• Сьогодні: Неділя, 17 Січня, 2021
Інфо ПС

ЦЕЙ СТАРИЙ ДОВГО НЕ ПРОТЯГНЕ, ОБЛИШТЕ ЙОГО, НЕХАЙ СПОКІЙНО ВІДІЙДЕ

А майбутньому Великому Українцю Георгію Майбороді було тоді лише 20.

       Родинне коріння славного роду Майбородів проросло із землі, на яку, за влучним висловом самого Георгія Іларіоновича, колись впала «Божа іскра». Адже село Пелехівщина, що на Полтавщині, розляглося поблизу таких знакових місць, які стали, правдиво, святими для української культури і мистецтва. Село Гриньки, в якому народився великий Микола Лисенко, а поряд Градизьк – батьківщина Олександра Білаша, ще далі Бориси – село композитора Володимира Верменича, Гавронці, в яких розпочалася недовга життєва дорога у світ образотворчого мистецтва Марії Башкирцевої, а там і Корещина, де народилася Раїса Кириченко, Семимогили, що надихали на музичну творчість Михайла Калачевського і, нарешті, Фрунзівка, звідкіль почався рід Петра Чайковського. А ще знаменита на увесь світ решетилівська вишивка, опішнянське гончарство і дух Миколи Гоголя, який по вінця наповнив українством чашу світової літератури.
        Тож, саме у цьому краї, що став другими Афінами для української духовності і народилися два братиГеоргій (1913 р.н) та Платон (1918 р.н.) Майбороди. Народилися в один день – першого грудня, от тільки із різницею у п’ять років. Обидва вони прийшли у світ, щоби своїм непересічним талантом навік прославити українську пісню і вітчизняне музичне мистецтво.
        Георгія Майбороду справедливо називали ще при житті останнім романтиком української музики. Адже, поряд із його чотирма операми, чотирма симфоніями, інструментальними концертами, хорами, творами для симфонічного оркестру та інструментальними мініатюрами ним було здійснено понад 100 обробок українських народних пісень та написано більш, як 70 романсів на вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся, Володимира Сосюри, Андрія Малишка, Василя Симоненка, Дмитра Павличка, Генріха Гайне, Олександра Пушкіна, Олександра Блока, Адама Міцкевича… А ще – музика до кінофільмів, зокрема, «Помилка Оноре де Бальзака», «Родина Коцюбинських» та інших, театральних вистав, пісень для дітей. Усе це він – великий композитор України Георгій Майборода. Його ж романс на вірші Павла Тичини «Гаї шумлять» став вершиною мелодизму в українській музиці двадцятого століття.
        В операх, хорах та романсах Георгія Майбороди виконавці завжди відзначали досконале знання композитором природи і можливостей співочого голосу. Після написання Майбородою Концерту для голосу з оркестром музичні критики зазначали, що після Михайла Глінки та Миколи Римського-Корсакова Георгій Майборода став саме тим композитором, який в усьому просторі слов’янської класичної музики майстерно і незмірно, водночас, збагатив вокальний репертуар для колоратурного сопрано. Мабуть, саме через це його твори завжди залюбки виконувалися такими відомими співачками, як Єлизаветою Чавдар та Євгенією Мірошниченко. А твори з вокальної спадщини композитора, написані для інших типів голосів стали невід’ємними у репертуарі Бориса Гмирі, Михайла Шевченка, Юрія Гуляєва, Лариси Остапенко, Романа Майбороди (син композитора) й інших відомих співаків. Оперно-симфонічну музику Георгія Іларіоновича завжди натхненно виконували такі відомі диригенти, як Стефан Турчак, Веніамін Тольба, Костянтин Симеонов, Федір Глущенко, Володимир Сіренко й інші.
        «Гуцульська рапсодія» Георгія Майборода була визнана одним із найдосконаліших симфонічних творів в українській музиці минулого століття. А видатний англо-американський симфонічний диригент Леопольд Стоковський, вперше почувши цей твір, ввів його до обов’язкової програми конкурсу молодих диригентів, що відбувається в німецькому місті Йені.
