• Сьогодні: Середа, 8 Грудня, 2021
Інфо ПС

ТЕРМІНАТОРІВ ЗГНОЇЛИ, ЛИШИЛИ ТЕРПІНАТОРІВ

(Крик серця, душі та розуму волаючого в українській пустелі)

           Пафос на тему Революцій – це все добре і єлейно, але від того не легше. У країні відсутнього народу (в кращому випадку відсутнього, в нашому – латентно ворожого) не доводиться очікувати ЖОДНОЇ позитивної Революції. Бо навіть якщо її й зможе здійснити пасіонарна якісна меншість – то далі нема кому цим користуватися. Нема кому утверджувати плоди Революції поза периметром Майдану. Відтак День Гідності й Свободи – це день ЛИШЕ Майдану, периметр якого – кілька квадратних кілометрів у самому серці країни ніяких, плінтусних, сплебеїзованих людішек.

           І їх більше. Їх прибуватиме ще і ще з невичерпних надр усенародного пофігізму й неадекватності. І їм каналізувати будь-яку Революцію – це як у туалет сходити. Або на вибори (що одне й те ж). Будь-яка революційна спроба якісної меншості буде розбита об заплющені очі, заглушені вуха, стулену морду неякісної більшості, якій ця країна глибоко по барабану. Чудові, світлі, ідейні, натхненні Люди, чиї серця переповнені українським стукотом, безслідно розчиняються в велелюдній жижі сірих непритомних людішек, у чиїх організмах основний звук – це булькання прямої кишки, яке акустично підсилюється пустотами в черепній коробці.

            Жити серед сучасної генерації укрАінцев – нестерпно. Волаюче боляче, нестримно обурливо і часто безсенсовно. Діяльні руки нормального притомного украЇнця безсило опускаються яксамраз під час контакту з типовим соотєчественніком, навіки загубленим десь посередині між прірвою й безоднею. І тоді багато самоіронічних питань зринають на кшталт навіщо?для кого?для чого?що це за люди такі?чому?чому?як таке може бути?

            Згідно з дефініцією, справжня Революція – це засадниче, переворотне перезаснування дійсності. От якраз воно позаріз потрібне Країні – й категорично не потрібне кишково-шунковим трактам із правом голосу й телевізійним пультом у ратицях. А значить, справжні Революції НЕ ПОТРІБНІ насєлєнію. А значить, це все марнота марнот. А значить, кожні наступні вибори автоматично перетворюються на реванш і відмотку назад зусиллями неякісної більшості. Бо коли супроти купки нормальних модерних українців насмерть стоїть могутній альянс шлунку, пустого черепа, телевізійного пульта і черствого серця – сили нерівні. І це пече. І це нічим не здолати.

              Громадянське суспільство може титанічно розвиватися й створювати низку потужних проєктів, тішитися з розростання своєї капсули по міліметрику – але якщо з неї визирнути назовні, то можна з розуму зійти від швидкості розростання саркоми тих, кому нічого цього не треба було, не треба зараз і не треба буде завтра. І в змаганні цих двох паралельних реальностей перемагає ота друга, патологічна, забичена, перверзійна реальність кривих дзеркал, жахливої каші-малаші в головах – усього того, з чим несила боротися, до чого беззмістовно достукуватися, з чим огидно співіснувати.

              За периметром Майдану розпростерлася дуже погана, не гонорова, не достойна країна. Якщо ти вкинутий до ями, якщо ти втоптаний в болото – значить, ти вдома. Тут треба жити. Тут треба просто жити. Тут МУСИШ ЯКОСЬ жити – якщо вже за неї стільки помирали.

Аби не бачити зайвого – рожеві окуляри. Тутешнє повітря тремтить від порівнянь гіршого зі ще гіршим. Це не країна, а якась вселенська конференція однооких циклопів, які пристрасно обдумують, навіщо людині два ока і чому було б набагато гуманніше не виколювати друге, а краще здійснити злиття двох очей в одне (з міркувань гуманності).

              Тут заохочується деградація, а всяка деградація закінчується вимогою нічогонероблення. Тут глас народу тхне перегаром. Термінаторів згноїли, лишили терпинаторів.

             Правда, неправда, напівправда, на-третину-правда, недоправда, псевдоправда перемішалися тут, як повітря й дим у легенях курця. Тут гніваються, коли розхитують човен, позаяк щурів нудить. Тут царюють найхитріші і привчають чернь до того самого. Тут діє правило конури: першим урвати свій шмат і швиденько дискредитувати наступного в черзі. Рабам сняться щасливі дні, коли все було простіше. Їм, корифеям мовчання, сниться сусальне золото, дароване взамін за свідоме мовчання, а мовчання – золото лакеїв.    Психотравма на психотравмі. Німота занадто довго була єдиним засобом комунікації. Служіння занадто довго було єдиним рецептом виживання. Подвійна мораль занадто довго була єдиною.

             І тому в дуже зіпсутій країні має вижити отой інший, отой хтось інший, хтось кращий. І він є. Його стає більше з кожним днем. Проте нація електоральних калік, нація безмозглих зомбі з бюлетенями взуває купку пасіонаріїв, гіперактивних у межах своєї бульбашки. І тому попереду – тупик, красиво ілюмінований гірляндами. Назад – ні в якому разі. Вперед – значить нікуди. А рейки тут одні. Твої дії?

Зійти з поїзда. Плюнути на тих, кому подобається швидкість замкнутого кола. Лишити в спокої калік, помішаних на своїх петрах, юлях, вовах. Перестати підігрувати. Зосередитися на маленькому, але якісному прошарку собі подібних, які тверезо оцінюють масштаби всенародного отупіння й не бачать механізму свого застосування.

            Оцього слова «Перезаснування» (суть Революції) не допустять верхи і не здатні осмислити низи. А отже, Перезаснування не буде. Буде декоративна підрихтовка монстра, щоденна імітація «діяльності». Будуть ще не одні карнавальні вибори – і всі вони ще більше укріплять маразм як норму. І тому:

Зійти з поїзда.

Плюнути.

Берегти себе.

Регулярно подавати сигнал, що притомні є і їх усе ще болить.

Зайнятися змінами не глобальними, а на рівні витягнутої руки.

Героїчно перечекати цей колективний сон розуму.

Не піддатися на шизу й примітивщину.

Демонструвати щодня свою притомність і відверто глузувати з непритомних. Зневажати. Гавкати. Крити матом. Тролити і стібатися.

Висміювати карликів.

Тримати безпечну відстань.

Дратувати собою.

Затрахати систему до такого рівня, щоб не було шкода. Хитати її знизу.

Самоорганізовуватися в мікро-середовища буйних і помішаних.

Не метати бісер.

Пильно стежити за країною. Нічому не дивуватися. Любити її як жертву.

           Перед притомними не стоїть завдання перемогти. Стоїть завдання – зберегтися. І просто бути. Бути щодня в усіх сферах, на всіх рівнях, проявлятися нізвідки і з радістю шкодити, робити збитки, шмагати ту дурновату систему, як тільки можна. Це дуже дієво й почесно – робити свою справу на своєму рівні.

           Країна мого майбутнього – це не суцільний український материк, а сума українських оаз. Сума маленьких острівців посеред моря тупизни. Жижа тому і є жижою, що вона відступає під дією твердішої матерії, даючи їй місце. Свідоме українство має стати твердішим навіть в умовах меншості. Вирішальну роль грає не кількість, а твердість матерії. Як тільки українське твердне – жижа відступає. Пора вже, пора.

Ostap Drozdov

Листопад25/ 2021

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України