра згадується в одному з документів.

КГБ був стовпом радянської системи. Вона трималася на структурі, що володіла якнайповнішою інформацією. У межах СРСР найбільше агентів, мабуть, було в Україні.

Агентами ставали по-різному. Хтось — через переконання, хтось хотів заробити, когось ловили на дрібних злочинах. Як, наприклад, Богдана Сташинського, який убив Лева Ребета і Степана Бандеру. Комусь погрожували розповісти дружині про коханку. Декому казали: відмовишся, то сім’ю вб’ють або вивезуть до Сибіру.

На всіх великих підприємствах були так звані особісти, які слідкували за листуванням, розмовами працівників.

Радянське суспільство трималося на страху. Люди, як щось чули, боялися промовчати, бо донести міг хтось інший, і тоді вони вже були пособниками. Також існував міф про всемогутність КГБ. Мовляв, комітет знає все. Навіть зараз дехто приходить до архіву і каже: «На мене точно має бути справа, бо КГБ знав усе». Знав багато, але точно не все.

Зараз Архів СБУ працює, щоб задовольнити запити людей, які шукають відомості про своїх родичів. І  цікавість дослідників, які вивчають радянське минуле. Багато запитів із-за кордону.

Про публічних діячів треба знати правду. Тоді людям легше ухвалювати рішення — наприклад, на виборах.

Зараз ключовий акцент варто робити не на агентів КГБ, а на тих, хто співпрацює з російською ФСБ. (Це, на нашу думку, – помилка, оскільки кілька поколінь кегебістів та їхніх агентів нікуди не ділися. Судячи зі стану справ в Україні, вони й досі правлять бал, перебуваючи у владі і в силових та правоохоронних структурах ред.). Це значно актуальніше. Але й складніше.

 

Ігор Кулик,

керівник управління інституційного забезпечення політики націо­нальної пам’яті Українського інституту національної пам’яті

Березень02/ 2018

Коментарі:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України