       Георгій Майборода став першим українським композитором, котрий наважився втілити образ Тараса Шевченка на оперній сцені (опера «Тарас Шевченко»). А в партитуру опери «Милана» сміливо ввів багатющу мелодику карпатської України і, відтак, став новатором і першовідкривачем цього масштабного народно-пісенного пласту для широкого загалу справжніх поціновувачів класичної музики.
        Його ж остання опера «Ярослав Мудрий» стала не тільки відважним нагадуванням для усього світу про багатющу історію України, а й явилася твором, який, завдяки своїй величавій масштабності, проторував широкий шлях до захоплення і визнання – від столичної оперної сцени Київського театру і аж до Вашингтона, Філадельфії та Торонто.
         Свою єдину оперу із, правдиво, кон’юктурним сюжетом «Арсенал», роботу, над якою Майборода, за власним зізнанням, «писав, як декадну виставу, а не своє надбання, яким би міг пишатися», композитор, попри все, створив, як масштабне полотно, у музичній канві якого незаангажований слухач віднайде чимало цікавих мелодичних зворотів, новаторських гармонічних прийомів та номерів, гідних на увагу. Чого тільки варта, поряд із масштабними симфонічними та хоровими сценами, яскрава партія Максима в «Арсеналі», яку на прем’єрі 6 листопада 1960 року, на сцені Київського оперного театру, а 12 листопада на сцені «Большого», проникливо і майстерно виконав великий співак Юрій Гуляєв.
         Отож, навіть ці епізодичні штрихи щодо деяких творів серед багатющого творчого спадку, залишеного нам Георгієм Майбородою, є свідченням непересічного таланту цього композитора, його яскравої музичної харизми.
У цьому змісті дивовижним залишається той факт, що опанування нотною грамотою у Майбороди відбулося лише тоді, коли йому виповнилося 18 років (!). Адже сімейні музикування під проводом батька, які мали місце в дитинстві Георгія, брати до серйозної уваги не доводиться. Хоча, саме тоді одержимість хлопця в засвоєнні гри на домрі, гітарі та скрипці, викликає неабияке захоплення. А, на додачу, ще й незрівнянний спів мами Дарини, рівно ж, як і кустарна майстерня батька з виготовлення музичних інструментів для усіх охочих грати на них у селі, невпинні потуги Майбородів з організації у Пелехівщині першої читальні «Просвіта», їхня активна участь у церковному хорі, зрештою, як і їх сімейна бібліотека, що налічувала добру сотню примірників творів Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Чарльза Діккенса, Олександра Пушкіна, Льва Толстого… Тож, усе це само за себе говорило про те, що культ літератури та музики у цій прогресивній сільській родині заслуговував на повагу, під кожним оглядом.
         Початкова школа в Пелехівщині, а згодом семирічка у селі Горби стали для Георгія освітнім стартом. А смак заробленого власною працею хліба став відомим для Георгія ще з ранньої юності. Навчання в Кременчуцькому технікумі, а після цього, з 1932 року – важка праця на Запорізькому алюмінієвому заводі стали для Георгія порогом, переступивши через який, він увійшов у вир самостійного життя. На додачу, у цей період до Георгія у Запоріжжя переїжджають, рятуючись від насильницької колективізації, його батьки із молодшим Платоном.
         Попри роботу на заводі Георгій кожну вільну хвилину присвячує музикуванню. Оркестр, що діяв при Запорізькому міському Будинку культури під орудою диригента Ароцького був мистецькою візитівкою міста. Саме під опікою керівника оркестру Георгій вивчає перші ази музичної грамоти, а вже за деякий час і сам береться до музичного компонування, обробок народних пісень, робить перші спроби в аранжуванні та оркестровці.
         Всюдисуща радіоточка, що була атрибутом чи не кожного дому і квартири у радянську епоху, стала для Георгія саме тим виховником, завдяки якому він у щоденних радіопрограмах, присвячених класичній музиці зміг віртуально побувати чи не у всіх оперних театрах, філармоніях та концертних залах Радянського Союзу. А ще, на додачу, запізнатися із мистецтвом найвідоміших вітчизняних виконавців.
        Опери «Євгеній Онєгін» Петра Чайковського та «Паяци» Руджеро Леонкавалло, які Георгію пощастило послухати у виконанні пересувного театру, що якось приїхав у Запоріжжя, він безпомилково запам’ятав вже після першого представлення, а відтак, склав перед самим собою обітницю про те, що колись почне писати музику, не гіршу за цих славетних композиторів.
         Сталося так, що музичне щастя якось саме віднайшло Майбороду у нестримному ритмі повсякденних турбот і клопотів. Оголошення про набір на композиторський факультет Київської державної консерваторії, яке випадково потрапило на очі Георгія стало для молодика доленосним.
       Не гаючи часу, Майборода зібрав усе, що, на його думку, було найкращим із усього ним написаного і надіслав на адресу приймальної комісії консерваторії. Левко Ревуцький, Борис Лятошинський та Віктор Косенко уважно переглянули усе із надісланого цим, одержимим музикою чоловіком, і за якийсь час запропонували Майбороді вступити на навчання на четвертий курс Київського музичного училища. Що і сталося у 1935 році.
        Неймовірна працездатність, завдяки якій Георгію вдалося за один рік навчання в училищі заповнити більшість із своїх прогалин у музичних науках, дала йому можливість вже наступного – 1936 року – вступити на перший курс композиторського факультету Київської консерваторії.
         Клас корифея української музики двадцятого століття Левка Ревуцького став для Майбороди не тільки високою школою композиторського письма, а й справжніми студіями життєвої мудрості, доброти, чуйності, які майбутній композитор засвоїв від свого легендарного педагога сповна.
         Вже з перших занять для Левка Ревуцького стало очевидним, що його новий студент явно тяжіє до царини симфонічної музики. А перші самостійні роботи Георгія стали яскравим підтвердженням цьому.
         В стінах консерваторії майбутній композитор знайшов і свою життєву долю – миловидну студентку Тамару, з якою прожив спільно понад сорок років щасливого життя і котрій присвятив чимало своїх творів, зокрема, і свою останню оперу «Ярослав Мудрий». Вона ж – жінка незвичайної життєвої мудрості стала для Георгія Іларіоновича не тільки справжньою берегинею його сімейного затишку, а й першою слухачкою, справедливим критиком та ревною поціновувачкою творів свого коханого чоловіка.
         Навчаючись на третьому курсі консерваторії, Георгій Майборода на одному із конкурсів молодих композиторів представив на суворий суд журі свою симфонічну поему «Лілея», написану за однойменною поемою Тараса Шевченка. Диригувати прем’єрою твору взявся один із найавторитетніших радянських симфонічних диригентів того часу – головний диригент Державного симфонічного оркестру УРСР Натан Рахлін. Серед членів журі знаходився поважний гість із Ленінградської державної консерваторії, вчитель великих російських композиторів Дмитра Шостаковича та Юрія Шапоріна, професор Максиміліан Штейнберг. Музика Майбороди так вплинула на нього, що він, не зволікаючи, передав партитуру «Лілеї» в Ленінград, а згодом і в Москву. А вже там «Лілея» стала предметом схвального обговорення таких музичних авторитетів, як Дмитро Шостакович, Віссаріон Шебалін та Вано Мураделі. Перша премія, здобута Майбородою на конкурсі, прийом в члени Спілки композиторів та призначення йому державної стипендії стало гідною оцінкою таланту молодого митця.
        Втім, радість Георгія від цих отриманих перемог враз стала засмученою арештом батька. Ба, більше, радянські органи впритул взялися і за самого Георгія, як за сина противника колгоспного ладу на селі. І тільки рішуче втручання у цю загрозливу для талановитого студента ситуацію Левка Ревуцького та Бориса Лятошинського знову повернуло Георгія за студентську лаву.
         Дипломною роботою Георгія Майбороди – випускника консерваторії – стала його Перша симфонія та симфонічна поема «Каменярі», написана за Іваном Франком. Ці твори, завдяки своїй професійній довершеності, стали переконливими заявками Георгія Майбороди щодо його впевненого входження у великий світ музичного мистецтва, свідченням народження у музичному просторі України справжнього композитора з великою перспективою.
          Музика Першої симфонії знову стала предметом уваги Масиміліана Штейнберга. Професор пропонує Майбороді вступ в аспірантуру при Ленінградській консерваторії із навчанням у його класі. Та благим намірам жорстко на заваді став початок Другої світової війни.
         Вже на початку воєнних дій Георгій Майборода мав право скористатися евакуацією в глиб країни, що була запропонована для митців Києва. Особливо наполягав на цьому тодішній ректор консерваторії Остап Лисенко (син композитора Миколи Лисенка). Втім, щойно дипломований композитор відкинув усі подібні пропозиції і вмовляння і разом із братом Платоном та своїм другом по фаху, в майбутньому теж відомим композитором Германом Жуковським, рушає на передову.
        Вже перші дні війни явили усім наївно ошуканим радянською пропагандою бійцям усю рутинність та неспроможність радянської армії протистояти бездоганно озброєному та добре підготовленому до війни ворогу. Мільйонна армія на чолі із генералом Миколою Кирпоносом, в якій воювали брати Майбороди та Герман Жуковський вже після перших боїв з нацистами потрапила в оточення. Нестача харчів, води, а ще й, на додачу, важка форма дизентерії повністю знесилили фізичні сили Георгія. У ці найжахливіші місяці перебування в таборі полонених під назвою «Хорольська яма» від Георгія ні на мить не відходили його брат і Жуковський. Вони ділилися із вже готовим відійти в інший світ побратимом останнім ковтком води та кісточкою цукру. А ще тягнули свого друга на плечах, долаючи десятки кілометрів.
         Під час однієї із зупинок на перепочинок один із полонених командирів зупинив свій погляд на конаючому у передсмертній агонії Георгієві. «Цей старий довго не протягне, облиште його, нехай спокійно відійде», – тихо прозвучало з вуст командира. Та друзі не послухались. Вони заповзято, аж до зневіри, продовжували боротися за життя двадцятирічного Георгія, котрого жах полону, й справді, перетворив на кволого дідугана. І диво таки сталося. Одужав Георгій. А ще, за якийсь час, мама Дарина, довідавшись про лихо, яке сталося з її дітьми, зібрала усе в хаті, що могло становити будь-яку цінність і, скориставшись наданою на це можливістю самими нацистами, які були не в змозі прогодувати таку кількість полонених, взялася до викупу своїх дітей із полону. Це вже далеко пізніше людству стане відомо, що під час утримання полонених в «Хорольській ямі» нацистами було знищено понад 55 тисяч радянських військових. А тому, вирватися із цього справжнісінького пекла для кожного було невимовним щастям.
       Щоправда, радість від звільнення виявилася дуже короткою, оскільки, вже за кілька днів Георгія і Платона було відправлено окупантами в якості остарбайтерів в польське місто Катовіце на важку підневільну працю на одному з військових заводів.
       В цей час Левко Ревуцький в одному із листів, отриманих від свого колеги композитора Пилипа Козицького, довідався про сумну звістку, а саме, про те, що Георгію Майбороді не вдалося вирватися з німецького полону і він, ймовірно, загинув. На щастя, ця трагічна новина, як пізніше з’ясувалося, виявилася неправдивою. Отож, серце корифея української музики знову зігрілося думкою про швидку зустріч зі своїм улюбленим учнем.
         Після переможної ходи радянської армії та армій країн-союзників у 1944 році лінія фронту стала із кожним днем все більше посуватися до кордонів Чехословаччини, Австрії та Німеччини. Довгоочікуваний День перемоги Георгій Майборода зустрів у Празі. Утім, феєричний салют, запущений у митне небо з нагоди усіма жаданої перемоги над ворогом, в одній із найкривавіших воєн двадцятого століття, зовсім не давав надії для більшості військових на швидке повернення додому.
        У долю Георгія Майбороди у цей непростий період знову, із пригорщею людяності і батьківської опіки втрутився його незрівнянний учитель Левко Ревуцький. Ним на ім’я маршала Георгія Жукова було надіслано телеграму, в якій були присутніми й такі рядки: «… тов. Майборода Г. И. является одним из наиболее талантливых молодых композиторов Украины. Наличие кадров такой квалификации в столице УССР является совершенно необходимым в деле восстановления украинской музыкальной культуры».
         Спрацювало. Вже за тиждень Георгій Майборода продовжив навчання при аспірантурі Київської консерваторії у класі професора Ревуцького. Згодом, у Київ з Відня, завдяки старанням усе того ж Левка Ревуцького, повернеться і Платон Майборода. Якось, в один із перших днів після повернення Георгія і Платона з фронту у Київ, їх, окрилених жагою творчості, випадково перестрів на вулиці поет Максим Рильський. Опісля розмови славетний майстер слова, ще довго дивився услід воскреслим до життя чоловікам. А згодом, у своїх нотатках Рильський запише: «якщо в України є така молодь, то вона обов’язково відродиться».
         У 1949 році з-під пера Георгія Майбороди побачить світ його геніальна «Гуцульська рапсодія». А ще за якийсь час, в пам’ять про жертовну участь Германа Жуковського в його долі військового бранця, Майборода присвятить своєму другові Третю симфонію.
        Впродовж п’ятдесятих років Георгій Майборода – викладач на історико-теоретичному та диригентському факультетах у Київській державній консерваторії ім. П.І Чайковського. А написана ним у цей період вокально-симфонічна картина «Запорожці» стала яскравим внеском теми козацької героїки українського народу у вітчизняну музичну культуру.
       Зрештою, після постановки у 1957 році на сцені Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т.Г. Шевченка опери «Милана», Майборода став справжнім тріумфатором в українській музиці, а тому, отримав можливість своїм беззаперечним авторитетом безупинно докладатися до вирішення багатьох надважливих справ у царині українського музичного мистецтва. Підтримка талановитої творчої молоді, постійне сприяння якнайширшій популяризації української музики в Україні, СРСР, та в світі стають пріоритетом для відомого композитора.
         У 1960 році Георгій Майборода – народний артист СРСР. А вже у 1963 році удостоєний Шевченківської премії УРСР. Будучи постійним членом правління Спілок композиторів УРСР та СРСР, Майборода стійко і послідовно відстоював питання друку музичної спадщини багатьох українських композиторів, імена яких, передусім, з ідеологічних міркувань, були несправедливо вилучені з музичного обігу у 60-х – 70-х роках. Так, зокрема, відстоюючи видання та право на концертне виконання духовних творів Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, Олександра Кошиця, Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, Артема Веделя й багатьох інших українських композиторів, Георгій Іларіонович нерідко доходив до найвищих посадовців і кабінетів Верховної ради УРСР та уряду, при цьому, ставлячи в приклад те, як в світі глибоко шанується, зокрема, духовна музика Йоганна Себастьяна Баха, Георга Фрідріха Генделя, Антоніо Вівальді й багатьох інших світочів світової музичної культури. Тож чому українська музика повинна пасти задніх?, – не вгавав Майборода.
        Впродовж усього свого творчого життя сам Георгій Майборода керувався своїм незмінним правилом – музика повинна запалювати вогонь у серцях людей. Вогонь любові, вогонь добра. А справжні мелодії – це винагорода композиторові за його творчі страждання, за вічний пошук істини, яка мов рідна сестра здатна зігріти серце митця своєю присутністю.
         Великого українця Георгія Іларіоновича Майбороди не стало шостого грудня 1992 року. Йому судилося на три роки пережити свого талановитого брата Платона.
        Подейкують, що свій творчий шлях Георгій Майборода мріяв завершити написанням опери про останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Не судилося. А, можливо, він і сам став тим останнім і безстрашним отаманом у високому музичному мистецтві України? Якщо ж так, то честь йому і слава у світі вічної пам’яті, який він так щедро засіяв неповторною музикою свого яскравого таланту…

Роман Береза

Червень13/ 2020

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України